256

Р о з д і л 2

Господарське товариство як система реалізації та взаємодії приватних і публічних інтересів учасників корпоративних відносин

2.1. Історико-правовий аспект становлення інституту господарських товариств як результату взаємодії публічних і приватних інтересів у сфері господарювання

Приватні та публічні інтересиї, їх спонукальна сила, співвідношення, конфлікти між носіями цих інтересів яскраво проявляються в господарських товариствах, кожне з яких є більш-менш складною соціальною системою [421 – С. 48]. Дещо змінюючи висловлену І. Спасибо-Фатєєвою думку, мож­на сказати, що господарські товариства виникають і діють як «акумуляція, синтез і суперечливість інтересів» [1127 – С. 42], структурована певним чином система яких визначає їх цілеспрямованість [421 – С. 28, 30, 31].

При цьому визначальною, як і в будь-якій соціальній системі», є «вісь приватні інтереси – публічні інтереси» [1172 – С. 18]. Збалансоване врахування зазначених інтересів, їх взаємозалежність при регулюванні діяльності системи забезпечує стабільність, оптимальне функціонування господарських товариств.

Все розмаїття приватних та публічних інтересів у сфері господарювання прямо або опосередковано відбивається в правовому становищі господарського товариства – як соціальної системи певного рівня – від низового, що забезпечує безпосереднє здійснення господарської діяльності (господарські товариства-підприємства, комерційні банки, страхові компанії та ін.), до проміжного, на рівні якого поєднуються виробничі та управлінські функції (материнське товариство та створені ним для забезпечення своєї основної діяльності та залежні в організаційно-управлінсь­кому відношенні дочірні підприємства), і навіть національного та транснаціонального значення у формі складних систем (холдингові піраміди у складі материнської, дочірніх, внучатих, правнучатих і т. ін. компаній та їм подібних груп національного і навіть транснаціонального рівня). В цьому полягає одна з особливостей господарських товариств як соціальних систем, що, своєю чергою, значною мірою пояснюється специфікою їх правового становища в сучасній економіці як вельми актуального і багатоаспектного питання¹, інтерес до якого проявляється з боку представників різних суспільних наук.

Актуальність подібних досліджень викликана комплексом чинників і, насамперед, історично випробуваною роллю господарських товариств як основних суб’єктів у ринковій системі господарювання, підтвердженням чого є відновлення після багатьох десятиліть забуття цієї організаційно-правової форми в країнах перехідної економіки. В Україні, що належить до їх кола, злободенність пов’язаних з господарськими товариствами проблем викликана також (а) недосконалістю законодавства про господарські товариства² (наявністю в ньому численних прогалин, колізій, несистематизованістю більшості норм та інших вад); (б) широким використання новим приватно-колективним сектором економіки цієї організаційно-правової форми з метою започаткування підприємницької діяльності; (в) перетворенням традиційних державних і комунальних унітарних підприємств у господарські (зазвичай акціонерні) товариства в процесі корпоратизації та приватизації; (г) розвитком ринкових відносин і відповідно – започаткуванням нових форм використання господарських товариств (холдингові групи [13 – Статті 11, 12; 101], корпоративні інвестиційні фонди [74], некомерційні організації з різним характером функцій – від організації укладення угод з цінними паперами та їх похідними (фондові біржі) [16 – Ч. 4 ст. 33] до здійснення окремих функцій державного регулювання в певних сферах економіки (що властиво, наприклад, для організованого у формі акціонерного товариства Національнального депозитарію України [52 – Ч. 2 ст. 2]); д) численними конфліктами, що виникають у зв’язку із різноманітними зловживаннями з боку несумлінних, некомпетентних або просто інертних (якщо не сказати ледачих) засновників, посадових осіб органів господарських товариств, уповноважених учасників, а також захоплення значних верств громадян ринковою ейфорією і відповідно – бажанням мати великі прибутки, не вкладаючи адекватних зусиль (матеріальних, інтелектуальних, комунікативних, психологічних та ін.).

Не останню роль відіграє і панування традицій в науці [1253 – С. 13] (що сформувалися за радянського періоду чи були реанімовані з римського права без відповідного корегування на зміни в суспільно-економічному житті), некритичне використання яких при обгрунтуванні прийняття того чи іншого нормативно-правового акта може призвести до непрогнозованих наслідків, а відтак – до ускладнення і погіршення правового регулювання. Недарма до науковців, законодавців та інших осіб, які прагнуть зробити свій вагомий внесок в прийняття «доленосних» для країни чи суб’єктів господарювання нормативно-правових актів (починаючи із законів і завершуючи внутрішньофірмовими положеннями, інструкціями і т. ін.), спрямований заклик «замислитися, до яких практичних наслідків можуть призвести наші теоретичні конструкції» [1253 – С. 13], що грунтуються на традиціях без врахування дійсності, сучасних реалій суспільно-економічного життя, що постійно еволюціонує, а протягом останніх десятиліть – кардинально змінилося.

Це стосується і господарських товариств, які виникли для групового/колективного здійснення підприємницької діяльності, а згодом перетворилися на універсальну організаційно-правову форму, придатну не лише для виконання традиційних функцій (безспосереднього здійснення господарської/підприємницької діяльності), але й управління нею.

Подібна властивість господарських товариств була підмічена Г. В. Пронською ще на початку 90-х років ХХ століття [1024 – С. 110], коли відбувалося лише започаткування ринкових відносин та адекватних їм форм господарювання спочатку в СРСР, а згодом – в країнах, що утворилися на його теренах. Більш ніж десятилітня практика ринкових перетворень в Україні підтвердила слушність цієї думки: господарське товариство може виступати в ролі господарської організації низової ланки економіки – підприємства (якщо усі чи частина його учасників бере участь у здійсненні цим товариством виробничо-господарської, науково-дослідницької та комерційної діяльності або для цього формується трудовий колектив з найманих працівників), комерційного банку, страхової організації, інвестиційного фонду чи іншої господарської організації, яка забезпечує надання певних послуг (виконання робіт).

Господарське товариство може також виконувати функції власника майна, здійснюючи управління створеним ним (або набутим на законних підставах як цілісними майновими комплексами) дочірнім підприємством чи частками в майні (акціями) інших господарських товариств. Акціонерна форма може використовуватися і для створення господарського об’єднання у різних формах [539 – С. 15; 590 – С. 35]: холдингової чи подіб­ної до неї за організаційною структурою фінансової групи¹, господарського (зазвичай акціонерного чи товариства з обмеженою відповідальністю) товариства, учасники якого об’єдналися для координування своєї діяльності без встановлення відносин вирішальної залежності між ними чи щодо створеного товариства. У формі господарських товариств переважно відбувається залучення в економіку України іноземних інвестицій [723 – С. 72-73, 76-77; 724; 725 – С. 94].

Притаманне будь-якій соціальній системі еволюціонування господарських товариств (як її різновиду) зумовило постійний інтерес до них з боку науковців, оскільки об’єкт їх наукових досліджень постійно змінювався, як і його оточуюче середовище. Відтак, накопичений протягом кількох століть доробок багатьох вчених, дозволяє простежити процес виникнення та становлення цих організацій, спроби (успішні та невдалі) щодо вдосконалення їх правового становища, забезпечення врахування усього спектру приватних і публічних інтересів, їх збалансування для оптимізації функціонування й самих господарських товариств, і тих соціальних систем (вищого чи нижчого рівня, горизонтальних), з якими вони взаємодіють. Аналіз результатів наукових досліджень наших попередників у поєднанні з сучасними методами (системного підходу, еврестичного, процесного аналізу та ін.) та з врахуванням сучасних реалій дозволяють віднайти нові шляхи розв’язання проблемних питань (захисту інтересів меншості в товаристві, попередження та розв’язання корпоративних конфліктів, управління ними для використання їх позитивного потенціалу).

Правове становище господарських (торгових) товариств досить грунтовно досліджувалося науковцями минулого століття як російськими (Г. Ф. Шершеневичем [1270], А. І. Камінкою [656; 657], А. В. Венедиктовим [421], І. Т. Тарасовим [1161], П. Цитовичем [1243; 1244] та ін.), так і зарубіжними (К. Ф. Савін’ї, Р. Ієрингом, Рено, Гольдшмідтом, Отто Гірке, Ластігом та ін. ¹). Після Жовтневої революції ці питання не обминули своєю увагою С. Ландкоф [779 – 781], В. М. Гордон [523], С. М. Братусь [397] та ті радянські науковці, які досліджували правове становище торгових/господарських товариств на Заході: М. І. Кулагін [765; 768], В. П. Мозолін [881], Р. Л. Наришкіна [900] та ін. На теренах СНД ці питання досліджуються В. В. Долінською [581; 582], Т. В. Кашаніною [661; 662], В. В. Лаптєвим [789; 790], С. Д. Могилевським [876], Д. О. Сумським [1144 – 1152] (Російська Федерація), Я. І. Функом, В. А. Михайльченко, В. В. Хвалей [1217] (Білорусь) та ін.

У сучасній Україні правове становище цих підприємницьких організацій також не залишилися поза увагою науковців. Проблемам правового становища деяких видів господарських товариств чи окремих аспектів їх діяльності присвячували свої роботи: В. В. Колесник і О. П. Бичковський [693 – 695], А. Я. Пилипенко і В. С. Щербина [962 – 966; 967 – С. 74-104; 1283 – С. 81-111], І. В. Спасибо-Фатеєва [1118-1128; 1130/1; 1130/2], Н. C. Кузнєцова і І. Р. Назарчук [760 – 762], О. Р. Кибенко [669 – 672], В. Кравчук і А. Красовська [731 – 735], О. В. Щер­бина [1284 – 1287], О. М. Вінник [446 – 449; 451-454; 456; 457; 459 – С. 128-173; 460-461; 464- 465; 468], Л. Ю. Снісаренко [1103; 1104], С. В. Глибко [510; 511], Н. С. Глусь [512], С. М. Грудницька [540] та деякі інші автори. Однак у комплексі проблеми правового забезпечення приватних і публічних інтересів у господарських товариствах як різновиду соціальних систем не були предметом спеціального наукового комплексного дослідження, спроба якого представлена в цій монографії.

Становлення інституту господарських товариств відбувалося протягом значного історичного періоду. Поява попередників (а згодом – прообразів) сучасних господарських (торгових) товариств сягає сивої давнини, коли на зміну родо-племінному ладу приходить державний устрій суспільства.

За родової організації людство не потребувало якихось додаткових форм об’єднань, оскільки кожний член суспільства належав до певного роду-племені, в межах якого і здійснювалася господарська діяльність, що задовольняла насамперед інтереси відповідної громади (роду/племені), а також індивідуальні (приватні) інтереси членів такої спільноти з основних питань забезпечення їх життєдіяльності. При цьому інтереси громади зазвичай переважали індивідуальні або групові інтереси.

Розпад родо-племінного ладу був зумовлений глибокою його кризою, системний вихід з якої не було знайдено та/або застосовано. Традиції і звичаї як регулятори такої соціальної системи перестали відповідати глибинним змінам, що відбувалися в самій системі, її елементах, оточуючому середовищі, і відтак стали гальмом для позитивних проявів приватної ініціативи, яка є більш активною, ніж суспільна ініціатива. На думку автора, розпад соціальних систем у формі родів і племен був зумовлений комплексом зовнішніх і внутрішніх чинників, не останнє місце серед яких посідала гіпертрофія спільних інтересів з близьким до повного ігнорування особистих інтересів, які є проявом індивідуальності.

Однак розпад цього ладу не призвів до тотального розсіювання людей і їх масового переходу до відлюдного способу життя. Стара форма людської спільноти/соціальної системи (рід, плем’я) змінилася іншими, що відрізнялися від попередніх якісними та кількісними показниками.

Насамперед, рід/плем’я – відносно невелика за кількісним складом спільнота (соціальна система) і проста, основними елементами якої були сім’ї та/або окремі особи. Рівночасно ця система була універсальною, забезпечуючи організацію всіх сфер життєдіяльності спільноти, навіть тих з них, що в сучасну епоху належать до переважно особистих (питання сімейного життя, виховання дітей та ін.), тобто особисті/приватні інтереси значною мірою усуспільнювалися.

Нові соціальні системи, що прийшли на зміну родо-племінному ладові, були різноманітними за рівнем (держава, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів міста, навіть вулиці, а також більш автономна, ніж за родо-племінного ладу, сім’я) та за характером спільних інтересів, для реалізації яких відбувалося об’єднання кількох осіб. Своєю чергою серед згаданих соціальних систем можна умовно виділити такі категорії: а) універсальні, що створюються для реалізації/забезпечення та захисту комплексу інтересів учасників (саме до цієї категорії з певним застереженням можна віднести вищенаведені соціальні системи вищого – держава та середнього – територіальні громади, хоча для них притаманне значно менше, ніж за родо-племінного ладу, втручання в сферу приватних інтересів); б) спеціалізовані, що створювалися для досягнення певних спільних цілей, господарських зокрема (цехи, гільдії купців, товариства для спільного здійснення певного виду господарської та/або пов’язаної з нею діяльності, а в певні історичні періоди – і діяльність, яка забезпечувала безпеку учасників господарського життя та їх майна).

Однак участь у зазначених спільнотах передбачає, як вже неодноразово зазначалося, обопільної (для спільноти та її членів) взаєм-ності/еквівалентності, тобто отримання певних вигод від участі в системі того чи іншого рівня та виду за виконання певних обов’язків щодо системи та інших її учасників, а відтак – обмеження приватних інтересів, реалізація яких не відповідає загальному благу (інтересам відповідної соціальної системи). При цьому у людини, замість обов’язків перед однією соціальною системою – своїм родом/племенем, з’явилася сукупність обов’язків перед системами різного рівня, до складу якої вона безпосередньо або опосередковано входила. Відтак, в державно-організованому суспільстві у людини виникла необхідність певним чином узгоджувати (відмовляючись від власних інтересів, йдучи на компроміси, поступки, беручи на себе виконання певних обов’зків, погоджуючись з певними обмеженнями на користь соціальної системи) для отримання від останньої відповідного сприяння, допомоги, захисту своїх приватних інтересів для досягнення поставлених цілей.

Обрана тема не дозволяє глибоко торкатися проблем таких складних соціальних систем, як держава, територіальна громада та інші (що потребує окремих комплексних досліджень), тому питання співвідношення, реалізації приватних і публічних інтересів далі розглядатимуться щодо спеціалізованих (тією чи іншою мірою) з господарською метою соціальних систем у формі господарських товариств, що стали основною та/або проміжною ланкою економіки в державно-організованому суспільстві, а окремі з них – навіть транснаціональними утвореннями.

На мікроекономічному рівні вже в процесі розпаду родо-племінного ладу почали виникати спілки (союзи) з врахуванням не стільки кровного споріднення (хоча останнє для деяких форм господарювання, що вимагають цілковитої довіри між учасниками, навіть досі є переважаючою¹), а на принципово нових засадах – шляхом вільного волевиявлення їх учасників (членів) щодо узгодження їх приватних інтересів та підпорядкування їх спільній меті – колективному здійсненню господарської (підприємницької) діяльності та/або сприяння (частіше у майновій формі) такій діяльності з метою отримання прибутку, протистояння конкуренції інших товаровиробників, захисту спільних (насамперед, професійних) інтересів на ринку, в територіальній громаді тощо. Характер участі в подібних об’єднаннях зазвичай поєднував особисті (персональна участь власними зусиллями, працею) та майнові елементи (сплата вкладу, паю), хоча в окремих їх видах виділяються принаймні дві категорії учасників – один з яких був організатором і власником справи (патрон), а інші – обмежувалися майновою участю. Згадки про подібні спілки (союзи) зустрічаються у древніх асирійців, фінікіян, греків [657 – С. 161; 661 – С. 335; 582 – С. 26-29; 1217 – С. 62-83]. Це своєрідні товариства за участю купців та їх позичальників-компаньйонів для ведення морської торгівлі і відповідно – придбання та спорядження судна, товариства ремісників для спільного збуту товарів, земельні товариства для спільного обробітку землі з додатковою функцією охорони від зовнішніх ворогів. Римському праву були вже відомі: договірне товариське об’єднання – societas, організація корпоративного типу, що стала прообразом інституту юридичної особи – universitatas corpus, а також товариство публікантів – societas publicanorum (vecigalium) як змішана форма societas і universitatas [576 – С. 34, 268-271, 399, 424; 528-531; 582 – С. 27; 661 – С. 335; 1161 – С. 82-83; 1217 – С. 67-75, 156-160].

Хоча в римському праві були досить добре розроблені згадані прототипи сучасних об’єднань осіб для спільного заняття підприємницькою діяльністю (господарювання), однак при цьому особлива увага надавалася правовому становищу громадян та захисту їх приватних інтересів у сфері майнового обігу. Відповідно римському праву були відомі переважно організації (спілки, союзи, товариства, асоціації) та сформовані на договірних засадах групи за участю фізичних осіб [576 – C. 268-271, 528-531; 1161 – С. 82-83], на відміну від сучасних господарських товариств з їх розмаїтим складом учасників/акціонерів.

Подальший розвиток торгівлі і промисловості, а згодом – і перемога ринкових відносин над простим товарообміном створили сприятливий грунт для розвитку інституту господарських товариств, які стали основною ланкою економіки і забезпечували організованим у господарські товариства групам дрібних підприємців (з відповідним об’єднанням особистих зусиль і майнових ресурсів, узгодженням приватних інтересів задля досягнення спільної мети) можливість не лише співіснувати з крупними підприємцями, а навіть більш-менш успішно конкурувати з ними.

З плином часу і розвитком промислів та торгівлі подібні утворення стають все більш різноманітними і складними, створюючи підгрунтя для появи господарських (торгових) товариств, найбільш складною формою яких є акціонерне товариство [1217 – С. 64-65].

Нині існуючі види господарських товариств є продуктом тривалого еволюційного розвитку суспільно-економічного життя та сукупності передумов – економічних, правових, етнічних, історичних та ін. Деякі з товариств сформувалися в епоху середньовіччя – повні і командитні товариства, хоча подекуди збереглася більш рання форма товариства, що найближче стоїть до відомих римському праву societas – це негласні товариства, що німецьким законодавством визнаються суб’єктом комерційної діяльності [287/2 – Параграфи 230-237].

Акціонерні товариства виникли в процесі бурхливого розвитку ринкових (капіталістичних) відносин (на зламі ХVІ і ХVІІ століть [478 – С. 24, 25; 581 – С. 33-38; 662 – С. 93-98; 1161 – С. 85-88]) як найбільш прийнятна організаційно-правова форма для ризикованих і капіталоємких видів підприємницької діяльності (освоєння нових заморських територій та торгівля з їх населенням, а згодом – будівництво залізниць тощо), що було не під силу окремим представникам тогочасного молодого, амбітного, ініціативного і (як засвідчила історія віднайдення унікальної своєю універсальністю акціонерної форми господарського товариства) винахідливого в своїй підприємливості класу буржуазії. Саме прагматичний підхід останнього до оцінки та використання набутого в сфері господарської діяльності досвіду (в т. ч. середньовічних генуезьких маонів та банків, які багатьма дослідниками визнаються прообразами акціонерних товариств [1161 – С. 84; 478 – С. 23] через спільність низки рис¹) та правового регулювання, основним джерелом якого в той період були торгові звичаї, що лягли в основу права торговців (jus mercaturae), а згодом торгового права (jus mercatorum) [531 – С. 17].

Товариство з обмеженою відповідальністю – як окрема організаційно-правова форма підприємництва – було створено штучно наприкінці ХІХ століття шляхом поєднання найбільш привабливих для малого бізнесу рис акціонерного товариства і повного товариства. Цього вимагала тогочасна практика підприємництва, найбільш численними представниками якого були дрібні підприємці, що через обраних ними депутатів в німецькому парламенті ініціювали створення – за сучасною термінологією – «робочої групи» з юристів-науковців. Саме результатом десятилітньої роботи останніх стали відповідні законопроекти, один з яких 1892 року був схвалений парламентом (рейхстагом) [1045 – С. 25-29; 441 – С. 3; 662 – С.174].

Широке використання організаційно-правової форми торгових (господарських) товариств для започаткування підприємницької діяльності було зумовлено значними перевагами організаційних форм підприємництва перед, насамперед, індивідуальним підприємництвом, а також позикою, що традиційно застосовується як спосіб збільшення капіталу.

Перший, хоча і найбільш забезпечує задоволення приватних інтересів індивідуального підприємця щодо значного ступеня самостійності здійснення ним підприємницької діяльності, але водночас є досить обтяжливим для нього. Маючи значно більший рівень свободи при здійсненні такої діяльності, ніж учасники господарських товариств, індивідуальний підприємець діє на власний ризик і під власну відповідальність. У разі фінансових негараздів він відповідатиме за своїми зобов’язаннями усім майном, що належить йому на праві власності, тоді як у подібних випадках наслідки для учасників більшості видів господарських товариств менш обтяжливі, оскільки відповідальність настає насамперед для товариства, а для його учасників – в межах, не покритих майном товариства, в обсязі та випадках, передбачених законом та/або установчим документом товариства. В товариствах, що належать до об’єднань капіталів, виконання учасником його майнового обов’язку перед товариством (повна і вчасна сплата вкладу) звільняє його від тягара додаткової відповідальності, залишаючи лише загрозу ризику втрати можливості повернення еквіваленту вкладу – зазвичай в грошовій, а за певних умов – натуральній формі.

Позика, що широко застосовується для збільшення майнової бази підприємця, з одного боку, звільняє його від необхідності узгоджувати свої інтереси з компаньйонами по товариству, а з іншого – зобов’язує його враховувати інтереси позикодавця щодо гарантованості вчасного повернення усієї суми позики та нарахованих по ній відсотків. Відтак позику зазвичай можна отримати під гарантію, поруку чи заставу¹, або, будучи учасником відповідної кредитної установи, з виконанням мінімально встановленого обов’язку майнової участі [83 – Ч. 1 ст. 1, статті 10-12]. Порушення обов’язку щодо повернення позики тягне для позичальника не лише примусове (за рішенням суду) стягнення сум позики та нарахованих по ній відсотків, але й загрозу застосування передбачених законом та договором санкцій (відшкодування заподіяних збитків, сплата неустойки) та дотримання встановлених процедур (порушення справи про банкрутство з відповідними наслідками), що негативно відбивається на майновій базі підприємця.

Використання організаційно-правової форми господарського товариства забезпечує створення значного капіталу за рахунок вкладів його засновників (учасників), і не тягне для товариства обтяжливих майнових обов’язків, оскільки: (а) дивіденди виплачуються учасникам лише у разі наявності у товариства прибутку (за результатами його фінансово-господарської діяльності) і відповідного рішення зборів учасників товариства, винесеного на підставі перевіреного в установленому порядку звіту та балансу; (б) вихід учасника з господарського товариства або взагалі не впливає на майнову базу товариства (в акціонерному товаристві), або здійснюється протягом певного періоду та в певному порядку, що визначаються законом і установчим документом товариства; (в) а в окремих випадках (переважно це стосується персональних товариств) добровільний вихід учасника є неможливим¹ чи істотно обмеженим.

Таким чином, необхідність узгодження інтересів учасників товариства щодо формування його майнової бази не лише забезпечує створення значного за розмірами капіталу, а й не обтяжує товариство майновими обов’язками перед своїми учасниками, виконання яких фатально б відбивалося на долі товариства. Це свідчить про значний рівень стабільності майнової бази господарського товариства. Зазначена обставина, а також розподіл ризику та відповідальності за результати спільної справи між учасниками господарського товариства визначило долю цього виду організації як найбільш прийнятного способу нагромадження в руках одного суб’єкта значних капіталів для започаткування та здійснення господарської діяльності. За такої форми організації суб’єкт підприємництва (господарське товариство в його класичному варіанті) не перебуває у вирішальній залежності від особи окремого його учасника², а ризик, як свого часу зазначав Г. Ф. Шершеневич,– не концентрується на господарстві однієї особи (що притаманно індивідуальному підприємництву), а розподіляється між господарствами кількох осіб [1270 – С. 278].

Відтак господарські (торгові) товариства створюються і діють з метою задоволення інтересів окремих учасників та їх колективу в отриманні прибутку від безпосереднього здійснення спільної господарської діяльності та/або організації такої діяльності (якщо остання здійснюється колективом найманих працівників). Досвід і знання однієї особи можуть поєднатися з капіталом іншої, яка б бажала започаткувати і вести певну справу (займатися певними видом підприємницької діяльності), але не має для цього відповідних знань і навичок, та навпаки. Здійснення капіталоємких та/або ризикованих видів господарської діяльності, що не під силу окремому підприємцю, стає можливим шляхом об’єднання майна та підприємницької діяльності багатьох осіб, в результаті чого акумулюються необхідні ресурси (кошти, навички, знання, вміння різних осіб) і водночас забезпечується зменшення ризику (а в певних випадках, за певних умов – відповідальності) окремої особи/учасника за результати діяльності підприємства у разі негараздів майнового характеру.

Водночас ця легкість концентрації коштів декількох (багатьох) осіб, з іншого боку, є досить небезпечною, якщо створення товариства його засновники використовують не з метою ведення легальної підприємницької діяльності, а лише для задоволення своїх незаконних інтересів щодо привласнення нагромадженого за рахунок довірливих людей капіталу (особливо значних розмірів подібні зловживання можуть досягти у відкритих акціонерних товариствах, довірчих товариствах [98] як різновиду товариства з додатковою відповідальністю [1038; 1227 – С. 15; 1289]). Зазначена обставина зумовлює необхідність встановлення механізмів, що попереджають подібні зловживання та мінімізують негативні їх наслідки. В межах країни це під силу лише державі, оскільки вона володіє необхідними важелями для встановлення в сфері господарювання такого правопорядку, який би забезпечив врахування і захист інтересів широких верств населення як потенційних підписчиків на акції, довірчих власників, облігаціонерів, кредиторів, споживачів та найманих працівників господарських товариств.

Необхідність державного регулювання цих товариств була визнана ще в минулі століття. Найбільш гостро це питання постало щодо акціонерних товариств з огляду на значну величину акумульовуваних капіталів, великої кількості осіб, за рахунок яких формуються ці капітали, а також відсутності у акціонерів обов’язку субсидіарної відповідальності перед кредиторами товариства. Таке регулювання здійснювалося спочатку індивідуально щодо кожного акціонерного товариства шляхом надання дозволу на його створення, затвердженням його статуту та закріплення за таким товариством окремих привілеїв [1161 – С. 178-180; 1245 – С. 23-27; 254 – С. 69]. Згодом починає формуватися законодавство про акціонерні товариства, спрямоване спочатку на недопущення зловживань з боку засновників (яскравим прикладом такого регулювання є англійський закон «Про бульбашкові компанії» (Buble Act) 1720 р., що заборонив акціонерні компанії, які створювалися «на шкоду та розорення добрих підданих її величності» [1245 – С. 24; 979 – С. 9; 1161 – С. 89; 1217 – С. 332]. З часом норми про господарські товариства зазнавали систематизації шляхом прийняття загального кодифікованого законодавчого акта (як наприклад, Торгового кодексу у Франції чи Торгового уложення у Німеччині) та/або спеціальних законів (про акціонерні товариства, про товариства з обмеженою відповідальністю)¹.

В різних країнах це питання вирішується по-своєму, але загальною тенденцією є посилення грунтовності регулювання правового становища господарських товариств, особливо акціонерних (щодо останніх, як правило, приймаються спеціальні закони). Публіцизація законодавства про господарські товариства – закономірне явище, підмічене на початку ХХ століття Г. Ф. Шершеневичем, який зазначав, що «цивільні нор­ми права товариств пройняті заходами поліцейського характеру» [1275 – С. 277]. Зазначена обставина знову ж таки свідчить про системний підхід до проблем господарських товариств і помилковість однобічного (суто цивілістичного підходу, що деякими науковцями визначається як вирішальний).