7.29 Зруйнування Запорозької Січі

Існування Запорозької Січі суперечило імперським планам Росії. Пі­сля ліквідації гетьманства було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Катерина II заявила: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Козацька респу­бліка не мала жодної перспективи не тільки для розвитку, а навіть для збереженості в складі монархічної держави, якою була Російська імпе­рія... Демократичний устрій Січі становив смертельну небезпеку існуван­ню освіченого деспотизму і вже тим був приречений на знищення. Були і інші причини:

— побоювання російського уряду. можливого союзу козаків з Кримським ханством;

— недоцільність існування на шляху до чорноморських пор­тів державного утворення з власною митною системою;

- зазіхання на багатющі чорноземи Запорожжя,, його надра й тваринний світ;

- загроза на перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання як це сталося у XVII ст.;

- зосередження на Запорожжі втікачів з багатьох російських і українських місцевостей.

Частина цих причин лежить в основі напружених стосунків між Україною і Росією і сьогодні.

Російський царизм П пол. XVIII ст. стосовно Запорожжя діяв за схе­мою: контроль - обмеження - послаблення - ліквідація. Ще в 1753 р. ца­ризм заборонив запорожцям самостійно обирати кошового отамана. Однак всупереч їм запорожці обирали кошовим Петра Калнишевського, що було розцінено як зухвала непокора й свавілля.

Набагато успішніше ішов наступ на державну територію і економіч­не становище Запорожжя. Щоб послабити економіку й ізолювати запоро­зький край від центральних регіонів царський уряд оточив його адмініст­ративно-територіальними й військовими округами.

У 1752 р. на запорозьких землях поміж р. Синюхою і Дніпром він утворив Нову Сербію, а наступного року на території південної Полтав­щини, Донеччини і Лугашцини - Слов'яно - Сербію. Відторгнуті землі були віддані для розміщення втікачів від османського іга - сербів, угорців, молдован, греків, болгар.

Між ними і козаками були жорстокі сутички. Крім того, щоб проти­ставити Запорозькій вольниці силу царський уряд оточив січ військовими фортецями.

Наприкінці 60-х рр. Запорозька Січ опинилась у своє рідному мішку. Залишалося лише затягти зашморг, що царські власті і збиралися зробити. Тільки початок війни з Туреччиною (1768 - 1774) відсунув задумане. У цій війні найактивнішу участь взяли запорожці. Своєю сміливістю й муж­ністю запорожці і козаки всіх українських земель прославилися при облозі й штурмі м. Бендер, визволені Криму, в боях за Журжу, рейдах на Тульчу, Ісакчу та в інших операціях.

Особливою активністю відзначився Чорноморський флот Запорож­жя. Військовою вправністю і мужністю запорожці завоювали в діючій ар­мії велику славу. Старшина одержала від цариці 11 золотих медалей на Андріївський стрічці. Почесними козаками записалися до різних куренів командувачі російських військ М. Кутузов, П. Панін, О. Прозоровський і навіть сам новоросійський губернатор Григорій Потьомкін під прозвись-ком Григорій Нечоса. Проте наступ на Січ не припинявся: з 1770 р. буду­валася нова Дніпровська лінія укріплень, яка брала в лещата Запорожжя.

На останньому етапі війни російський уряд узяв курс на повне зни­щення Запорожжя. 23 квітня 1775 р. придворна рада ухвалила рішення про ліквідацію Запорозької Січі.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала ще на туре­цькому фронті, російські війська під командуванням генерала П. Текелі несподівано оточили Запорозьку Січ. Перевага російських сил була безпе­речною -ц 100 солдатів на одного козака - й запорожцям довелося здатися без бою.,Після цього, згідно з наказом Катерини II почалося руйнування Січі та .арешти запорозької старшини. Останнього кошового, 85-річного Петра Калнишевського, ще недавно нагородженого золотою медаллю з ді­амантами, заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем по­хованій в холодних мурах монастирської в'язниці. Кошового суддю А. Го­ловатого і писаря І. Глобу вислали до Тобольська. Майно старшини та за­можних козаків конфіскували, військову скарбницю, зброю з припасами та кошовий архів вивезли. Лише 3 серпня 1775 р. вийшов царський мані­фест, де проголошувалось, що «Сечь Запорожская вконец уже разрушена, со истреблением на будущее время и самого иазвания запорожских каза-за оскорбление Нашего Императорского Величества через поступки дерзновение, оказания от сих казаков, и неповиновения Нашим Вьісочаишим повелениям». Близько половини всіх запорозьких земель розподі­лили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербсь­ким колоністам. Після того вся територій «Вольностей» увійшла до складу Азовської та Новоросійської губерній, Запорозька Січ припинила існуван­ня. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збиралися втікачі від по­неволення та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. З її зруйнування упала остання твердиня,.українських традицій, української державності.

Лише 5 тис. козаків .зуміли втекти за Дунай, де в межах турецьких володінь заснували Задунайську Січ. Ще 12 тис, запорожців, що залиши­лися в підданстві Російської імперії, утворили т. зв. Військо вірних коза­ків. У 1790 р. його перейменували на Чорноморське козацьке військо і піс­ля участі в російсько-турецькій війні 1787 - 1791 рр. переселили на Ку­бань

Ліквідувавши Запорозьку Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних прав України. З приєднанням до Роси Північного Причорномор'я, Приазов'я і Криму (в результаті російсько-турецьких во­єн 1768 - 1774 рр. і 1787 - 1791 рр.) замість цих губерній були утворені Катеринославське і Вознесенське намісництва, а в Криму - Таврійська об­ласть. В 1796 р. їх об'єднали в Новоросійську губернію з центром в Кате­ринославі. Ції

Приєднання південних районів і усунення загрози з боку Порту й Криму викликали масове переселення з Росії, і особливо із України. Голо­вну роль в освоєнні цих територій відіграла народна колонізація, тобто стихійне заселення їх вільним населенням, козаками, кріпаками-втікачами. Осідали тут і переселенці, доставлені урядом та поміщиками. На кінець XVIII ст. на півдні України проживало 1-1,2 млн. чоловік. Ос­новну їх масу складало сільське населення. Разом з тим саме з другої по­ловини XVIII ст. починають свою історію всі великі міста краю - Дніпро­петровськ, Запоріжжя, Миколаїв, Одеса, Севастополь, Херсон та ін. Наці­ональний склад населення, що віками формувалося з представників різних народів, був строкатим - багато було татар, німців, греків, сербів, молда­ван. Але в цілому край був українським: в різні роки тут проживало 65-75% українців. Другу за чисельністю групу складали росіяни - понад 11% Тому, хоч офіційно край називався Новоросією, існувала й інша назва Південна Україна.

Отже, протягом майже століття Гетьманщина була центром полії ного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні компанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалася українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії. Самов­рядування сприяло піднесенню української шляхетської еліти, гордої сво­їми традиціями.

Навіть у 1767 р. старшинські посли до Законодавчої комісії відкину­ли реформи Катерини П, впевнено заявивши: «Наші закони найкращі». Саме гетьманщина явила для політичних діячів XIX - поч. XX ст. преце­дент українського самоврядування. Більше ніж через півстоліття після лі­квідації Гетьманщини Тарас Шевченко писав: Була колись Гетьманщина, Та вже не вернеться! Було колись панували, Та більше не будем. Тії слави козацької Повік не забудем.

Гетьманщину не тільки не забули - пам'ять про неї допомогла запо­чаткувати нову добу в українській історії бо саме з нащадків старшини вийшло багато діячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Гетьманщини стала ключовим явищем національної іс­торії та державотворчих змагань. Приклад самоврядування, що вона дала, надихав багато поколінь українців у їхніх прагненнях створити свою неза­лежну державу.