Відносини видавництва і реалізатора друкованого продукту

- Від ченців-книгонош — до мережі дистрибуції друкованих видань: ретроспектива

- Централізована і ринкова системи продажу друкованої продукції: переваги й. недоліки

- Складові системи продажу друкованих видань у ринкових умовах

Після підписання сигнального примірника, а через певний час — і вивезення готового накладу видання зі складу поліграфічного підприємства, для видавця починається ще один, не менш відповідальний, етап діяльності. На порядок денний по­стає нагальна потреба не лише донести до потенційного читача результат своєї кількамісячної праці, а й повернути затрачені кошти, досягнути певного рівня рентабельності свого виробниц­тва, аби з фінансового боку мати змогу приступити до реалізації нового видавничого проекту.

1. Від ченців-книгонош — до мережі дистрибуції друкованих видань: ретроспектива

Перші пи­семні згадки про продаж рукописних книг, скажімо, в давньоукраїнській") державі відносяться до XI століття.

Книги продавалися спочатку в тих місцях, де попи творилися, — при монастирях, княжих дворах, де діяли школи перекладачів і переписувачів. Згодом їх замінили книгоноші —- представники нової професії, яка на тон час тільки зароджувалася. Це були комунікабельні, добре освічені, підприємливі люди, які розумілися на силі писаного слова і вміли так розповісти про переваги й при­нади свого рукописного краму, що додому вони завжди повертали­ся з порожніми мішками, але з наповненими монетами кишенями. Торгівля книгами помітно пожвавлюється із поширення дру­карства. На різних ярмарках знаних європейських міст вже з по­чатку XVI століття з'являються перші книжкові каталоги.

Тривалий час крупним центром, з якого розвозилися в усі кін­ці слов'янського світу значні наклади книг, була друкарня Ки­єво-Печерської лаври. Особливо великим попитом користувалися лаврські друки в Москві та інших містах Росії, що спонукало киян до відкриття в Москві свого книжкового магазину і складу. Так тривало доти, поки тамтешній цар Петро І, стурбований впливом українців у Московії, не заборонив своїм указом від 5 жовтня 1720 року друк і поширення в імперії випущених у Ки­єво-Печерській і Чернігівській друкарнях видань, оскільки вони друкувалися «несогласно с московскими печатями», тобто того­часною українською мовою.

. Протягом другої половини XIX і початку XX століть, в умо­вах дії антиукраїнських цензурних циркулярів, вітчизняні ви­давці змушені були друкувати й поширювати свої видання в на­півлегальних умовах власними силами або через культурологічні просвітні осередки. Одиничні книжкові торговельні заклади, які спеціалізувалися на продажу україномовних книг (для прикладу, книгарня Є.Череповського в Києві), неодноразово закривалися властями, а друкований крам конфісковувався відразу після за­везення з друкарні.

Після 1917 року партійне керівництво радянської держави, зарахувавши видавничу справу до важливої ділянки ідеологічно­го впливу на маси, почало створювати потужну й розгалужену мережу поширення друкованих видань. Останній етап її існуван­ня, що припав на початок 90-х років минулого століття, в історії радянської книготоргівлі, можливо, отримає назву «золотого віку», адже в умовах суцільних дефіцитів мільйонні наклади не­дорогих за оформленням і ціною масових видань розкуповували­ся у той період миттєво.