Савченко

11.4. Культурне будівництво 30-х років в Україні

У 30-ті роки помітні зрушення відбулись у культурному житті України. В усіх сферах культури відбувалися складні та досить суперечливі процеси, їх суперечливість полягала в тому, що, з одного боку, прагнучи створити передову сучасну економіку, зміцнити військову могутність країни, сталінське керівництво розвивало і культуру, а з іншого — усі прояви культурно-духовного життя суворо контролювалися, наповнювались комуністичним ідеологічним змістом.

У галузі освіти в 30-х роках було досягнуто безсумнівних успіхів. Йдеться насамперед про поліпшення елементарної грамотності народу. Школа охопила навчанням усіх без винятку дітей. Впровадження "всеобучу" почалось з осені 1930 року. Одночасно розв'язувались проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 30-х роках було завершено перехід до обов'язкової початкової, а в містах - до обов'язкової семирічної освіти. За переписом населення 1939 року в Україні було вже 85,3% письменних віком 9-50 років (за переписом 1897 року писати і читати в Україні могли лише 27,9% населення). Більше як 2 млн осіб на початку 30-х років навчались у школах лікбезу, спеціальних курсах і гуртках ліквідації неписьменності. У роки другої п'ятирічки (1933—1937) збільшилась кількість шкіл. Середньою школою було охоплено вже близько третини учнів. Понад 80,7% дітей навчались у школах з українською мовою навчання.

Недовіра до старих спеціалістів та бажання створити нове покоління "пролетарських спеціалістів" змусила владу розширювати мережу вищих навчальних закладів. У 1933 році в Україні діяло 190 вищих навчальних закладів. Відновили роботу українські університети. Розширювалась мережа робітфаків. Слухачі на робітфаки зараховувалися за рекомендацією партійної та комсомольської організації, профспілкових зборів і зборів червоноармійців. Такий підхід до набору до вищої школи повинен був вирішити проблему "пролетаризації" науки. Для підготовки вищих наукових кадрів утворювались інститути "червоної професури". За першу та другу п'ятирічки українські навчальні заклади підготували майже стільки ж спеціалістів з вищою освітою, скільки їх. було за часів Російської імперії. На 1 січня 1941 року в Україні діяли 173 вищі навчальні заклади, в яких навчалося 197 тис. студентів і 693 технікуми з 196 тис. учнів. З 1934 року було скасовано плату за навчання у вищих навчальних закладах і технікумах, введено індивідуальну оцінку знань, відновлено обов'язкове складання заліків та іспитів. Кількість випускників вищих навчальних закладів і технікумів зростала з кожним роком, але їх професійний та культурний рівень був досить невисоким. Радянським спеціалістам не вистачало загальної культури, освіченості, достатньої теоретичної підготовки і практичного досвіду.

Основним центром наукової думки залишалась Всеукраїнська Академія наук. В її інститутах і лабораторіях у 30-ті роки працювали І. Курчатов, Л. Ландау, Є. ІІатон, М. Боголюбов, М. Грушевський, М. Слабчснко та інші вчені. Світової слави набули фундаментальні праці математиків М. Кравчука, М. Крсйна. В Українському фізико-технічному інституті в Харкові було введено в дію прискорювач елементарних часток, на якому одержали ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Праці JT. Ландау, С. Лівшиця та інших вчених свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики міжнародного класу. Важливі напрями в галузі хімічних наук проводились під керівництвом О. Бродського та Л. Писарського.

У 1932 році електрозварювальна лабораторія Є. О. Питана була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітню славу здобув офтальмолог В. П. Філатов.

У 1936 році в складі Української Академії наук відкрилось ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України. Напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, а загальна кількість науковців становила майже 20 тис. чоловік.

У 30-ті роки сталінський режим проводив контроль за діяльністю діячів культури та мистецтва. Характерною рисою розвитку культури того періоду була її всеохоплююча ідеологізація. Усі досягнення культури партійне керівництво розглядало в контексті "культурної революції", метою якої було утвердження "марксистського світогляду". Для більш дієвого контролю за процесами, які відбувалися у сфері культури, було прийнято рішення "колективізувати" художню творчість. У відповідності до Постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературних організацій" замість численних студій та груп, які важко було контролювати, утворювалась єдина централізована організація. На 1 з'їзді письменників України в 1934 році було утворено Спілку письменників України. Єдиним прийнятним методом художньої творчості оголошувався принцип "соціалістичного реалізму". Ті ж письменники, художники, хто не бажав дотримуватись у своїй творчості цього принципу, ставали жертвами масових репресій.

У 30-ті роки в Україні продовжували працювати талановиті поети та письменники - П.Тичина, В.Сосюра, М.Рильський, М.Бажан, Ю.Яновський. Але в їх творах не було місця жорстоким реаліям життя - голодомору, колективізації, масовим репресіям. Ці теми були заборонені. Усіма можливими засобами ідеалізувалось революційне минуле та "соціалістична сучасність". Важливим завданням літератури стало уславлення "мудрої політики" партії і особисто Сталіна.

Аналогічні процеси відбувались і в образотворчому мистецтві. У великій кількості створювались портрети "вождя народів" Сталіна, його скульптурні зображення. Композитори писали пісні в його честь. Таким чином, трагедія української творчої інтелігенції полягала в тому, що талановиті митці за можливість жити і працювати змушені були зраджувати собі і своєму таланту, перетворюючи свої твори у хвалебні гімни партійним лідерам.

Схожі процеси відбувались і з українським театром та кіно. Творче життя митців було настільки регламентоване, що часто втрачало ознаки творчості. Але і в цих надзвичайно складних соціально-політичних умовах творча інтелігенція зуміла зберегти українське художнє слово, а, головне, можливість для відродження української культури в майбутньому.

Методичному переслідуванню піддавалось релігійне життя. До церкви у влади було особливе ставлення. Релігія не вписувалась в офіційну комуністичну ідеологію і в той же час залишалась легальною організацією, чужою більшовицькому режиму. У 20-30-ті роки уряд посилив тиск на православну церкву. З храмів, монастирів, культових споруд вилучались цінності, які потім вивозили за кордон для закупівлі обладнання для промисловості. Конфісковувались культові предмети (ікони, вироби з золота і срібла), які мали велику художню та історичну цінність. Така політика викликала протест з боку духовенства і віруючих. Конфлікти часто закінчувались арештами і розстрілами священиків та активістів церкви.

У 30-ті роки взагалі велика кількість храмів і більшість монастирів були закриті, священики репресовані. Друга п'ятирічка була оголошена "п'ятирічкою знищення релігії". Повсюди стали виникати "Об'єднання войовничих безбожників". В результаті такої політики до середини 30-х років в Україні залишилось лише 9% храмів від тієї кількості, яка була в 1913 році.

Оспівували досягнення соціалізму, і в той же час культивували нігілістичне ставлення до минулого, до пам'яток культури. У 30-ті роки були знищені поховання багатьох гетьманів України, руйнувались архітектурні ансамблі храмів і монастирів. За безцінь за кордон продавались історико-культурні цінності.

30-ті роки характеризувались поверненням політики русифікації. У 1933 році в Україну прибув П. Постишев, а разом з ним прибули і тисячі партійних функціонерів. Вони зайняли усі керівні посади в республіці. їх уже не змушували вивчати українську мову і спілкуватись нею в офіційних установах. Бажання місцевих керівників зберегти завойоване в 20-ті роки оголошувалось "місцевим націоналізмом". Скорочувалась мережа українських шкіл. Вносилися зміни в українську абетку, граматику і словники, наближаючи їх до російських. Скоротилась кількість українських вчителів, обмежувалась їх підготовка у вищих навчальних закладах України.

Політична історія

Політична та ідеологічна цензура

Важливим елементом тоталітарної системи контролю за особистістю та суспільством була політична цензура. Створена у 1918 р. радянська цензура (Революційний трибунал друку), крім охорони військових таємниць, по­винна була займатися виявленням «злочинів і вчинків проти народу, здійснених шляхом використання друку». До них зараховували будь-які неправдиві або викривлені повідомлення про явища суспільного життя. У 1921 р. Раднарком РСФРР затвердив «Положення про політич­ний контроль», згідно з яким було ліквідовано службу військової цензури і створено відділи, відділення й пун­кти політичного контролю при таємно-оперативних під­розділах центрального та місцевого органів надзвичай­них комісій. У повітах політконтроль здійснювали безпо­середньо уповноважені надзвичайних комісій. У 1922 р. було створене Головне управління у справах літератури і видавництва (Головліт), інструкція якого вказувала, що радянська цензура повинна здійснювати контроль за будь-якою інформацією з військової, політичної, ідеоло­гічної точки зору. Одним з основних завдань було «недопущення до друку статей, які мають ворожий ха­рактер щодо Комуністичної партії та радянської влади», «вилучення зі статей найбільш гострих місць (фактів, цифр, характеристик), що компрометують радянську владу і Комуністичну партію». Інструкція передбачала використання політичної цензури як одного з засобів утвердження моноідеологічного інформаційного просто­ру, лакування дійсності, викривлення об'єктивної інфор­мації, недопущення критики офіційної влади.

Працівники політконтролю контролювали друкарні, книжкові склади, магазини, переглядали всі друковані видання, топографічні карти, фотографії, кінострічки, поштові марки, що вивозились за кордон і ввозились в республіку, здійснювали нагляд за театрами, кінематог­рафом, цирком та іншими видовищними установами. Ке­рівництво ДПУ в своїх інструкціях орієнтувало місцеві органи на пріоритетність «чекістських» методів (адміні­стративних, репресивних, через агентуру) перед агітацій­но-пропагандистськими.

З утворенням СРСР всі питання цензури вирішувало союзне керівництво, доводячи на місця лише офіційну точку зору. У 1930 р. було реорганізовано Головліт у рес­публіканські органи. Їх функції розширювались, створювався інститут уповноважених Головліту при всіх держав­них і громадських видавництвах, радіотрансляційних ме­режах, телеграфних агентствах, поштамтах і митницях.

Так протягом 20—30-х років сформувалася структура органів політичної цензури, яка опиралася на відповідні підрозділи наркомату освіти та політичної поліції (ДПУ). Ґрунтуючись на рішеннях вищого політичного керівниц­тва країни й республіки, вони, незважаючи на певну роз­порошеність, здійснювали суцільний контроль за найріз­номанітнішими сферами духовного життя суспільства.

Преса як знаряддя тоталітарної системи

Тоталітарна система активно використовувала для зміцнення своїх позицій партійно-радянську пресу. Пар­тія зобов'язувала її бути організатором соціалістичного будівництва, «бойовою зброєю» у боротьбі з політичними супротивниками, вихователем у дусі комуністичної ідео­логії, її керівництво надавало великого значення безпосе­редньому «партійному» керівництву пресою. Про свободу преси не могло бути й мови. Коли у 1921 р. один з пар­тійних працівників м. Пермі Г. Мясников виступив за свободу преси — «від монархістів до анархістів включ­но», В. Ленін йому рішуче заперечив, зазначивши, що для більшовиків це було б рівнозначним самогубству.

Для систематичного керівництва пресою ЦК у 1921 р. при агітаційно-пропагандистському відділі РКП(б) було створено підвідділ преси. Такі ж підвідділи створюються при всіх губкомах партії. Інструктування місцевих ви­дань мав забезпечити журнал «Красная печать», в Укра­їні — «Червона преса». Офіційну точку зору висловлюва­ли газети «Комуніст» — орган ЦК КП(б)У, «Вісті ВУЦВК», «Пролетарий» — орган Всеукраїнської ради профспілок, «Радянське село» — орган ЦК КП(б)У та ін. У 1921—1922 pp. на багатьох фабриках і заводах почали випускати стінні газети, а на великих підприємствах — багатотиражки. Навесні 1926 р. у республіці виходило 83 газети загальним накладом понад мільйон примірни­ків, поширювались і центральні газети «Правда», «Известия», «Беднота», журнал «Большевик». Головну увагу на сторінках преси приділялось пропаганді рішень партійних органів, боротьбі з опозицією.

У видавничій сфері домінували твори К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Леніна. Масовими тиражами виходили ленінські праці, бібліотеки «Шлях до Леніна», «Бібліо­течка ленінізму», «Ленінський призов» та ін. Поступово формувався образ Леніна як непогрішимого вождя, іде­альної людини.

Якщо у 20-ті роки матеріали преси ще містили інфор­мацію про платформи опозиції в ВКП(б), про кількість безробітних в республіці, що свідчило про деякі елементи гласності, то в 30-ті роки ситуація істотно змінилася. По­літичну, економічну інформацію почали суворо дозувати. Тон критичних матеріалів проти «шкідників», «ворогів народу», «троцькістів» став викривально-зловісним.

Великої уваги надавалося пропаганді особистих заслуг Сталіна. Мало не щодня газети вміщували його портрет, статті були перенасичені цитатами з його виступів і творів. Газети ставали офіціозними, підбірками епітетів на честь Сталіна, звинувачень «ворогів народу».

Для посилення ідеологічного контролю було взято курс на збільшення кількості засобів масової інформації. У 1937 р. в Україні видавалося 1578 газет і 251 журнал.

Наприкінці 20-х років сталінський тоталітарний ре­жим перейшов до широкого та систематичного терору про­ти власного народу. Терор був викликаний передусім праг­ненням Сталіна захистити й зміцнити свою владу (у де­яких партійців були наміри зняти Сталіна з поста генсека, що обговорювалося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) в 1934 р.) У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася, почина­ючи з років громадянської війни, каталізувалася в період колективізації і досягла апогею у 1937 p., а також цілко­вите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», взаємовідчуженість людей. У то­талітарній системі сформувалася своєрідна підсистема ка­ральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, особисті ри­си його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія (людиноненависництво).

Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва со­ціалізму. В Україні добавилася «наявність повзучих на­ціоналістичних ухилів». Створювалась атмосфера загаль­ної підозри, пошуку «ворогів народу» та замаскованих «троцькістів», «буржуазних націоналістів», фабрикуван­ня справ і розгортання політичних процесів, здебільшого проти інтелігенції.

Політика у сфері культури в 30-ті роки

У 30-ті роки насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались учені, освітяни, літератори, чиї погляди або творчість не вписувались у контекст сталінізму.

Тим часом індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації непись­менності, розвитку освітніх установ та навчальних зак­ладів. З 1932 р. існувало три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запро­ваджені єдиний день початку навчального року — 1 ве­ресня, п'ятибальна система оцінювання знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної си­стеми запроваджувалась предметна.

Після одержання телеграми Сталіна і Молотова (гру­день 1932 р.) з вимогою «припинити українізацію» всі школи були переведені в основному на російську мову навчання.

На початку 30-х років було здійснено уніфікацію ви­щої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним — технікум. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджені наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента, ліквідова­но бригадно-лабораторний метод навчання, запроваджено індивідуальне оцінювання знань, обов'язкове складання заліків та іспитів. На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи (197 тис. студентів) і 693 середні спеціальні . вчальні заклади (196 тис. учнів). Наприкінці 30-х років в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисель­ність фахівців перевищила 500 тис. осіб. Проте в навчаль­них програмах домінували політичні предмети, виробни­чий ухил, витісняючи загальноосвітні дисципліни.

Попри диктат, утиски сталінського тоталітарного ре­жиму багато галузей науки досягли значних успіхів. У 1932 р. в Українському фізико-технічному інституті (м. Харків) вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. Того ж року електрозварювальна лаборато­рія Є. Патона була реорганізована в Інститут електрозва­рювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В. Філа-тов. У 1936 р. у структурі Української академії наук бу­ло утворено суспільствознавчі інститути.

У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, а багатьох його співробітників репресовано. Репресії стали невід'ємним елементом сталінської «культурної револю­ції». Діяльність митців, які змушені були прославляти Сталіна, Компартію, стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. У 1934 р. різнома­нітні літературні об'єднання були закриті й злиті у Спіл­ку письменників України. За письменниками об'єднува­лися у творчі спілки інші працівники мистецтва. Це да­ло змогу партії легше керувати «культурним фронтом». Культурні процеси були уніфіковані за допомогою єдино­го методу — «соціалістичного реалізму», який вимагав, передусім, оспівування соціалізму. Поширилося нігіліс­тичне ставлення до пам'яток культури. Були знищені по­ховання багатьох гетьманів України, зруйновані культові споруди (церкви), які мали велику архітектурну цін­ність. Історико-художні цінності з музеїв за безцінь про­давалися за кордон.

Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом та увійшло в історію як «розстріляне відродження».

Насильне утвердження нової політичної культури в українському суспільстві

Більшовики, прийшовши до влади, почали формува­ти особливу політичну культуру, підпорядковану реаліза­ції ідеї побудови соціалізму, боротьбі з його ворогами та утвердженню марксизму-ленінізму. їх діяльність базувалася на ленінській тезі, висловленій у промові на Всеро­сійській нараді політосвіт 3 листопада 1920 p.: «Мета по­літичної культури... — виховати справжніх комуністів, здатних... допомогти трудящим масам перемогти ста­рий порядок і вести справу будування держави... без експлуататорів ».

Встановлення монопартійної політико-культурної си­стеми в Україні під дією таких чинників, ідейні засади більшовизму (твердження про керівну роль пролетаріату та компартії в житті суспільства, за яким приховувалася диктатура партії);

— особливості організації ВКП(б)—КП(б)У (жорсто­кий централізм, дисципліна, підпорядкування нижчих ланок вищим);

— низький рівень загальної та політичної освіти і культури членів партії, релігієподібне розуміння ними соціальних процесів, спрощений погляд у світ;

— більшовицька етика (ідеологічна непримиренність, виправдання насильства, войовничий атеїзм);

— особливості тактики реалізації власного культурно­го ідеалу (мета виправдовує засоби, класовий розкол сус­пільства, пов'язування думки про експансію зовнішніх і внутрішніх ворогів, використання каральних органів);

— політико-культурні особливості тогочасного кому­ністичного руху (ідея непорушної інтернаціональної єд­ності, первинності соціального питання над національ­ним, визнання можливості існування лише однієї ком­партії в кожній країні).

Діяльність білпіовиків сприяла створенню антагоніс­тичного політико-культурного поля в Україні. Зокрема, існуючий антагонізм між більшовиками і українським селом поглибили діяльність комнезамів, штучне розша­рування села, перепони на шляху до щонайменшої мож­ливості його самоврядування.

Вплив Компартії на масову свідомість посилювався внаслідок деморалізації мас, соціального розпаду і маргі-налізації суспільства в результаті війни і революції; ни­зької загальної освіти населення; використання неприяз­ні мас до «старої» інтелігенції, навіть до тієї її частини, яка співпрацювала з владою; застосування таких методів боротьби, як нейтралізація «антирадянського» елементу, агентурний нагляд (інформатори, агенти), цілеспрямо­ваний розкол суспільства, нацьковування одних верств населення на інші, неправове насилля, залякування, примус, знущання, використання каральних органів, соціально-економічних криз для знищення політичних опонентів.

Ефективність адаптації мас до комуністичних цін­ностей і норм забезпечили:

— створення в період непу суворо ієрархічної й цент­ралізованої мережі закладів політико-освітньої роботи та агітколективів; використання різних форм і видів індиві­дуальної, групової, масової агітації та пропаганди;

— уніфікація, тотальна ідеологізація та політизація національно-культурної сфери суспільства; замовчуван­ня духовного та політико-культурного смислу українсь­кої історичної традиції, боротьба з нею;

— оформлення партійно-державної цензури, «чистка» бібліотек і книгарень від «ворожої» літератури;

— зобов'язання партійців доносити в цензуру та ДПУ про випадки розповсюдження «ворожої» літератури та інші «шкідливі явища»;

— комунізація театрів, естради, клубів тощо, центра­лізація управління видовищними заходами при політ­освітах, контроль за діяльністю творчої інтелігенції;

— обов'язковість залучення населення у «добровіль­ні» товариства, що опинилися під повним контролем і керівництвом Агітпрому ЦК КП(б)У;

— реорганізація і політизація системи освіти, «чистки» професорсько-викладацького складу, фільтра­ція при прийомі до вузів та аспірантури, мобілізація ко­муністів на педагогічну роботу, адміністративне втручан­ня в навчальний, науковий та творчий процеси;

— ініціювання та підтримка комуністичного дитячо­го руху, що активно впливав на школу;

— одночасне використання і боротьба з інтелектуаль­ною елітою українського суспільства, заміна її новою ро­бітничо-селянською інтелігенцією;

— боротьба з релігією та церквою (використання у перші роки непу українського національно-релігійного руху для боротьби проти церковних структур Російсь­кої православної церкви — РПЦ).

Нові гасла, доповіді, газети, журнали, радіо стали могутнім засобом придушення індивідуальності, свобо­ди думки, руйнування духовності, боротьби з україн­ською національною самобутністю, культивування кому­ністичного способу життя і поведінки.

Мовні кліше найбільш яскраво віддзеркалили станов­лення і посилення тоталітарної політико-культурної аль­тернативи в Україні. її базовими засадами були: 1) нарос­таюча централізація влади; 2) вождизм, схиляння перед партійно-комуністичними авторитетами; 3) пріоритет ідеологічних настанов над інформацією, культивування обстановки секретності й підозрілості, поліційний на­гляд за населенням; 4) суворий ідейний централізм пра­влячої партії; привілейоване становище її верхівки; 5) ві­дірваність влади й партії від населення; запобігання не­формальним контактам між владою і громадянином, управління суспільством з метою забезпечення інтересів партапарату, ігноруючи інтереси населення республіки; 6) окрема законність і мораль для партійців; безапеля­ційне нав'язування більшовицької ідеології; 7) спрощене сприйняття світу, його чіткий поділ на «ворожу буржу­азну» і «передову пролетарську» культуру; 8) ідея непри­миренної конфронтації між; «своїми» і «ворогами»; 9) приниження і нехтування в ім'я ідеологічної мети ре­альних потреб населення; 10) заміна загальнолюдських цінностей «класовою етикою», зведення індивідуалізму до аморальності, боротьба з українською національною елітою, оголошення життя людини «класовими здобут­ком і власністю»; 11) утвердження відверто агресивної лексики; 12) заперечення цінності опозиції, відсутність діалогу як методу вирішення проблем, зростаюча войов­нича нетерпимість до опозиції; 13) національний нігі­лізм, що, зокрема, відбилось в небажанні вживати саму назву «Україна» в офіційній термінології тощо.

Впровадження міфів комуністичної політичної куль­тури в українське суспільство було забезпечено і синте­зом таких груп заходів: 1) створення національно-дер­жавної, ритуально-процесуальної, політико-музичної, на­очно-агітаційної символіки та політичної топоніміки;

2) адаптацією до комуністичної моделі політичної куль­тури ключових елементів української національної ідео­логії (міфології), зокрема культивування міфу про мож­ливість розвитку української державності лише в умовах пролетарської диктатури, про нове світове призначення України; канонізація і включення Т. Шевченка та його творчості до радянсько-комуністичної міфології тощо;

3) опорою на традиційну релігійну свідомість мас (вико­ристання церковної лексики; запозичення зовнішніх форм і засобів християнського віровчення для комуніс­тичного виховання мас — заміна релігійних обрядів і свят «червоними», поширення «ленінських кутків»).

Національно-державна символіка і міфологія УСРР фіксувала уявлення про радянську винятковість, полі­тичну перевагу й обов'язковість для загального наслі­дування й копіювання; нетерпимість до інакодумців; орі­єнтацію на майбутнє і месіанський гегемонізм; необме­жену, неподільну владу диктатури пролетаріату; заперечення рівності прав і поняття «компроміс», виправдання політико-правової дискримінації; правовий нігілізм; верховенство загальносоюзних органів та законодавства, що перетворювало проголошений суверенітет України на політичний міф.

Релігієподібність, сакральне розуміння перетворень, ідея колективної жертви в ім'я здійснення пропаган­дистського ідеалу, мілітаризація суспільно-політичного життя, вождизм, непорушне схиляння перед партійними авторитетами, елітарне становище правлячої верхівки, орієнтація на перманентну конфронтацію всередині кра­їни і на міжнародній арені; колективізм, репресивна спрямованість держави; рефлекторність класово необхід­ної поведінки, боротьба з усіма, хто зрікається великої мети, як найсуттєвіші риси комуністичної політичної культури, відбила ритуально-процесуальна, політико-му-зична символіка, політична топоніміка.

Гудзь

2.4. Посилення русифікації. Більшовизм проявив себе суто російським явищем, тож законо­мірно, що за маскою «пролетарського інтернаціоналізму» у 30-і роки явно прорізалися ікла російського шовінізму. Перші удари по політиці коренізації були завдані ще в кінці 20-х років. Цькували націонал-ко­муністів. 14 грудня 1932 р. вийшла секретна постанова ЦК ВКП(б) про згортання українізації за межами України. У 1933 р. Сталін оголосив головною загрозою єдності СРСР місцевий націоналізм. П.Постишев та тисячі інших партфункціонерів з Росії витісняли місцевих керів­ників і оточували себе малоросами, які за прикладом Кулішевої «тьоті Моті» зоологічно ненавиділи все українське. Скорочено кількість ук­раїнських шкіл, із бібліотек вилучено твори десятків українських ав­торів, закривалися національні театри, в музеях заборонено «ідеалізу­вати історію козаччини». Радянські ідеологи знущалися з «націоналістичної теорії про самобутність України» і вилучили праці М.Грушевського, Ф.Вовка, С.Єфремова та ін. вчених із навчальних про­грам.

Водночас посилилася русифікація. У 1933 p., замість справді ук­раїнського правопису 1928 р. слобожанця Б.Грінченка, прийнято мак­симально наближений до російського. Такими ж зробили алфавіт, гра­матику, словники (аж до вилучення букви «ґ», слова «блакитний» тощо). Йшло вихваляння російського народу, його культури й мови. Р.Салівант зауважує, що росіяни не тільки вихваляли «великий могу­чий», а й ідеалізували себе за революційні успіхи та огортали себе містичним покровом марксистської зверхності над іншими народами Радянського Союзу і всього світу» (Субтельний О. - с 367). Власне, про це писав у 1922 р. і сам Ленін.

Зросійщення посилилося з 1938 р., за керівництва республікою М.Хрущовим. З цього часу у всіх школах запроваджене обов'язкове вивчення російської мови.

Наслідки контрукраїнізації та русифікації були катастрофічними. Українську мову звели до «кухонної», «селюцької», національну куль­туру - до провінційного «шароварного» стану із зросійщенням, як і заповідала Катерина II, міст України, особливо на Південному Сході. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації. На Кубані та в інших російських регіонах їх при видачі паспортів записали росія­нами.

Показова є доля українського борця Івана Піддубного, якого кату­вали в НКВС Ростова-на-Дону за виправлення у паспорті: «Поддубный» на «Піддубний» та «русский» на «українець». Катували «за мову та за паспорт» - згадував знаменитий чемпіон, славу якого до цієї пори при­власнює Росія.