1. Модернізм у літературі 1 половини 20 століття. Модернізм, авангардизм, декаданс, реалізм. Основні модерністські течії західноєвропейської літератури, їх ідейно-художні особливості.

Різноманіття художніх і соціальних форм модернізму, різний характер цих форм на різних ступенях історичного розвитку XX сторіччя, а також широкий спектр ідеологічних устремлінь, лежачий в основі естетичних експериментів, – все це утруднило пошуки загальних визначень модернізму. Та все ж до таких несхожих явищ, як німецький експресіонізм, російський авангард, французький футуризм, іспанський сюрреалізм, англійський імажинізм і інше – сучасники застосовували одну і ту ж назву. Термін «модернізм» походить від французького слова «modernizme» (від латів. modernus – новий, сучасний). Він має той же корінь, що і слово «мода», і нерідко уживається в значенні «Нове мистецтво», «сучасне мистецтво». Модернізм – збірне позначення всіх новітніх течій, напрямів, шкіл і діяльності окремих майстрів мистецтва XX в., що поривають з традицією, реалізмом і що рахують експеримент основою творчого методу (фовізм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, кінетичне мистецтво, гіперреалізм і ін.). Що писали про модернізм завжди відзначали особливий інтерес його представників до створення нових форм, що демонстративно протиставили гармонійним формам класичного мистецтва, а також акцент на суб'єктивності модерністського світобачення. Перші модерністи – це люди, що жили в кінці XIX в., вирощені загальною кризою європейської культури. Багато хто з них відкидав методи соціально-політичного радикалізму в зміні життєвого устрою, але всі вони були ярими прихильниками духовної революції, яка, на їх думку, неминуче народжувалася з кризового старого світу.

Духовна революція, як нова якість свідомості, нове життєрозуміння, вимагала для себе нової ідейної платформи. Ця платформа була сформульована на базі інтуїтивізму А. Берсона і Н. Лосського, ніцшеанства, феноменології Е. Гуссерля, психоаналізу З. Фрейда і К. Юнга, екзистенціалізму С. Кьеркегора, М. Хайдеггера, К. Ясперса, Н. Бердяєва і ін.

Роботи цих авторів не тільки зцементували ідейну базу, платформу модерністських пошуків в мистецтві вказаного періоду, але і дозволили самому художньому напряму діяти ретроспективно, захоплюючи попередні явища культури (передмодерн, паростки якого виявилися в творчості Ф.М. Достоєвського, Ш. Бодлера, Е. Бронте, Е. Сведенборга, Г. Ібсена і ін.), і перспективно, залишаючи поле для експериментів в майбутньому (постмодерн). Модернізм, борючись за розкріпачення і оновлення форм в мистецтві, не міг обійтися без загальних зв'язків з історією культури, визнавши, таким чином, принципи історизму усередині власного напряму.

У модерністському мистецтві ми постійно стикаємося з подальшим поглибленням якостей, модернізмом не породжених, але успадкованих від романтизму епохи Великої Французької революції і радикального сентименталізму І. Гердера і Г. Лессинга. Такі домодерністські по своєму походженню акценти про місце особи, індивідуальної свідомості у складі цілої, в житті космосу. Проте, романтичний індивідуалізм XVIIIс. і індивідуалізм модерністський – явища принципово різні. Для романтизму особа або була владаркою всіх духовних багатств всесвіту, або тужила про недоступність, заборонену абсолютних цінностей і загальнозначущих ідеалів, зовсім не заперечуючи можливостей їх існування. Модерністи ж, визнавши нерозв'зність своїх суперечностей, приходять до заперечення духовно-етичних «абсолютів». Разом з тим, вони прагнуть відродити в мистецтві міфотворчеський метод, який, на їх думку, здатний відновити цілісність і органічність людського буття в рамках єдиної космологічної системи художніми засобами.

Поява авангардизму була зумовлена низкою історико-політичних, філософських і соціо-культурних причин. З історико-політичного погляду, найбільші соціальні зміни у світі на початку XX століття, що виникли під впливом соціалістичних та комуністичних теорій, в підґрунті яких лежала ідея докорінної перебудови світу, і як її реальний прояв — російська революція 1917 p., спричинили й аналогічні прагнення до перетворення мистецтва. До речі, саме Росія, Україна, Білорусь дали світові видатних теоретиків і практиків авангардизму (В.Кандінський, К.Малевич, М.Шагал, В.Татлін, В.Маяковський, М.Ларіонов, О.Гончарова, П.Філонов. О.Архипенко, Е.Ворхол та ін.). З іншого боку великий вплив на авнгардистів мала І світова війна, яка зумовила їхнє трагічне світовідчуття.

З соціокультурного погляду, кардинальні зміни в науці (теорія відносності, квантова теорія, розщеплення атомного ядра), техніці та побуті (нові засоби пересування та зв'язку), прискорений темп і напруженість життя вимагали адекватного відображення в мистецтві.

У філософських та психологічних аспектах теорії авангарду Шопенгауера, Ф.Ніцше, А.Бергсона, К.Маркса, З Фройда, К.Г.Юнга суттєво змінили погляд на природу, сутність і призначення людини, а також роль та функції мистецтва в суспільстві. Ці теорії парадоксально сполучалися в маніфестах авангардистів. У зв'язку з цим слід відзначити, що авангардизм став не тільки естетичним феноменом, але й значною мірою був політично ангажований. Анархізм, підкреслена антибуржуазність авангардистів, їх прагнення до епатажу, скандалу, шоку, «сюрпризу» об'єднали митців, які пізніше опинились у різних політичних таборах (Ф.Марінетті примкнув до Б.Муссоліні, Е.Паунд всіляко вихваляв італійський фашизм, Г.Бенн був лояльний до А.Гітлера. Л.Арагон, Елюар, А.Зегерс, Й.-Р.Бехер, В.Незвал стали комуністами).

В естетичному плані найближчими попередниками авангардистів були так звані прокляті поети XIX ст. — Ш.Бодлер, Ж.Лотреамон, А.Рембо, П.Верлен, О.Вайльд а також художники-імпресіоністи, надто Поль Сезанн, який вважається попередником усього авангардистського образотворчого мистецтва. Глибокі коріння злучають авангардизм із творчістю І.Босха, умовним середньовічним мистецтвом, російською іконографією, первісним мистецтвом.

Основним естетичним принципом авангардизму стала відмова від так званого традиційного мистецтва, що розвивалось з доби Відродження до кінця XIX ст., в якому домінували засади наслідування природи, відображення дійсності й більш-менш виражена моральна ідея. Це виявилось у навмисній формотворчості, нежиттєподібності, епатажі (хеппенінги дадаїстів).

У відмові від усталених норм етики й естетики, відвертому аморалізмі (в літературі це яскравіше виявилось у творчості Л.Селіна, А.Бретона. А.Міллера). На думку авангардистів, мистецтво повинно перестати бути чимось допоміжним стосовно дійсності, «засобом» на зразок фотографії та новим моральним євангелієм, воно повинно перетворитись у самодостатню цінність. На думку німецького теоретика К.Фідлера, «мистецтво аж ніяк не покликане проникати у низьку дійсність, яка є дійсністю всіх людей, а також не володіє сумнівним покликанням рятувати людей від дійсності, спускаючись із казкового царства. Якщо здавна сперечаються між собою за право виражати сутність художньої діяльності два принципи: наслідування та перетворення дійсності, то, думається, розв'язання цієї суперечки можливе лише завдяки висуванню на їх місце третього принципу — утворення нової дійсності».

Інакше кажучи, в авангардизмі переважають умовні форми, в яких несхожість з життям набуває самодостатнього характеру. Символи та іномовлення стають самоцінними, а мистецтво перетворюється на міфотворчість. Так Дж.Джойс в «Уліссі» прагне створити всеосяжний міф про людину XX ст. В зв'язку з цим виникає, на перший погляд неймовірна, думка про спорідненість, точніше, типологічну подібність авангардизму і так званого соціалістичного реалізму, бо його представники також ніяк не відтворювали існуючу реальність, а створювали нові міфи. Але на відміну від соціалістичного реалізму авангардизм був мистецвом елітарним і чесним. Якщо абстрагуватися від зовнішньої галасливості деяких його представників, мав серйозну мету — піти далі традиційного мистецтва. Кращі художники та письменники авангардисти прагнули проникнути в глибинні, непізнані та неусвідомлені сфери буття. Так само як наука розклала атом, так художники-абстракиіоністи намагалися зобразити на своїх полотнах первинні Всесвіту, виділити чистий колір і чисту форму (П.Мондріан. Кандінський). Так само, як теорія відносності А.Ейнштейна заперечила зовнішню ясність та простоту ньютонівської механіки, так і художники-кубісти (П.Пікассо, Ж.Брак) відходили від видимої реальності, показували її не такою, якою ми її «бачимо», а такою, якою ми її «знаємо» (звідси накладання простору). Письменники-авангардисти, зокрема сюрреалісти, намагались проникнути в «потаємну» реальність, відкрити, так би мовити, вимір нашого буття, відобразити світ снів, марень, видінь, прозрінь, інакше кажучи, світ підсвідомості (вплив ідей Фройда). З іншого боку, авангардисти прагнули відтворити новий ритм життя, стрімку урбанізацію і технізацію суспільства (Г.Аполлінер, Ф.Леже, Філонов, футуристи). Важливим досягненням авангардистів стало своєрідне втілення в їхніх творах жаху, трагічності існування людини XX ст., її відчуженості, абсурдності буття, прибитості тоталітарно-бюрократичною системою, бездушною технічною цивілізацією. Цей аспект особливо характерний для живопису німецького експресіонізму, картин Пікассо («Ґерніка»), С.Далі («Передчуття громадянської війни»), притч Ф.Кафки і А.Платонова. романів Д.Г.Лоуренса.

Авангардизм в літературі

Термін авангардизм щодо літератури вперше був використаний 1845 Г.Д.Лаверданом, який у роботі «Про місію мистецтва та роль художника» відводив творцеві «авангардну» роль. Досі остаточно не з'ясовано співвідношення понять «авангардизм» — «модернізм». Одні дослідники використовують їх як адекватні, інші — чітко розрізняють ці поняття, ще інші включають авангардизм до модернізму, ширшого поняття. Найобґрунтованішим є погляд, згідно з яким авангардизмом зветься художнє явище 1-ої третини XX століття.

У літературі сформувався принцип мозаїчності, колажу, монтажу, багато в чому зобов'язаний кінематографічній техніці (Аполлінер). Сюрреалісти ввели поняття “автоматичного письма", сенс якого полягає у спробах відокремити творчий процес від контролю розуму. У тому ж напрямкові йшли пошуки творців потоку свідомості (М.Пруст, Джойс. В.Вулф), які прагнули відтворити засобами літератури складний процес асоціативного мислення, репродукувати роботу механізмів пам’яті. Певною мірою подібні прийоми пропагували Далі в мистецтві, Кафка — в літературі, Л.Бунюель — в кінематографі, І.Стравінський і А.Шьонберг — в музиці, для яких характерне прагнення до поєднання такого, шо не поєднується, до злучення раціонального та інтуїтивно-підсвідомого, відмова від закономірних логічних зв'язків, від законів традиційної музичної гармонії, від класичних літературних канонів, від традиційного розуміння сюжету, композиції, характеру персонажу.

У поезії авангардистські тенденції найяскравіше проявились в Аполлінера, Л.Арагона. П.Елюара, В.Маяковського, В.Хлебнікова, та ін. Поезії притаманна незвична епатуюча метафоризація (Аполлінер: «Ірреальне шампанське піниться, наче равлик або як мозок поета»), гра значеннями, образами, звуками, багаторазове повторення, прагнення відокремити звукову форманту вірша від змістовної, виділити «чисту музику» вірша, знайти графічну форму вірша, адекватну змістові (калліграми Аполлінера). Логічною була відмова від традиційного розміру, рими, ритму, розділових знаків.

В основних тенденціях авангардизм був явищем наднаціональним космополітичним, про що свідчить інтернаціональний склад його головних представників (французи А.Матісс та А.Бретон, іспанці, точніше — каталонці Пікассо і Далі, поляк Аполлінер, румун Т.Цара, австрієць О.Кокошка, німці Е.Л.Кірхнер та Е.Нольде, голландець Мондріан, норвежець Е.Мунк, італієць Марінетті, росіяни Кандінський і Філонов, українець Архипенко та Ворхол, мексиканці Х.Рівера та Д.Сікейрос, євреї Шагал та Малевич). Духовною батьківщиною для більшості з них був Париж, де сформувалась переважна частина авангардистських течій. Німеччина була центром експрессіонізму, Італія — футуризму.

У поезії авангардизм проявився у творчості символістів (В.Брюсов. К.Бальмонт, І.Анненський, О.Блок, А.Бєлий), акмеїстів (М.Гумільов, А.Ахматова, О.Мандельштам), кубо- та егофутуристів (Хлєбніков, брати Бурлюки, Маяковський), імажиністів (С.Єсєнін, А.Марієнгоф). В українській поезії в 20-х pp. існували авагардиські групи «Аспанфут» і «Авангард» (В.Поліщук, О.Левада, Г.Чернов, В.Ярина), які орієнтувались на стиль «конструктивного динамізму» індустріальної доби. У Польщі в міжвоєнні роки функціонувала група «Краківських авангардистів», які проголосили гасло «місто-маса-машина», відмову від «стихійності» лірики на користь раціоналістичного конструктивізму метафоризації (Ю.Пшибось, Т.Пейпер). У чеській літературі в середині 20-х pp. була висунута авангардистська програма поетизму, яка передбачала розділ сфер революційної боротьби та вільної пролетарської поезії (Незвал). Серед авторів «Збірника молодої словацької літератури» (1924) були помітні відгуки футуризму, експресіонізму та інших авангардистських течій Я.Смрек, Я.Грушевський. Т.Гашпар). Група літераторів Угорщини, близьких до західно-європейського авангардизму, згуртувалась навколо часопису «Нігат»: «Захід» (Е.Аді. М.Бабич, А.Тоот, Ж.Моріц, Л.Сабо). Розлога течія німецького експресіонізму в 10-20 pp. об'єднала літературні групи «активістів», неопатетиків, футуристів, абстракціоністів (Ф.Велекінл, Г.Кайзер, Е.Толлер, Г.Гайм, П.Цех, Й.Бехер). Не отримавши широко розвитку в Румунії, європейський авангардизм сприяв формальним пошукам Т.Аргезі, Л.Благи, Й.Мінулеску.

За межами європейського континенту авангардизм зробив певний вплив на літературу США (В.Фолкнер, Е.Гемінгвей). А в тім, в США не був органічним явищем, всі його представники пройшли паризьку школу і сприйняли авангардистські новації досить критично. В Латинській Америці авангардизм проявився в основному в поезії, найяскравішими його представниками були В.Уйдобро, П.Неруда (Чілі), Х.Л.Борхес (Аргентина).

Авангард в сучасних умовах набув вигляду неоавангарду. Породжений недолугими стереотипами імітат-літератури періоду соцреалізму, він спромігся розкрити потворні, нежиттєздатні її аспекти, цілком очевидну творчу безплідність. У цьому напрямі епатажна функція представників «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСаду», «нової літератури» та ін. досягла своєї мети. Однак невдовзі перетворилася на словесну, зумисне заземлену звульгаризовану гру, яка привертає увагу своїми парадоксальними формами.

Декаданс — загальна назва кризових явищ у мистецтві і культурі кінця 19 — початку 20 століть.

Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом.

Декаданс як конкретно-історичний факт постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм, жорсткі міметичні нормативи у творчій практиці тощо, трактовані як прояв «присмеркової доби», коли дійсність, втиснена у абсолютизовані схеми раціоналізму, втрачала свій зміст. Відтак митці закликалися до подолання кризової ситуації, до створення нових естетичних та етичних цінностей, які випливали б з основ тогочасної, ще досить молодої «філософії життя», яка реабілітувала не просто ірраціональні принципи, а й критерій єдності світу. В цьому аспекті представники декадансу були близькі до символістів.

Однак марно було б шукати чистого декадансу, значно продуктивніше вбачати його елементи у творчості конкретного письменника (естетизація потворного у Шарля Бодлера, естетизм в Оскара Вайльда, підкреслений індивідуалізм в А. Стріндберга, аморалізм у М. Арцибашева чи Володимира Винниченка та ін.).

Накладання смислового значення декадансу на артистизм призвело до непорозуміння між І. Франком та В. Щуратом, котрий у статті «Літературні портрети. Іван Франко» відзначив високий естетичний рівень збірки «Зів'яле листя», але поет, вихований на принципах позитивізму, сприйняв таку оцінку як звинувачення у декадансі.

Водночас слід обережно виводити філософські джерела декаденсу з «філософії життя», як, приміром, із теорії Ф.-В. Ніцше, котрий у своєму запереченні закостенілої офіційної моралі та здеградованого християнства апелював до сильної, здорової людини, розглядав своє вчення як протест проти загального занепаду культури та людства. На жаль, декаданс, керуючись такими ж настановами, мимоволі сам переймався хворобливими симптомами «кінця віку», що не могло не позначитися на творчості самих митців.

Декаданс зачепив як літераторів, так і художників. До кола декадентів в образотворчому мистецтві Західної Європи і Росії відносять:

• Арнольда Бекліна

• Макса Клінгера

• частково Михайло Врубель

• частково Борисов-Мусатов

• Обрі Бердслі

• Гюстава Моро

• Франса фон Штука

• Едварда Мунка

Письменниками декадентами були:

• Оскар Уайльд (1854-1900, Британія)

• Поль Верлен (1844-1896,Франція)

• Шарль Бодлер (1821-1867,Франція)

• Моріс Метерлінк (1862-1949, Бельгія)

• Жоріс-Карл Гюйсманс (1848-1907,Франція)

• Марія Кореллі (1855-1924, Британія)

• Сологуб Федір Кузьмич(1863-1927, Росія)

• Мережковський Дмитро Сергійович(1865-1941,Росія)

• Зінаїда Гіппіус (1869-1945, Росія)

• Бальмонт Костянтин Дмитрович(1867-1942, Росія)

• Добролюбов Олександр Михайлович (1876-1945 ?, Росія)

• Станіслав Пшибишевський (1868-1927,Польща)