ЛЕКЦІЯ 6.

Передумови та становлення вестфальської системи міжнародних відносин

ПЛАН

1. Основні тенденції зовнішньої політики провідних європейських держав в добу пізнього Середньовіччя та раннього модерного часу.

2. Періодизація та особливості зовнішньої політики держав в роки Тридцятилітньої війни.

3. Зовнішньополітичні наслідки Тридцятилітньої війни для європейських держав та становлення Вестфальської система міжнародних відносин.

4. Україна в зовнішній політиці європейських країн другої половини 17 ст.

1. Основні тенденції зовнішньої політики провідних європейських держав в добу пізнього Середньовіччя та раннього модерного часу

Головними ознаками довестфальського етапу міжнародних відносин були:

• розз’єднаність учасників міжнародних відносин (коли окремі держави цілі цивілізації не знали про існування інших);

• безсистемність міжнародних взаємодій;

• короткочасні збройні конфлікти та війни - як головні прояви міжнародних взаємодій.

Тридяцятилітня війна 1618-1648 рр. була першою власне європейською війною, тобто війною не двох-трьох держав, а майже всіх держав Європи, що були об’єднані в дві потужні коаліції.

Головним стержнем, навколо якого групувалися європейські проблеми 17 ст. було питання про Габсбургську імперію, чи, говорячи термінологією сучасників, про Австрійський дім, який мав значні володіння як в Західній так в Центрально-Східній Європі.

В Західній Європі від початку 16 ст. до Вестфальського миру 1648 р. міжнародне життя було наповнене боротьбою двох концепцій.

Одна з них була нерозривно пов’язана з іменем Габсбургів. Це – концепція єдиної імперії, що об’єднує низку європейських країн, а в перспективі – всю Західну Європу, та ще й із заокеанськими володіннями На чолі всесвітньої імперії стоїть підриманий папою римським германо-римський імператор, а всі держави – члени імперії – є його васалами. Така система політичної організації Європи зовсім не була абстракцією, порожнім відлунням середньовічних традицій та схоластичних вчень про всехристиянську державу. Імперія Габсбургів, з 1519 р. (з часів зішестя на імператорський престол Карла V) охоплювала величезну територію – Німеччину, нідерланди, Францію, Іспанію, Південну Італію, а дещо пізніше майже всю Італію, на кроткий період (під час правління Марії Тюдор (1553-1558 рр.) ) навіть втягнула в свою орбіту Англію, - впродовж кількох десятиліть була фактично домінуючим політичним чинником в Європі. Проте вже з 1556 р. ця наднаціональної габсбургської держави почала розподатися.

В жорсткій боротьбі з першою концепцією формувалась та зміцнювалась друга доктрина - концепція національного абсолютизму.

2. Періодизація та особливості зовнішньої політики держав в роки Тридцятилітньої війни

Традиційно Тридцятилітню війну 1618-1648 рр. поділяють на 4 етапи:

1 – чеський – 1618-1623 рр.;

2 – датський – 1624-1629 рр;.

3 – шведський – 1630-1634 рр.;

4 – франко-шведський – 1635-1648 рр.

Дотримуючись зазначеної періодизації спробуємо докладніше зупинитися на дипломатичній боротьбі як держав, що приймали безпосередню участь у війні, так й тих, хто утримувався від збройної участі.

В Тридцятилітній війні на основному театрі військових дій – Німеччині зіштовхнулися дві коаліції – Протестантська унія, яка виникла в в 1608 р. як об’єднання протестантських володарів Південної і Західної Німеччини на чолі із володарем Пфальцу Фрідріхом та Католицька ліга, яка була утворена в 1609 р. під керівництвом герцога Максиміліана Баварського.

Початок першого етапу війни пов’язують із повстанням проти тиску католицизму, що вибухнуло в Чехії у травні 1618 р. Проте окремі історики вказують, що відкрита боротьба католицького та протестантського таборів розпочалася ще наприкінці 1617 р.

Перший момент – передача ландграфства Ельзас від австрійських Габсбургів до іспанських. Відразу ж стати на захист своїх національних інтересів Франція тоді не могла.

Другий момент – жорстка політика нового чеського короля Фердинанда (майбутнього імператора Священної римської імперії Фердинанда ІІ), який в грудні 1617 р. закрив протестантську церкву в м. Броумові, а в м. Гробе – зруйнував.

Саме остання подія переконала протестантських дворян Чехії готуватися до збройного захисту свого права на віровизнання, в тому числі, шляхом пошуку зовнішньої підтримки – з боку Протестантської (Євангелічної) унії, а також Голландії, Англії та Франції.

Початок чеського повстання – це відома ”Празька дефенстрація”, коли 23 травня 1618 р. повстанці викинули із вікон празького замку двох найбільш реакційних намісників Чехії - Мартініца і Славата.

Незупиняючись далі на докладному аналіз перебігу воєнних дій слід окремо проаналізувати становище в Голландії, на підтримку якої, особливо на початковому етапі повстання. сподівалися чехи. Проте після страти в травні 1619 р. звинуваченого в співпраці із Іспанією популярного діяча Ольденберневельта (хоча насправді, він був одним із найзапекліших противників іспанської корони) в зовнішній політиці Республіки Об’єднаних провінцій запанувала поміркована стосовно Іспанії та нейтральна відносно Німеччини позиція Моріца Оранського.

Допомогу чехам готовий був надати датський король Христіан ІV, але лише за умови союзу із англійським королем. Проте Яків І відмовився від укладення такого союзу, пояснюючи свою позицію прихильністю до наступної дипломатичної концепції: зблизити німецьку Протестантську унію з Іспанією і тим самим примусити імператора до компромісу. Фінансова чи військова підтримка голови Протестантської унії курфюрста Фрідріха, якого обрали чеським королем під іменем Фрідріха V означала б не тільки відхід від зазначеного вище плану, але перетворювала б Якова І – прихильника ідеї божественного походження та повноти королівської влади в захисника права підданих змінювати своїх володарів, оскільки, як відомо, в березні 1619 р. чеський сейм відмовився визнати Фердинада королем Чехії. Тому Яків І називав Фрідріха V узурпатором чеського престолу і навіть погрожував війною Голландії, якщо вона буде допомагати узурпаторові та чеським бунтівникам.

Якщо говорити про позиції Франції на початковому етапі Тридцятилітньої війни, то її зовнішню політику визначав найближчий радник короля Людовіка ХІІІ Люїн, котрий виступав за невтручання та локалізацію чеського інциденту. Крім того, як відомо, Людовік ХІІІ був одружений на дочці іспанського короля і відкрито виступати проти іншої гілки Габсбургів було б для нього дуже ризикованим.

Хто ж все таки вирішив стати на бік протестантської Чехії та її короля Фрідріха V?

По-перше, це один з найдосвідченіших політиків та дипломатів своєї епохи герцог Савойський Карл-Іммануїл І, який скерував за свій рахунок, але, формально не чехам, а Фрідріху V як главі Протестантської унії війська під командуванням графа Мансфельда. Проте вже досить швидко, переконавшись, що чехів не підтримують інші держави, Карл-Іммануїл І почав шукати варіантів домовленості з імператором, а Мансфельду самому довелося шукати способів утримання свого війська.

По-друге, в середині самої Священної римської імперії чехи знайшли союзників з боку:

• Лаузіци, яка відкрито оголосила себе союзником Чехії;

• Моравії, яка встала на захист Чехії весною 1619 р.;

• австрійських протестантів, які розпочали фактично партизанську війну проти імператорських військ та постачали чехам зброю та продовольство.

По-третє, значну допомогу чехи отримали від князя Трансільванії Бетлена Габора. Опосередковано підтриманий Османською імперією восени 1619 р. Бетлен Габор вступив зі своїми військами на територію Словаччини, що стало поштовхом до початку повстання проти Габсбургів. В серпні 1620 р. Бетлен Габор був проголошений угорським королем. Далі з території Угорщини він вторгнувся в Австрію, де об’єднавшись з чеськими військами розпочав облогу Відня.

Проте як показали події найближчих років військовий та фінансовий потенціал Чехії та її союзників був недостатнім, щоб успішно протистояти католицькому табору на чолі з імператором.

Як відомо, в листопаді 1620 р. біля Білої Гори в Чехії були розгромлені об’єднані чесько-пфальцські війська. Далі були розбиті основні сили Протестантської унії власне в Німеччині. Тоді на боці імператора виступали Польща, Саксонія, Тоскана та Генуя.

Як наслідок, в січні 1623 р. імператорським актом Фрідріха Пфальцського (Фрідріха V) було позбавлено володінь і титулу курфюрста, який отримав Максиміліан Баварський.

Цілком зрозуміло, що перемога імператора серйозно занепокоїла Англію, Францію, Голландію, Швецію та Данію, які вважали, що могутність Габсбургів непомірно зросла. Це зумовило продовження Тридцятилітньої війни, на її другому – датському етапі.

Саме в цей час спостерігаються помітні зрушення в зовнішній політиці Франції. У лютому 1624 р. кардинал Ришельє, формально не будучи членом королівської ради, а впливаючи на Людовіка ХІІІ через королеву-матір Марію Медичі домігся усунення від вироблення та здійснення зовнішньої політики Брюлара та призначення Шарля Лав’євіля. Останній відразу ж поклав кінець прогабсбургському курсу. Він також починає шукати зближення, то з Голландією, яка воювала з Іспанією (в червні 1624 р. було підписано договір про франко-голландський оборонний та наступальний союз), то з Англією.

Для зміцнення франко-англійського союзу Лав’євіль розпочинає переговори про шлюб сестри Людовіка ХІІІ Генрієтти-Марії із спадкоємцем англійського престолу майбутнім королем Карлом І. Ці переговори успішно завершилися в 1625 р., коли на чолі французького уряду став вже Рішельє.

На тлі успішної військової кампанії Франції у Північній Італії до активнішої континентальної політики починає переходи й Англія. В лютому 1624 р. англійський парламент висловився за війну з Іспанією. Далі Карл І укладає союзний договір з Голладією, обіцяючи їй війському та фінансову підтримку у боротьбі з іспанцями. Разом з тим, Англія не підримувала висловненого кардиалом Рішельє плану примусити Священну римську імперію воювати на два фронти. Англія не бажала підтримувати Швецію, яка мала б завдати удару по імперії з півночі, а натомість розпочала активні переговори з датським королем Христіаном ІV.

Зовнішня політика останнього була спрямована на досягнення однієї мети – повернення Данії статусу володарки Балтійського моря. Тому, король Христіан ІV почергово прагнув досягнути цього, то в союзі з Габсбургами проти Швеції, то в коаліції проти тих же Габсбургів, розраховуючи створити сильний плацдарм на півночі Німеччини – землях колишніх архієпископства Бременського та єпископства Верденського. Літом 1625 р. як учасник широкої антигабсбургської коаліції він вторгнувся в Німеччину.

В той же час, інший учасник коаліції Швеція розпочинає війну проти Речі Посполитої. Проте військові дії розгортаються не так швидко та успішно як розраховував шведський король Густав ІІ, а тому сподіватися на реальну допомогу Швеції інші учасники коаліції не могли.

Першим це прорахував кардинал Рішельє, який виходив з того, що без війни на півночі, військові дії проти Іспанії на півдні є безперспективними. Тому в березні 1626 р. в Монсоні він уклав договір з Іспанією, який шокував всю Європу, а особливо союзників Франції – уряд Венеціанської республіки та савойського герцога Карла-Іммануїла, які, непідозрюючи про мирні переговори, воювали з іспанцями. Фактична зрада своїх найближчих союзників вже в 1628 р. вдарила по самій Франції, яка змушена була відновити військові дії про Габсбургів в Італії, але колишні союзники відмовилися її підтримати.

Говорячи про дипломатію країн-часникць католицької коаліції не можна обійти увагою Брюсельський католицький конгрес (травень-жовтень 1626 р.). Основним його завданням мало стати сформувати єдину політику Іспанії та Священної римської імперії, насамперед у ставленні до протестантських володарів Німеччини. Цей конгрес став символом єднання католицьких володарів Європи перед загрозою поширення Реформації. Проте сам його перебіг засвідчував сильні протиріччя між окремими впливовим світськими лідерами католицького табору. Передовсім йдеться про суперництво Іспанії та Баварії навколо поділу Пфальцу та за вплив на самого імператора.

27 серпня 1626 р. в битві біля Люттера було розгромлено основні сили датського короля Христіана ІV в Північній Німеччині. В грудні 1626 р. Бетлер Габор відмовився надалі підтримувати Христіана ІV та уклав мир з імператором. Тому перед загрозою оточення залишки датських військ впродовж вересня-жовтня 1627 р. змушені були відступити з Німеччини.

На тлі цих поразок антигабсбургської коаліції восени 1627 р. на з’їзді католицьких володарів у Мюльхаузені за участі папського нунція Карафи було сформовано так звану програму-мінімум, яка лягла в основу імператорського едикту про реституцію від 6 березня 1629 р. Як випливає вже із самого слова ”реституція” він передбачав відновлення прав католиків на секуляризовані протестантами після 1552 р. землі.

Підсумком другого етапу став укладений в червні 1629 р. в м. Любек мирний договір, відповідно до якого Данія виходила із війни.

Нова перемога Габсбургів змісила Францію шукати варіантів вступу у війну шведського короля Густава ІІ Адольфа.

Під загрозою наступу військ Московської держави, Річ Посполита, яка знаходилася зі Швецією у стані війни змушена була укласти з останньою в 1630 р. Альтмаркське перемир’я. Це дозволило Швеції зібрати свої сили і у липні 1630 р. висадитися у Померанії. План Густава ІІ Адольфа полягав у тому, щоб об’єднати німецьких протестантських володарів проти реституційного акту 1629 р.

В січні 1631 р. був укладений договір про союз між Швецією та Францією, за яким, зокрема, вже того ж року французькі субсидії на ведення Швецією військових дій досягнули ¼ державного бюджету останньої, що однак становило тільки 1/50 бюджету самої Франції. Значні субсидії Швеції також надавала Московська держава.

Розгромивши у вересні 1631 р. у Брейтенфельдській битві основні сили імператора шведські війська до середини 1632 р. зайняли значну частину Німеччини. Проте вже в листопаді 1632 р. в Лютценській битві король Густав ІІ Адольф загинув, що започаткувало смугу невдач шведських військ. Ще більше ускладнилося військово-політичне становище Швеції після того, як в 1634 р.був укладений Полянський мир між Московською державою та Польщею, що дозволило останній в союзі із Данією почати підготовку до відновлення війни із Швецією.

Формальним завершенням шведського етапу Тридцятилітньої війни стала поразка Швеції у битві біля Нердлінгена у вересні 1634 р. Незабаром розпадається Гейльбронський союз німецьких протестантських володарів.

І нарешті, коротко зупинимося на четвертому – франко-шведському етапі Тридцятилітньої війни (1635-1648 рр.).

Отже, в квітні 1635 р. між Францією та Швецією був укладений Комп’єнтський договір про союз. В травні того ж року Франція оголосила війну Іспанії.

Вступ Франції у війну з Габсбургами дозволив Швеції зосередити свої основні сили для боротьби проти Речі Посполитої та домогтися укладення вигідного для себе Штумсфорського договору, який дозволив шведським військам впродовж більше 10 років вести активні військові дії в Німеччині, небоячись удару в спину.

Активна участь Франції та Швеції у військових діях проти прогабсбургської коаліції змусила імператора сісти за стіл переговорів із протестантськими володарями під час Регенсбурзького собору (вересень 1640-жовтень 1641 рр.), де було досягнуто згоди щодо необхідності проведення переговорів.

Останньою спробою католицької коаліції змінити перебіг війни на свою користь стало вторгнення весною 1643 р. іспанських військ у Францію. Але в травні того ж року в битві біля Рокруа вони були розбиті.

У грудні 1644 р. розпочав свою роботу конгрес у Мюнстері, де обговорювалися взаємовідносини між Францією й Імперією, а в червні1645 р. в м. Оснабрюк, де з’ясовувалися німецько-шведські стосунки. Переговори тривали впродовж кількох років, а ж поки незавершилися одночасним підписанням мирного договору, відомого в історії як Вестфальський.