40.Заключний акт нбсє.

1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і Канади підписали Заключний акт наради. Його серцевиною є Декларація принципів, якими держави-учасники будуть керуватися у взаємних відносинах.

Декларація включає такі принципи:

1. Повага до суверенітету.

2. Незастосування сили чи загрози силою.

3. Непорушність кордонів.

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи.

7. Повага прав людини і основних свобод.

8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею.

9. Співробітництво між державами.

10. Сумлінне виконання зобов’язань з міжнародного права.

            Крім Декларації, були прийняті такі документи, як "Співробітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища", "Співробітництво в гуманітарних та інших областях", "Питання безпеки співробітництва у Середземномор’ї", "Про заходи зміцнення довір’я і деякі аспекти безпеки і роззброєння".

            Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х років не змогло пересилити значення гельсінського процесу.

41.Розвиток загальноєвропейського процесу після нбсє у Хельсінкі.

У процесі розвитку розпочатого 1972 року процесу НБСЄ 1975 року було укладено Гельсінський Заключний акт. Цей документ охоплює широке коло стандартів міжнародної поведінки та зобов'язань, що регулюють відносини між державами-учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в політично-військовій сфері, поваги до прав людини і основних свобод, а також співпраці в економічній, культурній, технічній та науковій галузях.

Знаменною віхою в розвитку процесу НБСЄ став Стокгольмський документ 1986 р. про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 і 1992 роках. На Гельсінській зустрічі в липні 1992 року країни-учасниці прийняли рішення заснувати у Відні Форум НБСЄ з питань співпраці в галузі безпеки (FSC), під егідою якого нині відбувається діалог з питань безпеки та переговори щодо контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри й безпеки.

Впродовж двох наступних років у межах цього органу, який було введено в дію 22 вересня 1992 року, тривали переговори щодо пакету документів за мандатом, узгодженим у Гельсінкі під назвою "Програма термінових заходів" з питань контролю над озброєннями, роззброєння та заходів щодо зміцнення довіри , безпеки та співробітництва і запобігання конфліктам.

42. Індо-пакистанське протистояння. Кашмірська проблема — територіальний спір щодо приналежності території колишнього князівства Джамму і Кашмір між Республікою Індія та Ісламською Республікою Пакистан. Початок конфлікту з приводу Кашміру пов'язаний зі спровокованим Пакистаном вторгненням пуштунських племен з Північно Західної прикордонної провінції Пакистану і Смуги Племен на територію князівства. В умовах військового краху магараджа звернувся по допомогу до Індії. Як передумову надання такої допомоги індійський уряд висунув вимогу приєднання Кашміру до Індійського Союзу. З ініціативи колишнього віце короля Індії, лорда Маунтбеттена, у січні 1948 року питання Кашміру було передано Пакистаном на розгляд Ради Безпеки ООН. Під наглядом спостерігачів ООН було встановлено лінію припинення вогню, уточнену Угодою про лінію припинення вогню між Індією та Пакистаном у Джамму та Кашмірі, підписаною в Карачі 27 липня 1949 року. Ця угода закріпила позиції армій сторін і тим самим розподілила територію Кашміру на дві частини — індійську та пакистанську. Пакистан протягом 1950 1960 их років неодноразово висловлював протести щодо дій Індії в Кашмірі, апелюючи до положень резолюцій Ради Безпеки ООН і вимагаючи проведення плебісциту (у 1949 1964 ро ках питання Кашміру піднімалося в ООН 110 разів). Протягом 1970 1980 их років кашмірська проблема залишалася у центрі уваги політичних кіл та громадської думки Індії та Пакистану. Індія послідовно відстоювала позицію, згідно з якою проблему було врегульовано Сімлською угодою, пакистанська сторона продовжувала наполягати на необхідності проведення плебісциту. Ситуація кардинально змінилася після початку наприкінці 1989 року масових антиіндійських виступів у Кашмірі. З 1989 по 1999 рік за офіційною статистикою з обох сторін конфлікту загинуло близько 60 тис. чоловік, поширеною є практика терористичних дій. Після початку глобальної боротьби з тероризмом та нападу на Індійський парламент 13 грудня 2001 року індійський уряд зайняв жорстку позицію щодо кашмірських повстанців і намагається вирішити проблему силовими методами.

Роки	Назва	Причини	Результат
1947-1948	Перша Кашмірська війна	Боротьба за стратегічне важливе князівство Кашмір	1 січня 1949 р. Індія і Пакистан підписали угоду про припинення вогню і встановлення демаркаційної лінії у Джамму і Кашмірі.
1965-1966	Друга Кашмірська війна	Відсутність демаркації кордонів у пустельних районах. Відновлення боротьби за Кашмір	Відведення військ на попередні позиції. Проведення демаркації кордонів (крім Кашміра). Підписання Декларації про незастосування сили і відновлення переговорів.
1971	Боротьба за незалежність Східного Пакистану	Криза у відносинах між Східним і Західним Пакистаном. Підтримка Індією бенгальців	Проголошення незалежності східного Пакистану – Народної Республіки Бангладеш
Кінець 90-х років.	Загострення прикордонного конфлікту в Кашмірі	Активізація мусульманських сепаратистів у Кашмірі. Сутички на кордонах	Загострення ситуації. Переростання протистояння в ядерне