Категорії діалектики

Щоб точніше і глибше відображати об'єктивну дійсність, люди­на виробляє певний арсенал логічних засобів мислення, своє коло понять. Поняття — це думка, в якій відбиваються власти­вості, зв'язки і сторони предмета, що повторюються. В мові поняття визначаються словом. Наприклад, слова «студент», «універ­ситет», «аудиторія» тощо мають певну ступінь узагальнення, абст­рактності. Але є поняття, в яких фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Такі поняття є результатом дуже високого рівня про­цесу абстрагування (відходу від конкретного).

Ось приблизний шлях такого абстрагування: «це троянда» (має конкретну визначеність — «це»); «троянда» (тут ми вже абстрагуємо­ся від визначення «це»). Слово «троянда» фіксує більш загальне, ніж

маємо у словосполученні «це троянда». Далі додаємо слово «квітка». Воно охоплює всі існуючі квіти, тобто ми подумки відходимо від кон­кретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому за­гальному, що є у всіх квітів. Слово «рослина» включає весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Так ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відходу від конкретності). На цьому шляху більш за­гальним поняттям буде поняття «живе», що містить не лише рослин­ний, але й весь тваринний світ. Поняття «живе» має уже дуже високий рівень абстрагування. Такі поняття називають категоріями (грец. kategoria— ствердження; основа; загальна оцінка).

Кожна наука, вивчаючи певні сторони дійсності, обов'язково приходить до вироблення і формування своїх категорій. Так, матема­тика пов'язана з такими категоріями, як «число», «диференціал», «інтеграл» тощо. В арсеналі біології є категорії «вид», «спадкоємність», «змінність» та ін. Однак, не дивлячись на певну ступінь загальності, категорії конкретних наук застосовуються лише в окремих сферах буття і відбивають зв'язки та відношення, які характерні для даних сфер. Від категорій конкретних наук суттєво відрізняються кате­горії діалектики. Ця відмінність полягає в тому, що категорії діалек­тики відображають не просто суттєві властивості і зв'язки класу явищ об'єктивного світу, а найбільш загальні властивості і зв'язки, що притаманні усім матеріальним процесам. Отже, категорії діа­лектики — це гранично широкі форми ідеального відобра­ження об'єктивного світу, які служать вихідними принципа­ми пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності.

Категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Субстанційні категорії вживаються окремо, без­відносно до інших. До таких категорій належать категорії «буття», «матерія», «рух», «розвиток», »простір», «час», «суперечність» і т. д. Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення зв'язку цих категорій з іншими. Співвідносні категорії, на відміну від субстанційних, органічно по­в'язані одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: одиничне і загальне; явища і сутність; форма і зміст; час­тина і ціле; причина і наслідок; випадковість і необхідність; мож­ливість і дійсність.

Розглянемо ці категорії більш конкретно.

Одиничне і загальне. Це філософські категорії,-що відобража-ють діалектичну єдність і відмінність між речами та явищами дійс­ності. Так, категорія юдиничне* відображає в предметі, явищі те, що притаманне тільки даному предмету, явищу. «Загальне» — це то-

тожність, що об'єктивно існує між предметами, речами, явищами у рамках конкретної якісної визначеності. Ні одиничне, ні загальне не можуть існувати самостійно. Самостійно існують окремі предме­ти, явища, процеси. Як загальне, так і одиничне існує лише в окре­мому. Всяке окреме є єдністю протилежностей. Воно водночас і одиничне, і загальне. Всяке загальне є частинкою, елементом, сто­роною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а однобічно — те, що є тотожним у предметах. Одиничне за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі.

Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття «особливе». Особливе — це те, що є загальним щодо одиничного і одиничним щодо загального. Наведемо приклад: водень — одинич­не; газ — особливе; хімічний елемент — загальне. Поняття «газ» є за­гальним щодо поняття «водень». У свою чергу поняття «газ» є одинич­ним стосовно поняття «хімічний елемент».

Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пі­знання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнан­ня до знання.

Явище і сутність. Це категорії, які визначають різні ступені пізнання, кожна з яких відображає реальний рівень глибини осяг­нення об'єкту. Сутність — це філософська категорія для позначен­ня внутрішньої, відносно прихованої й стійкої сторони об'єктивної дійсності, яка визначає природу предмета, процесу і властиві їм за­кономірності розвитку. Явище — це категорія для позначення в предметі, процесі того, що знаходить свій вияв безпосередньо, з'яв­ляється перед нами.

Діалектичний взаємозв'язок між сутністю і явищем виявляється

В ТОМу, ЩО:

а) сутність і явище нерозривно пов'язані між собою. Явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи інакше;

б) єдність сутності і явища не означає того, що вони збігають­ ся, є тотожними. Сутність завжди прихована за явищем. Якби фор­ ма виявлення і сутності речей безпосередньо збігалися, то наука була б непотрібна;

в) явище більш динамічне, мінливе, ніж сутність, а сутність стійка, менш мінлива. Вона зберігає себе у всіх змінах. Але, будучи стійкою щодо явища, сутність не залишається абсолютно непохитною;

г) явище більш багате, ніж сутність. Воно має в собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв'язків об'єкта, але й будь- які випадкові відношення, особливі риси цього об'єкта.

Специфічною формою взаємовідношення сутності і явища, що фіксує їх суперечливий зв'язок між собою, є видимість. Це одно­бічне неадекватне відображення нашими відчуттями прояву сут­ності речей, точніше, певних сторін сутності. Мета наукового пізнання і полягає в тому, щоб за видимістю розкрити сутність ре­чей і явищ.

Зміст і його форма. Ці категорії є подальшою конкретизацією сутності і явища. Зміст — це сукупність елементів, сторін, властивос­тей, зв'язків і тенденцій, що складають даний предмет, процес, явище.

Чи може зміст існувати сам по собі?

Кожен, хто був на заводі, знає, що перед складанням машини завжди є всі деталі, весь її «зміст». Але чи можна сказати, що перед нами машина? Звісно, ні. Машина з конвеєра зійде тоді, коли всі де­талі будуть правильно зібрані або їм буде надана відповідна форма. Зміст завжди мусить бути оформлений — в протилежному випадку його немає, як нема машини, хоча поряд лежить купа всього того, з чого вона робиться. Отже, будь-якому предмету, явищу притаманні не лише зміст, але і форма. Форма — це спосіб організації предметів і процесів, які становлять зміст. Іншими словами, форма речі є організація стійких внутрішніх зв'язків між елементами, що дозво­ляє їй виступати як єдине ціле і виконувати всі властиві функції.

Діалектична взаємодія між змістом і формою виявляється в

ТОМу, ЩО:

1. зміст і форма перебувають у тісному взаємозв'язку. Ні за яких реальних умов, ніде і ніколи не існує неоформленого змісту і без­ змістовної форми. Спроба відокремити форму від змісту, приписати формі самостійне значення веде до формалізму (від лат' ргтаіів — який стосується форми);

2. в єдності змісту і форми головним є зміст. Форма завжди змінюється внаслідок трансформації змісту. Не якась зовнішня сила, а саме зміст формує себе. Так, розвиток науки, відкриття нових за­ конів, об'єктивних істин вимагає й нових відповідних уявлень, фор­ мул, теорій, які оформлюють зміст цих нових законів;

3. єдність форми і змісту передбачає відносну самостійність, активну роль форми щодо змісту. Відносна самостійність форми проявляється: а) у відставанні форми від розвитку змісту. Зміст ніко­ ли не залишається на одному рівні. Він змінюється. Форма також не залишається незмінною. Проте порівняно зі змістом вона більш стійка, менш рухлива. Це пояснюється тим, що зміст має власний рух, тоді як форма від нього залежить. Форма, на відміну від змісту, виступає як більш консервативна сторона явища. Вона неминуче відстає від свого змісту; б) у зворотній дії форми на зміст. Ця дія под-

війна: форма або сприяє перетворенню змісту, або гальмує його. Звичайно, якщо форма відповідає руху змісту, вона створює умови для його прискореного розвитку. А якщо виникають суперечності між ними — зміст не може належно розвиватися, йому заважає ста­ра форма. Тож рано чи пізно настає момент розв'язання суперечно­стей. Відповідно новому змісту створюється нова форма. Отже, су­перечність між змістом та формою є одним із джерел зміни пред­метів і явищ, перетворення їх на інші предмети і явища.

Частина і ціле; елемент, структура, система. Частина і ціле — категорії, які відображають відношення між сукупністю предметів чи їх сторін, елементів і зв'язків, що їх об'єднує і приводить до появи в цій сукупності нових властивостей та закономірностей, не притаманних предметам, сторонам, елементам у їх розчленованості (схема 7.6).

Так, наприклад, частинами молекул Н₂О як єдиного цілого є два атоми водню і один атом кисню. Ціле ж не зводиться до простої су­купності його частин. Добре відомо, що водень горить, кисень підтримує горіння, але вода, звичайно, горінню перешкоджає.

Діалектика розглядає частину і ціле в їхній діалектичній єдності. При утворенні цілого виникає нова якість, яка не зводиться до суми властивостей частин; проте вона визначається частинами — їх кількістю і певним типом їхньої взаємодії. Тому діалектика вважає, що пізнання цілого може бути успішним лише за умови знання властивостей його частин і, навпаки, дослідження частин повинно спиратися на попереднє знання цілого.

Відомі три різних типи цілості:

Схема 7.6. Діалектика цілого і частини

а) механічне ціле (купа піску, каміння, бо їх частини входять у ціле і виходять із нього, практично не змінюючись);

б) організоване ціле, коли частини видозмінюються;

в) органічне ціле, коли частини саморозвиваються (живі орга­ нізми).

«Ціле» і «частина» — це категорії, які схожі і взаємопов'язані з поняттями «система», «структура», «елемент». Елемент (лат. еіетеп-іит — первинна речовина) — відносно неподільна частина цілого. Поняття «частини» ширше за своїм обсягом, ніж поняття «елемент», що є не будь-якою частиною, а тільки відносно неподільною. При­чому поняття «частина» співвідноситься з поняттям «ціле», тоді як поняття «елемент» співвідноситься з поняттям «структура». Струк­тура (лат. вігисіига — будова, розміщення, порядок) — це спосіб за­кономірного зв'язку між складовими частинами предметів і явищ. Система (грец. зувіета — поєднання, утворення) — це сукупність певних елементів, між якими існує закономірний зв'язок чи взаємо­дія. Структура кожної системи, передусім залежить від її складових елементів. У свою чергу і властивості елементів значною мірою обу­мовлюються структурою системи, яку вони утворюють.

За характером елементів і структури вирізняють різні види систем.

Найпоширенішим є поділ систем на матеріальні, що існують в об'єктивній реальності, та ідеальні, що є відображенням її, виразом людської свідомості. За кількістю елементів і зв'язків розрізняють прості і складні системи.

Причина і наслідок. Практика показує, що виникнення будь-якого явища зумовлено чимось іншим, фактором чи факторами, які породжують його. Явище, дія якого приводить до виникнення но­вого явища, називається причиною. Те саме явище, що виникає під впливом причини, називається наслідком.

Усі явища у світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають вна­слідок дії певних причин. У світі немає і не може бути безпричинних явищ. Положення, що всі явища у світі причинно зумовлені, визначає закон причинності. Філософів, які визнають цей закон, поширюють його дію на всі явища, називають детерміністами, філософів, які заперечують закон причинності, — індетерміністами.

Між причиною і наслідком існує складний діалектичний взає­мозв'язок (схема 7.7):

1. причина у часі випереджає наслідок. Наслідок не виникає раніше дії причини. Але це не означає, що будь-яке явище, яке пе­ редує наступному, перебуває з ним у причинному зв'язку. (Ніч пере­ дує ранку, але вона не є причиною ранку);

2. причина, за певних умов, обов'язково породжує наслідок або декілька наслідків. Причина і наслідок пов'язані так, що, якщо з'яв­ ляється причина і достатні умови, неминуче виникає і наслідок;

ВЗАЄМОДІЮТЬ

Схема 7.7. Причинно-наслідковий зв'язок

3. причина і наслідок взаємодіють між собою. В цій взаємодії активна не тільки причина, але і наслідок. Він здійснює зворотний вплив на причину. Наприклад, ідеї відображають буття, але, виник­ нувши, активно впливають на зміни суспільного буття через прак­ тичну діяльність людей;

4. одне й те саме явище з одного боку виступає як причина, а з другого — як наслідок. Наприклад, дощ — наслідок певних метерео- логічних умов, але він сам стає причиною великого врожаю; врожай приводить (стає причиною) до зміцнення економічної могутності держави. Таким чином, виникає причинно-наслідковий ланцюг явищ. Однак, якщо ми розглядаємо тільки два окремих явища, то вони не можуть мінятися місцями;

5. на взаємодію причини і наслідку впливають відповідні умо­ ви. Умови — це такі явища, які необхідні для виникнення певної події, але самі по собі її не зумовлюють. Серед умов можуть бути такі, які сприяють виникненню наслідку, а можуть бути й такі, що запо­ бігають діям причини. Одна й та сама причина за певних умов ви­ кликає різні форми наслідків;

6. причину не слід ототожнювати з приводом. Привід — це подія, яка безпосередньо передує іншій події, робить можливим її виникнення, але не породжує і не визначає її. Привід швидше про­ вокує дію, ніж створює її.

Поняття причинно-наслідкового зв'язку виконує важливу мето­дологічну функцію. Знаючи причини і умови, за яких виникає пев­ний наслідок, людина не тільки передбачає виникнення його, але й здатна породжувати той наслідок, що для неї більш необхідний. Це дозволяє людині пізнати минуле і передбачити майбутнє.

Необхідність і випадковість. Ці філософські категорії відобра­жають різні типи зв'язків речей і явищ одне з одним. Необхідність — це внутрішні, стійкі, суттєві зв'язки явищ, які визначають їх зако­номірні зміни і розвиток. Необхідність випливає з сутності явища, процесу і неминуче відбувається в даних умовах. Так, смерть будь-якого живого організму неминуча, оскільки вона обумовлена його природою і внутрішніми процесами, які в ньому відбуваються.

Але чи все, що з'являється у світі, виникає як необхідне? Ні, у світі є й випадкові явища, події. Випадковість — категорія, яка визначає проблематичність, або необов'язковість виникнення, або існуван­ня об'єктів; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Випадковість відображає моменти дійсності, які виплива­ють переважно з зовнішніх умов, поверхових, нестійких зв'язків і побічних для даного явища обставин.

На проблему необхідності або випадковості існування речей склалися дві точки зору. Одна з них абсолютизує необхідність: нія­кої випадковості у світі немає, все здійснюється з невідворотною неминучістю. Скасовуючи випадковість, ця точка зору відкриває дорогу фаталізму. Фаталізм — це віра в долю, в приречення. Інша точка зору гіпертрофує випадковість. Тут, навпаки, із дійсності ви­ключаються будь-які внутрішні залежності, об'єктивна зумовленість явищ — усе зводиться до випадковості.

Науковий світогляд не визнає ні першої, ні другої точки зору. Необхідність і випадковість не існують окремо. їх взаємозв'язок полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхід­ності і як її доповнення. Наприклад, реформи, які проводяться в Україні, мають необхідний характер. Випадковим елементом у них є конкретні політичні діячі, які направляють ці реформи.

Діалектика необхідності і випадковості припускає два суттєвих моменти. По-перше, випадковість у ході розвитку може перетворю­ватися на необхідність. Так, закономірні ознаки того чи іншого біо­логічного виду спочатку з'являються як випадкові відхилення і на­громаджуються, а на їх основі формуються необхідні якості живо­го організму. По-друге, необхідність прокладає собі шлях через велику кількість випадковостей. Наприклад, розвиток суспільства складається із діяльності багатьох людей, які мають різні цілі, харак­тери. Переплетіння, схрещування і зіткнення усіх цих прагнень призводить у результаті до певної лінії розвитку, яка має строго не­обхідний, обов'язковий характер.

Як і всі закони і категорії діалектики, необхідність і випадковість є вузловими пунктами пізнання об'єктивної дійсності. Функції цих категорій не є рівноцінними. Випадкове в пізнанні завжди виступає

як початкова інстанція, необхідність — як мета. Пізнавальна діяль­ність розгортається як рух від випадкового до необхідного.

Можливість і дійсність. Ці категорії підкреслюють процесу-альність, тобто виражають становлення буття. Як відомо, з нічого не виникає щось нове, воно може виникнути тільки за певних переду­мов, закладених у лоні старого. Буття нового в його потенційному стані і є можливістю. Можливість — це філософське поняття, яке відображає об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета в його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, актуалізова­не буття: дійсність є реалізованою можливістю.

В кожній наявній ситуації існує певний набір можливостей, реалі­зація однієї з яких означає усунення інших. На «протиборство» і харак­тер реалізації можливостей накладають відбиток умови, які є зовніш­німи й випадковими щодо внутрішньо необхідних тенденцій. Тому дійсність завжди являє собою діалектичну єдність зовнішнього і внут­рішнього, сутності і явища, необхідного і випадкового. У сфері су­спільного розвитку й підкорення природи перетворення можливості на дійсність упорядковується свідомим вибором і діяльністю людей.

Зрілість можливості може змінюватись у межах від неможливості до дійсності. Характеристику можливості в цьому плані можна зро­бити з урахуванням її якісної і кількісної міри. Якісно можливості поділяться на формальні і реальні. Формальна — це можливість з низькою ймовірністю здійснення, яка наближається до нуля. А втім ця можливість допускається законами природного і соціального розвитку. У цьому розумінні вона докорінно відрізняється від не­можливості, яка йде врозріз із законами природного і соціального буття; неможливим є те, що суперечить законам об'єктивного світу. Неможливо, наприклад, збудувати вічний двигун, неможливе вічне життя для людини тощо. Найвищу міру здійснення має реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. На­приклад, можливість польоту людини в космос була колись тільки формальною, а тепер вона стала реальною.

Набагато точнішою буде кількісна характеристика можливості. Якщо неможливість визначити через «0», а «дійсність» через«1», то всі проміжні значення від «0» до «Ь будуть характеризувати ступінь мож­ливості. Міра можливості називається ймовірністю. Навколо умовної осі ймовірності можна показати увесь спектр можливості (схема 7.8).