Академічна спільнота і самоврядування

С.Вельгус /1997/ сформулював декілька принципів, якими належить керуватись у реалізації місії сучасного університету. Вони наступні:

-устремління до академічної досконалості;

-свобода наукових досліджень;

-моральна відповідальність / за себе і за інших/;

-навчання в дусі служіння справі спільного добра;

-обов’язок творити з вузу доброзичливу і стійку спільність;

-партнерська співпраця з іншими людьми і науковими інститутами /своїми і зарубіжними /[6].

Як бачимо, серед принципів, слідування яким є обов’язковим для виконання місії університету, появляється обов’язок формування спільноти. Схоже є у відомій Ерфуртській декларації «До відповідального навчального закладу ХХІ століття» /див. Вольф, ред. 1997/[7]. Тут ужите наступне формулювання: «Вуз має становити відповідальну й з’єднану спільність, а не анархічне чи безвідповідальне об’єднання. ...Як спільнота вчених і студентів вуз несе групову відповідальність за діяльність, здійснену своєю волею чи за своїм іменем».

Цей вираз з Декларації можна трактувати як визначення академічної спільноти та правил її функціонування.

Головним осердям академічної спільноти є місія вузу, навколо якої спільнота постає та інтегрується, і яка одночасно визначає напрямки діяльності вищої школи.

Ширшу спільність - об’єднання якої теж зосереджено навколо місії - становлять зацікавлені кола /stakeholders/ вузу: окремі групи працівників вищої школи, студенти, випускники, працедавці, представники суспільного та господарського оточення. Усі вони приймають участь у виконанні вузом суспільної ролі і в реалізації його завдань.

Спільнота /спільність/ академічна, як частина більшої спільності вузу, виконує деякі особливі функції. Це, перш за все, охорона академічних свобод і автономії вузу та відповідальність за якість освіти і науки. Дані функції можуть бути реалізовані через інституції академічного самоврядування. Останні мають репрезентувати академічну спільноту в процесі прийняття рішень в вузі з базових питань академічної діяльності: визначення тематики наукових досліджень, оцінка навчальних програм, контроль за якістю навчання і досліджень, просування наукових кадрів, встановлення норм і принципів діяльності академічного середовища, творення його системи вартостей і культури організації, якою є вища школа.

Інституціями академічного самоврядування виступають вибрані колегіальні та одноособові органи вузу, такі як: сенат, вчена рада вузу, факультету, органи самоврядування студентів, декан, ректор. Вони повинні займатись турботами, цінностями і цілями, які становлять сутність функціонування вузу, здійснювати нагляд над реалізацією його освітньої і дослідницької стратегії, бути захисниками прав викладачів та студентів.

Усі органи самоврядування у вузі знаходяться поряд з інститутами адміністрування вищої школи. До обов’язків останніх належить забезпечення розвитку вузу як специфічного виробництва, а отже турбота про власність та інфраструктуру вищої школи, знаходження фінансових засобів, виконання бюджету та інвестиційних програм, щоденне адміністрування, дбання стосовно ефективного економічного функціонування.

Є.Хмєлецька /1996/ звертає увагу, що між адмініструванням і самоврядуванням у вузі повинен вестись постійний диспут, результатом якого стає взаємний рух до узгодження рівноваги між академічними якостями або «досконалістю» вищої школи і її економічною ефективністю[8]. Важливо те, що від такої рівноваги, врешті динамічно мінливої, можуть залежати темпи розвитку інституту вищої школи і, завдячуючи їй, досягається успіх на освітньому ринку. Надзвичайно важливим в цьому плані є, перш за все, ясне визначення задач органів академічного самоврядування і органів адміністрування вузом і чітке розрізнення їх функцій.

В тих розв’язаннях цієї проблеми, які існують у законодавчих документах про вищу школу, що діють в українських державних вузах, наявне змішування функцій самоврядування і адміністрування. Таке змішування є проявом застарілості і може привести до неефективного управління вищою школою. Крім того, академічне самоврядування досить сильно здеформовано і послаблено під тиском як ззовні з боку державних органів, так і в результаті збереження авторитарних традицій усередині вузів.

Те, як інститути самоврядування вищої школи включаються у процеси прийняття рішень і в який спосіб досягається стан рівноваги у вузі між самоврядуванням і управлінням, в великій мірі залежить від культури організації, якою є академічна інституція. І.Макнау /1997/ називає це «внутрішнім старшинством» і розрізняє чотири змодельовані типи організації: колегіум, бюрократія, корпорація, підприємство[9].

Характерною рисою колегіуму є перш за все сильна ідентифікація кадрів з університетом і їх суттєве заангажування в праці на вуз. Академічне середовище саме визначає, коли хоче приймати участь в спільній підготовці рішень. Керівники вузу завжди вибираються, а вибір їх залежить від особистого академічного статусу; загалом вони виступають більше академічними лідерами ніж менеджерами.

В бюрократії важливу роль відіграє адміністрація вузу, для якої найбільш суттєве - вимоги права та фінансові процедури. Бюрократія є «культурою контактів» між комісіями, що мають різну ієрархію. Академічна влада вузу /ректор/ стає посередником в процесі пошуку консенсусу між різними інтересами. Так же - вибрані органи академічної влади нижчого рівня опосередковано впливають на справи і є скоріше «медіаторами» від імені своїх підструктур. Адміністрація вузу більше постійна в порівнянні з вибраною на певний термін академічною владою, тому остання в зв’язку з цим може стати залежною від адміністрації.

В корпорації спосіб діяльності вузу наближений до моделі господарчого інституту. Академічна влада зорієнтована більше на зовнішні, а не внутрішні справи вузу, виконуючи роль його представника в різних суспільних і політичних групах інтересів, особливо при здобуванні фінансових коштів. Стосовно внутрішніх справ вузу, влада академічна відповідає за окреслення загальних рамок функціонування, тоді як за реалізацію визначеної політики все більше відповідальні спеціалізовані служби адміністрації, статус яких стає дедалі ближче пов’язаним з функціями академічними.

В культурі підприємства ці процеси ще глибші, ніж у корпорації. Академічна влада, виконуючи роль, подібну до керівництва найвищого щабля в господарській інституції, займається в зовнішніх справах головним чином добуванням фінансових засобів, у внутрішніх - забезпеченням найвищої ефективності діяльності через найкраще залучення й використання засобів. Студенти і оточення трактуються як клієнти вузу. Рішення в питаннях академічних справ передано на найнижчий щабель організаційної структури вищої школи /департамент /.

Очевидно, жодна з описаних організаційних моделей вузу /а особливо останні з них/ не виступають в реальності в чистім виді; як правило, маємо комбінації кількох культур. Однак треба підкреслити, що досить виразно прогресує процес трансформації моделі організації вузу - від колегіуму в напрямку підприємства, хоча дискусії стосовно суспільної прийнятності подібної трансформації не вщухають [10].

Така трансформація не може не впливати на обсяг функціонування і роль інститутів академічного самоврядування. В культурі колегіуму в його чистій формі саме середовище відповідальне за академічні цінності вузу, тоді як в культурі підприємства органи академічного самоврядування можуть стати єдиним охоронцем цих цінностей.

Виходимо на парадоксальний висновок: роль академічного самоврядування повинна виростати в зв’язку з перебудовою організаційної моделі вищої школи в напрямі культури підприємства, при одночасному встановленні дедалі більшого обсягу діяльності в вузі органів адміністрування. Повинен буде змінюватись також спосіб участі академічного самоврядування в процесах прийняття рішень стосовно внутрішніх справ університету. Це буде полягати в певнім відході від безпосередньої участі в управлінні вузом / що характерно для нинішньої системи вищої школи в Україні/ і в здійсненні впливу на стратегію академічного розвитку вищої школи через взаємодію з органами адміністрування.