Результати референдумів стосовно питання вступу до єс, проведених у державах-кандидатах протягом 2003 р.15

Держава	За, %	Проти, %	Дата проведення
Естонія	67	33	14 вересня
Латвія	67	32	20 вересня
Литва	90	9	10-11 травня
Кіпр	84	8	Не проводився, це дані соцоптувань, проведених “Євробарометром”
Чехія	77	23	13-14 червня
Угорщина	84	16	12 квітня
Мальта	53	46	8 березня
Польща	77	23	8 червня
Словаччина	92	6	17 травня
Словенія	90	10	23 березня

Вже у червні 2004 р. нові держави-члени взяли участь у виборах до Європейського Парламенту.

Таким чином, одним із найбільш значущих трансформаційних процесів після падіння комуністичних режимів у Центрально-Східній Європі було розширення Європейського Союзу на Схід. Цей процес створив якісно нову ситуацію на європейському континенті. Водночас він був дуже складним та громіздким, оскільки охоплював велику кількість держав. Чітка прозахідна орієнтація країн ЦСЄ дала їм підстави з самого початку незалежності остаточно визначитись у своїх головних векторах зовнішньої політики, а також у стратегічних пріоритетах. Взявши на озброєння західноєвропейську соціально-економічну модель розвитку, ці країни розглядали інтеграцію в європейські структури як єдиний шлях зміцнення своєї національної незалежності, а також забезпечення вирішення складних економічних та соціальних проблем.

Хоч вимоги до країн-кандидатів оцінювались як жорсткі навіть західними експертами, а переговорний процес у силу різних обставин був дуже непростим, країни ЦСЄ успішно виконалили умови “копенгагенських критеріїв” і з 1 травня 2004 р. та з 1 січня 2007 р. стали повноправними членами об’єднаної Європи.

4. Країни-кандидати

Зараз у списку офіційних кандидатів на вступ до ЄС знаходяться три країни: Хорватія, Туреччина та Колишня Югославська Республіка Македонія. Переговори про вступ з першими двома країнами розпочалися 3 жовтня 2005 року. Колишня Югославська Республіка Македонія набула статусу країни-кандидата у грудні 2005 р., але переговори про її вступ все ще не розпочалися. Іншим країнам регіону Західних Балкан: Албанії, Боснії та Герцеговині, Чорногорії, Сербії та Косово, було заявлено про те, що вони стануть членами ЄС тоді, коли будуть до цього готові. Цим країнам наданий статус потенційних країн-кандидатів.

Потенційним кандидатом на вступ до ЄС є також Ісландія. Після перших ударів світової фінансової кризи, які мало не зруйнували всю банківську систему країни, уряд Ісландії прийняв рішення про необхідність вступу до ЄС. 23 липня 2009 р. Ісландія подала заявку на здобуття членства в ЄС. Очікується, що переговори про приєднання Ісландії завершаться відносно швидко, оскільки право Ісландії вже включає велику частину законодавства ЄС через договори Європейської Економічної Зони і Шенгенський доробок.

Туреччина. Історія відносин ЄС з Туреччиною нараховує більше ніж півстоліття. Бажання Туреччини підписати з ЄЕС угоду про асоціацію було заявлене ще 31 липня 1959 року урядом Мендереса. У 1961 і 1962 рр. при уряді Іненю таке бажання висловилось знову. Під час переговорів сторони обговорили умови Договору про асоціацію і у вересні 1963 р. він був підписаний (набрав чинності з 1 грудня 1964 р.). Цей документ став базовим у турецько-європейському співробітництві. Він передбачав 3 основні етапи інтеграції країни до об’єднаної Європи.

На першому, підготовчому етапі (1965–1969 рр.), передбачалося надання пільг у вигляді тарифних контингентів для низки важливих сільськогосподарських товарів турецького експорту. Зустрічні преференції Туреччина ЄЕС не надавала. Крім того, країні надавалися кредити для будівництва інфраструктурних об’єктів на суму 175 млн. європейських розрахункових одиниць.

Після підписання 23 листопада 1970 р. Додаткового протоколу розпочався другий, перехідний, етап, розрахований на 22 роки. Він передбачав поетапні процеси зниження мита і податків. На імпорт з Європи планувалось ввести знижки і відміну мита у двох напрямах: на товари, що не вироблялися в Туреччині (повна ліквідація за 12 років), і на товари, що вироблялися в країні (22 роки). У цей період Туреччина повинна була повністю адаптуватися до сільськогосподарської політики ЄЕС, крім того, передбачалось поступове зняття обмежень на експорт промислових товарів, які вироблялися в Туреччині.

На третьому, заключному, етапі планувалося завершити створення митного союзу (Туреччина повинна була повністю лібералізувати імпорт промислових товарів ЄЕС до кінця 1995 р.), виробити й прийняти регламент міграції турецької робочої сили й капіталу.

У 1987 р. Туреччина офіційно подала заявку на членство в ЄЕС, яка керівними органами об’єднання практично була проігнорована. Це було викликано низкою причин, а саме: Туреччині вказувалося на недопрацювання у сфері соціальних і політичних свобод, на ущемлення прав національних меншин, невирішеність кіпрської проблеми і наявність спірних питань з Грецією, невирішеність “курдського питання” тощо.

Після приходу до влади уряду Р. Ердогана у 2002 р. курс на інтеграцію до європейських структур залишився незмінним, а практична робота в цьому напрямку значно інтенсифікувалася. Була проведена безпрецедентна політична, дипломатична та пропагандистська кампанія, спрямована на те, щоб домогтися прийняття рішення щодо конкретних термінів переговорів стосовно вступу Туреччини до ЄС та отримання статусу повноправного члена цієї організації. Розпочався процес внесення змін до Конституції країни, які б відповідали вимогам ЄС: було надано свободи всім етнічним меншинам, заборонено смертну кару, зменшено роль військових в уряді, посилено покарання за використання тортур тощо.

У жовтні 2004 року Єврокомісія прийняла рішення про те, що країна в цілому відповідає “копенгагенським” політичним критеріям. 17 грудня 2004 р. на зустрічі в Брюсселі голови держав і урядів ЄС прийняли рішення про початок переговорів про вступ Туреччини до ЄС. Наприкінці червня 2005 р. Європейська Комісія представила проект рамок переговорів про приєднання для Туреччини, які сама ж назвала “жорсткими”. Визнаючи, що “спільною метою” переговорів є членство Туреччини в ЄС, документ наголошував, що процес не гарантує цього і все залежатиме від того, чи відповідатиме Туреччина “копенгагенським критеріям”. В разі серйозного та тривалого порушення Туреччиною принципів свободи, демократії, дотримання прав людини та основних свобод, верховенства права, переговори про приєднання можуть бути зупинені.

Переговори про приєднання Туреччини до ЄС розпочалися у ніч з 3 на 4 жовтня 2005 р. Пізніше переговори Туреччини з Євросоюзом неодноразово заморожувались. Зокрема, через відмову Туреччини врегулювати кіпрську проблему і відкрити доступ до турецьких портів кіпрським повітряним і морським суднам. Головним противником прийняття Туреччини до ЄС залишається Франція. Париж заявляє, що переговори про підготовку Туреччини до ЄС не дають ніяких гарантій її вступу. У стратегії щодо розширення 2009 р., підготовленій Єврокомісією, Туреччина знову отримала у звіті Єврокомісії критичну оцінку щодо реформ. Головними проблемами на шляху до ЄС названо порушення громадянських прав, а також недостатня свобода слова. Кричущими порушеннями у звіті названо поширеність “вбивств честі”, які здійснюються з релігійних мотивів, а також тортури у тюрмах. Негативну оцінку від Брюсселя Анкара також отримала через відсутність поступу у розв’язанні конфлікту з Кіпром.

Еволюція політики ЄС щодо держав Західних Балкан. У політиці ЄС щодо регіону Західних Балкан прослідковуються два виразні періоди. Перший – це початок – середина 1990-х років, коли ЄС мало цікавився Балканами і, як результат, потерпів у цьому регіоні ряд невдач. Брак послідовної зовнішньої політики на теренах колишньої Югославії мав наслідком чималі втрати: ЄС міг частково або й цілком запобігти поширенню насильства та зубожіння в Західних Балканах, вчасно запровадивши привабливий проект розширення раніше. На відміну від першого, протягом другого періоду, який розпочався з кінця 1990-х років і триває до нині, ЄС виступив із декількома важливими ініціативами щодо політичної та економічної співпраці з кожною з балканських країн аж до їх інтеграції в ЄС. Європейський Союз з кінця 90-х рр. починає обережно брати на себе відповідальність у цьому регіоні.

Нові політичні ініціативи стосовно балканських країн ЄС розгорнув під впливом конфлікту в Косово 1999 р. На липневій Конференції щодо Пакту про стабільність, яка відбувалася в Сараєво у 1999 р., ЄС пообіцяв скористатися перспективою членства, щоб привнести стабільність і демократію в цей регіон, по суті надавши державам регіону статус потенційних кандидатів на приєднання. Поряд із Пактом про стабільність ЄС запропонував країнам Південно-Східної Європи Угоди про стабілізацію й асоціацію, перші з яких було підписано у 2001 р. з Македонією і Хорватією. Ці ініціативи були обнадійливими щодо вступу цих держав до ЄС. Під час саміту ЄС–Західні Балкани в Салоніках у 2003 р. лідери ЄС заявили про необхідність приєднання західнобалканських країн до ЄС, щоб зробити мапу ЄС “повною” (ці країни з усіх боків оточені державами-членами ЄС і перебування їх поза його межами утруднює перетворення Союзу на суцільне регіональне інтеграційне об’єднання).

У жовтні 2005 р. переговори про приєднання розпочала Хорватія, у грудні того ж року статус кандидата отримала Македонія, а в перспективі Євросоюз може поглинути і решту країн колишньої Югославії (Сербію, Чорногорію, Боснію та Герцеговину) і Албанію. У фінальному документі червневої Європейської Ради 2008 р. чітко визначено європейські перспективи країн Західних Балкан: потенційні кандидати у Західних Балканах можуть досягти статусу кандидата, відповідно до їх бажання, з кінцевою метою членства в ЄС.

Нині найвірогіднішим претендентом на місце 28-го члена Європейського Союзу є Республіка Хорватія. Для вступу Хорватії до ЄС було висунуто дві основні політичні умови: повернення етнічних сербів, які залишили країну під час сербсько-хорватської війни, та співпраця з Гаазьким трибуналом стосовно військових злочинців. Арешт генерала Анте Готовіни у грудні 2005 р., який обвинувачується у військових злочинах 1991–1995 рр., і видача його Гаазькому трибуналу, а також підтвердження повної співпраці Хорватії з цією інституцією остаточно відкрили шлях для проведення передвступних переговорів. Протягом останніх років Хорватія як на політичному рівні, так і на рівні громадськості послідовно демонструє свою волю виконати всі умови щодо членства, усвідомлюючи, що тільки набувши членства в спільноті європейських країн, вона зможе успішно розв’язати всі соціально-економічні проблеми. Нині Хорватія має стабільні демократичні інститути, в країні відсутні істотні проблеми відносно верховенства закону і поваги до фундаментальних прав людини, динамічно відбуваються економічні перетворення, які сприяють залученню значних іноземних інвестицій. Відтак, прогнозується, що вона має всі шанси набути членство в ЄС уже в 2011–2012 рр.

Надання Македонії статусу кандидата на вступ у грудні 2005 р. є важливим кроком на шляху цієї країни до європейської інтеграції. Хоча в країні до сьогодні існує низка політичних та інших проблем, які гальмують її євроінтеграційний рух. Сьогодні умови Охридської рамкової угоди, завдяки яким вдалося зупинити громадянську війну, розпочату у 2001 р., виконуються майже повністю, проводяться важливі реформи, хоча цей процес не набув ще всеосяжного характеру. Важливим заданям залишається просування реформи правоохоронних органів та судочинства. Однак найбільшим каменем спотикання на шляху євроінтеграції Македонії залишається політичне питання – суперечка із Грецією щодо назви країни. Влада Греції наполягає, що назва яка закріпилася за республікою після розпаду Югославії, некоректна, оскільки на півночі Греції існує провінція з однойменою назвою. Тому ця країна до сьогодні має назву «Колишня югославська республіка Македонія», а Греція наполягає, що вона не допустить членства Македонії в ЄС, а також в НАТО, якщо не буде знайдено компроміс щодо проблеми з назвою, який задовольнить грецьку сторону.

Вступ до ЄС проголошений стратегічною метою Сербії, Чорногорії, Боснії та Герцоговини, а також Албанії. Однак цим країнам ще належить провести кардинальні реформи в багатьох секторах економіки і державного управління та мобілізувати всі свої ресурси для досягнення цієї мети. Зокрема Чорногорії належить провести структурні реформи держапарату, посилити боротьбу з корупцією та організованою злочинністю, забезпечити незалежність судочинства, гарантії прав і свобод людини. Для Сербії головною умовою успішної євроінтеграції є повна співпраця з Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії, крім того існують принципові політичні та соціально-економічні претензії з боку ЄС до цієї країни – неефективність державних структур, недостатній розвиток економічних реформ тощо. В Боснії і Герцоговині далекою від ідеальної залишається політична ситуація – держава повинна досягнути повного припинення розділення за етнічною ознакою, а також провести кардинальні реформи в багатьох секторах економіки. Албанія ж, незважаючи на певний прогрес в економіці, до сьогодні залишається однією з найбідніших країн в Європі, відтак їй належить подолати ще цілу низку внутрішніх проблем, перш ніж вона зможе стати повноправним членом Європейського Союзу.

Загалом, політика стабілізації та асоціації, яку проводить Європейський Союз стосовно регіону Західних Балкан, значно сприяє здійсненню позитивних зрушень у цьому регіоні, забезпеченню його стабільності та наближенню країн регіону до ЄС. Найімовірніше, процес розширення ЄС триватиме і надалі, а це означає можливість приєднання до нього Хорватії вже в короткостроковій перспективі, а у дальшій перспективі – і решти кандидатів з регіону Західних Балкан.