РОЗДІЛ 15

Центральні банки в системі монетарного управління та банківського регулювання

Після вивчення цього розділу Ви зможете:

• з'ясувати призначення центрального банку;

• визначити роль центрального банку в сучасній економічній системі;

• ознайомитись з основами організації найбільш авторитетних центральних банків світу;

• зрозуміти об'єктивність виникнення емісійних банків та створення центральних банків; зрозуміти проблему незалежності центральних банків від органів державної влади та інтегрувати чинники, що визначають ступінь його незалежності;

• оцінити ступінь незалежності Національного банку України;

• з'ясувати основні функції центрального банку;

• пізнати сутність грошово-кредитної політики, її цільову спрямованість та інструменти реалізації;

• зрозуміти, чому саме центральний банк займає провідне місце в системі банківського регулювання.

15.1. Призначення, роль та основи організації центрального банку

Головне призначення центрального банку – управління пропозицією грошей і регулювання діяльності банків з метою забезпечення стабільності національної валюти, без чого неможливий збалансований розвиток національної економіки. Своє призначення центральний банк реалізує завдяки тому, що він виконує в економічній системі особливу роль, а саме: роль емісійного банку й органу державного управління, який забезпечує стабільність у монетарній сфері.

Будучи емісійним банком країни, центральний банк бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, причому як її готівкового компонента, так і безготівкового (депозитного). Він здійснює емісію готівки для того, щоб забезпечити нею комерційні банки в обмін на їх резерви, розміщені в центральному банку. Комерційні банки постачають готівку своїм клієнтам (вкладникам) в обмін на їхні депозити в банках, залишаючи у своїх касах незначну суму готівки як резерву. Готівка, що емітована центральним банком, випущена в обіг комерційними банками і циркулює в позабанківській сфері, є важливим компонентом пропозиції грошей.

Другим, ще важливішим компонентом пропозиції грошей, ураховуючи його розміри, є гроші суб'єктів економіки, розміщені в комерційних банках на депозитних рахунках, тобто безготівковий компонент. У формуванні цих грошей центральний банк також відіграє визначальну роль. Він забезпечує банківську систему додатковими резервами, надаючи комерційним банкам позички, купуючи цінні папери (іноземну валюту) на відкритому ринку.

Отже, центральний банк як емісійний банк країни створює так звані гроші підвищеної ефективності – готівку в обігу і резерви комерційних банків, що слугують базою для зростання пропозиції грошей.

Центральний банк управляє безготівковою емісією комерційних банків, зокрема забезпечуючи їх додатковими резервами, установлюючи для них норму обов'язкових резервів, але розмір надлишкових резервів, характер їх використання комерційні банки визначають самостійно, ураховуючи вплив різних чинників.

Можливості центрального банку щодо управління пропозицією грошей не безмежні, оскільки на зміну пропозиції грошей певною мірою впливає поведінка комерційних банків, а також суб'єктів економіки – банківських і потенційно банківських клієнтів (вкладників і позичальників). Проте, незважаючи на всі ці реалії, автор фундаментального американського підручника «Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків» Фредерік С. Мишкін вважає, що понад три чверті коливань у пропозиції грошей зумовлені змінами у грошовій базі, що контролюється Федеральною резервною системою США.

Центральний банк, регулюючи пропозицію грошей, впливає на ціну грошей, тобто на рівень процентних ставок. У короткостроковій перспективі зростання пропозиції грошей при незмінному попиті на гроші веде до зниження рівня процентних ставок. Але з перебігом часу ситуація змінюється. Збільшення пропозиції грошей в довгостроковому періоді викликає зростання загального рівня цін в економіці і розгортання інфляційних процесів, що, у свою чергу, зумовлює підвищення попиту на гроші, а отже і зростання рівня процентних ставок.

Зміна пропозиції грошей і ціни впливає на розвиток національної економіки, на основні макроекономічні показники через складний ланцюг причинно-наслідкових зв'язків (передавальний механізм).

Управління пропозицією грошей тісно пов'язане з регулюванням діяльності комерційних банків, адже успішне досягнення центральним банком своєї основної мети – стабільності грошей – потребує наявності в країні стійкої та надійної банківської системи. Комерційні банки функціонують здебільшого як недержавні приватні структури, мета діяльності яких – отримання максимального прибутку. Водночас вони займаються суспільно необхідною діяльністю, зокрема беруть участь у формуванні пропозиції грошей, зберігають заощадження всього суспільства, формують платіжну систему країни, що й робить регулювання їх діяльності обґрунтованим і необхідним завданням держави.

Центральний банк є для комерційних банків кредитором останньої інстанції, що забезпечує йому широкі можливості регулювати їхню діяльність.

Комерційні банки звертаються до центрального банку як до кредитора у випадках, коли:

• банківська система в цілому потребує збільшення резервів (ліквідності) у зв'язку зі зростанням обсягу ВВП;

• спостерігається масове вилучення вкладниками вкладів із банків, унаслідок чого виникає загроза для стабільності банківської системи. Завдяки кредитам центрального банку комерційні банки отримують резерви для регулювання потенційного відпливу вкладів, для запобігання банківській кризі (паніці), відновлення довіри до банків;

• є серйозні проблеми з платоспроможністю та ліквідністю в окремого банку, які закривають йому доступ на міжбанківський ринок. Центральний банк вирішує проблему надання кредиту в такій ситуації індивідуально у кожному випадку. При цьому він повинен орієнтуватися на мінімізацію можливих втрат, зокрема від морального ризику;

• виникла потреба регулювання миттєвої ліквідності банків. Центральний банк надає надкороткі (внутрішньоденні) кредити для завершення міжбанківських розрахунків, для дотримання норм обов'язкового резервування тощо.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що центральний банк відіграє провідну роль в економічній системі країни. Визначальним для розуміння ролі центрального банку є його призначення – забезпечення стабільності національних грошей і підтримання стійкості банківської системи.

Основи організації центральних банків обумовлені їх призначенням і функціями, тому є багато спільного у функціональній структурі банків, у порядку формування їх керівних органів. Разом з тим за своєю організаційною структурою вони не є однаковими в різних країнах світу. Організаційна структура центрального банку значною мірою визначається формою державного устрою країни (це федерація чи унітарна держава), національними традиціями й особливостями банківського законодавства.

Найнезвичайнішу структуру з усіх центральних банків світу має центральний банк США. Основи організації цього банку обумовлені федеративним устроєм держави, а також традиційною ворожістю американської громадськості до централізації фінансової влади, до надмірного втручання держави у справи приватних установ і, зокрема, комерційних банків.

Центральний банк США, який є елементом Федеральної резервної системи країни (ФРС), складається з Ради керуючих, 12 федеральних резервних банків, Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної ради.

Рада керуючих із семи осіб очолює ФРС. Кожний керуючий призначається президентом США після консультацій і за згодою сенату. Щоб ізолювати Раду керуючих від політичного тиску з боку президента, законодавчої та виконавчої влади, керуючі виконують свої обов'язки протягом 14-річного терміну, який не можна подовжити. Голова Ради керуючих обирається президентом з її членів на чотирирічний строк і може бути обраний вдруге.

Рада керуючих визначає і реалізує грошово-кредитну політику, має певні повноваження стосовно регулювання банківської діяльності та нагляду. Зокрема, вона встановлює норми обов'язкових резервних вимог, контролює офіційну облікову процентну ставку, направляє діяльність Федерального комітету відкритого ринку, затверджує злиття банків тощо. Рада керуючих має незалежний статус і підпорядковується безпосередньо Конгресу. Двічі на рік Рада подає в Конгрес звіт, у якому міститься оцінка макроекономічних показників і грошових агрегатів за звітний період, а також прогнозні розрахунки цих показників на наступний період.

Федеральні резервні банки є в 12 округах, деякі з банків мають відділення. Сфера діяльності банків не відповідає адміністративно-територіальному поділу країни. Іноді один штат входить до складу двох округів, де діють різні резервні банки.

Федеральні резервні банки – це самостійні акціонерні банки. Акціонерами резервних банків є комерційні банки відповідного округу – члени ФРС. Резервні банки емітують в обіг готівку, вилучають з обігу зношені гроші, здійснюють кліринг чеків, слугують для комерційних банків свого округу розрахунковою палатою, тобто організовують і проводять міжбанківські розрахунки, надають позички комерційним банкам, досліджують проблеми, пов'язані з проведенням монетарної політики, мають певні повноваження щодо банківського нагляду тощо.

Першочерговим завданням федеральних резервних банків є досягнення загальнодержавних цілей, установлених Радою керуючих, а не отримання прибутку. Значну частину своїх доходів (понад 90 %) банки переказують до державного бюджету.

Федеральний комітет відкритого ринку – це специфічний і дуже впливовий орган американського центрального банку, для якого операції на відкритому ринку є найголовнішим інструментом проведення грошово-кредитної політики. Комітет складається з семи членів Ради керуючих і п'яти президентів резервних банків, одним із них є президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. Комітет з метою регулювання грошового обороту здійснює купівлю-продаж державних цінних паперів через Федеральний резервний банк Нью-Йорка.

Федеральна консультативна рада складається з 12 членів, які обираються щорічно по одному від кожного федерального резервного банку. Членами її є зазвичай відомі банкіри комерційних банків. Рада збирається щонайменше чотири рази на рік для обговорення з Радою керуючих поточних проблем, пов'язаних з грошово-кредитною політикою.

Японія є унітарною державою, що, як уже зазначалося, певною мірою визначає організаційну структуру її центрального банку. Банк Японії – це єдиний центральний банк, який за згодою міністерства фінансів має право відкривати філії, відділення, представництва. Капітал банку частково належить державі (55 %), а частково – приватним акціонерам (страховим компаніям, фінансовим інституціям, приватним особам). Акціонерам гарантовані дивіденди, розмір яких зафіксовано на законодавчому рівні. Невикористаний прибуток банку надходить до державного бюджету. Керівництво банком здійснює Правління, яке складається з дев'яти осіб. Голова та два заступники Голови призначаються кабінетом міністрів за згодою парламенту, інші члени правління – кабінетом міністрів. Усі особи призначаються на посади на п'ять років. На засіданнях Правління в разі необхідності можуть бути присутні представники уряду. Вони можуть вносити на розгляд Правління свої пропозиції стосовно грошово-кредитної політики, але остаточне рішення з усіх питань приймає Правління банку. Банк Японії виконує функції, що є традиційними для центральних банків.

Структура центральних банків не є сталою і назавжди організаційно зафіксованою. Вона модифікується під впливом змін економічної ситуації в країні та світі. Прикладом такої модифікації є реорганізація Німецького федерального банку (Дойче Бундесбанку), одного з авторитетних центральних банків світу, якому вдалося у другій половині XX ст. протягом кількох десятиліть забезпечувати стабільність німецької марки.

Наприкінці XX ст. і на початку XXI ст. суттєвих змін зазнали функції та організаційні основи діяльності центральних банків Євросистеми. Необхідність таких змін була обумовлена створенням Європейської системи центральних банків і делегуванням центральними банками цих країн деяких повноважень та функ­цій, насамперед функції монетарного та економічного регулювання, Європейському центральному банку.

Згідно з новою редакцією закону про Німецький федеральний банк від 23 березня 2002 р. відбувається реорганізація банку. Мета реорганізації полягає в оптимізації структури Бундесбанку в інтересах підвищення ефективності його діяльності відповідно до вимог, що обумовлені посиленням процесів валютної інтеграції в Західній Європі і створенням ЄСЦБ.

Замість трирівневої структури органів управління Бундесбанку (Рада ЦБ – орган, що визначав стратегію і тактику грошово-кредитної політики; Директорат – орган, що здійснював реалізацію політики і займався оперативним управлінням системою Бундесбанку; дев'ять правлінь центральних банків земель) створено новий орган управління – Правління. Центральні банки земель перетворені в головні управління і позбавлені деяких повноважень. Головні управління тепер підзвітні безпосередньо Правлінню Бундесбанку, що привело до посилення централізації управління територіальною мережею Бундесбанку. Усі головні управління мають єдину організаційну структуру, що складається із трьох підрозділів «Внутрішньогосподарські операції», «Банківський нагляд», «Банківські операції». Управління мають розгалужену мережу філій на території країни – 45 філій. У деяких головних управліннях створені сервісні центри, які спеціалізуються на виконанні окремих операцій у системі Бундесбанку, наприклад, здійснення розрахунків за операціями з цінними паперами.

Центральні банки різняться не тільки організаційною структурою, а й порядком формування статутного капіталу. Статутний капітал банку може належати державі (Німеччина, Франція). Держава може володіти тільки частиною капіталу, а інша частина може перебувати у власності акціонерів (Японія, Австрія, Швейцарія). І нарешті, весь капітал банку може бути власністю приватних акціонерів (США, Італія). Проте джерела формування статутного капіталу центрального банку не мають принципового значення, оскільки в усіх випадках діяльність центральних банків визначається не інтересами акціонерів, а інтересами всього суспільства.