Модель влади в академічному закладі
Якщо автономія вузу повинна бути гарантована, то формою, яка це забезпечує стає академічне самоврядування. З принципом академічного самоврядування пов’язаний постулат колегіальності. Однак виникає питання, чи має ця колегіальність стосуватись влади в університеті в цілому? Які бар’єри, обмеження, ризики і властивості даної моделі влади? Попробуємо подивитись, що робить влада в університеті. Трюїзмом є твердження, що її модель повинна бути побудована так, щоб була в змозі ефективно служити досягненню місії вузу та його цілей. Хоча можна висунути тезу, що модель влади в університеті повинна бути обумовлена і побудована на підставі історичних взірців, сучасний досвід підказує, що дана модель повинна бути вибудована в такий спосіб, аби могла добре служити реалізації місії та цілей вузу, навіть коли б для цього її треба було суттєво перебудувати. У цьому контексті суттєвим є постулат пріоритету місії, задач і цілей над моделлю влади у вищій школі.
Що ж чинить влада в університеті з точки зору місії університету? Академічна влада невпинно формулює нові цілі, безперервно окреслює умови їхньої реалізації, так, аби можливо краще могли бути виконані визначені якісні та кількісні критерії як стосовно наявного стану університету, так і відносно шансів його розвитку. Тут дуже важливим є слово «невпинно».
Фундаментальна дилема наступна: хто по суті має реалізовувати владу в університеті? В університеті - і не лише там - утворилася традиція, в якій співіснують органи одноосібні та колегіальні. Постає питання: як ділить владу і чи її ділить, чи, можливо, її урівноважувати? Іншими словами - поділ чи рівновага влади? На цьому фоні можна дискутувати, чи може бути придатна до визначення устрою університету модель державної влади. Відповідь наступна: так, але в дуже обмежених рамках. Це пов’язано з тим, що моделі демократичного державного устрою будуються на підставі політичних підвалин, звернених до принципу необмеженого політичного суперництва. Вибори в демократичній державі не виконували б своєї ролі, якби їх не супроводжували, проваджені через організовані угрупування, політичні кампанії, які мусять передувати виборам. Очевидно, що і в університеті вибори без публічних дебатів про майбутнє навчального закладу не могли б виконувати своїх цілей в локальній демократії, яка виникає з принципу академічного самоврядування. Не варто однак переносити в університет зразків гострого політичного суперництва, яке за своїм визначенням не може особливо перебирати засобами / і, як правило, не перебирає / і знаменною рисою якого є те, що громадська думка не до кінця знає, в чому полягає та боротьба і до яких інструментів звертаються в ній політики. Навчальному закладу не пішло б на користь існування внутрішньої інституалізованої опозиції. Можна себе запитати: а чому власне ні? А тому, що це б ламало принципи університету, який є спільністю і повинен нею залишатись.
Нерідко також формулюється дилема: колегіальність чи арбітражність? Це фальшива альтернатива. Треба поставити іншу альтернативу: колегіальність чи одноосібність? Реальною проблемою є визначення рамок першого і другого. Колегіальність може також означати й арбітражність, в умовах, коли не існують методологічно добре визначені принципи діяльності університету або коли його принципи порушені. Поза всяким сумнівом, в університеті треба ставити бар’єри для арбітражності. Елементами, які протистоять арбітражності є проголошення механізмів і принципів діяльності, системність, ясність і передбачуваність критеріїв, і врешті, їх очевидність. Певна передбачуваність рішень ректора повинна виникати завдяки знанню академічною спільністю критеріїв, якими керується влада в університеті.
Чи може мати університетський устрій серйозні вади, і якщо так, то в чому вони можуть полягати? Можна говорити про ризик надмірної колегіальності, а також про ризик надмірної самовладності в управлінні університетом. Надмірна колегіальність веде очевидно до паралічу управління в тім сенсі, що університет перестає бути здатний проводити потрібну, але непопулярну політику, при тому, що академічна спільнота не готова заплатити певну ціну в інтересах подальшого розвитку. Орган колегіальний несе дещо іншу відповідальність, ніж орган одноособовий. І врешті появляється так званий брак проводу. В різних техніках і теоріях управління лідерство співіснує поряд, чи навіть перед тим, що визначають як менеджмент, або як його головний елемент. Ризик самовладності, а отже небезпека арбітражності, приводить до ослаблення рис спільності, тому що появляється синдром суперництва навколо особи «володаря»: за привілеї, за вплив, за засоби. Проявляється нездатність одноосібного органу до керівництва навчальним закладом як університетом, у бажанім, повністю відповіднім цьому слову значенні. Основною умовою уникнення цього ризику може бути обмеження влади. Тут ми підійшли до дилеми: поділ чи рівновага влади? Відповідь така: влада ухвалююча повинна бути колегіальна і обмежена, влада виконавча повинна бути одноособова та обмежена. Це є базовий постулат, який стосується впровадження поділу влади на ухвалюючу і виконавчу, що відповідає владі законодавчій і виконавчій в державі. І перша, і друга потрібні; і перша, і друга мусять бути обмеженими. Умовою того, що можна визначити як «управління університету» є обмеження і поділ влади. А отже, не рівновага влади.
Не кожна інституція вимагає обмеження влади. Наприклад, в торговій фірмі одноосібна влада може бути необмеженою і така фірма може добре функціонувати. Проте в університеті потрібні обмеження і поділ влади. Які бажані способи обмеження влади в університеті? Можна представити наступні показові способи обмеження колегіальної влади. Перший спосіб - це її пов’язання з виконавчою владою згідно з принципом, коли ректор головує на вченій раді /у сенаті /. Такий підхід сприяє реалізації принципу обмеження колегіальної влади. Черговим способом обмеження колегіальної влади, який використовується в наших вузах, є право провідного колегіального органу на ініціативу. І врешті використовується принцип представництва проти принципу олігархічності. Стає це формою обмеження влади, тому що олігархія краще організована. І все таки загальноприйнятої відповіді на попередні питання стосовно функцій колегіальних органів ще немає. Одні підтримують тезу про потребу збільшення представництва колегіальних органів, їх самоврядності, інші - навпаки - прагнуть піти в напрямку їх більшої академічності за рахунок представничості колективу вузу.
Обмеження одноосібної влади повинно залишитись незаперечним ще більшою мірою. В багатьох західноєвропейських системах вищої освіти використовується обмеження цієї влади через накладання обмеження в часі. Потім використаний принцип, коли колегіальний орган - сенат чи наукова рада - має виключне право на вираз думки академічної спільності, а сам ректор такого права не має. Ректор може представляти думку академічної спільності, лише опираючись на позицію сенату, висловлену в його ухвалах. Ректор представляє вуз інституційно, а не його академічну спільність. Черговим обмеженням одноосібної влади є закріплення наглядових функцій за колегіальним органом / часто не єдиним /. Сенат виконує певні наглядові функції стосовно ректора і це служить обмеженню одноосібної влади. При цьому колегіальний орган повинен мати змогу робити це з процедурно визначеними /проте ясними / можливостями висновків про відкликання одноосібного органу в конкретних випадках [11].
Звичайно, описане є далеко не єдиними способами впровадження обмежень стосовно колегіальної та одноосібної влади. Обмеження колегіальної влади може також наступити при обмеженні автономії вузу. Інший спосіб - множення колегіальних органів, рад, комітетів, комісій і поділ влади між ними. Кожен із цих органів мав би владу у вузьких рамках своєї діяльності. Обмеження одноосібної влади може бути досягнуто також через ослаблення реальних рамок одноосібно використовуваної влади при нестачі часових лімітів. В такій системі немає жодного обмеження в часі, немає обмеження терміну займати посаду, але ректор не може мати сильної одноосібної влади, бо це порушило би модель рівноваги влади у вузі.
Підсумуємо сказане. Від функціонування академічної спільноти, механізмів самоврядування та адміністрування залежить адаптація вузу до нових умов. Діяльність академічного закладу повинна базуватись на системі університетських цінностей та принципів, збагачених сучасними реаліями. Спираючись на них кожен університет у виконанні власної місії має відшукати оптимальне поєднання діяльності самоврядних колегіальних та одноосібних органів з органами адміністрування. Принциповим залишається збереження автономії та академічних свобод при дотриманні засад поділу та обмеження влади в університеті.