вибочне право Англыъ (ысторыя держ ы пр зар кр..
..docx1) Англія становлення парламенту в ХІІІ – XVI ст
Виборче право є одним із найдієвіших інструментів здійснення
широкомасштабних політичних, державних та соціально-культурних перетворень у
будь-якій країні з метою досягнення суспільством нового якісного стану. Особливо
це стосується сучасної України, де актуальні проблеми суспільства не завжди
вирішуються за допомогою залучення своєчасних виборчих механізмів. Саме тому
звернення до досвіду становлення і розвитку виборчого права Англії в часи
Середньовіччя є важливим та актуальним. Адже саме Англія – батьківщина
першого чинного парламента і саме тут виборче право розвивалося поступово та
послідовно, враховуючи різноманітні реалії, що виникали на конкретних
історичних етапах розвитку держави. Тому, метою статті є з’ясувати юридичну
природу становлення виборчого права Англії, його роль і значення в процесі
становлення англійської державності та його вплив на розвиток виборчої системи.
Розвиток англійської держави порівняно з іншими європейськими країнами
мав певні особливості. Зокрема, тут станово-представницька установа, а отже, і
право вибирати представників у цей загальнодержавний орган, виникла на основі
положень Великої хартії вольностей 1215 р. Хоча Хартія прямо не передбачала
створення представницького органу, який би відображав інтереси всього
суспільства середньовічної Англії, проте вона стала поштовхом для обмеження
влади короля за допомогою ради королівства. До цієї ради увійшли архієпископи,
абати, графи та старші барони .
Надавши право представляти свої інтереси цій групі населення на
загальнодержавному рівні, англійська знать могла обстоювати свої інтереси в
економічній та у сфері управління державою. Згодом, унаслідок політичної
боротьби між королем та різними суспільними групами, у 1265 р. на засідання ради
були запрошені не лише духовні та світські магнати, але й по два лицарі від
кожного графства і по два представники від найбільших міст. Саме відтоді й
почалася історія станово-представницької монархії та появи першого парламенту
. І хоча участь виборних від “общин” представників у парламенті набула
регулярності лише останніми роками ХІІІ ст., збори такого типу стали вже звичним
явищем з початку правління Едуарда 1.
Для дослідження середньовічного права Англії потрібно насамперед розглянути
питання про порядок обрання представників від графств та міст, оскільки були певні
відмінності цієї процедури. Графств у ХІІІ ст. в Англії налічували 32. Спочатку її
очолював олдермен, який представляв інтереси місцевої знаті. З поширенням влади
короля замінили олдерменів шерифи. Двічі на рік під головуванням олдермена, а
згодом шерифа, відбувалися зібрання знатних осіб графства, в яких брали участь
єпископ, великі землевласники та місцеві службові особи, а також староста,
священик та чотири поважні селянина від кожної сільської общини .
Графства поділялися на сотні, кількість яких коливалася від 64 на півдні до
чотирьох на півночі. Сотні раз на місяць скликали зібрання, яке складалося зі
старійшини та великих землевласників, а також представників від сільських общин
– старости, священика та чотирьох уповноважених на представництво селян.
Відвідування зібрань було обов’язковим, і за неявку передбачали штраф. Сотенні
зібрання поряд із судовими справами розглядали фіскальні повинності серед
населення. На зібраннях сотні обирали старійшину. Згодом на зміну старійшині
прийшов сотенний бейліф – помічник шерифа у справах управління графством та з
оподаткування в межах сотні, що була у його віданні.
Особливе місце в Англії належало сільській общині, яка користувалася
самоуправлінням. На сільському зібранні (галімоті) вирішували усі найважливіші
питання господарського життя. Головував на цьому зібранні обраний общиною
сільський староста. Отже, ще до створення парламенту, можна простежити в Англії
зародження виборчого права та виборчого процесу на місцевому рівні. Тому
категорично стверджувати, що таке зародження пов’язане винятково з
виникненням парламенту, не можна. Парламент насамперед узагальнив місцеві
традиції на загальнодержавному рівні.У королівських наказах про обрання представників у парламент від графств їхіменували як “лицарі графств”, інколи при цьому було зазначено, що в графствіповинні бути обрані найбільш “досвідчені” та “найкращі й повноправні лицарі”. В
ХІІІ ст. звання лицаря не завжди асоціювалося з військовими повинностями,
оскільки військова служба могла замінюватися “щитовими грошима”, і перестала
бути винятково привілеєм лицарства та почала вважатися обов’язком усіх вільних
утримувачів землі.
Проте бути обраними до парламенту могли лише особи, які
мали офіційний титул лицаря.
Про проведення виборів до парламенту свідчить те, що у всіх королівських
наказах, що були спрямовані шерифам з цього приводу, починаючи від 1290 р.,
була постанова проводити вибори та забезпечити явку до парламенту лицарів
графств і міст. Про факт виборності депутатів свідчать також постійні вказівки про
те, що вони повинні мати повноваження від общини і “з’являтися в парламент за
общину”. Загальновідомі факти визначеної плати представникам графств за
рахунок общини графства також певною мірою свідчить про те, що їх розглядали
як представників інтересів цієї общини. У звітах шерифів постійно зазначали, що
депутати були вибрані, і часто навіть уточнювали ким і як. У деяких випадках,
коли вибори з яких-небудь причин не могли бути проведені, шерифи повідомляли
центр, що вони не скеровують представників до парламенту через те, що вважають
це кращим, аніж направляти довільно призначених осіб.
Вибори проводили на зібраннях графств, в якому брало участь усе доросле
населення графства. В історичній літературі наявне припущення деяких
англійських науковців, що до виборів могли допускатися навіть кріпосні вілани,
хоча такий погляд вважаємо помилковим, оскільки вілани належали до залежної
частини населення, а у виборах могли брати участь тільки вільні [1, c. 375].
Основну частину виборців у зібраннях графств становили дрібні та середні
феодали. Це був той прошарок населення, який здавна залучала королівська влада
до участі в місцевому самоврядуванні і який поряд з великими феодалами
захищався загальним правом і дієво на практиці користувався перевагами свого
вільного статусу .
Щодо з’ясування процедури проведення виборів, то про це є досить мало
інформації. Тому, швидше за все, вибори, як і інші питання, вирішувалися гучними
вигуками присутніх. Особливе місце належало і висуненню кандидатів, яких в
XIV–XV ст. пропонували найбагатші та впливові землевласники графств, котрі
об’єднувалися в “ініціативні групи” і від яких залежало рішення всіх інших
учасників. Тому до парламенту часто, навіть по декілька разів, вибирали лицарів
графства, які були досить великими землевласниками. Крім того,
значний тиск на вибори міг здійснювати і шериф, котрий, зазвичай, також був
великим землевласником у графстві.
Поряд з представниками від графств до парламенту обирали також
представників від міст середньовічної Англії. Вони, як і лицарі графств, були
виборними представниками, однак у перші роки існування парламенту не
становили єдиного цілого з представниками графств.
Представництво від міст спочатку відігравало досить незначну роль, тому в
багатьох скликаннях парламентів XIII–XIV ст. представників міст взагалі не було.
Король традиційно вважав, що радитися потрібно лише зі своїми васалами та
найближчим оточенням. Згодом таке ставлення змінилося через взаємну
зацікавленість короля та представників міст посилювати власний статус у державі
[3, с. 190]. Оскільки центральна влада не наполягала на певній кількості міст від
кожного графства, то й шерифи, на яких було покладено обов’язок організовувати
вибори, не дуже переймалися тим, чи всі міста і графства надсилали своїх
представників. Оскільки не було точного списку міст, що мали бути запрошені до
парламенту, то кількість запрошених міст від кожного графства постійно
змінювалася. Отож, деякі міста не постійно мали своє представництво в парламенті.
Переважно до парламенту постійно запрошували міста, які з такими ознаками:
– користувалися правом фірми;
– мали торговельну гільдію;
– бували на королівській землі;
– користувалися широкими муніципальними привілеями чи були
адміністративними центрами графств.
Шерифи часто зловживали своїми повноваженнями і навіть брали хабарі за
включення чи виключення міст до “парламентських”. Вибори міщан до парламенту
були переважно привілеєм невеликої кількості найбагатших її представників.
Процедура виборів була неоднаковою в усіх містах і залежала від тих
демократичних правил, принципів та традицій місцевого самоврядування, які діяли
в конкретному місті .
Про це свідчить наступний матеріал. Представниками в парламенті були
переважно особи, які обіймали керівні посади в органах місцевого управління. А
інші верстви міського населення, такі як ремісники чи представники інших нижчих
прошарків суспільства, рідко або взагалі не потрапляли до парламенту.
Обмеженість кола осіб, які могли бути обраними представниками від міста до
парламенту, можна пояснити ще й тим, що досить часто, так само як і
представниками від графств, обирали одних і тих самих людей. Причому в деяких
містах це практикували постійно, через те, що в містах були сформовані
зацікавлені групи осіб, які лобіювали в парламенті свої інтереси. Їм було вигідно
обирати потрібного їм кандидата, який би захищав їхні інтереси, аніж обирати
“чужого”, хто не входив до їхньої привілейованої групи. Процедура проведення
виборів не була чітко встановлена. Якщо в наказах про обрання представників від
графств чітко вказувалося, що вони повинні бути обрані на засіданнях графств, то
стосовно міст такого не було. Зокрема, на прикладі міста Лондона, простежимо, що
вибори проводили на дуже малому зібранні, в якому брало участь 24 олдермена і
100–150 найдосвідченіших міщан. Тому й не дивно, що це зібрання обирало
депутатів зі свого середовища, тобто осіб, які належали до міської верхівки. Також
варто звернути увагу на те, що в Лондоні порядок виборів мера, олдерменів та
шерифів відбувався так само, як і вибори до парламенту. Це дає підставу вважати,
що і в інших містах порядок обрання представників до парламенту був визначений
загальним характером міського самоуправління.
Там, де вибори міської влади проводили на широких зібраннях, за участю
більшої частини міщан, такими були й вибори до парламенту. А там, де вибори
були під керівництвом обмеженого кола осіб, їх проводили олігархічним шляхом.
Тому демократичність виборів до парламенту прямо залежала від того, як
відбувалося управління містом. Якщо барони, пери та ерли, а також окремі духовні
особи, котрі утворювали в парламенті окрему палату лордів, запрошувалися до
парламенту королем і репрезентували у ньому самих себе, то депутатів від графств
та міст вважали мандатаріями окремих груп свого стану, від яких вони були обрані.
Як кожен мандатарій-депутат одержував від виборців певний мандат, який за своїм
змістом міг бути загальним чи спеціальним. В одному випадку виборці доручали
своєму депутатові вести всі справи у парламенті, а в інших – депутатам надавали
певною мірою точно визначені повноваження.
Отже, юридичною основою станового представництва був мандат, схожий до
цивільно-правового мандата. Між виборцями і обраними представниками до
парламенту встановлювалися відносини, відповідно до тих, що були передбачені
ще в римському праві договором доручення, за яким одна особа (довіритель)
доручає, а інша особа (повірений, мандатарій) бере на себе безоплатне виконання
певних дій .
В англійському парламенті відносини представництва були двосторонніми:
депутат був зобов’язаний представляти інтереси своїх виборців, а виборці мали
оплачувати його витрати на представництво, а іноді видавати йому спеціальну
винагороду, що й відрізняло мандат депутата від доручення за римським
цивільним правом.
Також потрібно зазначити той факт, що, на відміну від багатьох інших
європейських держав, в Англії представництво мало як становий, так і
територіальний характер. Палата общин представляла інтереси графств і
міст. Виборці та обрані депутати були пов’язані цивільно-правовими
зобов’язаннями, депутати одержували інструкції від своїх виборців, обов’язкові до
виконання. Роль таких інструкцій найчастіше виконували відповідні петиції. Отже,
виборче право та виборчі традиції в Англії почали формуватися ще задовго до
виникнення станово-представницького органу (парламенту) у межах всієї держави.
Найбільший вплив на процедуру виборів і можливість бути обраним до
парламенту та інших колегіальних органів у досліджуваний період мали зазвичай
найбагатші представники пануючих верств населення. До них у тогочасній
англійській державі насамперед належали барони, лицарі, представники
духовенства та міської верхівки.
Єдиного нормативно-правового акту, який би регулював проведення виборів у
масштабах країни в цей час не було і тому вони відбувалися на підставі тих
правових традицій, які сформувалися в окремих графствах і містах.
Участь у виборах брала переважно лише панівна політична та економічна
місцева еліта, зацікавлена в обранні до парламенту “слухняного” депутата
переважно з свого середовища. Тому вибори в Англії у XIII–XVIст. ще не можна
назвати загальними і рівними.
Важливе значення для врахування політичних та економічних інтересів різних
соціальних верств населення мало територіальне і станове представництво.
2) 2.Революція 1919 р. в Угорщині. Її наслідки.
Династія Габсбургів в Австро-Угорщині була повалена 31 жовтня 1918 року 16 листопада Національна Рада Угорщини проголосила Угорську республіку. Уряд очолив граф М. Карої, правлячу коаліцію склав блок незалежної та радикальної партій. Почалися демократичні перетворення: запроваджувалося загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні, узаконювалися свободи зібрань, союзів та інших політичних організацій.
Поразка у війні супроводжувалася загостренням зовнішньополітичної обстановки. Посилився національно-визвольний рух неугорського населення (слов'ян, румунів та ін.) в Словаччині, Закарпатській Україні, Трансільванії та інших національних регіонах. Сусідні країни висували територіальні претензії. Далася взнаки і повоєнна розруха в переможеній державі - зростало безробіття, закривалися заводи і фабрики, галопувала інфляція.
У березні 1919р. країни-переможці висунули ультиматум з вимогами до уряду Угорщини погодитися на окупацію частини території військами Румунії, Чехословаччини та Королівства сербів, хорватів і словенців (КСХС). 19 березня лідери країн Антанти запропонували М. Карої негайно дати згоду на введення окупаційних сил. Гостра політична криза, що супроводжувала цю вимогу, викликала відставку уряду. Соціал-демократичні лідери не почувалися достатньо сильними для того, щоб одноосібно узяти в руки партії політичну владу в країні, а разом з нею - і політичну відповідальність. Вони звернулися з пропозицією про сформування коаліційного уряду до комуністичної партії, чиї вожді на той час перебували у в'язниці.
Комуністична партія Угорщини була сформована ще в листопаді 1918 р. з частини лівих соціал-демократів та революційних соціалістів. Очолював її Бела Кун, який з групою колишніх військовополонених повернувся з Росії, де мав неодноразові зустрічі з Леніним. У березні 1919 р. соціал-демократична та комуністична партії об'єдналися в рамках Об'єднаної соціалістичної партії Угорщини.
21 березня країна була проголошена Радянською республікою. Був створений уряд - Революційна урядова рада, яку фактично очолив Бела Кун (формально народний комісар іноземних справ). Новий уряд проголосив диктатуру пролетаріату формою державної політики.
Революція в Угорщині в березні 1919 р. перемогла мирним шляхом, без збройного повстання. Уряд Угорської радянської республіки націоналізував промисловість, банки, транспорт, увів 8-годинний робочий день, підвищив на 25 відсотків заробітну плату найманих працівників. Були скасовані чини і звання, церкву відокремлено від держави, вводилося соціальне страхування від нещасних випадків та на випадок захворювання. У поміщиків та церкви були конфісковані земельні володіння. Проводилися примусові реквізиції майна заможних верств.
Для вирішення житлової проблеми за російським зразком представників «експлуататорських класів» виселяли з власних помешкань, поселяючи туди сім'ї робітників. За тим же зразком конфісковану у поміщиків та церкви землю намагалися перетворити у «соціалістичну власність», передаючи її у користування державним господарствам та сільськогосподарським кооперативам. Для захисту «революційних завоювань трудящих» була створена інтернаціональна Червона Армія, до якої увійшли комуністи некорінних національностей (чехи, австрійці, поляки, росіяни та ін.).
За підтримки провідних держав Антанти проти новоявленої Радянської республіки розгорнулася збройна інтервенція. 16 квітня 1919 р. розпочали наступ румунські, а трохи згодом — і чехословацькі війська. Опір їм чинила 300-тисячна Червона армія. Боротьба вимагала величезного напруження сил. Не справдилися розрахунки на оборонно-наступальний союз з Радянською Росією. Після відомої радіограми Бела Куна до Леніна про укладення такого союзу VIII з'їзд РКП(б) проголосив: «Робітничий клас Росії поспішає вам на допомогу». Фактично ж російська Червона Армія була вимушена відступати під ударами Денікіна, а згодом - і частин УНР.
Проходила розбудова державного апарату, а також «поглиблення соціалістичних завоювань». Для боротьби з контрреволюцією були створені революційні трибунали. Цікаво, що до підрозділів червоної міліції охоче приймалися колишні поліцейські і жандарми. їх було зачислено до «пролетарів» за формальною ознакою об'єднання у профспілку. Для керівництва економікою створені відповідні народні комісаріати, а згодом і Вища Рада народного господарства. Сліпе копіювання російського зразка далося взнаки ще й у тому, що після націоналізації великих промислових і транспортних підприємств (з числом працюючих 20 і більше) уряд перейшов до націоналізації дрібних та кустарних підприємств і майстерень.
У «Чергових завданнях Радянської влади» (березень 1918 р.) Ленін проголошував дрібнобуржуазну стихію головним потенційним ворогом пролетарської держави. В Угорщині малоземельні селяни (а вони становили 4/5 усіх селянських господарств) були розчаровані урядовими перетвореннями в аграрному секторі. Конфіскована у поміщиків та церкви земля передавалася на кооперативних засадах «сільськогосподарському пролетаріату», тобто колишнім безземельним наймитам. Селяни від такої реформи мало що виграли. Схоже, передчасним кроком уряду стало і введення безплатного медичного обслуговування - в тих історичних умовах воно означало фактичний розвал медицини.
До 2 травня румунські та чехословацькі інтервенти захопили майже половину території країни, їхні передові загони перебували за 140 км від Будапешта. В цей час була проведена реорганізація Червоної армії, у військових частинах вводилися посади політкомісарів. 19 травня Червона Армія перейшла у контрнаступ, досягнула колишніх імперських кордонів Угорщини, а далі увійшла на територію Словаччини.
16 червня 1919 р. народні збори у Прешові проголосили створення Словацької Радянської Республіки. Тоді ж у червні 1919 р. в Будапешті проходив Всеугорський з'їзд Рад, почесним головою котрого був обраний В. Ленін. З'їзд прийняв нову конституцію Угорщини, за якою країна проголошувалася соціалістичною федеративною республікою. Це дублювання російського зразка було не випадковим - фактично тим самим було продемонстроване прагнення зберегти Велику Угорщину в кордонах 1914 р. у формі «соціалістичної федерації». Словаччині, Закарпатській Україні, Трансільванії, південним слов'янським землям відводилася роль, подібна до тієї, що її Ленін і Сталін нав'язували Україні, Білорусії, Закавказькій федерації та іншим національним окраїнам колишньої імперії.
Подібний сценарій не влаштовував ні держави Антанти, ні буржуазних сусідів соціалістичної Угорщини. Ще 13 червня Клемансо від імені Паризької мирної конференції поставив вимогу виведення угорської Червоної армії з Словаччини, обіцяючи евакуацію румунських військ з етнічної угорської території. Народний комісар закордонних справ Бела Кун поспішив наполягти на тому, що цей мир нагадує російську «мирну передишку», отриману Леніним навесні 1918 р. на переговорах з центральними державами в Бресті. Угорська Червона Армія розпочала організований відступ і 4 липня відійшла на лінію, встановлену Антантою. 7 липня Радянська республіка в Словаччині впала, не протримавшись і трьох повних тижнів.
У липні антирадянські повстання в Будапешті, Капуварі, Калочі та інших містах Угорщини ще були придушені Червоною армією та революційними трибуналами. Та уряд уже практично не контролював ситуацію в країні, що опинилася в лещатах міжнародної блокади. 20 липня захлинувся наступ Червоної армії на східному фронті бойових дій проти Румунії. Праві соціал-демократи почали наполягати, що мир з Антантою можливий лише за умови відставки з уряду комуністів.
1 серпня 1919 р. під приводом загрози Будапешту з боку наступаючих румунських частин вони добилися відставки Радянського уряду. Так була повалена Угорська Радянська республіка. 4 серпня до столиці увійшли румунські війська.
Шукаючи відповіді на питання про причини поразки угорської революції, яка за 133 дні свого існування зуміла не лише розпочати «соціалістичні перетворення, але й створити могутню 300-тисячну Червону армію (для порівняння, червоні армії, які в 1917-1918, а потім
в 1918-1919 pp. встановлювали радянську владу в Україні, не перевищували 25-30 тис), комуністичні вожді наполягали на тому, що дався взнаки фатальний збіг багатьох факторів.
По-перше, світовий імперіалізм зумів надати підтримку угорській контрреволюції силами румунських та чехословацьких інтервентів, одночасно ізолювавши революцію від Радянської Росії.
По-друге, на думку комуністів, підвела «підступна, зрадницька роль правих соціал-демократичних вождів» в об'єднаній СПУ. Комуністи нібито не могли протистояти їх впливу в керівництві, а рядова соціал-демократична маса слабо вірила в можливість перемоги диктатури пролетаріату в Угорщині.
По-третє, крізь зуби визнавалися допущені помилки: відмова від перерозподілу поміщицької землі між малоземельними те середніми селянами (до речі, ще уряд М. Карої обіцяв аграрну реформу саме в інтересах цієї верстви селянської маси), поспішна націоналізація дрібної та кустарної промисловості, недостатнє очищення державного апарату та правоохоронних органів від непевних працівників тощо.
Зрозуміло, що в цих оцінках бракувало визнання ще одного, можливо, найголовнішого фактора. Угорські комуністи копіювали російський комуністичний зразок, іноді - до дрібниць. Вузькість соціальної бази вони намагалися компенсувати червоним терором (соціал-демократи обґрунтовано дорікали комуністам, що антиреволюційні заколоти в Задунайському краї були спровоковані комуністичними репресіями). Те, що вдалося Леніну в «серєдньослаборозвинутій» (за його ж визначенням) напівазіатській Росії, виявилося малоефективним в країнах Центральної Європи.
Після відставки Радянського уряду Угорщини 1 серпня до влади прийшов профспілковий уряд. До його складу увійшли Ш. Гарбаї (номінальний глава попереднього Радянського уряду) та три інших правих соціал-демократи з числа колишніх міністрів. Проголошувалося, що «соціалістичні завоювання» будуть збережені. Однак відразу ж були скасовані революційні трибунали, відновлена діяльність старого суду і поліції.
7 серпня за підтримки румунських окупантів угорські контрреволюціонери цей уряд скинули. 14 листопада окупаційні війська були виведені з Будапешта, до міста увійшли частини угорської армії під командуванням адмірала Міклоша Хорті. До нового коаліційного уряду ще були включені і окремі соціал-демократи. В січні 1920 р. відбулися вибори до національних зборів. Соціал-демократи участі у цих виборах не взяли. До влади прийшла Партія дрібних сільських господарів та Християнсько-національна партія.
1 березня 1920 р. національні збори прийняли рішення про відновлення в Угорщині монархії. Однак престол залишався вакантним, а М. Хорті був проголошений регентом. Тріанонський мирний договір, підписаний в червні 1920 р., встановив розпад колишньої Австро-Угорщини і зафіксував нові кордони Угорського королівства. До складу цієї держави увійшло 33% колишньої території з 41% населення. За межами опинилися населені угорцями регіони в Чехосло-ваччині та Румунії.
Режим Хорті поєднував авторитарну, майже необмежену владу регента зі збереженням парламенту та певних елементів парламентської демократії - загального виборчого права, опозиційних партій (включаючи соціал-демократичну) тощо.