Методичні рекомендації

Каролінзька епоха посідає особливе місце в історії Франкської держави і ранньосередньовічної Європи в цілому. В другій половині VIII – на початку ІХ ст. за часів найвидатнішого свого правителя – Карла Великого Франкське королівство досягає вершини могутності. В результаті численних завойовницьких походів Карл Великий підкорив обширну територію Західної Європи і був проголошений Папою Римським у 800 р. імператором. Однак, історичне значення імперії Карла Великого визначається не стільки успіхами його завойовницької політики, скільки значущістю процесів оновлення всіх сторін життя суспільства, що відбувалися у межах цього державного утворення. Саме з періодом правління Карла Великого більшість істориків пов’язують завершення формування феодалізму як політико-правової системи. За Карла Великого суттєвих змін зазнає організація державної влади, проводиться судова та військова реформи, досягає свого апогею союз держави і церкви.

Головне завдання даного практичного заняття – розкрити найбільш істотні зміни в державно-правовому устрої, що відбулися у період існування імперії Карла Великого на підвладній їй території (з урахуванням неоднозначності подібних змін у різних частинах імперії). Відмітивши недовговічність створеної Карлом Великим держави, необхідно також прослідкувати багатоплановість і значну часову протяжність впливу її спадщини на подальший розвиток країн Західної Європи.

Джерела з даної теми можна поділити на дві основні групи: законодавчі та наративні, у тому числі – літературні і епістолярні. Найважливішу частину законодавчих джерел становлять закони і розпорядження франкських королів із династії Каролінгів – капітулярії, Які називалися так тому, що їхній текст був розділений на окремі параграфи (капітули). Текст капітулярія оголошував король на зібраннях вищих посадових осіб, які потім повідомляли про ці розпорядження на зборах місцевої знаті. За змістом капітулярії найрізноманітніші. Багато з них стосувалося організації військової повинності, збереження миру в країні, управління завойованими землями. Видаючи капітулярії, королівська влада хотіла підвищити повноваження своїх посланців (missi), намагалась упорядкувати організацію судочинства. Дані капітуляріїв (там, де це можливо) необхідно спів ставити зі свідченнями інших типів джерел, оскільки суспільна практика не завжди відповідала зафіксованим у них нормам.

Яскраве світло на епоху Карла Великого проливають також наративні джерела, аналіз змісту яких потребує врахування неминучої суб’єктивності висвітлення подій і явищ їх авторами. У цьому плані особливо показовим є неспівпадіння точки зору двох авторів, праці яких відіграли першочергову роль в утвердженні уявлень про Карла Великого як ідеального правителя – одного з видатних діячів його придворної Академії Ейнгарда (бл. 770 – 840) і сен-галленського монаха Ноткера Заїки (840 – 912), що написав свій твір «Діяння Карла Великого» між 884 – 887 рр. на прохання імператора Карла ІІ Товстого.

Важливі свідчення з даної теми містять також літературні пам’ятки Каролінзької епохи. Трактат Реймького архієпископа Гінкмара «Про управління палацом і королівством» (882) дозволяє з’ясувати деякі особливості державного устрою імперії. Ода диякона Ліонської єпархіальної церкви Флора «Скарга про поділ імперії» (середині ІХ ст.) , що сповнена гіркими роздумами автора про долю створеної Карлом Великим держави, водночас є мимовільним свідченням об’єктивної зумовленості її розпаду.