232

Р о з д і л 3

Питання вдосконалення правового забезпечення та збалансування приватних і публічних інтересів у господарських товариствах

3.1. Чинна система правових механізмів забезпечення реалізації та захисту приватних і публічних інтересів учасників корпоративних відносин

Функціонування господарських товариств як складних (більшою або меншою мірою) соціальних систем неможливе без оптимізації інтересів учасників корпоративних відносин, що здійснюється за допомогою їх внутрішнього і зовнішнього регулювання. Якщо на зорі виникнення господарських товариств ці відносини регулювалися виключно на локальному рівні (договором між засновниками/учасниками), то згодом, у міру накопичення досвіду та його уніфікації у формі торгових звичаїв, судових рішень [531 – С. 28-35], система регулювання ускладнюється, поповнюючись актами держави (спочатку індивідуальними – щодо створенюваних в дозвільного порядку акціонерних товариств, а згодом загальної сфери дії у формі ордонансів, законів, Торгових кодексів [531 – С. 28-35]).

Втручання держави в регулювання корпоративних відносин було зумовлено необхідністю попередити найбільш серйозні і типові зловживання з боку окремих їх учасників, оскільки саморегулівні властивості господарських товариств (у формі локального регулювання) значною мірою залежать від добросовісності їх засновників та учасників, а з появою об’єднань капіталів – і професійних менеджерів з власними інтересами, значною мірою відмінними від корпоративних інтересів (загальних та індивідуальних).

Якщо внутрішнє (локальне) регулювання враховує переважно приватні інтереси (групові, індивідуальні), то зовнішнє – незалежно від джерел (торговий звичай, судовий прецедент, закон, нормативно-право­вий акт виконавчого органу влади) спрямоване на встановлення певного публічного (для всіх учасників господарювання) порядку для забезпечення оптимального стану економічної системи державно-організо­ваного суспільства, зосереджуючись на типових питаннях корпоративних відносин, типових випадках, що можуть спричинити зловживання з боку одних учасників зазначених відносин і відповідно – порушення законних інтересів інших. Збільшення з ускладенням господарського життя різновидів подібних зловживань та порушень зумовлює і вдосконалення правового регулювання корпоративних відносин з акцентом на зовнішнє регулювання (з боку держави), особливо щодо об’єднань капіталів.

Правове регулювання корпоративних відносин залежить від комплексу факторів, в т. ч. від виду (форми) товариства, його належності до об’єд­нань капіталів чи персональних об’єднань, виду основної (чи виключної) діяльності товариства, характеру діяльності, стану економіки, трансформаційних процесів, впливу зовнішнього середовища (міжнародної економічної системи) та ін.

У межах цієї роботи навряд чи доцільно порушувати усі аспекти такого регулювання через їх складність і зумовлену цим необхідність проведення спеціальних наукових досліджень, тому коло питань доведеться обмежити проблемами загального регулювання корпоративних відносин та питаннями, пов’язаними з особливістю правового становища окремих видів товариств за українським законодавством.

Насамперед, слід дати оцінку чинному Закону «Про господарські товариства» [18] (далі – Закону) щодо способу, ступеня та якості врегулювання його положеннями традиційних та новітніх проблемних питань корпоративних відносин.

Структура Закону, а саме його поділ на загальну та спеціальну частини, відповідає правилам юридичної техніки щодо регулювання правового становища суб’єктів, що мають і спільні (родові), і відмінні (видові) ознаки. Однак законодавець не врахував, що поділ на види і відповідно визначення специфіки регулювання має йти не лише щодо форм товариств (АТ, ТОВ, ТДВ, ПТ, КТ), але й з врахуванням домінування у них персональних чи майнових елементів. Загалом Закон орієнтується переважно на об’єднання капіталів і тому більшість ознак останніх «приписані» й персональним товариствам. Якщо одні питання врегульовані традиційно (і за деякими винятками) не викликають заперечення, то інші – регулюються специфічно, але не з огляду на власний чи світовий досвід, новітні тенденції в господарському житті чи навіть національні особливості, а з невідомих причин, про які можна лише міркувати (для зручності викладення матеріалу чи в міру обізнаності законодавця¹ з маловідомими для нього в 1991 р. господарськими товариствами, чи відсутністю досвіду правового регулювання адекватних ринку організаційно-правових форм господарювання?).

Так, Закон [18 - Ст. 1) традиційно визнає господарські товариства комерційними (підприємницькими) організаціями, що створюються кількома особами (фізичними та/або юридичними) на договірних засадах шляхом об’єднання майна та підприємницької діяльності (хоча про об’єд­нання останньої можна говорити лише щодо суб’єктів такої діяльності). Надання усім видам господарських товариств статусу юридичної особи (з усіма відповідними наслідками) [18 – Ч. 3 ст. 1] та визнання самого товариства власником майна, сформованого за рахунок вкладів засновників/учасників та інших, не заборонених законодавством джерел [18 – Ст. 12], типові для учасників товариства права та обов’язки [18 – Статті 10, 11], види установчих документів та основні вимоги до їх змісту [18 – Ст. 4], основні засади припинення товариства [18 – Статті 19-22]– все це також відповідає в основному традиційному регулюванню. Однак решта питань (щодо обов’язкових фондів товариства [18 – Ст. 14], порядку управління товариством з використанням системи органів [18 – Ч. 1 ст. 23], правового становища посадових осіб органів товариства [18 – Частини 2-5 ст. 23], найменування/фірмової назви товариства [18 – Ст. 2]) врегульована без врахування специфіки персональних товариств (про несприятливі наслідкі чого доведеться зупинитися згодом детальніше).

Однак у загальній частині Закону майже не приділяється уваги реорганізації господарських товариств¹, в т. ч. її використання при створенні нового товариства певного виду або для припинення діяльності товариства. Загальні положення ЦК УРСР [3 – Ст. 37] в даному випадку були явно недостатні, а новий ЦК [92 – Статті 105-109] приділяє увагу лише питанням реорганізації юридичних осіб, без врахування специфіки господарських товариств. Один з нормативно-правових актів ДКЦПФР² регулює питання реорганізації (у зв’язку з емісією акцій) і стосується, як правило, акціонерних товариств, хоча частина його положень може бути використана при врегулюванні цих питань на рівні закону щодо всіх видів господарських товариств (зокрема, щодо визначення основних засад реорганізації: необхідність прийняття рішень про це вищим органом товариства-учасника реорганізації; вимоги до сумарного розміру статутних капіталів товариств, що беруть участь у реорганізації, і товариств, що утворилися в процесі реорганізації; надання незгідному з реорганізацією учасникові товариства права вимагати викупу належних йому акцій/частки; у випадку реорганізації з ознаками контрольованої економічної концентрації¹ – необхідність погодження з антимонопольними органами питання реорганізації у формі злиття або приєднання та відповідних документів (установчих, договору про злиття товариств).

Надаючи перевагу регулюванню об’єднань капіталів, вітчизняний законодавець не забезпечив його грунтовність, обмежившись лише питаннями, що, так би мовити, лежать на поверхні:

– поняття товариств із зазначенням найістотніших рис, в т.ч. найбільш характерної для всіх їх видів (АТ, ТОВ, ТДВ) – обмеження ризику учасника/акціонера сплаченими вкладами (в межах сплачених за акції сум), а в певних випадках – відповідальності [18 – Статті 24, 50, 65]; використання при цьому традиційної термінології (відповідальність акціонера/учасника за зобов’язаннями товариства в межах сплачених вкладів/коштів за акції), що в нових економіко-правових умовах сприймається неоднозначно і зумовлює необхідність більш грунтовного аналізу цього питання;

– порядку управління справами за допомогою системи органів (загальних зборів, виконавчого, ревізійної комісії, а в АТ – можливість, а в певних випадках – обов’язковість створення спостережної ради як проміжного органу між загальними зборами та виконавчим органом з відповідними функціями (захист інтересів акціонерів у перерві між загальними зборами, організації та контролю за діяльністю виконавчого органу, виконання окремих повноважень загальних зборів); реальні можливості учасника/акціонера щодо участі в управлінні (кількість голосів) залежать від розміру його частки в статутному фонді/капіталі [18 – Ч. 1 ст. 44, ч. 4 ст. 58], що підкріплюється принципом прийняття рішень загальними зборами – простою чи кваліфікованою більшістю голосів, що належать учасникам/акціонерам, які беруть участь у загальних зборах [18 – Ст. 42];

– зумовлені принципом покриття збитків товариства (за рахунок майна товариства з усуненням від цього учасників¹ або з обмеженням розміру їх додаткової відповідальності²) механізми захисту інтересів кредиторів: встановлення мінімального розміру статутного фонду/капі­талу, резервного фонду та порядку їх формування [18 – Ч. 4 ст. 24, статті 30, 31, 33, 52]; заборона зменшувати розмір першого (статутного) у разі наявності заперечень кредиторів [18 – Ст. 39], право збільшувати статутний фонд після повної оплати всіма учасниками/акціонерами своїх вкладів/акцій (а в акціонерному товаристві – ще й заборона використання додаткової емісії акцій для покриття збитків) [18 – Ч. 2 ст. 16, ст. 34, ч. 1 ст. 38; 16 – Ст. 7]; обов’язкове повідомлення кредиторів про припинення товариства з визначенням для них терміну подання претензій до товариства, заборона розподіляти майно між учасниками/акціонерами до вирішення спорів з кредиторами або надання їм відповідних гарантій [18 – Статті 20-21];

– забезпечення можливості реалізації та захисту учасниками/акціоне­рами індивідуальних корпоративних інтересів шляхом надання їм корпоративних прав (майнового¹ та немайнового характеру²) та привілеїв меншості акціонерів/учасників [18 – Ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 43, ч. 4 ст. 45, ч. 4 ст. 49] і встановлення відповідних (кореспондуючих) обов’язків товариства³ (залишивши відкритим питання обов’язків посадових осіб його органів щодо забезпечення прав та врахування законних учасників товариства¹);

– забезпечення загального корпоративного інтересу (інтересу самого товариства) шляхом: надання йому статусу юридичної особи; визнання основним правовим титулом його майна – право власності і відповід- но – майнової відокремленості товариства від учасників; забезпечення управління справами не безпосередньо учасниками, а за допомогою системи органів, що надає товариству певний ступінь автономії від його учасників (під час виконання поточної господарської діяльності), можливість залучення до управління (у складі виконавчого органу) професійних менеджерів [18 – Ч. 3 ст. 48, ч. 1 ст. 62].

Хоча згідно з нещодавно внесеними новаціями в Закон “Про господарські товариства” [87] відмінності між окремими видами об’єднань капіталів зменшилися, однак все ж таки більшість традиційних підходів до специфіки регулювання окремих їх видів (АТ, ТОВ, ТДВ) збереглася. Щодо акціонерних товариств це стосується:

– поділу статутного капіталу/фонду на акції (найдрібніші частки) рівної номінальної вартості, право на які засвідчується однойменним цінним папером [18 – Ч. 1 ст. 24; 16 – Ч. 1 ст. 4];

– наявності у АТ статусу інституційного емітента цінних паперів (акцій) з відповідним ускладненням правового регулювання акціонерної справи (створення, функціонування, реорганізації та ліквідації АТ) та відповідним використанням для цього цілої системи нормативно-пра­вових актів різної юридичної сили, що дозволяє говорити про акціонерне законодавство як інститут господарського законодавства [478 – С. 10];

– можливості для засновників вибору типу АТ залежно від ступеня його відкритості для сторонніх осіб (відкриті і закриті) з відповідним використанням різних способів заснування (для ВАТ – шляхом проведення відкритої підписки на акції, ЗАТ – шляхом розподілу акцій між засновниками) та розміщення акцій другої та наступних емісій (для перших – відкрита, а для других – закрита підписка) [18 – Ч. 1 ст. 25], що зумовлює і більш значний ступінь публічності діяльності ВАТ як емітента цінних паперів, які розміщується серед заздалегідь невизначеного кола осіб [16 – Статті 22-25];

– значних вимог до мінімального розміру статутного фонду/капіталу (сума, еквівалентна сумарному розмірові 1250 мінімальних заробітних плат [18 – Ч. 4 ст. 24]) і відповідно – резервного фонду, який повинен становити щонайменше 25% статутного [18 – Ст. 14], а також окремих правових механізмів, що забезпечують їх формування на певних етапах акціонерної справи (проведення підписки [18 – Ч. 4 ст. 30], скликання установчих зборів [18 – Ч. 7 ст. 30], державної реєстрації товариства [146 – Підпункт “г” п. 3], протягом щонайбільше року і трьох пільгових місяців [18 – Ст. 39]), а також підтримання на певному рівні (можливість виплати власникам простих акцій дивідендів лише за рішенням загальних зборів товариства [18 – П. “д” ч. 5 ст. 41] у разі наявності прибутку [18 – Ст. 15; 16 – Ст. 9], підтвердженого – за результатами перевірки складеного виконавчим органом товариства річного звіту і балансу – позитивним висновком ревізійної комісієї, а у ВАТ – ще й незалежного аудиту [18 – Ч. 2 ст. 18, ч. 7 ст. 49, ч. 4 ст. 63]; можливість викупу товариством власних акцій виключно за рахунок сум, що перевищують розмір його статутного фонду, з забороною нараховувати дивіденди на викуплені товариством власні акції, необхідністю протягом року визначити їх долю (анулювати, продати власним працівникам чи іншим особам), а також не враховувати голоси з таких акцій при прийнятті рішень на загальних зборах [18 – Ст. 32];

– наявності рис, пов’язаних зі складною природою акції (як найменшої частки статутного фонду/капіталу АТ і цінного паперу без встановленого строку обігу, який засвідчує членство в акціонерному товаристві та пов’язані з цим індивідуальні корпоративні права, передбачені не лише Законом «Про господарські товариства» для учасників АТ [18 – Статті 10, 11, ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 39, ч. 1-4 ст. 41, 43, 44, ч. 4 ст. 45, ч. 1 ст. 46, ч. 3 ст. 48, ч. 1 ст. 49], але й Законом «Про цінні папери і фондову біржу» для власників акції як цінного паперу [16 – Ст. 4]); різноманітність способів збільшення і зменшення статутного фонду/капі­талу, в т. ч. шляхом здійснення корпоративних операцій (додаткова емісія акцій, дроблення, консолідація акцій, конвертація акцій одного виду в інший або облігацій в акції і навпаки, викуп власних акцій з наступним їх анулюванням [18 – Статті 29-32, 38, 39]); можливість використання (в передбачених законом межах і порядку) акцій кількох видів (на пред’явника та іменних; простих і привілейованих [16 – Ч. 2 ст. 2, ч. 2 ст. 4]) і форм (документарна або бездокументарна) [52 – Ст. 4] з врахуванням загального корпоративного інтересу (заінтересованість товариства в залученні крупних інвесторів, що бажають мати стабільний дохід від вкладеного капіталу, дозволяє задовольнити випуск привілейованих акцій; швидкий обіг акцій забезпечують акції на пред’явника та бездокументарна форма акцій)¹; легкістю для акціонера виходу з АТ (шляхом відчуження акції-цінного паперу іншій особі) і необтяжливість цієї процедури для АТ, оскільки вона зазвичай негативно не впливає на його майнову базу; необхідністю для товариства дотримуватися встановлених державою правил емісії акцій, ведення реєстру власників іменних цінних паперів (власними силами, а у разі перевищення кількісного складу акціонерів понад встановлений максимум – 500 осіб – з дорученням виконання цієї функції професійному реєстратору [52 – Ст. 9; 46 – П. 12 ст. 7; 208 – П. 1.2]), оприлюднення інформації про власну діяльність (якщо акції розміщуються шляхом відкритої підписки [16 – Статті 23-25]), підпорядковуватися у визначених законом межах зовнішньому регулюванню і контролю з боку спеціального органу – Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку [16 – Статті 38-40];

– системи органів управління: загальні збори – як вищий орган (право вирішального голосу на ньому мають власники простих акцій, а дорадчого – посадові особи товариства, а також власники привілейованих акцій)², правління чи інший, передбачений статутом, виконавчий орган¹ з можливістю його формування зі складу акціонерів та/або найманих працівників [18 – Ч. 3 ст. 48];

– правового становища акціонера, на яке може впливати вид акціонерного товариства (відкрите чи закрите [876 – С. 89-90]), клас акцій (прості чи привілейовані) [876 – С. 89-90], виключного виду діяльності товариства (наприклад, спільне інвестування)² або сукупність обставин: кількість належних їм голосуючих акцій (досягнення та перевищення 25% і 50%), економічні показники товариства та/або його домінуюче становище на товарному ринку, що конкурентним законодавством кваліфікується як контрольована (така, що потребує спеціального дозволу) економічна концентрація [73 – Ст. 22]³;

– правових механізмів захисту інтересів підписчиків на акції від можливих зловживань з боку засновників ВАТ, серед яких: а) покладення на останніх обов’язку солідарної (між засновниками) і повної (усім майном, що належить їм на праві власності) відповідальності [18 – Ст. 58] перед підписчиками щодо повернення їм сум (майна), сплачених за акції у разі, якщо: підписка не відбулася, засновниками відхилена зайва підписка [18 – Частини 5 і 6 ст. 30]; установчі збори не вдалося скликати, товариство не відбулося через неприйняття на установчих зборах позитивного рішення щодо створення товариства, а також у разі неможливості усунути недоліки, що спричинили відмову в реєстрації товариства¹); б) процедура попередньої реєстрації в ДКЦПФР (до публікації у визначених законом офіційних органах преси) інформації про проведення відкритої підписки з обов’язковим складом відомостей про товариство, засновників, акції [16 – Статті 22-25; 203 – Підпункти 2.1-2.5 п. 2]; відкриття засновниками в комерційному банку спеціального рахунку, на який вноситимуться сплачені за акції кошти (право розпоряджатися останніми має зареєстроване в установленому порядку АТ, а якщо останнє не відбулося, то кошти з цього рахунку повертаються підписчикам) [241 – П. 2.2.13].

Вітчизняна версія товариства з обмеженою відповідальністю (що віддзеркалює одну зі світових тенденцій правового регулювання корпоративних відносин) відрізняється від автентичної (тобто німецької) відсутністю в учасників, які повністю виконали свій майновий обов’язок перед товариством, будь-якої додаткової відповідальності за зобов’язаннями товариства. Остання обставина дала привід деяким авторам (В. В. Розенбергу [1045 – С. 58-65], В. В. Зайцевій [531 – С. 165] та ін.) критикувати цю (ТОВ) назву як таку, що неточно відображає характер відповідальності і самого товариства (усім майном, що належить йому на праві власності) і його учасників, які своїм майноми за борги товариства зазвичай не відповідають, а лише ризикують втратити можливість повернення грошового (майнового) еквівалента своєї частки в статутному фонді товариства, або, за визначенням сучасного російського законодавця, – несуть ризик збитків за результати діяльності товариства в межах сплачених ними вкладів [277/1 – Абз. 1 п. 1 ст. 2] (подібні положення знаходими і в нових кодексах України: ГК [91, частини 2 і 3 ст. 80] і ЦК [92, ч. 1 ст. 133; ч. 2 ст. 140; ч. 2 ст. 152]).

Однак, по-перше, випадки обмеженої відповідальності учасників цього товариства за певних обставин можуть мати місце – у разі невиконання учасником свого корпоративного майнового обов’язку для нього може настати додаткова відповідальність у межах несплаченої частини основного або додаткового вкладу. По-друге, назва «товариство з обмеженою відповідальністю» – певною мірою умовна, як і більшість юридичних понять, що відображають найбільш характерні, відмінні від інших правових явищ, риси (а в даному випадку – відмінність ТОВ від повного товариства, попри спільність частини їх ознак, пов’язаних з історією створення організаційно-правової форми ТОВ). По-третє, творці цієї форми товариства (ТОВ) і автори першого в світі закону про ТОВ користувалися звичайним для тих часів (кінець ХІХ сто­ліття) науковим понятійним апаратом і відповідно – розрізняли безпосередню відповідальність (тобто власним майном) і опосередковану відповідальність [1045 – С. 5-7], що проявляється у втраті певних можливостей щодо отримання певних благ (в т. ч. повернення сплачених товариству вкладів)¹. І нарешті, за задумом творців цієї організаційно-правової форми, втіленим у німецький Закон «Про товариства з обмеженою відповідальністю», передбачається можливість покладення установчим договором на учасників товариства обов’язку щодо сплати додаткових внесків з обмеженням певною сумою або навіть без встановлення такої обмеження [289 – Параграфи 26-28].

Законодавству УРСР періоду непу (ст. 318 ЦК УРСР 1922 р.) також були відомі ТОВ, учасники яких несли відповідальність в межах вкладів і в будь-якому визначеному за взаємною згодою учасників кратному розмірі до своїх вкладів [778 – С. 9; 779 – С. 105, 225]. Сучасне українське законодавство розрізняє ТОВ і ТДВ як окремі організаційно-правові форми, хоча останньому приділено всього одну статтю в Законі «Про господарські товариства» із зазначенням його основної відмінності від ТОВ (наявність у учасників додаткової майнової відповідальності, межі якої – у формі певного коефіцієнта до вкладів учасників – визначаються установчими документами товариства) і необхідності керуватися (з врахуванням зазначеної особливості) в процесі створення, функціонування та припинення ТДВ нормами, що визначають правове становище ТОВ [18 – Ст. 65]. Відтак, визначальна роль правового регулювання останнього для ТДВ зберігається, підкреслюючи генетичний зв’язок між цими товариствами.

Домінування в зазначених товариствах (ТОВ і ТДВ) рис об’єднань капіталів, зумовило застосування й у вітчизняному Законі «Про господарські товариства» вже згаданих традиційних мехнізмів захисту інтересів:

(а) кредиторів (встановлення мінімального розміру, порядку формування та співвідношення статутного та резервного фондів; заборона зменшення статутного фонду за наявності заперечень кредиторів; у разі ліквідації товариства – пріоритетне покриття боргів кредиторів, що має передувати розподілу майна товариства між його учасниками [18 – Статті 14-16, 21, ч. 1 ст. 52]);

(б) учасників товариства (шляхом закріплення за ними типових корпоративних прав [18 – Статті 10, 53, 54, 58, ч. 2, 3, 4 ст. 61, ч. 2 ст. 63]);

(в) самого товариства як носія загального корпоративного інтересу (забезпеченням закритості товариства¹, управління справами не безпосередньо всіма учасниками, а за допомогою системи органів [18 – Статті 58-63], прийняття рішень загальними зборами більшістю голосів присутніх учасників [18 – Ч. 1 ст. 60, ч. 1 ст. 64], можливістю виключення учасника, який своєї поведінкою створює перешкоди/унеможливлює діяльність товариства [18 – Ст. 64]).

Вітчизняний законодавець одними з останніх своїх змін до Закону «Про господарські товариства» [87] максимально наблизив ТОВ до АТ, звільнивши учасників першого від обов’язку персональної участі в товаристві, навіть у тому мінімальному обсязі, що передбачалася попередньою редакцією ст. 60 і 64 (прийняття окремих рішень – про визначення основних напрямків діяльності товариства й затвердження його планів та звітів про їх виконання; про внесення змін до статуту товариства; виключення учасника з товариства, – за одностайної згоди всіх учасників товариства¹). Відтак, сучасний варіант ТОВ за українським законодавством цілком відповідає характеристиці тих авторів, які називають їх (ТОВ) «акціонерними компаніями в мініатюрі» [523 – С. ІІІ], різновидом акціонерного товариства [778 – С. 10], що до прийняття у 1994 р. нового Цивільного Кодексу РФ фактично закріплювалося російським законодавством шляхом ототожнення ТОВ із ЗАТ [270 – Ст. 11]. У цих товариств дійсно чимало спільних рис (знову ж таки через генетичний зв’язок), але є й значні відмінності між ними [441; 447; 459 – С. 151-156; 478 – С. 38-42; 689; 951; 1166].

Вітчизняний законодавець, однак, залишив у ТОВ деякі персональні (від повного товариства) риси, якими його наділили «батьки» – автори першого в світі Закону «Про товариства з обмеженою відповідальністю». Насамперед, це стосується вже згаданої закритості товариства з можливістю визначення її ступеня в установчих документах товариства (щодо права на відступлення частки/її частини третій особі з дотриманням переважного права на її придбання іншими учасниками [18 – Ст. 53]) та за рішенням зборів учасників (щодо прийняття спадкоємця чи правонаступника відповідно померлого учасника-громадянина чи реорганізованого учасника-юридичної особи) [18 – Ст. 55]), а також можливість застосування такого заходу щодо несумлінного учасника, як його виключення з товариства [18 – Ст. 64].

У персональних товариствах вітчизняного зразка традиційне для них зовнішнє (з боку держави) регулювання проявляється в:

– обов’язковості персональної (в різноманітних проявах¹) участі в товаристві всіх (повне товариство) або частини (командитне товариство) учасників;

– визнання засновницького/установчого договору єдиним обов’язковим установчим документом, що регулює не лише всі питання діяльності засновників, а й створеного ними товариства, внутрішні відносини (між учасниками, між окремим учасником і товариством), що віднесені законом до локального рівня регулювання або залишених ним без уваги [18 – Статті 4, 66, 67, 76];

– відсутність вимог до мінімального розміру майнової бази товариства у зв’язку з механізмом покриття боргів товариства – не лише за рахунок майна останнього, але й сукупного майна усіх (в повному товаристві) або частини учасників (повних учасників в командитному товаристві) [18 – Статті 66, 75];

– застосування в основному диспозитивного регулювання, що забезпечує значний рівень свободи для засновників та учасників товариства при вирішенні питань вибору схеми управління товариством (всіма учасниками з повною відповідальністю, одним чи кількома з них з розмежуванням між ними повноважень щодо ведення справ товариства чи із застосуванням порядку вирішення пов’язаних з цим питань за спільної згоди усіх учасників [18 – Статті 67, 68]); принципу та порядку розподілу прибутку товариства [18 – Ч. 2 ст. 4]; визначення ступеня закритості товариства ( і відповідно – з наданням або без надання учасникам права відступлення частки/її частини третій особі/особам [18 – Ст. 69]);

– забезпеченні захисту загального корпоративного інтересу шляхом встановлення не лише обов’язків учасників, але й обмежень для учасників з повною відповідальністю у вигляді заборони конкурувати з товариством [18 – Ст. 70], спеціального порядку виходу з товариства, що ускладнює (через обов’язковість завчасного попередження про вихід з товариства¹) або навіть унеможливлює його за певних обставин (строковість діяльності товариства та відсутність у учасника поважних причин для виходу).

У вітчизняному законодавстві [18] збережені й традиційні особливості командитного товариства, а саме: наявність двох категорій учасників – повних учасників/товаришів та вкладників/ком­мандитістів з відмінним правовим статусом. Якщо перші мають об’єд­нати насамперед свою підприємницьку діяльність у межах товариства з відповідними правами (щодо здійснення управління справами товариства), обов’язками (щодо додаткової повної відповідальності за зобов’язаннями товариства, а за наявності двох і більше таких учасників – обов’язок відповідати солідарно), обмеженнями на користь товариства (не конкурувати з останнім, дотримуватися умов договору щодо відступлення частки, вирішувати питання виходу з товариства з дотриманням вже згаданих умов для учасників повного товариства) [18 – Ч. 1 і 2 ст. 70, ст. 77], то для других (вклад­ників/командитистів) обов’язковою є лише майнова участь (своєчасна і повна сплата вкладу) із встановленням заборони перешкоджати повним учасникам в управлінні справами з наданням, однак, права вимагати відповідного звіту щодо управління створеним спільними зусиллями майном товариства [18 – Ст. 79; 92 – Ч. 2 ст. 136, п.5 ч. 2 ст. 137]. Необтяжливі обов’язки для вкладників та усунення їх від справ товариства компенсується не лише звичайною участю в розподілі прибутків товариства та майна останнього у разі його ліквідації (з наданням переваги перед повними учасниками), але й звільненням від додаткової майнової відповідальності за зобов’язаннями товариства [18 – Ст. 82; 92 – Ст. 137].

Нові кодекси (ЦК і ГК), що одночасно набули чинності з 01.01.2004 р., містять низку колізійних положень щодо господарських товариств, а також передбачають регулювання пов’язаних з ними (корпоративних) відносин загальним законом (“Про господарські товариства” та/або спеціальними законами (про окремі форми/види товариств) [91 – Ст. 92; 92 – Ч 3 ст. 136, ч. 1 ст. 141, ч. 1 і 6 ст. 144, ч. 3 і 4 ст. 145, ч. 1 ст. 146, ч. 2 ст. 148, ч. 4 ст. 150, ч. 4-5 ст. 152, ч. 5 ст. 153, ч. 2 ст. 154, ст. 155, ч. 3 ст. 156, ч. 3 ст. 157, ч. 3 ст. 158, ч. 2 ст. 159, ч. 1 ст. 160, ч. 1 ст. 161, ч. 2 ст. 162]. Це є свідченням неналежної уваги законодавця до якості та оптимальності кодифікації законодавства про господарські товариства.