74. Революція 1905-1907 рр. І Україна. Українські громади у і та іі російських Думах.

У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну ре­волюцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь.

На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революцій­ним рухом.

Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. – в період ро­звитку революції по висхідній лінії:

жовтень - загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу II піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;

червень- збройне повстання на броненосці "Потьомкін";

листопад - повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом; виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським;

грудень - збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не перерос­ли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національ­но-визвольний характер, оскільки націо­нальне питання було на передньому плані боротьби.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, селянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної автономії).

75. Українські землі напередодні Першої світової війни: економічна та суспільно-політична ситуація.

Перша та друга Думи були розпущені ца­рем, оскільки виявилися занадто "лівими".

Маніфест про розпуск другої Думи 3 черв­ня 1907 р, прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний за­кон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків на­ціонального руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національно­го гноблення українського народу.

У багатьох українських губерніях було введено “воєнний" або ж "особливий" стан: заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних кварти­рах, різко зросла кількість арештів, масових

за­слань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони де­мократичних видань, панували воєнні суди зі спрощеною формою судочинства,.

Досить відчутним був наступ реакції у культурній сфері - заборонялося студентам брати участь у будь-яких зібраннях, лікві­дувалася автономія вищих навчальних закладів.

Посилення національного гніту - Уряд заборонив викладання українською мовою у школах, не доз­волялося у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

З 1907 по 1910рр. тривав період реакції - жорстокого переслідування опозиційно­го та українського руху. Головним при­хильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом - голова уря­ду Росії П. СтолипІн.

У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна рефор­ма, яка передбачала:

знищення общинного землекористуван­ня і перетворення селян на індивідуальних власників землі - фермерів;

ліквідація аграрної перенаселеності євро­пейської частини країни шляхом пере­селення селян у східні райони Росії.

В її основі лежали головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну "власність (хутір чи відруб)," переселення селян у малозаселені ра­йони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рів­ності у бідності.

У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх (з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість пере­селенців до Сибіру (біля І млн.).

Зросли посівні площі, валовий збір зер­нових, товарність сільського господарства.