4. Соціологічні аспекти у теорії права м.Д. Іванішева

Такий акцент на соціальну обумовленість походжен­ня і розвитку права, який був характерним для історич­них і теоретичних досліджень М. Д. Іванішева, дає під­ставу віднести його і до представників соціологічного напряму. Важливо зазначити, що історико-порівняльні роботи в галузі дослідження права слов'янських народів посідають почесне місце серед наукових праць, які за­лишили вчені України і Росії XIX ст. юридичній науці. З цього приводу Ф. Енгельс, маючи на увазі прихильників історико-порівняльного права, зазначав, що вони част­ково дали новий матеріал і висунули нові погляди. Серед них необхідно виділити і відомого російського вченого М.М.Ковалевського (1851—1916), якого Г. В. Плеханов назвав одним з «видатних представників сучасного пра­вознавства», вважаючи, що йому властивий підхід «шу­кати пояснення історії права у способі виробництва, у стані продуктивних сил» [17, с. 626, 633]. Залежність права від соціальних умов підкреслював і П. Г. Виноградов. «Ми бачимо, — зазначав він, — що право розвива­ється в тісній залежності від історичних і особливо ма­теріальних умов, серед яких воно діє. Але цей тісний зв'язок — не рабський зв'язок. Право не вичерпується тими умовами, які, можна сказати, дають йому існува­ти. Воно, не раз склавшись, стає самостійним діячем, придбаває самостійні засоби і самостійно рухається як потужний енергійний фактор» [18, с. 219].

Ряд авторів, зокрема І. І. Яковкін, вважали М. Д. Іва­нішева слов'янофілом [19, с. 37]. Дійсно, близькість де­яких положень його з цим вченням є. При цьому необхід­но мати на увазі, що зараз в юридичній науці переглянуто оцінку руху слов'янофілів. Тривалий час їх розглядали як виключно реакційних мислителів — прихильників крі­пацтва і царського самодержавства. Однак останні дослідження М.І.Цимбаєва, самої Є. А. Дудзинської та інших авто­рів засвідчили, що слов'янофільство склалося на рубежі феодальної і капіталістичної епох і стало одним із напрямів російського суспільного руху середини XIX ст. Погляди М. Д. Іванішева частково збігалися з погля­дами слов'янофілів у тому, що він був прихильником ви­вчення історії права українського і російського народу та слов'янського права взагалі. Як справедливо зазначав І. І.Яковкін, М. Д. Іванішев «був палким прихильником порівняльного вивчення слов'янських законодавств» [20, с. 37]. Вчений займався також дослідженням права литов­ського, скандинавських і західноєвропейських країн.

Порівнюючи характер слов'янської помсти та німець­ку віру, М. Д. Іванішев підкреслював, що «це абсолютно протилежне поняттю про німецьку віру і, навпаки, пред­ставляє буквальну схожість з постановами слов'янських законодавств» [21, с. 63]. На підтвердження цього у своїй роботі «О древних сельских общинах в юго-западной России» М. Д. Іванішев підтверджував, що в порядку судо­чинства копа слідувала своїм стародавнім звичаям. Саме сукупність народних юридичних звичаїв вчений нази­ває копним правом. А звичаї копного права, які увійшли до складу Литовського Статуту, є писаним законом. Ра­зом з тим вчений вказував на відсталість у своєму роз­витку копного права у XVI—XVII ст., оскільки воно не відповідало новим економічним відносинам, що розвива­лися. І «тому копні суди зі своїми стародавніми звичая­ми являли собою дивну аномалію в загальному складі управління» [22, с. 29]. Тому, як вважав учений, при­ймалися суб'єктивні рішення, які не завжди узгоджува­лися з правом.

Ще однією важливою проблемою в галузі теорії пра­ва, яку досліджував вчений, була проблема особистос­ті. Історія права, на його думку, розвивається на базі по­ступового розвитку ідеї особистості в житті народу. Ця тема порушувалась у роботах деяких представників со­ціологічного напряму, що ще раз підтверджує належ­ність правових поглядів М. Д. Іванішева до цієї школи. Велике значення проблемі особистості надавали також М.М.Коркунов, С. А. Муромцев та інші російські вчені. Так, С. А. Муромцев зазначав, що пригноблення особис­тості є водночас її руйнуванням. По-різному і у різних випадках формуються помилки правителів, законодав­ців, практичних політиків, які вважають, що шляхом тимчасового або систематичного пригноблення особис­тості можна досягти соціального вдосконалення. Це за­гальна, властива всім помилка, яка полягає в тому, що всі такі керівники, покликані або не покликані вихова­телі громадськості і державності, ніби передбачають, що кожний індивід, обдарований запасом соціальності, не­відчутно для нього може бути підданий різного роду ви­пробовуванням [23, с. 9].

«Ідея особистості, писав М. Д. Іванішев, — основна ідея права. Виникаючи обов'язково з розумності люди­ни, вона завжди була наріжним каменем, на якому на­роди творили свої права. Вона підкоряла собі народну думку і глибоко закарбовувалась в історії народів» [24, с. 85]. Вчений стверджує, що кожна людина за своєю природою повинна мати певні права, які удосконалю­ються протягом подальшого розвитку суспільства. Дослі­джуючи права людини ще з періоду язичницького розвит­ку народів, він зазначав: «Народи язичницькі зі своїми грубими віруваннями, зі своїм чуттєвим життям так швид­ко і так глибоко зрозуміли думку про правду людини, так щиро повірили в ідею особистості, що вирішили змі­нити свої звичаї. Це явище, що вирішило долю Європи, не буде для нас дивним, якщо ми вникнемо в поняття про права людини, що існувало у народів європейських у часи язичества; якщо дослідимо ступінь, на якому пе­ребувала ідея особистості у цих язичників у той час, ко­ли законодавча влада не встигла ще з'єднати народні елементи в одне ціле, коли звичаї, що виникли з внутріш­нього життя, слугували правилом для зовнішньої діяль­ності народу. Ми побачимо, що у цих юних народів, при початковому утворенні держав, поняття про право лю­дини як особи було вище, ніж у стародавніх народів. Крізь грубу кору язичницьких звичаїв вже досить яскра­во простежується ідея особистості людини в свідомості народу, яка слугує керівництвом для законодавців» [24, с. 86, 87].

Обравши саме право для розкриття змісту права лю­дини, М. Д. Іванішев звертався до приватного права, оскільки воно, на його думку, виникло з сімейних відно­син і представляло народний дух з його національними особливостями. Якщо у давніх римлян, зазначає він, зни­щена свобода жінки, то у європейських народів жінка отримує певну свободу. Щодо цього питання вчений за­значав: якщо народ дозволяє свавільно віднімати у себе життя і майно та придушувати совість, то він не може бути вільним [23, с. 86]. Не залишилася без уваги і крити­ка люблінського трибуналу як вищої судової інстанції. Вчений зазначав, що «трибунал заплутує справи, проводя­чи суд не за приписами закону, а свавільно; призначає покарання на власний розсуд, а не за ступенем злочи­нів, виносить вироки не на основі судового досліджен­ня, а через ненависть до осіб або до їх релігії, постанов­ляючи в одних і тих самих справах різні рішення» [10, с. 308].

Зрозуміло, що це положення вочевидь суперечило крі­пацтву, феодально-становому порядку. Не виступаючи проти них прямо, зважаючи на тодішню епоху і умови свого життя та діяльності, М. Д. Іванішев, судячи з усьо­го, виходив з їх невідповідності загальному процесові розвитку ідей правової і реальної дійсності. Його ідеї бу­ли спрямовані на ліквідацію феодальних і зародження більш прогресивних відносин із збереженням при цьому національних особливостей. Це було свого роду пробу­дженням ліберальних тенденцій в російській правовій науці на межі 40-х, 50-х років XIX ст. Висновки вченого не втратили своєї актуальності й нині, оскільки без ура­хування прав особистості не можна говорити про право взагалі.