§134. Україна в умовах згортання політичних реформ м. Хрущова

...

Сергій Параджанов (1924-1990)

Кінорежисер, сценарист, народний артист України. Народився в м. Тбілісі. Протягом 1949—1960 pp. працював на кіностудії ім. О. Довженка. Знімав як художні, так і документальні фільми: «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Акоп Овнатанян», «Думка», «Перший хло­пець» та ін. За сфабрикованими зви­нуваченнями був засуджений. Упро­довж 1973—1975 pp., перебуваючи в ув'язненні, організував театр, підготував багато кіносценаріїв, створив ко­лажі, які згодом з тріумфом демонструвалися в Тбілісі, Єревані, Мюнхені, Парижі. Після звільнення С. Параджа­нову заборонили жити в Україні. Він оселився в Тбілісі, де знову зазнав репресій. Лише втручання світової громадськості допомогло йому після 15-річної перерви повернутися до кінематографа. Помер у Єревані. Похований у пантеоні видатних діячів вірменської культури.

Василь Стус (1938-1985)

Поет, перекладач, літературознавець, борець за права людини. Народився в с. Рахнівка на Вінничині. Закінчив історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту 1963 року переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Автор шести поетичних збірок: «Круговерть», «Зимові де рева», «Веселий цвинтар», «Час творчості», «Dichtenszeit», «Палімпсести та прижиттєвої збірки вибраного «Палімпсестів» «Свіча в свічаді». 1985 р. за «Палімпсести» поета вис вали на здобуття Нобелівської премії.

У 1965 р. активно виступав проти арештів української інтелігенції. У 1972 р. був заарештований і засудже­ний за сфабрикованим звинуваченням до 8 років таборів та заслання. Вийшовши на волю 1979 p., В. Стус очолив другий склад Української Гельсінкської групи, за що 1980 р. його знову заарештовано й засуджено до 7 років ув'язнення та 5 років заслання. 1983 р. Стусу вдалося передати на волю публіцистичний твір «З таборового зошита», після опублікування якого на Заході тиск на поета посилився. Загинув у карцері табору Пермської області в Росії. 1989 р. прах поета перепоховано в Києві.

§136. Політико-ідеологічна криза системи.

Неосталінізм та Україна (1965-1985 pp.)

...

За часів керівництва В. Щербицького в республіці стала відчуватися чергова хвиля русифікації. З ініціативи Л. Брежнєва в цей час активно пропагується теза про злиття в недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину «радянську націю» під егідою російського народу. Величезна армія суспільство­знавців, преса, радіо, телебачення напружено пра­цювали на обґрунтування й пропаганду цієї ідеї.

Російська мова, як засіб міжнаціонального спіл­кування, витісняла українську з освіти, науки, культури. Викладачі російської мови та літера­тури в середніх школах мали більшу платню, ніж викладачі української. У містах переважна біль­шість шкіл були російські або лише російські. Діловодство на республіканському рівні велося російською мовою. Певні категорії вихідців з Росії (зокрема військовослужбовці) мали значні пільги на позачергове отримання житла в містах України. Усе це сприяло тому, що українська мова витіснялася навіть з побутового рівня.

...

Боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви

Важливим напрямком дисидентського руху в Україні була боротьба за свободу віросповідання. Радянські конституції не заперечували це законне право громадян. Однак на практиці керівна верхівка боролася проти релі­гії. Для цього всіляко)обмежувалися церковні публікації, проводилася ак­тивна атеїстична робота із дітьми, практикувалося «укорінення» агентів і провокаторів у середовище священнослужителів, без зайвих пояснень/за­чинялися культові споруди.

Проти інших релігійних конфесій, що діяли в Україні, у дещо ліпшому становищі перебувала Російська православна церква (РПЦ). Проте досягти цього їй удалося ціною співробітництва з режимом, а іноді й відкритого плазування перед владою. У керівництві РПЦ поширилася корупція та ли­цемірство. Усе це стало причиною того, що частина представників нижчо­го духовенства на чолі з Василем Романюком виступила з критикою і осу­дом як свого керівництва, так і антирелігійної політики влади в цілому.

У значно гіршому становищі перебували греко-католики України. Ук­раїнську греко-католицьку церкву внаслідок постійних утисків і репре­сивних заходів народ справедливо називав «катакомбною церквою». По­при жорстокі переслідування в 60-80-х pp. таємні обряди для вірних здій­снювали понад 300 греко-католицьких священиків. Заборонена УГКЦ спромоглася навіть мати нелегальні монастирі й друкарні.

Панівний режим особливо жорстоко поводився саме з представниками релігійного опозиційного руху. На початок 1968 року з 230 засуджених українських дисидентів «за релігію» постраждало 84 особи. У серпні 1980 року з 90 українських політичних в'язнів 78 мали пряме відношен­ня до боротьби за віру. У 1982 році з ініціативи відомого політв'язня Йо­сипа Терелі створено комітет захисту Української греко-католицької церкви, що ставив собі за мету досягти її легалізації в Україні. Влада відповіла на цю спробу масовими арештами членів цієї організації. Релі­гійна опозиція боролася також за свободу віросповідань, вільне здійснен­ня обрядів, повернення відібраних державою храмів, звільнення засудже­них за віру, реабілітацію страчених служителів культу.

Посилення переслідувань опозиції наприкінці 70-х — на початку 80-х pp.

Наприкінці 70-х років лідери дисидентського руху, що ще залишилися на свободі, зрозуміли, що тактика легальної діяльності опозиційних сил в Україні себе повністю вичерпала. Тому вони починають переходити на нелегальне становище, створюючи таємні групи та організації. Одну з таких груп на чолі з Миколою Крайником під назвою «Український національний фронт» викрито в Івано-Франківський області в 1979 році. До її складу входило близько 40 осіб. Члени цієї організації проводили просвітницьку роботу й намагалися відродити випуск «Українського вісника». 1980 року вони були заарештовані й засуджені на різні строки ув'язнення, так і не розгорнувши активної діяльності.

У цей час поруч з організаціями політичного спрямування робляться спроби створити незалежні профспілки. У 1978 році донецький інженер Володимир Клебанов підготував і розповсюдив на підприємствах Донбасу статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників. До неї згодом увійшло близько 200 членів.

Асоціація була першою на той час альтернативою офіційній проф­спілці, що перебувала під контролем керівної партії. Через арешти й переслідування її членів вона припинила свою діяльність уже на третій місяць сво­го існування.

Зрозуміло, що правоохоронна система не послаблювала пильності й далі здійснюва­ла свою репресивну діяльність. У 1980 році до в'язниць і таборів потрапила чергова партія українських політв'язнів: Степан Хмара, Віталій та Олесь Шевченки та ін.

Наступного року була припинена діяль­ність Київського демократичного клубу, члени якого розробили Маніфест про внутрішній стан у СРСР і закликали щорічно відзначити День українського політв'язня. У 1983-1984 pp. у Львові розкрито таємну організацію «Інтернаціональний револю­ційний фронт» (ІРФ), створений у 1979 році. Координаційну раду цього молодіжного об'єднання очолювала студентка місцевого університету Тетяна Метельова.

ІРФ мав свої осередки в Києві, Херсоні, Ужгороді, Москві, Ленінграді та інших міс­тах. Його члени ставили за мету ліквідувати

монополію панівної партії, запровадити на виробництві повний госпрозрахунок, знищити репресивні органи.

Крім молодіжного середовища, на початку 80-х pp. опозиційні настрої простежують і в армії. Деякі молоді офіцери починають відкрито виступа­ти проти залежного становища України в складі СРСР.

Незважаючи на відчутні втрати, опозиційний рух в Україні в 60-80-х pp. зумів зберегти свою спрямованість на політичне, духовне й культурне відродження нації. Нова генерація борців, змагаючись із жорстокими ре­пресіями, виявляла стійкість духу й готовність до подальшої боротьби за вільну й суверенну Українську державу.

...