Модуль 2. Форми міжнародних економічних відносин.

1. Традиційною і найбільш розвинутою формою міжнародних економічних відносин є зовнішня торгівля. На долю торгівлі припадає біля 80% усього об‘єму міжнародних економічних відносин.

Роль міжнародної торгівлі полягає в наступному:

• Переборює обмеженість національної ресурсної бази.

• Розширює ємність внутрішнього ринку і встановлює зв'язки національного ринку зі світовим.

• Розширює масштаби виробництва, обмежені кривою виробничих можливостей.

• Забезпечує одержання додаткового доходу за рахунок різниці національних і інтернаціональних витрат виробництва.

• Розвиває спеціалізацію країни, збільшує обсяг виробництва.

Міжнародна торгівля має деякі особливості при порівнянні її з внутрішньою торгівлею, які виражаються в тому, що:

• ресурси на міжнародному рівні більш мобільні, чим усередині країни;

• кожна країна використовує свою, або резервну валюту;

• міжнародна торгівля більш піддана політичному контролю.

Міжнародна торгівля - сфера міжнародних економічних відносин, що відбиває закономірності руху товарів і послуг за межі національних кордонів окремих держав і представляє собою сукупний оплачуваний товарообіг між усіма країнами світу. Проте поняття “міжнародна торгівля” застосовується й у більш вузькому значенні: наприклад, сукупний товарообіг промислово розвитих країн, сукупний товарообіг країн, що розвиваються, сукупний товарообіг країн якого-небудь континенту, регіону, наприклад, країн Східної Європи і т.п.

Як міжнародну, так і внутрішню торгівлю характеризують три найважливіших характеристики:

• загальний обсяг (товарообіг);

• товарна структура( за основними видами продукції, за товарними формами);

• географічна структура ( по країнах, по типах країн, тощо).

У міжнародній торгівлі товари враховуються:

• за специфічними одиницями виміру;

• за вагою: (брутто разом з упакуванням); нетто; нетто легальний (вага брутто - знижка на тару й упакування у відповідності з довідниками, таро-тарифам);

• за витраченими на них фінансовими заходами.

Міжнародне співтовариство виробило цілий ряд принципів, на яких базується міжнародна торгівля (табл. 4.1.)

Таблиця 4.1. – Основні принципи міжнародної торгівлі.

№	Основні принципи міжнародної торгівлі
1.	Торговельні відносини базуються на основі поваги принципів суверенної рівності, самовизначення народів і невтручання у внутрішні справи інших держав.
2.	Недопущення дискримінації, що може здійснюватися в зв'язку з належністю держав до різних соціально-економічних систем.
3.	Кожна країна має суверенне право на вільну торгівлю з іншими країнами.
4.	Економічний розвиток і соціальний прогрес можуть стати загальною справою всього міжнародного співробітництва, сприяти зміцненню мирних відносин між країнами.
5.	Міжнародна торгівля повинна сприяти розвитку регіональних економічних угруповань, інтеграції й іншим формам економічного співробітництва між країнами, що розвиваються.
6.	Міжнародна торгівля повинна регулюватися правилами, що сприяють економічному і соціальному прогресу.
7.	Міжнародна торгівля повинна бути взаємовигідної і вестися в режи-мі найбільшого сприяння, у її границях не повинні застосовуватися дії, що шкодять торговельним інтересам інших країн.
8.	Розширення і всебічний розвиток міжнародної торгівлі залежить від можливості доступу на ринки і вигідності цін на сировинні товари, що експортуються.
9.	Розвинуті країни, що діють у регіональних економічних угрупованнях, повинні робити усе від них залежне, щоб не нашкодити і не впливати негативно на розширення імпорту з третіх країн, особливо країн, що розвиваються.
10.	Національна і міжнародна економічна політика повинна бути спрямована на досягнення міжнародного поділу праці відповідно з потребами й інтересами країн, що розвиваються, і світу в цілому.
11.	Міжнародні установи і країни, що розвиваються, повинні забезпечити посилення припливу міжнародної фінансової, технічної й економічної допомоги для зміцнення і підтримки шляхом поповнення експортного виторгу країн, що розвиваються, їхніх зусиль для прискорення економічного росту.
12.	Значна частина засобів, що вивільняється внаслідок роззброювання, повинна направлятися на економічний розвиток країн, що розвиваються.
13.	Державам, що не мають виходу до моря необхідно надавати максимум можливостей, що дозволили б їм перебороти вплив внутріконтинентального положення на їхню торгівлю.
14.	Повна деколонізація відповідно декларації ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам є необхідною умовою економічного розвитку і здійснення суверенних прав країн на природні багатства.

Для оцінки ступеня активності в міжнародній торгівлі звичайно використовують наступні показники: експортна квота; імпортна квота; структура експорту; структура імпорту; порівняльне співвідношення частки країн у світовому виробництві ВВП/ВНП і міжнародній торгівлі (рис. 4.2.).

Таблиця 4.2. - Показники, що характеризують участь країн у міжнародні торгівлі.

№ п/п	НАЙМЕНУВАННЯ ПОКАЗНИКІВ
	Експортна квота країни в її ВВП
	Імпортна квота країни в її ВВП
	Зовнішньоторговельний оборот на душу населення
	Темпи росту зовнішньоторговельного обороту
	Темпи приросту зовнішньоторговельного обороту
	Імпорт на душу населення
	Темпи росту імпорту
	Темпи приросту імпорту
	Експорт на душу населення
	Темпи росту експорту
	Темпи приросту експорту

На розвиток міжнародної торгівлі впливає ряд факторів:

• розвиток міжнародного поділу праці й інтернаціоналізація виробництва;

• НТР, що сприяє відновленню основного капіталу, створенню нових областей економіки, прискорює реконструювання старих;

• активна діяльність міжнародних корпорацій на світовому ринку;

• регулювання (лібералізація) міжнародної торгівлі шляхом заходів Генеральної асоціації про тарифи і торгівлю (ГАТТ);

• лібералізація міжнародної торгівлі, перехід більшості країн до режиму, що включає скасування кількісних обмежень імпорту і зниження мита, створення вільних економічних зон;

• розвиток процесів торгово-економічної інтеграції: ліквідація регіональних бар'єрів, формування загальних ринків, зон вільної торгівлі;

Під терміном “зовнішня торгівля” розуміється торгівля якої-небудь країни з іншими країнами, яка складається з ввозу і вивозу (імпорту і експорту), які оплачуються. Різноманітна зовнішньоторгова діяльність підрозділяється по товарній спеціалізації на торгівлю готовою продукцією, торгівлю машинами й обладнанням, торгівлю сировиною і торгівлю послугами.

Кожна держава при розробці своєї зовнішньоторговельної політики має можливість використання політики фритредерства (вільної торгівлі), тобто відсутності яких-небудь обмежень у взаємній торгівлі між країнами, або політики протекціонізму, тобто присутності обмежень у зовнішній торгівлі, що у їхньому безкомпромісному варіанті були характерні для минулих сторіч. У наш час ці два напрямки взаємопов’язані і перегукуються.

Хоча нині переважає концепція вільної торгівлі, думка про необхідність проведення протекціоністської політики ще досить поширена. Для виправдання введення торговельних бар'єрів протекціоністи приводять такі аргументи:

1) Необхідність забезпечення обороноздатності країни.

2) Збільшення внутрішньої зайнятості.

3) Захист нових галузей господарства та національних виробників.

4) Захист від демпінгу.

Незважаючи на всю переконливість аргументів на користь вільної торгівлі, у дійсності використовується велика кількість торговельних бар'єрів.

1) Мита - акцизні податки на імпортні або експортні товари, що вводяться з метою одержання доходів або для захисту місцевих виробників, а також забезпечення федерального бюджету податковими надходженнями. Мита установлюються відповідно до Закону України «Про єдиний митний тариф України».

2) Система квотування (контингентування) товарів - встановлення максимальних обсягів товарів, що можуть бути імпортовані чи експортовані за певний період часу.

3) Нетарифні обмеження, що відповідно до прийнятої ООН класифікації включають міри, спрямовані на непряме й адміністративне обмеження імпорту з метою захисту визначених галузей національного виробництва. До них у даний час відносять більше 50 видів мір, основними з яких є: система ліцензування товарів, призначених для експорту або імпорту, встановлення високих стандартів і норм якості продукції, внутрішні податки і збори, сертифікація товарів, ветеринарний, фітосанітарний, екологічний контроль та ін. У взаємних відносинах іноді справа доходить і до введення ембарго – повної заборони на торгівлю з визначеною державою, на ввіз визначеного товару.

4) Останнім часом між різними країнами укладено понад 100 угоду про «добровільні» експортні обмеження і встановлення мінімальних імпортних цін. «Добровільне» експортне обмеження припускає добровільне обмеження іноземною фірмою обсягу свого експорту у визначені країни в розрахунку на запобігання більш твердих торговельних бар’єрів.

Аналізуючи процеси, що протікають у світовій торгівлі, варто підкреслити, що лібералізація є її основною тенденцією. Відзначається значне зниження рівня мита, скасовано багато обмежень, квот і т.п. Але існує цілий ряд протиріч, одне з яких – нарощування протекціоністських тенденцій на рівні економічних угруповань, торгово-економічних блоків країн, що протистоять один іншому.

Важливу роль у регулюванні міжнародної торгівлі, у ліквідації перешкод її розвитку, її лібералізації грають міжнародні економічні організації. Одна з основних організацій такого роду – Генеральна асоціація про тарифи і торгівлю (ГАТТ). Договір про створення ГАТТ був підписаний 23 країнами в 1947 р. і набрав сили в 1948 р. 31 грудня 1995 р. ГАТТ припинила своє існування, модифікувавши у Всесвітню торговельну організацію (ВТО).

ГАТТ/ВТО – багатостороння міжнародна угода, що містить принципи, правові норми, правила ведення і державного регулювання взаємної торгівлі країн-учасниць. ГАТТ/ВТО є однієї з найбільших міжнародних економічних організацій, сфера діяльності якої охоплює 94% обсягу світової торгівлі.

Правовий механізм ГАТТ/ВТО ґрунтується на ряді принципів і норм:

1) недискримінація в торгівлі, що забезпечується взаємним наданням, з одного боку, режиму найбільшого сприяння у відношенні експортних, імпортних і транзитних операцій, зв'язаних з ними мито і зборів, а з іншого боку – національного режиму, що зрівнює в правах товари імпортного і вітчизняного виробництва у відношенні внутрішніх податків і зборів, а також правил, що регулюють внутрішню торгівлю;

2) режим найбільшого сприяння, що означає надання договірним сторонам, усі ті права, привілеї і пільги, який користувалися (або будуть користуватися) у них будь-яка інша країна. Цей принцип може поширюватися на ввіз і вивіз товарів, мита, промисловість, мореплавство, правове положення юридичних і фізичних осіб;

3) використання переважно тарифних засобів захисту національного ринку, ліквідація імпортних квот і інших нетарифних обмежень;

4) прогресивне зниження митних тарифів шляхом проведення багатобічних переговорів;

5) надання преференційного режиму в торгівлі з країнами, що розвиваються;

6) дозвіл виникаючих торговельних суперечок шляхом переговорів;

7) взаємність у наданні торгово-політичних поступок.

Діяльність ГАТТ/ВТО здійснюється шляхом проведення багатобічних переговорів, що поєднуються в раунди. З початку роботи ГАТТ/ВТО було проведено 8 раундів, результати яких привели до десятикратного скорочення середнього мита.

Всесвітня торговельна організація крім принципів ГАТТ містить у собі Угода про торгівлю послугами (ГАТС) і Угода по торговельних аспектах інтелектуальної власності (ТАІВ). Нова організація також регулює міжнародний обмін послугами й інтелектуальною власністю і контролює захист інвестицій.

2. Механізм міжнародної торгівлі поєднує сукупність загальноприйнятих економічних, правових, організаційних форм, засобів і методів, що забезпечують надійність, своєчасність, стандартність і ефективність зовнішньоекономічних угод. Механізм міжнародної торгівлі виступає одночасно і як сукупність об'єктивних економічних відносин, і як сфера свідомого регулювання економічних процесів.

Одним з елементів механізму міжнародної торгівлі є форми торгівлі, що включають:

• експортні, імпортні та зворотні операції (реекспорт, реімпорт);

• зустрічна торгівля, або товарообмінні операції;

• операції, пов’язані зі змаганням;

• орендні операції.

Під експортними операціями розуміють діяльність, спрямовану на продаж і вивіз товарів за кордон і передачу їх у власність контрагента. Під реекспортом розуміють вивіз за кордон попередньо завезеного товару, що не підлягав переробці в країні експортера. Предметом реекспорту найбільш часто виступають товари, реалізовані на міжнародних аукціонах і товарних біржах, вивіз товарів з територій "вільних зон" і ін.

Під імпортними операціями розуміють діяльність, зв'язану з закупівлею іноземних товарів і їх ввозом для наступної реалізації на зовнішньому ринку країни-виробника або країни-посередника. Реімпортом називається ввіз через границю раніше вивезених вітчизняних товарів, що не піддавалися там переробці. До реімпорту належать товари, що не були продані на аукціонах, повернуті з консигнаційних складів, забраковані іноземним покупцем унаслідок їхньої низької якості.

В залежності від об'єкта угоди зовнішньоторговельні операції можна поділити на угоди купівлі-продажу товарів, послуг, результатів творчої діяльності.

Головне місце серед зовнішньоторговельних операцій належить угодам купівлі-продажу товарів у матеріально-речовинній формі. Вони можуть бути класифіковані відповідно різних товарних груп:

• торгівля сировиною,

• продовольчими товарами

• торгівля машинами й устаткуванням,

• торгівля готовою продукцією споживчого призначення.

Розвиток міжнародного ринку товарів обумовив формування та інтенсивний розвиток міжнародного ринку послуг, який займає знач­не місце в економіці держав світу. Так, частка послуг у ВВП розви­нутих країн становить зараз близько 70 %, а країн, що розвивають­ся, — 55 %. У сфері послуг розвинутих країн світу зайнято понад 60 % працюючих.

Послуги — товар специфічний, їх особливість як товару полягає в невидимості; нерозривності процесу виробництва і реалізації; розриві у часі між фактом купівлі-продажу та фактом її спо­живання; як правило, неможливості накопичення, зберігання і транс­портування; невідчутності на дотик; високому ступені індивідуалізації залежно від вимог спожи­вача; територіальній розрізненості їх виробника та споживача; отриманні мультиплікаційного ефекту.

Є різні підходи до класифікації послуг. Порадник зі складання платіжного балансу МВФ, відно­сить до тобто міжнародних послуг такі їх види та підви­ди: транспорт (пасажирський і вантажний), поїздки (ділові і осо­бисті), зв'язок, будівництво, страхування, фінансові послуги, роялті та ліцензійні платежі, інші бізнес-послуги (посередницькі послуги, лізинг та інші ділові, професійні і технічні послуги), особисті, куль­турні та рекреаційні послуги (аудіовізуальні та інші), урядові по­слуги.

Класифікація ГАТТ/ВТО включає понад 600 різновидів послуг. Вона базується на Міжнародній стандартизованій промисловій кла­сифікації, яка прийнята ООН і визнається у багатьох країнах світу. Згідно з цією класифікацією до послуг належать усі товари, які включені у категорії 4—9, а саме: комунальні послуги та будівниц­тво; оптова та роздрібна торгівля, ресторани та готелі, транспорту­вання, зберігання та зв'язок і фінансове посередництво; оборона, охорона здоров'я та громадські роботи; інші комунальні послуги, соціальні та особисті послуги.

Класифікація Світового банку передбачає поділ усіх послуг на дві групи:

• факторні послуги, які включають платежі, що виникають у зв'язку з міжнародним рухом факторів виробництва (доходи та інвестиції, роялті та ліцензійні платежі, зарплата нерезидентам);

• не факторні послуги, які включають решту видів послуг (транс­порт, подорожі та інші нефінансові послуги).

В Україні ви­користовується класифікація з виділенням транспортних, інформаційних, інжинірингових, консалтингових, туристичних послуг тощо (тобто класифікація нефакторних послуг).

Особливе місце в торгівлі обмін науково-технічними знаннями (НТЗ), який визначає порядок здійснення купівлі-продажу «ноу-хау», патентів, ліцензій.

Для зустрічної торгівлі характерно те, що фірма-імпортер бере на себе зобов'язання закупити у фірми-експортера визначений товар. Остання, у свою чергу, зобов'язується або придбати в країни-імпортера, або допомогти їй збути в третю країну визначені товари, устаткування, технології і навіть цілі підприємства. Звичайно фірма-експортер зобов'язується закупити в імпортера товари на частину суми свого експорту. Види “зустрічної торгівлі”.

1. Товарообмінні (бартерні) угоди – це угоди, за якими одна сторона зобов'язується поставити іншій стороні визначений товар в обмін на інший товар на рівну суму, тобто передбачають обмін еквівалентними по вартості товарами, роботами, послугами, результатами інтелектуальної діяльності без доплати у валюті.

2. Компенсаційні угоди - одна з форм зустрічної торгівлі, коли вартість поставляємого устаткування компенсується зустрічним постачанням готової продукції, виробленої на цьому устаткуванні після його встановлення і монтажу. Компенсаційний договір може передбачати часткове грошове покриття придбання товарів, що і відрізняє її від бартерної угоди.

3. При зустрічній закупівлі товарів укладається угода, в якій на прохання імпортера експортер купує товари національних виробників з метою полегшити імпортеру її фінансування. При цьому, вартість зустрічних закупівель складає 25-50% експортного контракту, а асортимент зустрічної закупівлі може включати товари всіх галузей виробництва в будь-якому ступені обробки. Звичайно термін подібної угоди до одного року.

4. Під час проведення „офсетної” (збалансованої) операції уряд країни покупця просить експортера надати допомогу в реалізації товарів національних фірм, або надати підтримку у виробництві визначеної продукції. Сторонами в угоді виступає західна фірма-експортер і уряд країни-імпортера (звичайно це країна, що розвивається). Такі угоди укладають при продажу авіатехніки, транспортних засобів, військової техніки і покривають 20-50% вартості експортної продукції.

5.  Операції з давальницькою сировиною використовують у тих випадках, коли одна країна має можливість добувати сировину в обсягах, що перевищують наявні потужності для її переробки, а інші країни мають резерви таких потужностей. Умовами зазначених угод передбачається постачання за кордон сировини в розмірах, що забезпечують одержання продукту переробки в запланованих обсягах, а також покривають витрати на переробку і транспортування сировини.

6. Кліринг у широкому розумінні - це процес розрахунків між сторонами, побудований на взаємозаліку зустрічних вимог і зобов'язань. У світовій практиці розрізняються міжбанківський кліринг, кліринг валютний і кліринг товарний. Міжбанківський кліринг являє собою систему безготівкових розрахунків між банками, що здійснюється через єдині розрахункові центри.

Операції, пов’язані зі змаганням включають біржову торгівлю, розміщення замовлень через міжнародні торги і продаж товарів на міжнародних аукціонах.

Розповсюдженим способом торгівлі для ряду сировинних товарів є товарні біржі, що являють собою постійно діючі оптові ринки продажу однорідних (замінних) товарів. До найбільших світових бірж відносять: Лондонську біржу металів, Чикагську торговельну палату, Чикагську товарну біржу, Французьку міжнародну ф'ючерсну біржу.

До товарів, що традиційно є предметом біржового обороту, відносять:

• продукти рослинного походження (зерно, масляні культури, цукор, кава, какао, чай, бавовна, каучук і т.д.);

• продукти тваринного походження (м'ясо свіжі і морожене, бройлери, яйця, пряжене сало, тваринницька худоба, шкіра, вовна, сирець-шовк-сирець і т.д.);

• енергетичні і мастильні матеріали, а також інші хімікати (нафта, бензин, мастила, пропан, спирт і т.д.);

• метали, а також вироби і напівфабрикати з них.

Біржовий ринок включає два основних сектори: ринок реального товару і ринок абстрактного контракту, тобто сучасну ф'ючерсну біржу.

Угоди з реальним товаром укладають з метою передачі прав власності на товар продавцем споживачу за визначений грошовий еквівалент. Виконання таких угод полягає у фактичному постачанні товару.

Угоди з абстрактним товаром укладаються на основі купівлі-продажу стандартних контрактів після здійснення біржових операцій.

Торгівля на біржі здійснюється публічно шляхом викриків у обумовленому місці, яке називається кільцем (у західноєвропейських країнах) чи ямою (в США).

Міжнародні торги – метод розміщення замовлень купівлі-продажу або підряду, при якому покупець (замовник) оголошує конкурс для продавців (підрядчиків) на товар (роботи) з раніше визначеними у спеціальному документі - тендері техніко-економічними характеристиками і після порівняння отриманих пропозицій укладає договір з тим продавцем (підрядчиком), що запропонував більш вигідні умови для покупця (замовника).

За допомогою торгів закуповується різне обладнання, машини, транспортні засоби, устаткування зв'язку, прилади і лабораторна апаратура, а також розміщаються підряди на будівництво виробничих і соціальних об'єктів.

Покупець, що прийняв рішення про розміщення замовлення, створює тендерний комітет, до складу якого входять технічні і комерційні експерти, представники адміністрації. Тендерні комітети здійснюють всю організаційну роботу з проведення торгів: публікують оголошення про торги, поширюють їх умови між учасниками, аналізують отримані пропозиції і виносять рішення про передачу замовлень. У сучасній міжнародній торгівлі використовується кілька видів торгів, що відрізняються способами залучення учасників і гласністю результатів.

Міжнародні аукціони спеціалізуються на збуті реальних товарів зі строго індивідуальними властивостями та проводяться один або кілька разів на рік в традиційний для кожного аукціону період часу. На аукціонах прийняті від продавців товари сортуються в залежності від якості на партії (лоти), з кожної партії вибирається зразок, а лоту привласнюється номер. Потім випускається каталог, що розсилається потенційним покупцям, які прибувають на аукціон заздалегідь для попереднього огляду товару. Торги на аукціонах проводяться або з підвищенням ціни, або зі зниженням ціни (“голландський аукціон”).

У міжнародній торгівлі склалася досить обмежена номенклатура товарів, що продаються з аукціонів: продовольство (чай, кава, вина), хутро, квіти, предмети мистецтва і старовини (антикваріат), тварини, продукція рибальства й ін.

Перевага аукціонної форми продажу полягає в тому, що проведення аукціонів дозволяє продавати значну кількість товарів у короткий період, визначати попит ринку на даний момент. Розклад аукціонів на рік установлюється міжнародною Федерацією (по конкретному товару, наприклад, по хутру міжнародною хутряною федерацією) за узгодженням з аукціонними компаніями світу.

У міжнародній практиці як форму продажу машин і обладнання часто використовують орендні операції, які можна поділити на такі види:

1) рентинг - короткострокова (від декількох годин до 1 року) оренда машин, устаткування, транспортних засобів без права наступного придбання майна орендарем.

2) хайринг – середньострокова (від 1 до 3-5 років) оренда машин, устаткування без надання прав власності на товар орендареві.

3) лізинг - довгострокова (на термін від 3-5 до 20-25 років) оренда на право користування машинами, устаткуванням, іншим майном. Розрізняють виробничий (оперативний) і фінансовий лізинг.

Виробничий лізинг - це угода, термін дії якої менше, ніж амортизаційний період об'єкта. Після завершення терміну його дії орендар може повернути майно його власникові або укласти нову угоду.

Фінансовий лізинг - це угода, що передбачає в термін своєї дії сплату повної суми амортизації оснащення і прибутку орендодавця. Після завершення терміну дії договору орендар може повернути об'єкт оренди, скласти новий договір оренди, викупити об'єкт по залишковій вартості (для цього термін лізингової угоди не повинний перевищувати терміну фізичного зносу устаткування). У фінансовому лізингу беруть участь 3 суб'єкти: виробник (постачальник), орендодавець (покупець), орендар (користувач). Між виробником і орендодавцем укладається договір постачання, а між арендонадавачем і орендарем - договір оренди.

3. Ціноутворення на світових товарних ринках відрізняється від національного ціноутворення: ціни на експорт та імпорт найчастіше встановлюються в процесі переговорів, до того за їх основу беруть світові ціни.

Під світовими цінами розуміють ціни, за якими проводять великі експортні та імпортні операції, які досить повно характеризують стан міжнародної торгівлі конкретними товарами. При цьому обов'язково повинні виконуватися такі умови: здійснення зовнішньоторговельних операцій, ціни яких передбачається використовувати як світові; угоди повинні носити роздільний, комерційний характер, тобто виключаються товарообмінні операції, постачання товарами в рамках державної допомоги, реалізація продукції спільних підприємств; зовнішньоторговельні угоди повинні здійснюватися в умовах вільного торгово-політичного режиму й у вільноконвертованій валюті.

На практиці світові ціни – це експортні ціни основних постачальників певного товару та імпортні ціни, що сформовані в найважливіших центрах торгівлі цім товаром.

Рух цін на окремі товари відбиває вплив на виробництво і збут товарів багатьох факторів (рис. 4.1.).

Тривалість руху товару від виробника до споживача	Фактори, що впливають на формування світової ціни	Цикл, у якому знаходиться світова економіка
Закон вартості		Діяльність монополій
Сезонні коливання		Політична стабільність в країні
Ціни місцевих фірм конкурентів		Особливості виробничого процесу
Величина попиту		Посередники та покупці
Надбавки та знижки на користь посередника		Обсяги ринку
Витрати виробництва		Імідж виробника
Транспортні витрати		Рівень і динаміка інфляції
Характер регулювання економіки державою		Перемінні курси обміну валют

Рис. 4.1. Основні фактори, що впливають на формування світової ціни.

У міжнародному обміні практикуються декілька засобів встановлення і фіксації цін, що пов’язані з особливостями купівлі-продажу. При визначенні рівня зовнішньоторговельної ціни контрагенти найчастіше орієнтуються на два типи цін: публіковані та розрахункові.

Публіковані - це ціни, що повідомляються в спеціальних і фірмових джерелах інформації і, як правило, відображають рівень світових цін і залежать від форм міжнародної торгівлі. До них відносять: довідкові ціни, біржові котирування, ціни аукціонів, ціни торгів, ціни фактичних угод, ціни пропозицій великих фірм.

Довідкові ціни - являють собою ціни товарів у внутрішній оптовій або зовнішній торгівлі закордонних країн. Довідкові ціни носять номінальний характер, є так званими базовими цінами і відправною крапкою, з яким починається уторгування цін. Джерелами довідкових цін є економічні, галузеві газети і журнали, спеціальні бюлетені, фірмові каталоги і прейскуранти.

Біржові котирування використовуються у світовій торгівлі широким колом сировинних товарів мінерального і сільськогосподарського походження і встановлюються в результаті торгів на світових товарних і ф'ючерсних біржах.

Ціни міжнародних товарних аукціонів - це ціни, що встановлюються на аукціонах в результаті зміни співвідношення між попитом та пропозицією. Ціни аукціонів і бірж відображають реальні угоди і їхня публікація носить регулярний характер у міру проведення торговельних операцій.

Ціни міжнародних торгів – це ціни, що існують при спеціалізованій формі торгівлі, основаної на видачі замовлень на постачання товарів або здачі підрядів на виробництво визначених видів робіт за попередньо оговореними умовам. На сьогодні ціни торгів охоплюють близько 1/3 всіх експортних постачань машин і устаткування.

У випадку, якщо інформація, необхідна для обґрунтування ціни, відсутня, використовують розрахунковий метод. Розрахунок може виконуватися на базі даних про витрати на виробництво продукції або з використанням публікованих статистичними відомствами багатьох країн індексів експортних і імпортних цін.

У залежності від виду товару і кількості постачань ціни можуть бути:

• оптові - по яких поставляється великими партіями товар при продажі торговельним і промисловим підприємствам;

• роздрібні - по яких продаж ведеться окремим покупцям дуже малими партіями, і які засновані на сумі витрат виробництва і звертання товарів плюс прибуток виробничих і збутових підприємств.

При визначенні остаточної (контрактної) ціни можуть бути враховані і різні знижки:

• бонусні знижки - надають постійним покупцям, якщо вони за визначений період покупають обумовлену кількість товару;

• дилерські знижки - покривають власні витрати дилера на продаж і сервіс, а також забезпечують йому обумовлений прибуток;

• спеціальні знижки робляться для тих покупців, в яких фірма особливо зацікавлена (як правило, це або великі оптовики або фірми, у яких із продавцем існують особливі довірчі відношення);

• особливі знижки - вводяться з нагоди й обмежені в часі (сезонні знижки, знижки для розпродажу продукції, що залежалася на складах і т.д.);

• натуральні знижки – коли покупець як знижку купує товар;

• прогресивні знижки – надаються покупцеві за кількість, обсяг покупки, серійність;

• сховані знижки – надаються покупцеві у виді безкоштовних послуг.

В умовах товарного виробництва можливі різні принципи встановлення зовнішньоторговельних цін. Експортер визначає ціну пропозиції одним із методів: на базі власних витрат виробництва; за економічними результатами використання товару; виходячи з рівня попиту; орієнтуючись на рівень цін конкурентів.

1) Встановлення цін на базі власних витрат виробництва означає, що експортна ціна на продукцію визначається, як сума витрат виробництва (вартість сировини, матеріалів, палива, амортизаційну частину вартості машин і споруджень, заробітну плату), середнього прибутку і різних надбавок і знижок, зв'язаних зі станом кон'юнктури, умовами постачання і платежу, комерційними ризиками, вимогами покупця до виготовлення і приймання товару.

2) Встановлення цін за економічними результатами використання (головним чином це стосується машинотехнічної продукції) передбачає зіставлення конкуруючих на ринку товарів шляхом виявлення періоду окупності і норми рентабельності або річних витрат по експлуатації. Якщо товар виробничого призначення не забезпечує покупцю норми прибутку на вкладені кошти, то продавець повинний або знизити продажну ціну до рівня, що забезпечує рентабельність у покупця, або поліпшити економічні показники пропонованих виробів.

3) Відповідно методу визначення цін з орієнтацією на попит, ціна товару визначається виходячи тільки з попиту на нього, тобто з того, скільки покупець може і хоче заплатити за пропонований товар. Виробничі витрати розглядаються в цьому випадку як обмежувальний фактор, що показує, чи може товар продаватися за встановленою ціною з запланованим прибутком, чи ні. Даний метод успішно використовується за умови наявності на ринку взаємозамінних товарів, що дозволяють покупцю порівнювати аналогічні товари між собою і робити для себе висновки.

4) Розрахунок експортних цін по методу з орієнтацією на рівень конкуренції виробляється в такий спосіб:

• з наявної бази даних роблять вибірку найбільш свіжих даних про ціни на товари конкурентів, аналогічні (порівнянні) тим, що ми бажаємо експортувати;

• заносять у заздалегідь приготовлену таблицю основні техніко-економічні показники того або іншого товару, включаючи умови постачання і ціни;

• за допомогою виправлень ціну експортованого товару приводять до умов реалізації на обраному ринку.

1. Міжнародна міграція населення багатогранне явище, що впливає на всі сфери суспільного життя та базується на наступних закономірностях:

• чільна роль у процесі міграції належить трудової міграції;

• відбувається постійне збільшення масштабів міжнародної міграції, залучення у світовий міграційний круговорот населення практично всіх країн;

• відбувається розширення нелегальної міграції;

• спостерігається збільшення серед мігруючі частки висококваліфікованих фахівців.

Міграція (від латинського migratio - переселення, переміщення), переміщення людей через кордони визначених територій зі зміною постійного місця проживання, або з поверненням до нього .

Усі переміщення складаються з течії від’їзд (еміграції) і прибуття (імміграція). Різниця між цими двома течіями складає обсяг чистої міграції, а сума – обсяг валової міграції.

Розрізняють міжконтинентальну і внутріконтинентальну міжнародну міграцію населення. В залежності від тривалості переміщень населення виділяють постійну або безповоротну міграцію (з остаточною зміною постійного місця проживання) і поворотну міграцію, що включає тимчасову та сезонну міграції. За засобом реалізації виділяють організовану міграцію (здійснюється за допомогою міжнародних організацій), і неорганізовану міграцію (індивідуальну і самодіяльну), що здійснюється силами самих мігрантів. Поряд з міграцією всього населення в міжнародному переміщенні розглядають міграцію окремих його груп – етнічних, соціальних, статевих, вікових і т.д. Це так звана диференціальна міграція, що уточнює характеристики мігруючого населення.

Спонукальні причини міграції населення:

• Мотиви політичного характеру, такі як: утеча від політичних переслідувань, расової, релігійної і національної дискримінації, репатріація в зв'язку зі зміною політичних умов і ін.

• Військові, зв'язані з веденням бойових дій (евакуація, реевакуація й ін.).

• Етнічні, зв'язані з наявністю в країнах значного контингенту осіб некорінної національності.

• Економічні і соціальні, зв'язані з пошуком роботи, більш високих доходів. Особливо характерні переселення в пошуках роботи, викликані економічною нестійкістю і безробіттям.

• Екологічні катастрофи, зв'язані з масовим забрудненням у певному регіоні навколишнього середовища.

Міжнародна міграція в сучасних умовах характеризується наступними відмітними рисами.

• більше половини потоків міграції у світі спостерігається між країнами, що розвиваються;

• підвищується попит на тимчасову робочу силу в країнах, що переживають економічний розквіт (в Азії – у республіці Корея, Малайзії і Японії);

• зростає приплив мігрантів у розвинуті країни, а в їх складі усе помітніше вихідці з країн, що розвиваються,

• наростання міграційних потоків одночасно зі зростаючим безробіттям у приймаючих країнах, що веде до посилення соціальної напруженості в США і Європі,

• зайнятість значної частки мігрантів у тіньовому секторі економіки, що обумовлює заробітки набагато менші, ніж навіть у некваліфікованих місцевих кадрів;

• підвищення кількості кваліфікованих робітників серед мігрантів.

Особливістю сучасної пропозиції на світовому ринку праці є зростання частки висококваліфікованої робочої сили: працівники всі частіше виявляють готовність інвестувати засоби в людський капітал, підвищуючи його мобільність і реалізуючи сприятливі можливості, що відкриваються більші в інших регіонах і країнах.

Найбільш розповсюдженим методом досягнення мети пошуку стабільної роботи і доходу є трудова міграція.

Трудова міграція населення – з широкої точки зору – це сукупність усіх форм територіальної рухливості населення, зв'язана з трудовою діяльністю на території іншої країни; з вузької точки зору – це переселення громадян однієї країни на територію іншої, що супроводжується як зміною громадянства, так і наступним працевлаштуванням.

Відповідно до класифікації ООН, постійно працюючими мігрантами вважаються особи, що залишаються в країні в'їзду більше одного року. Тимчасовими або сезонними мігрантами є особи, що прибувають у країну в'їзду для того, щоб знайти оплачувану роботу на термін, що не перевищує один рік.

Можна виділити 5 напрямів міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з країн, що розвиваються в розвинуті країни;

2) міграція в межах промислово-розвинутих країн;

3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

4) міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн в розвинуті країни (схожа на міграцію з країн, що розвиваються в розвинуті);

5) міграція наукових робітників кваліфікованих спеціалістів з розвинутих країн в країни, що розвиваються.

Міжнародні міграційні процеси послужили основою формування світового ринку робочої сили, що охоплює різноспрямовані потоки трудових ресурсів, з'єднує національні і регіональні ринки робочої сили, а іноді і спричиняє формування етнічних анклавів з так званою етнічною економікою.

Становлення і бурхливий розвиток міжнародного ринку робочої сили є свідченням того, що процеси інтернаціоналізації затвердилися й у сфері трудових відносин. Міграційні потоки, що збільшуються, спричинили формування центрів тяжіння робочої сили: США, Західна Європа (Франція, Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція, Норвегія й Австрія), нафтовий регіон Перської затоки (Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати), нові індустріальні країни (Сінгапур, Макао, Таїланд, Індонезія, Філіппіни, Шрі-Ланка, Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела, Чилі), Південно-Африканська Республіка, для робітників країн СНД та інших близько розташованих країн – Російська Федерація.

2. Рух населення є джерелом численних політичних, інституційних, соціальних взаємозв'язків, що містить різні угоди або домовленості між. Так, слід зазначити, що ще в 1951 р. ООН була прийнята "Конвенція про статус біженців". Згодом, розвиваючи положення ООН про біженців Рада Європи прийняла ряд документів, що сприяють його розвитку. Найбільш важливі з них наступні:

1. Європейська угода про скасування віз для біженців (1959 р.).

2. Резолюція 14 про надання притулку особам, що знаходяться під погрозою переслідування (1967 г).

3. Європейська угода про передачу відповідальності у відношенні біженців (1980 р.).

4. Рекомендації про узгодження національних процедур, що стосуються надання притулку (1980 р.).

5. Дублінська конвенція (1990 р.).

У сучасних умовах активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисту прав мігрантів грає Міжнародна організація з питань міграції (MOM), що вирішує наступні основні задачі:

• керування організованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції й імміграції;

• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

• організація міграції біженців і переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.

Найважливіша і визначальна роль в області захисту прав трудящих мігрантів належить Міжнародної організації праці (МОП), що прийняла за час своєї діяльності більше 300 конвенцій і рекомендацій у даній області. Багато в чому завдяки її діяльності пом'якшилася й ослабнула дискримінація трудящих-мігрантів. Це відбулося насамперед за рахунок:

• організації безкоштовних служб для допомоги мігрантам і забезпечення їх необхідною інформацією;

• вживання заходів проти недостовірної інформації і пропаганда у відношенні питань, що стосуються іммігрантів і еміграції громадян;

• вживання заходів, що полегшують усі стадії міграції: від'їзд, переміщення і прийом мігрантів;

• організації відповідних медичних служб;

• дозволу переводити на батьківщину заробіток і заощадження працюючих мігрантів.

Державна міграційна політика – це цілеспрямована діяльність держави по регулюванню процесів експорту й імпорту робочої сили в дану країну і з неї. Вона підрозділяється на:

• еміграційну політику;

• імміграційну політику.

Міграційний обмін України характеризується відносинами з ближнім і далеким зарубіжжям. Ближнє зарубіжжя - в основному Росія і Бєларусь, є країнами міграційного вибору. У міграційному обміні з далеким зарубіжжям Україна також втрачає власне населення. Країнами, що притягають мігрантів - це США, Ізраїль, Німеччина, Канада, Австралія, Польща, Угорщина, Словаччина, і ін. Найбільш відчутні міграційні втрати населення України за прогнозами фахівців очікуються на рубежі ХХ-ХХІ століть і оцінюються в межах 195 тис. чоловік (табл. 6.1.). Головні причини масової еміграції наступні: величезна різниця як в умовах життя і в рівні заробітної платні в Україні та інших країнах (насамперед, у країнах Заходу); економічна нестабільність; відсутність безпеки громадян; погіршення екологічної ситуації, відсутність перспектив професійного зросту; загострення проблеми мовлення.

Збільшення міграційних потоків вимагає регулювання міграційних процесів. З цією метою на Україні були прийняті:

• Закон "Про громадянство України" (від 08.10.1991 р.);

• Закон "Про біженців" (від 24.11.1993 р.);

• Закон "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (від 21.01.1994 р.);

• Закон "Про правовий статус іноземців" (від 04.02.1994 р.).

Таблиця 6.1. - Прогноз сальдо міграцій населення України в 1998-2010 р.

	Усього за період	В середньому за рік	За період
			максимум	мінімум
Оптимістичний варіант усього населення, тис. чол. у тому числі працездатного віку	956,8 655,0	73,6 50,4	97,5 67,3	22,0 15,3
Песимістичний варіант усього населення, тис. чол. у тому числі працездатного віку	-1749,2 -1200,3	-134,6 -92,3	-64,4 44,2	-193,2 -132,6

З'явилися в Україні й організації, безпосередньо регулюючі процес працевлаштування за кордоном. Це, насамперед інформаційно-консалтингові фірми та імплоймент-агентства.

1. Вивіз капіталу – це переміщення фінансових ресурсів за кордон з метою одержання прибутку. Як економічна категорія, вивіз капіталу являє собою форму МЕВ, що історично виникла в період накопичення капіталу розвинутими країнами до рівня його відносного "надлишку" – невідповідності між розмірами нагромадження капіталу та можливостями його вкладення в цих же країнах.

Міжнародна міграція капіталу - це зустрічний рух капіталів між країнами, що приносить їх власникам прибуток. Кожна з країн одночасно є імпортером та експортером капіталу: відбувається так зване перехресне інвестування.

Матеріальні передумови вивозу капіталу формуються під впливом НТП, що змінює структуру потреб, попиту, і відповідно, виробництва.

Спонукальні мотиви до вивозу капіталу криються насамперед у перевагах міжнародного виробництва, яке дає суб'єктам вивозу капіталу можливість переборювати обмеженість внутрішнього ринку окремих країн, максимально використовувати вигоди міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва, ставити собі на службу трудові і природні ресурси, науково-технічний потенціал інших країн, маневрувати ресурсами, пристосовувати свої виробничі і збутові програми до специфічних умов окремих національних ринків (рис. 7.1.).

	Фактори, що стимулюють вивіз капіталу
Національного значення		Міжнародного значення	Екологічного значення
Економічна політика розвинутих країн (підтримання темпів економічного росту, розвиток передових технологій, підтримка рівня зайнятості)		Взаємозв'язок, що підсилюється, і взає-мозалежність націо-нальних господарств	Прагнення розміщення в інших країнах виробничих потужностей, що ведуть до забруднення навколишнього середовища
Економічна політика країн, що розвиваються (можливості для реструктуризації і модернізації виробничого апарата, розвиток приватного підприємництва, залучення сучасних технологій, "ноу-хау")		Міжнародна промис-лова кооперація (за-безпечення зв'язків в області галузевої, тех-нологічної, подеталь-ної спеціалізації).
Стимулювання попиту на націо-нальну продукцію.		Діяльність міжна-родних фінансових організацій, що спря-мовують і регулюють потік капіталів
Прагнення до одержання макси-мального прибутку за допомогою: а) розходження у відсоткових ставках; б) коливання валютних курсів; в) різниця у рівні витрат (дешева сировина та робоча сила); г) обхід тарифних і нетари­фних бар’єрів, поширених на звичайний комерційний експорт.

Важливими причинами міграції капіталу є:

• перенакопичення капіталу в країні, із якої він вивозиться;

• неспівпадіння попиту на капітал та його пропозиції у різних ланках світового господарства;

• наявність можливості монополізації місцевого ринку;

• наявність в країнах, що експортує капітал більш дешевої сировини та робочої сили;

• стабільний політичний та сприятливий інвестиційний клімат.

В економічній літературі країни, що експортують капітал, одержали назву "країни базування", а країни, що імпортують капітал - "приймаючі країни". При цьому розрізняють - вивіз, або експорт капіталу, коли він розміщається за межами даної країни, і ввіз, або імпорт капіталу, коли в економіку даної країни вкладаються інвестиції з-за кордону.

Розрізняють наступні форми вивозу капіталу (рис. 7.2.).

Критерії	Форми
За формою власності	Приватний
	Державний
	Регіональних і міжнародних організацій
За метою та характером використання	Підприємницький - прямі вкладення капіталу - портфельні вкладення капіталу
	Позичковий - зовнішні позики - внески в іноземних банках

Приватний вивіз капіталу здійснюється насамперед великими промисловими і торговельними кампаніями і банками, а також середніми і дрібними установами. В даний час до цієї категорії переміщення капіталів відносяться вкладення капіталу приватними фірмами, надання кредитів, міжбанківське кредитування, що направляються в основному в розвинуті країни світу.

Державний вивіз капіталу здійснюється урядами країн, державними організаціями й установами. У цю категорію переміщення капіталу можна віднести всі державні позики, дарунки (гранти), позички, допомогу іншим країнам. Крім приватних осіб і держави, ініціатором вивозу капіталу можуть виступати валютно-фінансові організації глобального і регіонального характеру.

У залежності від цілей і характеру використання капіталу розрізняють: вивіз підприємницького капіталу і вивіз позичкового капіталу.

Вивіз підприємницького капіталу поділяється на прямі закордонні інвестиції і портфельні інвестиції. Прямі інвестиції, по визначенню МВФ – це така форма інвестування, коли інвестор володіє управлінським контролем над об'єктом, у який вкладений капітал. Частка управлінського контролю, відповідно до міжнародної статистики - 25 %, у деяких випадках може істотно розрізнятися, від 10 % у США до 50 % у Канаді. У формулюванні Організації Економічного Співробітництва і Розвитку прямі інвестиції означають наявність закордонного контролю або так званого ефективного голосу в керуванні підприємством.

До складу прямих інвестицій включають: власний капітал - капітал філій, підрозділів і особлива частина акцій у дочірніх і асоційованих компаніях; внутрішньогосподарські перекази у формі позик і кредитів між учасниками процесу; реінвестування прибутку.

Міграція капіталу у формі прямих інвестицій у загальному плані являє собою розміщення експортером капіталу того або іншого виробництва на географічній території, що приймає капітал. Рух прямих іноземних інвестицій складається з трьох компонентів:

• створення нових капіталів за кордоном;

• взаємного кредитування фірм;

• реінвестування доходів

Портфельні інвестиції – це капіталовкладення в іноземні цінні папери, що не дають можливості безпосереднього контролю над діяльністю закордонних підприємств. Основна мета даного роду інвестицій – безпосереднє одержання доходу, а не забезпечення контролю над господарською діяльністю об'єкта інвестування. Сприяючи всіма можливими шляхами досягненню цієї мети, суб'єкти інвестування все-таки можуть одержати право контролю - непрямого, через так називані додаткові угоди: ліцензійні, маркетингові, управлінські й ін.

Портфельні інвестиції розділяються на інвестиції в акціонерні цінні папери; боргові цінні папери. Якщо перші виступають в акціях, то другі можуть з'являтися у формі облігацій, боргових розписок, простих векселів, інструментів грошового ринку (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти й ін.), фінансових дериватів (опціони, ф'ючерси, варранти, свопи). Портфельні інвестиції – швидко зростаюча форма капіталовкладень. Цьому сприяє особливість даної форми, виражена в прагненні розмістити капітал у тій країні й у таких формах, у якому він буде приносити максимальний прибуток.

Особою, важливою формою вивозу капіталу в даний час є позичковий капітал у виді міжнародних позик і кредитів. Виділяють наступні запозичення і кредитування: позики; торговельні кредити; валюта; депозити; інші активи і пасиви.

В залежності від строку вивозу розрізнюють короткостроковий (на термін до одного року) і довгостроковий (більш одного року) вивіз капіталу.

Особливе місце в системі вивозу капіталу займає економічна допомога, що надається розвинутими країнами решті безкоштовно, а також у вигляді пільгових кредитів (безвідсоткових, або низько відсоткових). Мета економічної допомоги - забезпечення національної безпеки; сприяння в становленні системи відкритої ринкової економіки; сприяння розвитку демократії.

В основі економічного механізму руху капіталу знаходиться формування і динаміка процентних ставок і валютних курсів в окремих країнах. Саме розходження в рівнях цих показників найчастіше пояснює відома теза, що капітал вивозиться за кордон не тому, що він не може бути застосований усередині країни, а тому, що за межами даної країни він може бути поміщений з більшою вигодою, чим усередині даної країни.

Позитивні наслідки вивозу капіталу для країн-експортерів:

• Використання позитивного ефекту масштабу.

• Забезпечення економії на витратах.

• Створення додаткових ринків для збуту вітчизняних товарів у формі постачань материнськими компаніями своїм дочірнім фірмам.

• Використання переваг від поглиблення міжнародного поділу праці.

Позитивні сторони для країн-імпортерів капіталу:

• Створення додаткових можливостей для реструктуризації і модернізації виробничого апарату.

• Передача сучасних технологій, ноу-хау по управлінню, створення нових і скорочення старих робочих місць.

• Збільшення інвестицій у національну економіку (за рахунок акумульованого за рубежем капіталу) і в такий спосіб стимулювання економічного росту.

• Включення в міжнародний поділ праці і підвищення конкурентноздатності національної економіки.

Вивіз капіталу містить у собі потенційні, а іноді і реальні можливості загострення соціально-економічних протиріч у цих країнах. Негативні наслідки для країн-учасниць процесу вивозу капіталу:

• Позбавлення економіки країн частини економічних ресурсів, що необхідні для економічного росту.

• Погіршує платіжний баланс, загострює для держав задачу його вирівнювання.

• У деяких випадках експорт капіталу заміщає товарний експорт.

• Експорт капіталу з країн, що розвиваються, утрудняє рішення економічних проблем, що стоять перед ними, зменшує фінансові ресурси цих країн.

• Через можливу нестабільність курсу валют, вивіз капіталу може викликати значні втрати в результаті зміни курсу валюти, що можуть значно перевищувати прибуток, отриманий від приміщення капіталу на даному ринку.

Надалі виділилися і сформувалися деякі новітні особливості в динаміці, складі та структурі руху капіталу.

1) Посилення ролі міжнародних регіональних об'єднань як центрів притягання міжнародного капіталу.

2) Істотно міняється співвідношення між державним і приватним капіталом, а також структура приватного капіталу. Так, у загальному обсязі капіталу скорочується частка державного: зараз частка приватного капіталу складає 70-75%. Що стосується структури приватного капіталу, тут чітко виявляються тенденції випереджального росту іноземних портфельних інвестицій у порівнянні з прямими.

3) Поява в числі іноземних інвесторів дрібних і середніх компаній. Як приклад можна привести Південну Корею, де частка цих фірм збільшилася з 2% у 60-і роки до 25 % у 90-і роки.

4) У сучасних умовах зростаючу роль грає вивіз капіталу у формі експорту патентів, ліцензій, "ноу-хау", що обумовлено розгортанням НТР.

5) Ряд факторів сприяє перерозподілу сформованих потоків капіталу, до яких відносять: пожвавлення економічної активності в розвинутих країнах; тенденції до підвищення процентної ставки; погіршення положення ряду країн третього світу, зростаючі запити постсоціалістичних країн.

6) Намітилася тенденція вивозу підприємницького капіталу з країн, що розвиваються, і насамперед із групи "нових індустріальних країн". Тут процес міграції капіталу йде по наступних напрямках.

• країни, що розвиваються, (і колись індустріальні країни") - країни, що розвиваються;

• країни, що розвиваються - промислово розвинуті країни;

• країни, що розвиваються - слаборозвинені держави.

7) Особливістю 90-х років є рух іноземного капіталу в держави Східної Європи і СНД з максимальною прибутковістю і мінімальним ризиком – Угорщину, Польщу і Чехію, за прогнозами економістів - Росію, Польщу, Чехію та ін.

8) В останні десятиліття одержує подальший розвиток тенденція переорієнтації інвестицій у промислово розвинуті країни. В даний час на їхню частку приходиться 75 % імпорту підприємницького капіталу. Відбуваються зрушення й у галузевій структурі прямих іноземних інвестицій. Тут особливо варто підкреслити зростання вкладень у сферу послуг з 25% до 55 % .

2. Світовий ринок позичкових капіталів охоплює сукупність різних компаній, банків, валютно-кредитних закладів, що забезпечують рух позичкового капіталу у світовому господарстві. Він включає в себе світовий кредитний ринок, світовий фінансовий ринок та євроринок (рис. 7.3.). Всі ці сектори світового ринку позичкового капіталу взаємопов’язані: на практиці постійно відбувається взаємне переливання капіталів.

Світовий кредитний ринок — це частина ринка по­зичкових капіталів, де здійснюється рух капіталу на основі терм­іновості, повернення та сплати відсотків.

Короткострокові	Довгострокові
Світовий грошовий ринок	Світовий кредитний ринок	Світовий фінансовий ринок
Короткострокові операції від одного дня до року	Середньо- та довгострокові іноземні кредити	Емісія та операції з цінними паперами
Ринок євровалют	Ринок середньо- та довгострокових єврокредитів	Єврофінансовий ринок: Ринок єврооблігацій Ринок євроакцій Ринок євровекселів Ринок нових фінансових інструментів
	Євроринок

Рис. 7.3. Структура світового ринку позичкових капіталів.

Світовий фінансовий ринок — це частина ринка позичко­вих капіталів, де переважно здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, у тому числі і в євровалютах.

Розрізняють ринок короткострокових позичкових капіталів (гро­шовий ринок) та ринок середньо- та довгострокових капіталів (ри­нок капіталів), що включає і фінансовий ринок.

Євроринок — це частина світового ринка позичкових капіталів, на якому проводяться операції з кредитів та позик в євровалюті. Євровалюта – це конвертована валюта будь-якої країни, що переведена на рахунок іноземного банку і використовується ним для операцій у всіх країнах, включно країну емітента цієї валюти.

Особливості сучасного світового ринку капіталу зумовлені функціонуванням євроринків. Відзначимо основні з них:

1. Величезні масштаби і відсутність чітких просторових та ча­сових кордонів. Ринок функціонує цілодобово в пошуках оптимальних умов для кредитно-фінансових операцій.

2. Універсальність світового ринка позичкових капіталів і ви­користання конвертованих валют та Євро. На ньому здійснюють­ся міжнародні валютні, кредитні, фінансові, розрахункові, га­рантійні операції. 2/3 операцій євроринку здійснюються на міжбанківському ринку, 1/3 —депозитно-позичкові операції з небанківськими клієнтами.

3. У вартість кредиту на світовому ринку позичкових капі­талів включаються відсотки і різні комісійні. Відсоткові став­ки на євроринку відносно самостійні по відношенню до національних ставок. Ставка по кредитах визначаєть­ся за ставкою відсотка при пропозиції кредитів по міжбанківських операціях в Лондоні — ЛІБОР (відсоткова ставка, котру банки вимагають один від одного в операціях з євровалютами), ставка попиту — ЛІБІД.

По аналогії з ЛІБОР у світовому фінансовому центрі Бахрейну збирається БІБОР, в Парижі — ПІБОР, в Сінгапурі — СІБОР, а в США, Канаді та Японії базою по єврокредитах слугує прайм-рейтс. Базою відсоткової ставки по єврокредитах звичайно є ЛІБОР, понад якого збирається премія за банківські послуги ("спред").

4. Більш висока прибутковість операцій в євровалютах, ніж в національних валютах: ставки по євродепозитах вищі, а по єврокредитах нижчі, ніж всередині країни. Євробанки можуть знижу­вати відсотки по своїх кредитах, зберігаючи високі прибутки, ос­кільки вони не підпадають під дію місцевого законодавства і не обкладаються прибутковим податком.

5. На світовому ринку позичкових капіталів панівні позиції займають транснаціональні банки (ТНБ). ТНБ відрізняються від національного банка, який бере участь в міжнародних операціях, тим, що у нього є зарубіжна інституціональна мере­жа і він переносить за кордон не лише активні операції, але й частину власного налітала для отримання банківського при­бутку.

6. Використання новітніх ЕОМ та електронних каналів зв'язку для переміщення грошей та інформації, що дозволяє скорочува­ти витрати на потоки паперових документів і час на операції і передавання даних. У 1973 р. було створено Товариство світової міжбанківської фінансової телекомунікації, СВІФТ для швидкісного переда­вання інформації по міжбанківських розрахунках. Звичайні по­відомлення передаються протягом 10 хвилин, термінові — 1 хви­лини. В перспективі СВІФТ обслуговуватиме 80% міжнародних розрахунків.

7. Світова криза заборгованості. Головною причиною періодичної повторюваності міжнародної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації до відмови від платежів по боргу суверенними боржниками. Якщо уряди-боржники приходять до висновку, що виконання всіх платіжних зобо­в'язань не забезпечує більше чистого припливу коштів у майбут­ньому, з'являється стимул відмовитись від частини або від усіх платежів по боргу, аби тільки уникнути відпливу ресурсів із країн.

Основними формами залучення інвестицій в Україну є грошові внески і внески у виді спонукуваного і нерухомого майна. По регіонах ці частки розподіляються нерівномірно безумовним "лідером" є м. Київ і Київська область, Дніпропетровська область, Черкаська область і Автономна республіка Крим. Особливо привабливими для цих іноземних інвесторів є такі галузі національної економіки, внутрішня торгівля, харчова промисловість, послуги, машинобудування і металообробка, фінансові послуги.

Особлива увага у системі вивозу капіталу приділяється інвестиційному клімату, під яким у ринковій економіці розуміють сукупність політичних, соціально-економічних, фінансових, соціокультурних, організаційно-правових і географічних факторів, властивих тій або іншій країні, що залучають або відштовхують іноземний капітал.Загальний характер інвестиційного клімату обумовлений: стабільністю законодавства;ефективністю нинішньої інвестиційної політики держави; розвитком окремих секторів і галузей економіки;наявністю діючої системи керування інвестиціями;розвитком страхування інвестиційних ризиків;характером інвестиційного співробітництва;наявністю спеціальних банківських фондів і трастів;стабільністю і конвертованістю національної валюти;ступенем рішення питань приватної власності на земелю;наявністю інвестиційних компаній і дилерів;ступенем привабливості інвестиційних проектів й ін.

Сприятливий інвестиційний клімат покликаний забезпечити захист інвестора від інвестиційних ризиків (рис. 7.4)