Висновки

1. Наукове пізнання є особливим видом соціальної діяльності. Першочерговим його завданням є встановлення об'єктивних законів природи і суспільства, вивчення специфіки їх прояву. Кінцева мета — вироблення на основі пізнаних законів, способів, прийомів і засобів практичного перетворення світу.

2. Наукове знання і сам процес його одержання характеризують­ ся системністю і структурованістю. Передусім у структурі наукового знання вирізняють емпіричний і теоретичний рівні. Основними формами наукового пізнання є: факт, проблема, гіпотеза, теорія.

3. Науковий метод — це єдність об'єктивного і суб'єктивного. Об'єкт обумовлює, а суб'єкт формує метод, тому певною мірою і сам об'єкт може спрямовувати процес пізнання на вірний шлях. Але та­ кий шлях пізнання не є оптимальним (він складний, іноді заплута-

ний). Завдання науки — прискорити переведення процесу пізнан­ня на оптимальний, свідомо діалектичний шлях.

4. Для пізнання навколишнього світу необхідно з'ясувати й уміти застосовувати увесь різноманітний методологічний інструментарій наукового пізнання. Творче його використання вимагає подальшого підвищення філософської культури суб'єкта сучасної науки.

Контрольні питання

1. Чим відрізняється наукове пізнання від буденного?

2. Які риси притаманні науковому пізнанню?

3. Чим змістовно відрізняються поняття «чуттєве» та «ра­ ціональне» від понять «емпіричне» та «теоретичне»?

4. У чому полягає взаємозв'язок і чим відрізняються емпі­ ричний і теоретичний рівні наукового пізнання? і

5. Назвіть форми емпіричного і теоретичного знання.

6. Чим відрізняється науковий факт від факту дійсності?

7. Що є проблемою?

8. Що таке гіпотеза і теорія?

9. Як співвідносяться теорія і практика?

10. Якось Гегель на зауваження, що його теорія не узгод­ жується з фактами, відповів: «Тим гірше для фактів». Чи згодні ви з Гегелем?

11. Що таке метод, методика, методологія?

12. Розкрийте діалектику формування наукового методу.

13. Класифікуйте методи.

14. Позначте методи, які використовуються на емпірич­ ному рівні наукового пізнання.

15. Навіщо потрібна при проведенні експерименту тео­ рія?

16. У яких науках використовуються описувальні методи? 11, Назвіть методи, які використовуються на теоретично­ му рівні наукового пізнання.

18. Які типи моделювання вам відомі? Що їм притаманно?

19. Які загальнонаукові методи застосовуються як на ем­ піричному, так і на теоретичному рівнях наукового пізнання? ■.

Частина третя СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

Розділ 10 Природа як основа людського буття

Одним з об'єктів дослідження філософії є суспільство в його безперервній зміні та розвитку. Але суспільство не існує само по собі. Виділившись із природи, воно взаємодіє з нею. Природа виступає як середовище існування, постійна умова буття людини. Тому зрозуміла теоретична та практична заці­кавленість людини до природи, яка стала предметом вивчен­ня багатьох наук (космології, географії, біології, фізики, хімії та інших). Філософія досліджує природу під особливим кутом зору, виокремлюючи ряд соціально-філософських і, власне, соціологічних проблем, а саме: в чому полягає схожість і різниця природи й суспільства; який характер взаємозв'язку існує між ними; які основні напрямки і перспективи цього взаємозв'язку. Ці проблеми, а також низку інших (сучасну еко­логічну і демографічну ситуацію, засоби і шляхи її розв'язан­ня) пропонується розглянути в цьому розділі.

§1

Поняття природи. Суспільство як частина природи

Важливою особливістю людської самосвідомості в усі часи було прагнення знайти своє місце серед речей, що їх оточують, а також у природній ієрархії в цілому. Що таке природа? У яких стосунках з нею перебуває людина, суспільство? Відповідь на ці та інші питан­ня кожен філософ давав свою.

Одну з перших згадок про природу зберегли і донесли до нас пам'ятки античності. В той час формувалося загальне уявлення про Всесвіт, його будову, місце землі у Всесвіті, роль людини та су­спільства, її зв'язок з Космосом. Від Піфагора йде уявлення про Зем­лю як кулеподібне утворення. Арістотель «покриває» Землю криш­талевим куполом, на якому тримаються зірки. Природа не проти-

ставляється людині, вона трактується як осередок логосу, еталон організації, мірило мудрості.

Суттєво змінюється ставлення до природи з утвердженням християнства, яке розглядає її як втілення матеріального першопо-чатку, як «низ», що протистоїть абсолютному духовному, тобто Богу. Схоластична філософія, яка опиралась на вчення грецького астро­нома, математика і географа Клавдія Птолемея, вважала Землю не­рухомим центром Всесвіту.

В епоху Відродження одним із головних досягнень філософської думки був розвиток натурфілософії. Вона висунула низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей. Великим науковим від­криттям, яке сприяло звільненню природознавства з-під влади релігії, було сгворення Миколою Коперником (1473-1543) геліоцент­ричної системи світу. Він обґрунтував, що Земля — одна з рядових планет і рухається як навколо своєї осі, так і навколо Сонця. Таким чином, була підірвана релігійна теорія геоцентризму. Італійський філософ Джордано Бруно (1548-1600) висунув ідею про нескін­ченність природи і незліченність світів. Його співвітчизник фізик, астроном і математик Галілео Галілей (1564-1642) підтвердив гіпотезу про аналогічність будови земних та небесних космічних тіл, відкрив планети сонячної системи.

У Новий час природа вперше стала об'єктом ретельного науко­вого аналізу. Завдання науки полягає в посиленні (ще більшому за­кріпленні) влади людини над природою. Об'єктом науки є приро­да, а її мета — перетворення природи на царство людини. Природу починають розуміти як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяль­ності і як комору, з якої людина може брати без міри і без кінця. Така думка висловлена у відомих словах Тургенєвського Базарова «При­рода — не храм, а майстерня, а людина в ній — працівник».

У другій половиніXX століття під впливом науково-технічної революції значно зросли масштаби і змінився Сам характер взаємо­дії між природою і людиною. Це сприяло порушенню відносної рівноваги, яка склалася між ними, і призвело до виникнення си­туацій, які містять небезпеку як для природи, так і для людини. Ось чому ця проблема стоїть у центрі уваги не тільки в так званих при­родознавчих науках, але і у філософії.

Що ж таке природа з точки зору сучасної філософії ?

Термін «природа» в науковій літературі вживається у двох зна­ченнях — в широкому й вузькому (схема 10.1).

У широкому розумінні слова «природа» — це буття, Всесвіт, об'єктивний світ у нескінченній різноманітності його форм. У цьо­му значенні суспільство є частиною природи. У більш вузькому

розумінні «природа» — це частина об'єктивного світу, з якою взає­модіє суспільство. У філософії її переважно називають природним (географічним) середовищем. Поняття «природне середовище» має важливе практичне значення, оскільки акцентує увагу на тій частині природи, в центрі якої знаходиться людина, для котрої ця природа і є середовищем її життя.

Осяг природного середовища не залишається постійним. Він роз­ширюється відповідно до міри поглиблення пізнання й розширення масштабів перетворюючої діяльності людини. Сьогодні природне се­редовище включає земну кору, ґрунтовий покрив, воду, рослинний і тваринний світи, нижню частину атмосфери і ближній космос.

Формування уявлень про природне середовище, яке безпосе­редньо оточує людину, привело до створення вчення про біосфе­ру. Воно відпрацьовувалось працями багатьох дослідників приро­ди. Сам термін «біосфера» (від грец. біо — життя і зрЬаіга — куля) вперше застосував австрійський геологЕдуардЗюсс(1831-1914), називаючи ним окрему оболонку Землі, наповнену життям. Особ­ливий внесок у розробку вчення про біосферу вніс перший прези­дент Української Академії наук Володимир Вернадський (1863-1945). У1926 році він написав книгу, яка мала назву «Біосфера». В цій праці Вернадський показав, що біосфера — це оболонка земної кулі, в якій існує або існувало життя.

Схема 10.1. Поняття природи

Товщина біосфери на полюсах Землі близько 10 км, на екваторі — 28 км. Маса біосфери — близько 0,05 маси Землі. Наявність життя в біосфері зумовлює низку її фізико-хімічних, геологічних та інших особливостей. Вивчення біосфери виявило єдність хімічного скла­ду живих організмів і їх неорганічного оточення, дало змогу вста-

новити значення живої речовини для геологічних процесів у верхніх шарах земної кори, для утворення ґрунту, змін у хімічному складі атмосфери тощо.

З 70-х років XX століття у філософії існує система вимірів бачен­ня біосфери. Перший вимір — геологічний, другий — геохімічний, третій — екологічний, четвертий — біотичний (схема 10.2).

Геологічний вимір біосфери охоплює три оболонки: літосферу (верхня оболонка земної кулі — 3-11 км на суші і 0,5 — 10 км під дном океану); гідросферу (сукупність вод планети — 1,6 млрд. кв. км.); атмосферу (газоподібна оболонка Землі).

Геохімічний вимір включає такі компоненти: біокосна речови­на (ґрунт, вода); біогенна речовина (вугілля, нафта, торф та ін.); жива речовина. Екологічний вимір охоплює екологічні системи, або біогеоценози (болота, водойми, поля, луки, ліси). Біотичний вимір структури біосфери включає такі компоненти: тваринний світ (1,5 млн. видів), рослинний світ (500 тис. видів).

Схема 102. Структура біосфери

Всі названі компоненти біосфери існують не ізольовано, а у взаємозв'язку, утворюючи єдину систему. Знання історії формуван­ня біосфери, законів, які керують життям природних компонентів, взаємний вплив живої речовини і енергії дають підстави розгляда­ти природу як єдину систему. Звичайно, біосфера ніколи не пере­бувала в статичному стані: рослини, тварини, біогеоценози посту­пово еволюціонували, змінювали свою структуру. Зміни клімату й

умов життя приводили до виникнення багатьох нових видів. З по­явою людини та суспільства в історії біосфери розпочався новий період. Більш докладно проблеми виникнення людини і суспільства будуть розглянуті в наступних розділах.

Отож, природа — це всі досоціальні ступені розвитку ма­терії , а суспільство — її найвища ступінь. Суспільство — це час­тина матеріального світу, що відокремилась від природи і являє собою форму життєдіяльності людей, яка історично розвивається. Але, став­ши особливою формою руху матерії, суспільство не пориває своїх відносин з природним середовищем. Природа і суспільство пере­бувають в органічному зв'язку і єдності Це виявляється, по-пер­ше, в тому, що суспільство виникло як продукт природи внаслідок тривалої еволюції. Єдність природи та суспільства міститься в само­му генезисі суспільства. Фактично це доводиться принциповою спільністю устрою багатьох органів людини і тварини, спільністю їх біологічних та фізіологічних функцій (дихання, травлення, розмно­ження, асиміляції, дисиміляції та ін.); по-друге, суспільство не може існувати окремо й незалежно від природи. Людина живе природою, вона її частина. З нею людина, щоб не вмерти, повинна залишатись в процесі постійного спілкування; по-третє, єдність природи й суспільства полягає в їх матеріальності. Матеріальність знаходить своє вираження в загальному зв'язку процесів і предметів; всі форми руху матерії розвиваються в просторі і часі. Природа й суспільство існують об'єктивно, поза свідомістю і незалежно від неї; по-четвер­те, єдність між суспільством і природою підтверджується і тим, що в суспільстві, як і в природі, діють єдині загальні закони діалектики.

Таким чином, між природою й суспільством існує діалектична єдність. Але між ними є і глибока якісна різниця. Вона проявляєть­ся в тому, що суспільство, не зважаючи на генетичний зв'язок з при­родою, являє собою якісно вищу форму організації матерії. Через це закони природи і закони суспільства, попри об'єктивний характер і тих і інших, суттєво різняться між собою:

а) в той час, коли закони природи діють як «сліпа» необхідність — закони суспільного розвитку реалізуються через свідому, ціле­ спрямовану діяльність людей;

б) якщо закони природи вічні, то закони суспільства обмежені часом існування людського суспільства, а деякі — рамками однієї чи кількох суспільно- економічних формацій;

в) якщо в природі діють і динамічні, і статичні закономірності, то суспільні закони мають тільки статистичний характер і являють собою закони-тенденції, де історична необхідність пробиває собі шлях через велику кількість випадковостей;

г) суспільні закони пізнавати складніше, ніж закони природи, оскільки вони діють більш приховано, через людей, зовнішньо, ви­падково.

Найважливіша різниця між суспільством і природою знаходить своє вираження у принциповій відмінності між людською працею і діяльністю тварин. Першою й головною відмінністю є те, що людина активно впливає на природу, а не просто пристосовується до неї, як це роблять тварини. Людська праця передбачає системне використання знарядь праці і, найголовніше, має місце виробництво для задоволен­ня потреб. Наступна відмінність людської праці полягає в її ціле­спрямованості. Тварина будує так, як генетично спонукає її природа. Людина ж спочатку моделює майбутній результат творіння в голові, а потім завдяки праці переносить його в реальність. Окрім того, людська праця має суспільний характер і неможлива поза суспільством.

Всю історію взаємодії суспільства і природи поділяють на чоти­ри ПерІОДИ:

1. привласнення;

2. аграрний період;

3. індустріальний період;

4. ноосферний період.

Перший період — привласнення — ґрунтується на способах здобування засобів існування. Другий і третій відповідають до­мінуючому виду виробництва — сільськогосподарському чи про­мисловому. Четвертий пов'язується з виникненням ноосфери.

Що ж таке ноосфера ?

Ми з'ясували, що біосфера є сферою життя, тобто частиною Землі, наповненою життям або продуктами життєдіяльності. З появою лю­дини й суспільства виникає своєрідне прискорення еволюційних процесів. Розум людини вносить якісні зміни в характер земної еволюції. Людина створює нові технології, залучає до життєдіяльності нові ресурси планети і одночасно вилучає із кругообігу хімічних елементів у природі все більшу кількість речовин. Таким чином, люди­на постає як могутній фактор подальшого розвитку планети. З появою людини і її розумово-технологічної діяльності біосфера набуває но­вої якості — ноосфери, де життєві процеси відбуваються як розумні, технологічно обґрунтовані, морально вивірені. Отже: ноосфера -це сфера розуму (трец. «ноос» — розум^, сфера взаємодії при­роди і суспільства, в межах якої розумна людська діяльність виступає визначальним фактором розвитку.

Поняття «ноосфера» вперше ввели в науку французькі вчені Еду-ард Леруа,П'єр Тейяр де Шарден у 20-і роки XX століття. Важлива роль у теоретичному обґрунтуванні ідеї ноосфери на матеріа­лістичній основі належить академіку Володимиру Вернадськаму,

Він вважав, що до формування ноосфери призводять два відносно самостійні й одночасно взаємопов'язані процеси: еволюція біо­сфери й еволюція соціуму. В теоретичному вимірі ноосфера постає як поєднання наук про природу з науками про людину; у практич­ному вимірі — це сфера буття природи та людини.

Найважливішими елементами ноосфери є (схема 10.3):

а) люди і їх діяльність, людський розум у всіх формах його прояву;

б) техніка, транспортний зв'язок, різні види електростанцій та ін.;

в) культурно-економічні комплекси;

г) частина живої і неживої природи, яка служить об'єктом втру­ чання людини.

Як бачимо, структура ноосфери складна. Але головний її еле­мент — людина, яка взаємодіє з різноманітним природним середо­вищем і змінює його. Незважаючи на те що ноосфера отримує по­чатковий розвиток у географічному середовищі, вона не обмеже­на рамками нашої планети. Ноосфера має тенденцію до постійного розширення, перетворюючись на структурний елемент космосу.