- •Й. Д. Лось публіцистика й тенденції розвитку світу
- •Розділ 1
- •1. Структурна криза світосистеми
- •2. Віднайти істотне
- •3. Наукові погляди на журналістику
- •4. Орієнтації мас-медіа
- •5. Місійність слова
- •6. Горизонти української світоглядної публіцистики
- •7. Кредо Волтера Кронкайта
- •10. Залежність громадськості від телебачення ставить під серйозну загрозу цілу демократичну систему; затьмарюючи усі інші медіа своєю здатністю транслювати «рухомі картинки», тб,
- •8. Роль щоденних якісних газет
- •Розділ 2
- •1. Орієнтир – метааналіз історії
- •2. Вища школа – кузня світоглядних думок
- •3. Інтегральність мотивації
- •4. Філософія факту
- •5. Моральна кристалізація ідеологічних вартостей
- •1. Культурний чинник – визначальний
- •2. Медіатизація політики
- •3. Сучасна преса світу і проблеми морально-екологічної кризи на зламі епох
- •4. Уникати підміни понять
- •5. Публіцистика онтологічного оптимізму
- •Розділ 4
- •1. Авангард духу: концепція Миколи Шлемкевича
- •2. Пріоритет макротексту
- •3. Свобода як істина
- •4. Роль особи в історії
- •5. Концептуальна публіцистика: історичний аспект
- •6. Спадок XX століття: Європа
- •7. Спадок XX століття: Азія, сша
- •8. Українська традиція публіцистичного тексту
- •1. Нагнітання деструктивності
- •2. Риторика Великої Французької Революції
- •3. Арґументаційна база виступів «Столичных новостей»
- •4. Ідеологеми Жана-Поля Сартра
- •5. Позиція Амоза Оза щодо фанатизму
- •6. Пастки постмодернізму
- •7. Призначення змі – засоби масового порозуміння
- •1. Правда – найвищий етичний ідеал
- •2. Онтологія публіцистики
- •3. Дійова особа історії
- •4. Етичне розуміння професіоналізму
- •5. Слово, що визволяє, чи слово, що поневолює?
- •6. Позбутися селективної моралі
- •7. Світоглядна публіцистика Світлани Алексієвич
- •1. Вирішальна роль слова-рушія
- •2. Вернути в журналістику правдолюбство і моральний пафос
- •3. Плекати сакрум, вибудовувати сенс
- •4. Громадянське суспільство – інституція доброчесності
- •1. Плекати невмирущий дух нації
- •2. Цілюща влада вистражданого слова
- •3. Горизонти публіцистики
- •4. Прогностичний аспект творчості
- •5. На найвищих світових орбітах
- •6. «Рятувати від загуби»
- •6. «Рятувати від загуби»
- •7. Від аналізу – до «нових обсервацій»
- •Невтишний біль нації
- •Голодні повні засіки
- •Про мудрість...
- •Парадокс імені Сталіна
- •Спогад про голодні очі
- •Символ століття
- •Хто сказав, що пекло в потойбічні?
- •Колір голодної смерті
- •Із повідомлення італійського консула у Харкові Серджіо Граденіго від 31 травня 1933 року:
- •Мері Робінсон і урок дієвої пам’яті
- •Я б не хотів вижити...
- •«Сучасна закордонна публіцистика і тенденції розвитку світу»
- •Лось Йосип Дмитрович
- •79007, М. Львів, вул. Гребінки 5, оф. 1
Символ століття
Каскадом тиші запеклась на серці рана. Життя мільйонів – розтоптаний колосок. Засвітимо свічку над розлогими тими степами, Що святих чорноземів зазнали «сумний парадокс».
До полум’я прийдуть вузенькі і сиві тіні. Холодний піт, клеймована смертю сльоза... Ні крихти хліба. Ні матері, ні дитини. Є хати й подвір’я, але вже нема села.
Того чорного року не верталися, кажуть, лелеки, А кутю у вагонах повезли на захід і схід. Замість Ангелів білих Різдво віщували круки, Замість першої зірки місяць від жаху зблід.
Хвилина мовчання: роки і століття кволі. Бракує нації справжніх живих вождів? А може, то й були гени нових героїв, Щоб нікого народ мій княжити не просив?..
Пострілом тиші в космос скорботні миті. Українська Голгофа – засіяний голодом степ. Кордоцентричні тіні навколо світу. Як символ століття – полин і голодна смерть.
Аня Рогожина, ЖРН-53м. 21.11.2005 р.Б
345
Хто сказав, що пекло в потойбічні?
«Щохвилини гинуло 17 людей, щогодини – 1000, майже 25 тисяч – щодня»
(Із промови Віктора Ющенка, 2005 рік)
Кінець зими 33-го... На землі ще поскрипує сніг, в такт йому скриплять відчинені віконниці пустих хат... Лише оскаженілий від самотності вітер гуляє онімілими селами.
А повітря тхне пір’ям, паленим пір’ям ангельських крил... Ці женці смерті вже два роки збирають багаті урожаї на Україні, щохвилини вириваючи розкаяні та грішні душі з їхніх опухлих тіл.
Тут немає життя. Тут назавжди оселилася смерть...
У великих голодних очах селян відтоді палахкотіли блискавки божевілля. Але грім, застрягши клубком у горлі, так і залишився у замкнених устах – «за «спротив» чи крадіжку зернятка закон вимагав розстрілу або ув’язнення на десять років.
І люди не опиралися. Мовчали навіть, коли звірський хижак виривав їхні серця, помалу вигризав їх душі й гасив останній вогник свідомості, перетворюючи на зомбі, що з тваринним задоволенням та диким поглядом чекають смерті сусіда, яким можна буде поласувати та з нетерпінням спостерігають за тим, як в казанку варяться дитячі тільця...
Хижак торжествував у клітці смерті, купався в океані горя: коли люди пухли з голоду, він топив залишки їжі в річках. А вночі їздив вулицями та скидав на підводу мертві тіла. Мертві? Чому ж тоді з них виривався стогін?!
«Все равно сдохнешь! Так что, за тобой завтра приезжать?!» – гуділо з пащі звіра, що після зґвалтування нашпигував на вила молоду матір і закидав її в кузов разом із немовлям.
Тіла скидали у ями, та їх мокрі від сліз очі ще дивилися, груди ще здіймалися, а руки всіляко чіплялися за землю, якою їх притрушували. Та земля ще довго двигтіла під ногами найлютіших в історії людства звірів.
346
Поблизу ж братніх могил і досі чути відгомін тих, повитих павутиною часу, але не забутих подій: «Мамо, прокиньтесь! Будь ласка, матінко. Я їсти хочу..!»
Христина Слюсар, ЖРН-33с
Колір голодної смерті
Якого кольору очі дитини, що помирає з голоду: карі, блакитні чи, може, волошково-зеленкуваті? Вони кольору затхлого мертвого повітря і плісняви, вкритої тонкою павутиною, що не дозволяє пізнавати світ, творити погляд і блищати цікавістю. Їх шкіра – тонка, липка і старечо-зморшкувата. Це кара. Дитячі спухлі синюваті обличчя винні в тому, що народилися українцями. І хоч ще навіть не встигли полюбити Батьківщину і сказати перші слова, але вже заглянули в чорні очі смерті і стали поживою пащеки власної матері.
Новонароджені душі – єдині серед приречених, що не вміли любити: «Мамо, з’їжте мене, я Вас люблю і не хочу, щоб Ви помирали...» Це голод. Чорний, сірий і з плямами зміїної жовтизни. Сусід-хижак визирає з почорнілого вікна своєї нори з божевільною надією, що якась малеча незабаром здохне і йому дістанеться хоча б один дитячий пальчик. Блідо-зелене тіло повзе по землі, вгризаючись в неї закривавленими зубами і кусає ґрунт до втрати свідомості. А пальці до втрати руки. І вірить у смерть коханої... до втрати душі.
Кожного з них нанизують на товсту нитку, наче горошини, і скидають у прірву пекла. Один. Два. Сотня. Мільйон. Ця паща ненаситна. Вона чигає, коли здригнеться останній раз чиєсь голодне тіло. Чути важке дихання. Стогне земля. На хрестах теліпаються розіп’яті серця. Повз них хмарою тягнеться дим. Велике око дивиться: є хто живий? Глухо... Повіка опустилась.
Юлія Курій, ЖРН-33с
347