64 Формування передумов незалежності України

Створення Руху як масової громадсько-політичної організації знаменувало ліквідацію монополії КП України на політичну діяльність. В Україні почалося формування багатопартійності. Цей процес активізувався після лютневого (1990 р.) пленуму ЦК КПРС, який під тиском обставин погодився вилучити з Конституції СРСР горезвісну шосту статтю, що закріплювала керівну роль партії в радянському суспільстві.

За короткий час про початок своєї діяльності заявили Українська національна партія (УНП), Демократична партія України (ДемПУ), Партія зелених України (ПЗУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Об’єднана Соціал-демократична партія України та ін.

Поява нових політичних партій відбувалася одночасно з наростанням внутрішніх суперечностей у Компартії України. У січні 1990 р. група комуністів-реформаторів заявила про створення Демократичної платформи. Основною своєю метою вони проголосили перетворення КПРС на демократичну партію парламентського типу. Демплатформа виступила також за перетворення КПРС на союз компартій республік, за ліквідацію її унітарного характеру. Переконавшись у неможливості демократизації КП України, Демплатформа виділилася в окрему політичну партію — Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. продемонстрували посилення впливу опозиції та ослаблення авторитету й можливостей КП України. Незважаючи на нерівноправні умови, відсутність в опозиції доступу до засобів масової інформації, вона, об’єднавшись у Демократичний блок, одержала майже третину голосів у Верховній Раді. Згодом депутати від Демблоку оформилися в опозиційну Народну Раду.

Декларація про державний суверенітет України

Робота Верховної Ради УРСР нового складу надала нового імпульсу політичному життю республіки. Уперше за багато десятиліть із високої державної трибуни пролунала правда про становище, у якому опинився український народ, почалися дискусії про можливі варіанти виходу з кризи. Уперше у вищій державній установі УРСР відкрито заговорили про незалежність України. Нарешті, 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет республіки.

Склалася історична ситуація, коли за суверенітет проголосували не тільки депутати-демократи, але й компартійна більшість. Одночасно з цим комуністична більшість не погодилася надати Декларації про державний суверенітет статусу конституційного акта або закону.

Це викликало загострення ситуації восени 1990 р., що призвело до політичної конфронтації в суспільстві. У жовтні відбулося голодування студентів, які поставили перед Верховною Радою УРСР низку радикальних вимог. Реалізація цих вимог повинна була сприяти наповненню Декларації про державний суверенітет України реальним змістом. Під тиском опозиції Верховна Рада погодилася розглянути вимоги студентів, хоча їх виконання намагалася всіляко саботувати.

Непослідовність лінії Верховної Ради проявилася і в економічній політиці. Прийнявши закон про економічну самостійність УРСР, виробивши власну концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки, вона, користуючись законодавчими повноваженнями, гальмувала роздержавлення й приватизацію, своїми некваліфікованими діями сприяла інфляції та зростанню цін.

65

Стан освіти на той час визначавсядвомавзаємозв'язанимичинниками: перехіднимперіодом, у якомузнаходилосяукраїнськесуспільство, і системною кризою, яка охопилайого. І якщо перший чинникспонукав до твореннянових форм, методів і засобівнавчання, то другий, а насампередфінансоваскрута, гальмуваврозквітнововведень у цариніосвіти

У жовтні 1991 року було видано наказ Головного управління народної освіти № 382 «Про заходи щодо реалізації «Програми розвитку української мови та інших національних мов у місті Києві на період до 2000 року», підписаний А.Тимчиком. Наказом передбачалося здійснення низки заходів щодо впровадження концепції національної середньої загальноосвітньої, вечірньої школи, професійно-технічної освіти, дитячих дошкільних закладів, поступового (до 1995 року) переходу на навчання українською мовою в середніх спеціальних навчальних закладах.

66)

Україна - багатоконфесійна держава. Головним її віровизначенням є християнство - одна з найпоширеніших релігійних течій сучасного світу. За церковними даними, до християнства належить близько 1 млрд, із них близько 580 млн - католики, 344 млн - протестанти і 74 млн - православні. Іслам віро-сповідують 592 млн, буддизм - 256 млн. Решта людства сповідує інші релігії.

Міжконфесійні суперечки, що точаться вже в умовах незалежності, наочно засвідчують деструктивність "возз'єднання" України і Росії, трагізм багатовікової залежності української церкви від Московського патріархату, діяльність якого була і залишається нині тісно сплетеною з державною політикою спочатку московських царів, а потім - і більшовицьких вождів, під керівництвом яких знищувалася українська церква, її автокефалія.

67)

У березні 1992 р. було утворено інститут представників Президента - голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів місцевих Рад. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження, вони були покликані здійснювати виконавчу владу в областях і районах, контролювати органи місцевого самоврядування в плані виконання наданих їм державницьких функцій.

У 1994 р. пройшли дострокові вибори до Верховної Ради та Президента України. Прийнятий закон про вибори встановлював, що новообраний парламент працюватиме на постійній основі, суміщення депутатського мандата з державною чи адміністративною роботою заборонялося.

Нова Конституція заклала правові основи для активізації законотворчих процесів в Україні. Вибори до Верховної Ради України були проведені 29 березня 1998 р. Уперше в історії українського парламентаризму вони відбулися на принципах змішаної (пропорційно-мажоритарної) системи, що надала можливість політичним партіям реалізувати надане їм Конституцією право. Жодна політична партія не дістала явної переваги у парламенті. Третина народних депутатів - позапартійні, більша частина з них увійшла до різних депутатських фракцій.

Вибори Президента відбулися 31 жовтня 1999 р. Однак у першому турі жоден із претендентів не набрав необхідної кількості голосів. У другому турі, що відбувся 14 листопада 1999 p., за Л. Кучму було подано понад 56% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Президентом України на п'ятирічний термін було обрано Леоніда Кучму.

Громадяни України вперше в українській історії скористалися своїм конституційним правом вносити корективи в організацію державної влади у країні. 16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою.

68)

Із проголошенням незалежності України відродження національної культури стало державною справою. Для українців відкрилася перспектива вільного розвитку і набуття престижності своєї мови і культури. У жовтні 1989 р. було прийнято «Закон про мови в Українській РСР», спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах життя суспільства. Українську мову в республіці було проголошено державною. Конституція України затвердила за українською мовою статус державної мови, а також гарантувала вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов. Для забезпечення духовного і соціально-економічного розвитку держави почалося реформування системи освіти. З’явилася велика кількість ліцеїв, гімназій, коледжів, профільних академій, університетських комплексів. Нова модель освіти передбачає диференціацію, гуманізацію навчання й виховання, особистісний підхід. Проте загальний стан економіки обмежує фінансування освіти. Недостатнє фінансування обумовило кризові явища і в науці: відтік вчених із наукової сфери в інші структури і за кордон, втрата провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від Заходу за рівнем наукових розробок. Утвердження демократії сприяло оновленню літератури й мистецтва, гарантувало свободу творчості, вільний розвиток найрізноманітніших художніх стилів і жанрів. Останні десятиліття позначилися активізацією релігійного життя. Ще наприкінці 1980?х рр. була легалізована діяльність Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Українська православна церква в процесі своєї перебудови виявилася розколотою на Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП), Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ-МП). Серед віруючих і частини духовенства останнім часом посилюється прагнення до створення єдиної православної церкви в Україні. Серед населення України поширюється вплив протестантизму, іудаїзму, ісламу. В Україні діють 105 релігійних об’єднань, діалог між якими здійснюється в рамках Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Держава спрямовує свої зусилля на те, щоб представники всіх конфесій були повноправними учасниками громадського життя. Свобода совісті стала важливим елементом життя незалежної України.

69

новітня українська цивілізація, яка утверджується з часу проголошення незалежності, формує принципово відмінну від тоталітарного суспільства, з надр якого вона вийшла, гуманітарну політику - гуманістичну, людино центристську, демократичну. Її соціально-економічну основу складають ринкові відносини, політичну – демократичні перетворення політичної системи та способу життя загалом, соціокультурну – відроджувана національна культурно-історична традиція та загальнолюдські гуманітарні цінності. Автор не лише розвінчує думку про відсутність в українській історії міцних демократичних традицій, але й, відслідковуючи їх на різних етапах розвитку української історії, робить висновок про те, що саме вони постають у якості основного джерела формування гуманітарної політики України, відзначається факт історичної обумовленості гуманітарної політики іншодержавними впливами в період бездержавності та вихід на новий рівень в умовах незалежності. Ця політика стає усе більш суверенною і гуманістичною.  В той же час проведенню цілеспрямованої, системної, цілісної гуманітарної політики заважає відсутність в Україні консолідованої влади, протистояння законодавчої і виконавчої влад (деяка консолідація в короткі періоди є винятком). Причина цього не тільки в неефективній роботі законодавчого органу і в протиріччях законодавства, хоч і вони очевидні, і не стільки в неефективності виконавчої влади і самоуправління (це теж наявне), а в тому, що політична і економічна боротьба промислово-фінансових груп і територіальних кланів знижує ефективність держави в цілому в розробці і проведенні гуманітарної політики.  Дослідження показало, що значною перепоною реалізації програм сильної гуманітарної політики є слабка внутрішня інтеграція України. Усунення цієї перепони неможливо деклараціями і порожньою риторикою, а вимагає прийняття соціальних заходів економічного, політичного і культурно-ідеологічного характеру: удосконалення Конституції України і законодавства, забезпечення рівних умов чесної конкуренції на усіх ринках, системних і виважених кроків в модернізації науки і освіти, більш продуманої і науково обґрунтованої політики в царині мов, консенсусу еліт в здійсненні церковної політики.  Гуманітарна політика не може бути раціональною і ефективною без відданості влади принципам свободи і захисту прав людини. На жаль, п’ятнадцять років незалежності України не подолали прірви між владою і народом. Влада до цього часу „дарує” народу гуманітарну політику, керуючись власним інтересом, а не інтересами народу. Між тим соціологічні дослідження свідчать, що населення негативно сприймає гуманітарну політику і в сфері законодавства, і в сфері захисту соціальних прав людини.  В суспільстві актуальні очікування змін не тільки в економіці і політиці, але й в гуманітарній сфері. Це додатковий гуманістичний і психологічний резерв влади, яким вона майже не користується. Прийняття великої кількості законів гуманітарного спрямування, не забезпечених економічно, надання пільг фірмам і організаціям, які корумповані і працюють лише на власний інтерес, тільки хаотизує гуманітарну політику, викликає соціальне напруження в масах.  Отже, українське соціокультурне середовище потребує вивіреної, узгодженої, цілісної гуманітарної політики.  Орієнтація державної гуманітарної політики має цілісний характер, не відміняє наявність в ній певних регіональних особливостей, обумовлених історією становлення та розвитку регіону, етнонаціональним складом його населення, особливостями економічного, політичного та культурного життя регіону. Не увага до регіональних особливостей, що спадкоємно передалась незалежній Україні від тоталітарного режиму, відроджує особливу форму відчуження – відчуження етнічних (регіональних) груп населення. В Україні подібне локалізується на межі “Схід – Захід”, що загострюється при певних обставинах і не може бути врегульоване інакше, як з позицій цілісної загальнодержавної гуманітарної політики. Особлива увага приділяється дослідженню негативних тенденцій, диспропорцій гуманітарного розвитку на регіональному рівні

70)

Держава виявляє піклування про задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за її межами, сприяє організації центрів української культури і мистецтва, створює спеціальні фонди, проводить спільні заходи, здійснює підготовку спеціалістів. Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що приживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом. Українська держава гарантує : всім національностям права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації. Верховна Рада України тлумачить статтю 3 Закону "Про мови " таким чином, що в межах адміністративнотериторіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, може функціонувати її мова нарівні з державною мовою. право своїм громадянам вільного користування російською мовою. В регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості. право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів. Пам'ятки історії та культури народів та національних груп на території України охороняються законом. Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Ці організації можуть здійснуювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій. Національні культурні центри і товариства, представники національних меншин мають права на вільні контакти із своєю історичною батьківщиною. Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини. Громадяни України всіх національностей зобов'язані дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Відносини, які виникають з приводу реалізації громадянами України прав і свобод, пов'язаних з їх належністю до національних меншин, регулюються Конституцією України, прийнятими на їх підставі іншими законодавчими актами, а також міжнародними договарами України. У Верховній Раді України, в разі необхідності – в місцевих Радах народних депутатів, діють постійні комісії з питань міжнаціональних відносин. В місцевих органах державної виконавчої влади можуть створюватися відповідні структурні підрозділи. При місцевих Радах народних депутатів можуть утворюватися і функціонувати на громадських засадах дорадчі органи з представників національних меншин. Порядок формування цих органів визначається міжнародним договором України встановлено інші положення ніж ті, які містяться в законодавстві України про національні меншини, то застосовується положення міжнародного договору.