РОЗДІЛ 3 Утворення і розвиток Галицько-Волинського князівства

Як уже зазначалося раніше в середині XII ст.. Давньоруська держава

розпалася на окремі феодальні князівства. Аналогічні процеси в той час відбувалися і в Західній Європі, де наприкінці XI - на початку XII століття не залишилося фактично жодної великої централізованої держави. Отже, феодальна роздрібленість панувала скрізь. Вона була для всіх тогочасних багато структурних країн цілком закономірним явищем розвитку феода­льного виробництва і феодальних відносин.

Які ж наслідки мала феодальна роздрібленість для подальшого роз­витку руських земель?

На думку істориків у цей час практично кожна окрема земля в мініа­тюрі відтворювала політичну структуру Київської Русі.

Князівства зберегли у себе розвинутий адміністративний апарат, утримували власне військо. Князі, як представники верховної влади вико­нували одночасно законодавчі, виконавчі і судові функції. Разом з боярсь­кою радою вони безпосередньо здійснювали керівництво князівством че­рез посадників, тисяцьких, тиунів і старост.

Слід зазначити, що розпад Київської держави відбувався протягом тривалого періоду. Тому деякий час продовжувала зберігатися певна полі­тична єдність руських князівств. Окремі дослідники вважають, що єдина східнослов'янська держава з центром у Києві проіснувала фактично аж до монголо - татарської навали. При цьому одноосібна влада київських кня­зів змінилася на колективне управління державою всіма представниками династії Рюриковічів.

Монголо - татарська навала негативно вплинула на розвиток україн­ської державності, однак не могла остаточно зупинити державотворчі про­цеси. Подальшому розвитку українського державотворення великою мірою сприяли створені ще наприкінці ХП - початку ХШ ст. на території Півден­но - Західної Русі (сучасної України) два князівства Галицьке і Волинське, які у 1199р. об'єдналися в єдину Галицько - Волинську державу.

Які ж причини обумовили піднесення цієї землі?

Існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню

Широкі торговельні зв'язки з Західною Європою і наддунайськи­ми країнами (торгівельний шлях «із варяг у греки» почав занепадати).

Необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польши, Угорщини а згодом і монголо-татар

Вдале географічне положення - далеко висунуте на захід, кня­зівство майже не зазнавало нападів кочівників. Незначні князівські усоби­ці, міграція в ці райони населення з Подніпров'я

Енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199 - 1205) та Данила Романовича Галицького (1238 - 1264)

Сприятливі природні умови - родючі землі, густі ліси, судноп­лавні ріки, багатий рослинний і тваринний світ

Галицько-Волинське князівство стало збирачем руських земель. У пе­ріод розквіту до його складу входили Галичина, Волинь, Буковина, Поділля, Західна Білорусія, Перемишляшцина, Холмпцша (нині у складі Польщі). У своєму розвитку це князівство пройшло 6 періодів:

1) 1097 - 1199 Утворення і окремий розвиток двох князівств: Га­лицького і Волинського

2) 1199 - 1205 Об'єднання двох князівств Романом Мстиславичем, створення Галицько-Волинського князівства та його розвиток

3) 1205 - 1238 усобиці і феодальні війни, тимчасовий занепад е ної держави

4) 1238 - 1264 об'єднання Данилом Романовичем Галицьким та найвищий розквіт князівства

5) 1264 - 1323 відновлення єдності Галицько-Волинської держави наступниками Данила Галицького

6) 1323 - 1340 поступовий занепад та загарбання князівства інозе­мними державами

А тепер спробуємо коротко проаналізувати періоди становлення, ро­звитку й занепаду Галицько-Волинського князівства.

Як відомо ще у 1097р. Галицька земля фактично відокремилася від Києва а ц князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Яро­слава Мудрого) протягом наступних 25 років зміцнювали незалежне ста­новища Галичини. Вони приборкали опозиційне боярство під Перемиш­лем (1099), розгромили угорські війська з допомогою половців, завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю напів­кочовими печенігами, торками та берендеями Спираючись на успіхи по­передників, син Володаря Володимирко (1124 - 1153) у 1142р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі.

Найвищої могутності воно досягло за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153 - 1187). Він придушив опір місцевих бояр, ви­

гнав свого племінника Івана Ростиславича до м . Берлади та зайняв при-дунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно -східні схили Карпатських гір, верхів'я Дністра, Пруту, Серету, доходили до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь допомогав своєму тестеві Юрію Довгорукому в боротьбі за київській стіл, посилав полки на полов­ців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор «Слова о полку Ігоревім» із словами народної похвали й вдячності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високи сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер гори угорські своїми залізними полками - заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187 -1198). Скориставшись з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бе­ла III захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Згодом галича­ни вигнали угорців, але Галицьке князівство наприкінці XII ст.. почало за­непадати.

Подібна до галицької і історія Волинського князівства, але на відмі­ну від Галичини, Волинь ще тривалий період перебувала в залежності від Києва. На заході Волинські землі межували з Польщею, на півночі - з ла­оськими племенами ятвягів, на сході — з Червоною Руссю, Турово -Пінським і Київським князівствами, на півдні - з Галичиною.

Процес перетворення Волині в окреме князівство посилюється за ча­сів правління правнука Володимира Мономаха Ізяславича. Він, як і інші представники Мономахової династії, домагаючись влади над Києвом, зу­мів на короткий час стати київським князем (1167 - 1170). Саме в цей час він забезпечив своїй родині повний контроль над Волинським князівст­вом, яке згодом стає незалежним від Києва.

Після смерті Мстислава в 1170р. володарем Волинського князівства став його син Роман, який перед тим був князем у Новгороді. Протягом майже тридцятилітнього правління Волинським князівством Роман ство­рив власну модель державного управління. Він чітко усвідомлював, що основою сильної князівської влади є незалежність від земельної аристок­ратії. Тому він послідовно й рішуче обмежував сваволю бояр, придушував феодальну опозицію.

Слід зазначити, що якихось особливих проблем щодо цього у Романа не виникало. Це пояснювалося, насамперед, відносною слабкістю волин­ського боярства. На відміну від галицької еліти, воно формувалося в осно­вному традиційним шляхом. Більшість бояр прийшли на ці землі у складі

дружин своїх князів, які здебільшого призначались чи усувалися від влади за волею Києва, котрий завдяки незначній віддаленості мав, безпосеред­ньо більший політичний вплив на Волинське князівство. Бояри тут отри­мували земельні володіння саме за службу князеві. Як наслідок - волинсь­ка знать повністю залежала від княжих щедрот і тому, зрозуміло, була йо­му відданішою Внаслідок з цієї причини об'єднання обох князівств зреш­тою домоглися саме волинські, а не галицькі князі.

У 1199 р. скориставшись смертю галицького князя Володимира, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславич за­хопив Галич і об'єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську дер­жаву. Починається новий період в історії тепер уже об'єднаного Галицько-Волинського князівства, яке деякі історики називають державою.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши, значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі ХП - ХПІ ст. за розмірами своїх воло­дінь, не поступалася Священній Римській імперії. її володаря, Романа Мстиславича, величали «великим князем», «царем», «самодержавцем вс Русі». У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинопо ля візантійський імператор Олексій ПІ, а Папа Римський Інокентій ПІ 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську коро­ну, але Роман Мстиславич відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну ос­нову. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді як Чернігівщина наприкінці ХП початку XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне Гали-цько-Волинське населення розбудовувало старі й закладало нові міста, ус­пішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дніст­ром, між Галичиною, Волинню та Київщиною.

Істотне значення мало і те , що держава князя Романа розташовува­лася на шляху Буг - Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько -чорноморської торгівлі.

Сухопутні торгівель ні шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було і те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було колонізувати.

У 1202 р. Роман Мстиславич розпочав боротьбу із Київським князем

Рюриком Ростиславичем, аби покласти край його намаганням втручатися у справи Галичини. У цьому ж році Роман з галицькими й волинськими пол­ками підступив до Києва. Кияни розчинили перед ним міські брами. Рюрик змушений був зректися Київського столу й незабаром постригся в ченці.

Отже на початку XIII ст. Київ і Придніпров'я опинилися під подвій­ним впливом Романа Мстиславича та його союзника - Володимиро - Суз­дальського князя Всеволода Юрійовича. Як згадувалось в одній з польсь­ких хронік, Роман «за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі».

На думку дослідників, у разі приєднання до Галищ»ко-Волинської держави ще й Чернігівського князівства в її землях отінилися б фактично всі етнічні українські землі. Тож під час правління князя Романа існувала можливість утворення єдиної Української держави.

Але, на жаль, цей останній крок на шляху формування Української держави Романові не вдалося здійснити.

У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав бояр­ську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюб­леним прислів'ям було: « Не вбивши бджіл, не поласуєш медом».

Роман Мстиславич був видатним політиком і державотворцем. Йому належить честь складання проекту дотримання «доброго порядку» на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній Давньоруській державі.

Російський історик ХУНТ ст. В. Татіщев переклав зміст Романового проекту. «Добрий порядок Романа» зводився до головної умови у випадку смерті київського володаря нового великого князя повинні були обирати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленсь­кий, полоцький і рязанський. «Якщо ж хтось із князів розпочне війну проти іншого, - писав Роман, - то великий князь Київський разом з місцевими князями його судить і приборкує. Якщо ж «на когось підуть половці, угор­ці, поляки або інший народ і сам той князь не зможе оборонятися, тоді ве­ликому князеві, погодивши це з удільними князями, належить послати до­помогу від усієї держави.» Крім того у проекті дотримання «доброго по­рядку» на Русі Роман, прагнучми уникнути дальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чинилося раніше. Якби ці пропозиції були прийняті, це за­гальмувало б процеси політичного роз'єднання Русі, сприяло б консолідації об'єднавчих сил. Однак усі інші значні руські князі відмовилися приїхати на з'їзд, щоб обговорити Романів проект. Вони заявляли що такого «одвіч­но не було» а значить й не повинно бути. Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика Романа Метиславича. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила в західно­європейський світ як його органічна складова.

Відзначаючи надзвичайну хоробрість Романа Мстиславича літопи­сець із заохопленням писав, що він кидався на «поганих (половців) як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха».

Важко сказати якими були б подальші дії Романа Мстиславича. У 1205р. він втрутився в Міжусобиці польських князів, вирушив з військом в похід, але з невеликим загоном потрапив у засідку й загинув під Завихвос-том над Віслою. Після його раптової смерті Галицько-Волинське князівст­во починає стрімко розпадатися на окремі землі.

Отже, створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державотворно сті. На відміну від багатонаціональної Старокиївської держави, вона розви­валась на єдиній українській основі. Це дало підстави українському історик} С. Томашівському назвати Романа «творцем першої національної держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV століття.

3.1 Тимчасовий розпад Галицько-Волинської держави

Після трагічної загибелі Романа - великого полководця й політика, залишилося двоє малолітніх синів - Данило та Василько. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа - Анна розумна, мужня і владна жінка. Але боярська опозиція сама прагнула управляти Галицько - Волин­ською землею і тому в князівстві розпочинається запекла боротьба, що тривала понад 30 років. Бояри позбавили Данила і Василька князівського престолу й запросили на князювання до Галича Володимира, Романа і Святослава Ігоревичів (1206 - 1212), синів відомого своїми походами на половців у 1184 р. Ігоря Святославовича Сіверського. Тому Романова вдо­ва, княгиня Анна, з дітьми змушена була втікати спочатку в Володимир -Волинський, а далі - до Польщі. Польський князь Лешко Білий залишив її з Василем у себе а Данила відіслав до угорського короля Андрія II. Але брати не збиралися коритися боярській сваволі і щоб, покінчити з нею

стратили близько 500 представників аристократичних родів Галичини. Це тільки розлютило бояр. Вони повісили братів Ігоревичів і проголосили князем представника боярства Володислава Кормильчича (1213 - 1214). Ця подія спровокувала втручання Угорщини і Польщі у справи Галицько-Волинського князівства.

В результаті у 1214 р. польський король Лешко Білий і угорський король Андрій II уклали договір про розподіл Галицько-Волинської спад­щини. Королем Галичини було проголошено п'ятирічного угорського ко­ролевича Коломана (1214 - 1219) який мав одружишся з дворічною доч­кою Лешка Соломією. Галичину знову окупувало угорське військо. Лешко отримував Перемишль, Берестейську землю і частину Холмщини. Рома­новичам залишали лише батькову вотчину - Володимир з волостю.

У 1219 р. галичани вистудили проти угорців і запросили на престол новгородського князя Мстислава Удалого (1219 - 1227), який з допомогою повсталих міщан вигнав загарбників з Галича. Проте незабаром він став безпорадним знаряддям у руках боярської знаті, яка намагалася не допус­тити посилення князівської влади. Під її впливом Мстислав воював проти - волинського князя Данила Романовича, а в 1227 р. одружив одну з своїх доньок з молодших угорським королевичем Андрієм, на ко­ристь якого відрікся від галицького престолу. Таким чином Романовичі по­чали збирати землі, що становили спадщину їхнього батька. Насамперед вони утвердилися у Волині, де користувалися прихильністю як у знаті, так у простого люду. А далі, засередшивши у своїх руках економічну і воєнну міць волинського краю та реформувавши військо, зокрема організувавши піші полки з міщан і селян, почали наступ на Галицьку землю.

Двічі брати Романовичі здобували Галич (1230 і 1233), але лише за третім разом у 1238 р. спираючись на підтримку міщан і духовенства, зу­міли там закріпитися, розбивши угорців та їх союзників - місцевих бояр. Залишивши за собою Галиччину, Данило віддав Волинь молодшому бра­тові Василькові. Хоча, незважаючи на такий поділ, обидва князівства про­довжували існувати як єдиний організм під зверхністю Данила Романови­ча, прозваного Галицьким (1238 — 1264).

Отже, підсумуємо, що в цей період відбувалися прогресуюче свавіл­ля бояр з одного боку, а з другого боку втручання у внутрішні справи Га­лицько-Волинської землі іноземних держав - Угорщини та Польщі. За тих умов тільки енергійна діяльність князя дала змогу об'єднати зусилля для відновлення могутності Галицько-Волинської держави.