8. Семіологічна концепція літератури

Тодоров намагався розмежувати поняття літератури і семіотики. Досліджував чи може література мати семіотичний статус. Ні література, ні семіотика не мають чітких визначень, однак існує таке поняття як семіотична література або семіотика літератури. Вона вивчає мовні явища, які не розглядаються в лінгвістиці, але виникнення такого поняття не має сенсу, адже цим вже давно займається риторика. Отже про семіотику літератури можна говорити тільки у значенні «риторика».

9. Основні принципи семіотичної трансформації логіки.

10. Концепція знаку.

11. Структура знаку та типи знаків.

12. Проблема семіозісу та інтерпретації.

9. Логіка – це самоконтрольоване мислення, спрямоване на зростання конкретної розумності (reasonableness). Логіка розділяється на філософську граматику, критичну логіку та метадевтику. Філософська граматика є теоретичним поясненням та дослідженням природи знаків. Тут ми бачимо, що все самоконтрольоване мислення відбувається через знаки. Тож філософська граматика вивчає природу фундаментальних феноменів мислення – знаків. Знаки мають потрійний склад: вони мають знаковий носій (sign vehicle), об’єкт та інтерпретант (чи інтерпретуюча думка, що застосовує знак як відображення об’єкта). З огляду на досвід, описаний у феноменології, носій знаку – це одиничність, об’єкт – подвійність, а інтерпретант – потрійність. Продовжує логіку “критична логіка”, дисципліна, що вивчає типи доведень. Тут Пірсові йдеться про дедукцію, індукцію та абдукцію. Всі три вони виражають самоконтрольованість приросту розумності у мисленні. Нарешті, методевтика становить дисципліну, де знаходимо місце для Пірсової теорії істини та дослідження, а також його прагматичної максими. Методевтика займається застосуванням знаків та аргументів для створення звичок і форм вчинків, які спрямовано на досягнення логічності естетичного ідеалу та вияв переконань, що не піддатні сумнівам. Поява твердих переконань походить з бажання подолати сумніви, які заважають мисленню. Досвід на цьому рівні описано приблизно так, що щоразу, коли феномен викликає сумнів у наших звичках, ми переглядаємо правило наших звичок і змінюємо свій досвід, установлюючи нові звички.

10.

Знак — це певний емпіричний матеріальний об'єкт, який сприймається на чуттєвому рівні і виступає у процесі спілкування і мислення людей представником якогось іншого об'єкта. Розрізняє знак і думка, знак і всесвіт, знак і людина. Знаковий принцип – будь-яку самовираження. Гіпотеза (класична): кожен знак зумовлений об’єктом. Максими: 1. У нас не має здатності мислити без посередника (знаків); 2. Універсум заселений знаками, навіть складається зі знаків; 3. Слово або знак використовує людина. 4. Свідомість доступна через мову. Знак представляє не тільки об'єкт (предмет, явище, процес, дію, подію), але й окремі властивості об'єктів і відношення між ними. Дав 3 види (категорії) знаків - ікон, індекс, символ.

11. Структура знака по Пирсу.

Чарльз Пирс о знаках:

«Весь мир пронизан знаками, если не состоит исключительно из знаков». «Мне никогда еще не удавалось исследовать что-нибудь, не рассматривая этот предмет как объект семиотических штудий, будь то математика, этика, метафизика, гравитация, термодинамика, оптика, химия, сравнительная анатомия, астрономия, психология, фонетика, экономика, история науки, вист, мужчины и женщины, вино или метрология…» (Письмо к леди Уэлби).

Эта возможность повсеместного присутствия знаковости дала возможность Пирсу сделать вывод: познание, мышление имеют семиотическую природу. «Всякая мысль есть знак». Этот знаковый характер мыслей в совокупности с тем фактом, что жизнь представляет собой поток мыслей, доказывает, что человек есть знак.

Пирс дает множество определений знака, отчасти в различной терминологии; общей для них является мысль о триадическом отношении. Очень упрощенно Пирс характеризует знак в широком смысле как «трехчастное соединение знака (в узком смысле), обозначаемой вещи и познания, производимого в сознании».

1. Знак в узком смысле называется у Пирса «репрезентамен»,

2. Вместо вещи будем говорить «объект», к которому отсылает знак,

3. И – познание, производимое в сознании - это интерпретанта;

Эти три компонента связываются в значении знака.

види знаків за пірсом. Американський вчений Чарльз Пірс вважав, що знак або копіює об'єкт (іконічний знак), або на нього вказує (індексальний знак), або його символізує, перебуваючи з ним в умовному зв'язку (знак-символ). Відповідно до цього ним була створена класифікація знаків за трьома групами: ● знаки-копії (іконічні) - копіюють означається: відбиток пальця, ксерокс, малюнок ● знаки-ознаки (знаки-індекси) - фіксують причинно-наслідковий залежність: наприклад, народні прикмети ● знаки-символи - багатозначна категорія, що розкривається через зіставлення предметного образу та глибинного сенсу, (умовні, конвенціональні знаки) — дія яких заснована на умовному, встановленому «за домовленістю» зв'язку між знаком та означуваним об'єктом (план вираження не має нічого спільного с планом змісту). Це більшість слів будь-якої мови (слово «стіл» не схоже на самий стіл, на відміну від зображення стола), жести тощо.

12

Проблема семіозису є однією з центральних у семіотиці. Оскільки семіотика є системною наукою про знаки, то предметом її дослідження є семіозис як процес інтерпретації знаків, процес породження значення. Одним із засновників сучасної семіотики є Чарльз Пірс, який і застосовував вперше поняття "семіозис". Семіотика Пірса робить акцент на процесі семіозису, тобто процесі означування, сполучення об'єкта і деякого уявлення. Центральною проблемою семіотики є проблема знаку. У Пірса знак визначається як тріадичне відношення, яке викликає динамічний процес інтерпретації. У різних місцях Пірс дає безліч визначень знаку, частково в різній термінології, загальною для них є думка про тріадичне відношення. Для Пірса власне предметом дослідження семіотики є не знаки, але процеси семіозису. Для Пірса саме поняття "семіозис" було центральним поняттям його семіотичної теорії, тому що знак не функціонує як знак доти, поки він не осмислюється як такий. Інакше кажучи, знаки повинні бути інтерпретовані, щоб бути знаками. Семіозис, за Пірсом, – це тріадична "дія [action] знаку", процес, в ході якого знак надає когнітивну дію на свого інтерпретатора (або квазі-інтерпретатора). Таким чином, семіотика – це не просто наука про знаки, а "вчення [doctrine] про сутнісну природу і основні різновиди можливого семіозису" [1, 188]. Відповідно до Пірса, здійснюється це знання завдяки інтерпретанті. Інтерпретанта, в концепції Ч. Пірса, – це переклад, тлумачення, концептуалізація відносин знак-об'єкт у наступному знаку (наприклад, певна реакція людини на сприйманий знак; пояснення значення даного слова за допомогою інших слів тощо). Кожний знак здатний породжувати інтерпретанту, і цей процес фактично нескінченний. Пірс констатує необхідність нескінченності цього процесу в такий спосіб. Якщо припустити гіпотетичне існування самої останньої, самої складної, вичерпної й завершальної інтерпретанти даного об'єкту, то ця інтерпретанта може бути ні чим іншим як самим об'єктом, цілком виявленим нашій свідомості. Але такий об'єкт, й такий знак – як фізично тотожні один одному – не можливі й не існують. Тобто процес інтерпретації виявляється безмежним. Саме на цьому постулаті заснована ідея Пірса про необмежений семіозис.

13. Структура семиотики. Семиотика должна быть в первую очередь разделена на теоретическую и прикладную. Теоретическая семиотика, как и лингвистика подразделяется на комплекс синхронных и комплекс диахронических дисциплин. В комплекс синхронных дисциплин входит философия семиотики, задача которой – исследовать методологические и теоретические связи семиотики с другими научными дисциплинами, структуру семиотического знания, общие вопросы, связанные с построением семиотических моделей знаковых систем, методами проверки семиотических утверждений, логическими основаниями семиотики (см., например, работы Ч. С. Пирса, Ф. де Соссюра, Р. О. Якобсона). Далее идут разделы собственно семиотической теории: теория знаков и знаковых систем, которая подразделяется на сигнифику (теорию означающего знаков), семантику (теорию означаемого знаков), синтактику (теорию сочетаемости знаков и правил построения сложных знаков из простых), прагматику (теорию взаимоотношений между концептуальными, оценочными, эмотивными, социальными и др. компонентами знаков, а также теорию соотнесенности знакового поведения с незнаковыми типами поведения в поведенческих программах), номиналистику (теорию обозначения, имеющую дело с выбором способа обозначения вплоть до выбора семиотической системы, правил обозначения, правил взаимодействия компонентов знака, правил распространения знаковой структуры (т. е. правил формирования подтекста, логического вывода, ассоциативных компонентов и т. п.) и системику (теорию конструирования или формирования знаковых систем (применительно к данным задачам)); далее, теория коммуникативного акта, которая подразделяется на теорию коммуникантов, теорию коммуникативного контакта, теорию передачи и приема коммуникативного сигнала, теорию контекстов и условий коммуникации, теорию сообщения/дискурса; далее, семиотическая типология (типология семиотических систем). Следующий раздел включает в себя комплекс диахронических дисциплин, в которые входят: теория семиогенеза со специальным подразделом, посвященным теории глоттогенеза, семиотической этимологии, т. е. теории исторического развития конкретных знаков и знаковых систем (ср. в этой связи, например, увлекательную историю английских знаков препинания, изложенную в Фоли 1997). Прикладные семиотические дисциплины подразделяются по нескольким разным параметрам вначале на дисциплины, посвященные интериорным семиотическим системам, и дисциплины, посвященные исследованию экстериорных семиотических систем, как должны подразделяться первые покажет время, пока еще они слишком слабо изучены с семиотической точки зрения, можно предположить, что полезным будет разделение на геносемиотику (или геномиальную семиотику), цитосемиотику (или целлюлярную семиотику (семиотику клетки)), медиативную семиотику (семиотику межклеточной коммуникации), сенсорную семиотику и психосемиотику; вторые же подразделяются на те классы, которые практически были уже перечислены в предыдущем параграфе: антропосемиотику, зоосемиотику, микросемиотику, фитосемиотику и микосемиотику. Дальнейшие подразделения должны производиться в соответствующих крупных разделах прикладной семиотики.

13.Ідея створення науки про знаки виникла майже одночасно і незалежно вдекількох вчених. Засновником семіотики вважається американський логік, філософ і натураліст Ч. Пірс (1839-1914), який і запропонував її назву. Пірс дав визначення знака, первинну класифікацію знаків (індекси, ікони, символи), встановив завдання і рамки нової науки. В основі семіотики лежить поняття знака, що розуміється по-різному в різних традиціях. Інше ключове поняття семіотики - знаковий процес, або семіозис. Семіозис визначається як якась ситуація, що включає певний набір компонентів. В основі семіозису лежить намір особи А передати особі б повідомлення В. Особа А називається відправником повідомлення, особа б - його одержувачем, або адресатом. Відправник вибирає середовище Г (або канал зв'язку), за якою буде передаватися повідомлення, і код Д. Код Д, зокрема, задає відповідність означуваних та означальних, тобто задає набір знаків. Код повинен бути обраний таким чином, щоб за допомогою відповідних означальних можна було скласти необхідне повідомлення. Повинні також підходити один одному середовище і означальне коду. Код повинен бути відомий одержувачу, а середовище і означальне повинні бути доступні його сприйняттю. Таким чином, сприймаючи означальні, послані відправником, одержувач за допомогою коду переводить їх у означуваним і тим самим приймає повідомлення.

14. Наука про мову пройшла три послідовні фази розвитку до того, як виявила, що є її справжнім об’єктом. Першим етапом була так звана «граматика», її єдиною метою було складання правил для відокремлення правильних форм від форм неправильних. Це була дисципліна нормативна, вельми далека від чистого спостереження: в силу цього її точка зору була, природно, дуже вузькою. Потім зявилась філологія. Мова не є єдиним об'єктом філології: вона перш за все ставить собі завдання встановлювати, тлумачити і коментувати тексти. Початок третього періоду пов'язаний із відкриттям можливості порівнювати мовиміж собою. Так виникла порівняльна філологія. Пройшовши ці три етапи розвитку лінгвістика наблизилася до справжнього об’єкту. Предметом лінгвістики є перш за все всі факти мовної діяльності людини як у первісних народів, так і у культурних націй, як в епоху розквіту тої чи іншої мови, так і за часів архаїчності, а також у період її занепаду, з охопленням в кожну епоху як форм обробленого, або «літературної», мови, [так і форм просторічних]- взагалі всіх форм вираження.

15. Мову не можна ототожнювати з мовленнєвою діяльністю, тому що мова є основою мовленнєвої діяльності. Мова – це соціальний продукт, що є сукупністю необхідних умовностей, прийнятих колективом, щоб забезпечити реалізацію та функціонування здатності до мовленнєвої діяльності, яка існує в кожного носія мови. Мова вже сама по собі є цілісністю, будучи таким чином відправною точкою для класифікації. Мова-це скарб, практикою мовлення відкладається у всіх, хто належить до одного суспільного колективу, це граматична система, віртуально існуюча в кожного в мозку, точніше сказати, у цілої сукупності індивідів, бо мова не існує повністю ні в одному з них, вона існує повною мірою лише в колективі.

15. Поняття «об’єкту» лінгвістики як методологічне питання – це питання особисто мені схоже на Семіологічні перспективи лінгвістики, тому я їх не розділяю.

Семиология, которую создаёт Фердинанд де Соссюр, определяется им как «наука, изучающая жизнь знаков в рамках жизни общества». «Она должна открыть нам, в чем заключаются знаки, какими законами они управляются». Де Соссюр утверждает, что семиология должна быть частью социальной психологии и определение ее места — задача психолога. Задача же лингвиста — выяснение того, что выделяет язык как особую систему в совокупности семиологических явлений. Поскольку язык — это одна из систем знаков, постольку лингвистика оказывается частью семиологии. Определение места лингвистики среди других наук де Соссюр видит именно в ее связи с семиологией: «если нам впервые удается найти лингвистике место среди наук, это только потому, что мы связали ее с семиологией».

К основным положениям «Курса общей лингвистики» принадлежит также различение диахронической (исторической и сравнительной) и синхронической (дескриптивной) лингвистики. Согласно Соссюру, лингвистическое исследование только тогда адекватно своему предмету, когда учитывает как диахронический, так и синхронический аспекты языка. Диахроническое исследование должно основываться на тщательно выполненных синхронических описаниях; исследование изменений, происходящих в историческом развитии языка, — утверждает Соссюр, — невозможно без внимательного синхронного анализа языка в определенные моменты его эволюции. Сопоставление же двух разных языков возможно лишь на основе предварительного тщательного синхронного анализа каждого из них.