33.Розпад колоніальної системи в Африці.

   Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів.

На першому етапі (1943-1956 рр.) процес деколонізації охопив головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 р.), попередньо розділивши її на дві держави – Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шрі-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 р.), В’єтнам (2 вересня 1945 р.), яку вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам.    На другому етапі (кінець 50-х–60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. – Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того.

            У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. – Уганда, у 1963 р. – Кенія, у 1964 р.– Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. – Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніального гніту.

            Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія – португальська. Першою після тривалою збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973 р.). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті "революції гвоздик"(квітень 1974 р.), незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі.        Таким чином, на порозі ХХІ ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.

З4.Створення та діяльність Організації африканської єдності.

Організація Африканської Єдності (англ. Organization of African Unity, OAU) — міжнародна організація африканських держав, створена для подолання колоніалізму на континенті та сприяння внутрішнього і міжнародного співробітництва. Створена у 1963 році на конференції голів урядів держав, що звільнилися.

У 2001 році перейменована в Африканський союз. На самій конференції голів держав і урядів в Аддис-Абебі 22-25 травня 1963р. між африканськими лідерами не було повної згоди щодо цілей і компетенції майбутньої організації. Існувало два проекти організації. Перший, „серединний шлях” полягав у створенні такої організації, яка сприяла би подоланню міждержавних, міжетнічних та релігійних суперечностей, а також сприяти якомога швидшому звільненню решти країн що досі знаходилися під колоніальною залежністю. Один з прибічників цього проекту, сенегальський президент Леопольд Сенгор, виступив з пропозицією створення Африканського спільного ринку, для того щоб „перетворити слабкість на силу”1.

Ще один прихильник „серединного шляху”, камерунський президент Ахмаду Ахідйо зазначав: „Організація Африканської Єдності повинна бути гнучкою. ... На сучасному етапі не може бути й мови ні про створення федерації, ні конфедерації”2.

Цікаву пропозицію висунув президент Конго (Браззавіль) Фулберт Юлу. Він запропонував африканським лідерам проголосити „Доктрину Монро” для Африки. Тобто Африка повинна закритися від зовнішньополітичного втручання неафриканських держав та протистояти неоколоніалізму. Проте існувало й більш радикальне крило, яке очолював президент Гани Кваме Нкрума. Незадовго до саміту вийшла його книга „Африка повинна об’єднатися”. Насамперед Нкрума пропонував широкомасштабну економічну інтеграцію, яка би дозволила пришвидшити процес розвитку та індустріалізації континенту. По-друге, він наголошував на політичній єдності континенту, що включало в себе дистанціонування від Радянського Союзу та США. Третім пунктом йшла боротьба з колоніалізмом. По-четверте він пропонував прийняти спільну військову і оборонну стратегії, а також створити Африканські збройні сили. І нарешті, африканські країни мають узгодити спільну зовнішньополітичну доктрину „щоб захистити і сприяти розвитку континенту”.

25 травня 1963 року було підписано Статут Організації Африканської Єдності головами держав та урядів 30 країн. Цей день став Днем визволення Африки. Статут набрав чинності 13 вересня 1963 р. Він складався з преамбули та 33 статей, що визначили цілі, принципи, структуру організації, а також питання пов’язані з її функціонуванням. Діяльність ОАЄ поділяється на чотири напрямками:

1. Боротьба з расовою дискримінацією та колоніалізмом у всіх його проявах;

2. Мирне вирішення суперечок між африканськими країнами;

3. Утвердження держав Африки на міжнародній арені;

4. Сприяння економічному, культурному і соціальному співробітництву.

Закінчення “холодної війни” мало важкі довгострокові наслідки для переважної більшості країн Африки.

По-перше вони залишилися сам-на-сам з перед обличчям глибоких політичних, економічних та соціальних проблем. По-друге це спричинило нову хвилю насильства на континенті, пов’язану передовсім з етнічними, економічними та релігійними чинниками, оскільки континент перестав бути ареною двобою СРСР та США.

Виявилося, що джерела конфліктів мають внутрішнє, а не зовнішнє походження. І по-третє до африканських лідерів прийшло розуміння того, що необхідно власноруч вирішувати власні проблеми. Цей період також характеризується значним зниженням і міжнародної уваги до проблем континенту. На початку 90-х років з’явилося поняття «афропесимізму», що позначило неспроможність африканських країн власними силами вийти з перманентної кризи. На цей же період припадає й найнищий показник іноземної допомоги континенту.

Стала зрозумілою і неспроможність Організації Африканської Єдності протистояти новим викликам постбіполярного світу.

На Надзвичайному самміті ОАЄ в місті Сірті (Лівія) 9 вересня 1999 року лідер Лівії Муаммар Каддафі виголосив ініціативу щодо створення „Сполучених Штатів Африки” за принципом конфедерації, а також про створення Пан-Африканського Парламенту.

Трансформація ОАЄ в Африканський Союз, що закінчилася на саміті ОАЄ в Дурбані (ПАР) 6-11 липня 2002 року надала якісно нового імпульсу розвитку системи міжнародних відносин на континенті, а також поклало початок еволюції відносин країн Африки з провідними акторами світової політики.

З5.Міжнародні відносини в Латинській Америці.

У країнах Латинської Америки після Другої світової війни відбулися значні зрушення. Це пояснюється тим, що країни Латинської Америки значно раніше отримали незалежність. Їм на шляху модернізації не доводилось переживати цивілізаційного шоку, як це було в країнах Африки та Азії, вони були частиною західної, європейської за походженням, цивілізації.

            Коріння латиноамериканської відсталості крилось в існуванні великих земельних володінь – латифундій. Це призводило до безземелля селян, низького рівня життя, аграрного перенаселення і безробіття, низької продуктивності праці, примітивних технологій і, відповідно, до соціальної напруги. Таке суспільство не могло бути демократичним, воно трималось на насильстві.

            Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій. Після завершення війни цей процес посилився. Тривала боротьба селян примушувала уряди проводити аграрні реформи. Всі вони незалежно від масштабів підривали позиції латифундистів. Найбільшого удару завдали латифундіям зростання промисловості, формування національного капіталу і, відповідно, нової економічної еліти, для якої латифундії були уособленням старих порядків. Демографічний вибух зумовив масову урбанізацію і перенесення центру політичного життя із сільської місцевості у місто.             У 70-х роках від комуністичних експериментів довелось відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але вже не у США, а в СРСР і країни Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 80-х років, як тільки СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу кубинській економіці, Куба потрапила в стан перманентної кризи. Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керівництво Куби намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, робляться перші кроки у модернізації економіки. У 90-ті роки з Куби здійснюється масова нелегальна еміграція у США. Сполучені Штати виявились нездатними прийняти велику масу біженців і частина їх була відправлена назад, на Кубу.

У другій половині ХХ ст. країни Латинської Америки значно просунулися по шляху перетворення з аграрно-сировинного придатку світового ринку у регіон з розвинутою інфраструктурою і промисловістю. Найбільші країни регіону – Бразилія, Аргентина, Мексика опинилися на порозі перших десяти країн світу по об`єму промислового виробництва. Суттєві зміни відбулися і в політичному житті, відійшли у минуле традиційні авторитарні диктатури. Утверджуються традиції парламентаризму і демократії. Нова влада будує свою політику на основі пошуку компромісу, згоди, примирення різних політичних сил. Значно змінилася роль країн Латинського Америки і на міжнародній арені, їх зовнішньополітичний курс вийшов з тіні політики США. Тим не менш зберігається і достатня кількість серйозних проблем, що впливають на розвиток країн регіону: заборгованість, низький рівень життя значної частини населення, соціальний контраст, продовжується повстанський рух, корупція, наркобізнес, тероризм тощо.

З6.Незалежні країни Африки та Латинської Америки в сучасному світі.     На початку 90-х років склались необхідні умови для кращого розвитку інтеграційних процесів. У всіх країнах, крім Куби, до влади прийшли демократично обрані президенти, уряди. Розпочалися широкі економічні реформи. США, Канада, Мексика у 1992 р. підписали угоду про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА). До неї також тяжіє Чилі. У 1995 р. у Маямі відбулась нарада лідерів країн Західної півкулі, на якій президент США Білл Клінтон запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі, споживачами якого стали б 850 млн. осіб. але інтеграційні процеси в регіоні пішли дещо по іншому сценарію.

            Ефективність МЕРКОСУРа проявилась в роки економічних криз в Бразилії та Аргентині наприкінці 90-х років. ХХ ст. До того ж союз врятував від занепаду економіки Уругвая і Парагвая. Економіка останнього до того ж показує визначні темпи розвитку (до 10% на рік) і дотягується до більш розвинутих партнерів. Успіхи Парагвая вирішили повторити Болівія і Еквадор, зажадавши вступити до союзу. Зрештою 1 липня 2004 р. відбулося об`єднання МЕРКОСУР і Андської групи. В результаті в Південній Америці виник спільний ринок з населенням у 350 тис. чол. Лідери держав нового союзу активно обговорюють ідею створення єдиної латиноамериканської валюти, щоб протистояти доларизації (Еквадор перейшов на долар США, під такою загрозою знаходиться і Аргентина). До нового союзу прагне долучитися і Мексика, яка розчарувалася у НАФТА. Якщо таке відбудеться, то це стане початком розвалу економічної залежності Латинської Америки від США.

Африка на південь від Сахари у другій половині ХХ ст. стала зосередженням найбільш гострих проблем і протиріч сучасного світу.

            Після визволення від колоніальної залежності країни континенту стали ареною боротьби між наддержавами, полігоном для проведення соціально-економічних експериментів. Всі моделі розвитку (соціалістична орієнтація, індустріалізація, інтеграція і світову економіку та ін.), якими намагались слідувати країни Африки, виявилися малоефективними.

            На теперішній час проблеми континенту стали все більш проявлятися як глобальні, які не можливо вирішити лише африканським країнам.

Проблеми, які постали перед країнами Африки, багатопланові і розв’язати їх нелегко. Це можливо лише при участі світового співтовариства і в формах, придатних для народів Африки.

            На початку ХХІ  ст. Африка залишається одним з найбільш нестабільних і найменш розвинутих регіонів світу. Проблеми регіону з внутрішніх стали глобальними для людства.

З7.Початок процесу розрядки в Європі.

Розрядка – період у міжнародних відносинах (70-ті роки ХХ ст.), для якого характерно ослаблення протиборства між наддержавами і нормалізація відносин між ними, взаємні поступки і компроміси. У цей період приймаються міри по обмеженню гонки озброєнь і розвитку співробітництвах у різних сферах.

            Основними передумовами розрядки були: по-перше, між США та СРСР наприкінці 70-х років був встановлений військово-стратегічний паритет; по-друге, в результаті гострих криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав переконалось у згубності "балансування" на грані війни.

            Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху до обмеження арсеналів зброї масового знищення. Вона показала можливість досягнення домовленості з усіх питань міжнародної безпеки. Новий тип відносин формувався в період 1963-1973 рр. Характерною рисою їх стали методи мирного врегулювання конфліктів. У липні 1968 р. був відкритий до підписання договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який вступив у силу в 1970 р. На теперішній час його підписали понад 160 країн. У 1995 р. його продовжили безстроково. Проте є держави (Індія, Пакистан, Ізраїль та ін.), які в силу різних обставин відмовилися підписати цей договір.

            За умовами договору держави, які володіють ядерною зброєю, зобов’язуються не передавати будь-кому ядерні вибухові пристрої або контроль над ними, а також не допомагати і не сприяти неядерним державам у виготовленні і придбанні зброї масового знищення. Неядерні держави беруть зобов’язання не отримувати, не контролювати (ні прямо, ні опосередковано), не виробляти, не домагатися і не приймати допомогу у виробництві ядерних пристроїв. Країни, що підписали договір, можуть розвивати мирну сферу застосування атому, але під контролем МАГАТЕ (Міжнародне агентство по атомній енергії, утворене в 1955 р.).

            Розрядка принесла відчутні зрушення в Європі. Початок їм поклав прихід до влади в ФРН у 1969 р. коаліційного уряду соціал-демократів і вільних демократів на чолі з Віллі Брандтом. Попередні уряди ФРН у зовнішній політиці виходили з того, що європейські кордони є неостаточними і відмовлялись визнавати НДР як суверенну державу. Така політика відповідала конфронтаційній схемі "холодної війни". По мірі зміцнення економічних позицій ФРН вона гальмувала процес поширення політичного впливу ФРН і позбавляла її маневру на Сході. Брандт запропонував "нову східну політику", складовою частиною якої було визнання реалій, що склалися в Європі, і нормалізація на цій основі стосунків з СРСР і країнами Східної Європи.

З8.Радянсько-американські відносини в першій половині 70-х рр.

Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулась нормалізація радянсько-американських відносин. У відносинах з Радянським Союзом адміністрація Р.Ніксона змінила доктрину "гнучкого реагування" на більш наближену до нових реалій – так зване "реалістичне стримування". Наслідком цього була низка радянсько-американських договорів про відвернення загрози війни, обмеження гонки озброєнь, нормалізацію відносин між двома країнами.

            У травні 1972 р. відбувся візит президента США Р.Ніксона до СРСР, в ході якого були прийняті "Основи взаємовідносин між СРСР та США" та Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО). Вперше дві наддержави уклали угоду про заходи в галузі обмеження стратегічних і наступальних озброєнь (ОСО-1). Під час візиту Л.Брежнєва до США у червні 1973 р. керівники двох держав підписали угоду про запобігання ядерної війни.

            Згідно з цими угодами були встановлені жорсткі обмеження випробувань ядерної зброї. Ратифікація договору і угод була зірвана у зв’язку із новим загостренням міжнародного становища наприкінці 70-х років.

            Процес розрядки поширився і на інші регіони світу. У 1971 р. у Східній Бенгалії, яка належала Пакистану, населення при підтримці Індії після тривалої боротьби отримало незалежність. На політичній карті Азії з’явилась нова держава – Народна Республіка Бангладеш, а Індія перетворилась в регіональну наддержаву.

            У 1972 р. про вихід із СЕНТО оголосив Пакистан. У 1977 р. блок СЕНТО припинив своє існування. Через деякий час припинив існування і блок СЕАТО.

            У 1973 р. була укладена Паризька угода стосовно В’єтнаму, яка припинила пряму американську інтервенцію проти цієї країни.

 

З9.Нарада з безпеки та співробітництва в Європі та її роль в міжнародному житті.

Ключовою подією розрядки в Європі стала нарада з питань безпеки і співробітництва на континенті, яка відбулась у столиці Фінляндії Гельсінкі в три етапи:

            На першому етапі 3-7 липня 1973 р. нарада міністрів закордонних справ виробила порядок денний і визначила основні напрямки роботи.

На другому (18 вересня 1973 р. – 21 липня 1975 р.) експерти підготували основні документи наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем.

1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і Канади підписали Заключний акт наради. Його серцевиною є Декларація принципів, якими держави-учасники будуть керуватися у взаємних відносинах.

   Крім Декларації, були прийняті такі документи, як "Співробітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища", "Співробітництво в гуманітарних та інших областях", "Питання безпеки співробітництва у Середземномор’ї", "Про заходи зміцнення довір’я і деякі аспекти безпеки і роззброєння".

            Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х років не змогло пересилити значення гельсінського процесу.