Шляхами віків

Національно-культурна політика П. Скоропадського.

Реак­ційна соціальна політика, що настроїла проти Скоропадського основну частину суспільства, диктувалася як його класовим по­ходженням та оточенням, так і цілковитою залежністю від кайзерівської військової адміністрації, котра дивилася на Україну тільки як на джерело продовольчого постачання. Однак у сфері національно-культурної політики гетьман мав свободу дій.

Скоропадський робив спроби, і далеко не завжди безуспішні, українізувати державний апарат, який майже повністю складав­ся з колишніх царських чиновників — «українофобів». В усіх установах і військових частинах були створені курси україно­знавства.

При всілякому сприянні гетьмана міністр народної освіти та мистецтва М. Василенко розпочав українізацію загальноос­вітньої школи. Зустрічаючи опір у педагогів і батьківських ко­мітетів, він пішов обхідним шляхом: замість того щоб українізу­вати російські гімназії, засновував поряд з ними українські. Во­сени 1918 р. існувало вже близько півтори сотні українських гімназій, в тому числі сільських. Було прийнято закон про обов'язкове навчання українській мові та літературі, а також Історії та географії України в усіх середніх школах.

Поряд з існуючими університетами засновувалися нові — українські (перші — у Києві і Кам'янці-Подільському. У Київському, Харківському й Одеському російськомовних університетах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії і права.

У листопаді 1918 р. відкрилася Українська Академія наук. Наказом Скоропадського були призначені перші 12 академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; по фізико-математичному — В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, П. Тутківський; по відділу соціальних наук — М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський.

Гетьман не жалкував коштів на культурні заклади. У серпні 1918 р. була організована Національна бібліотека! в котрій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані. Засновувалися Національний архів України, Національна галерея мистецтв, історичний музей, Український національний театр під керівництвом О. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса тощо.

Кульчицький

Розвиток національної культури. Національно-культурна політика гетьманського уряду.

Культура і комуністична ідеологія. Народна освіта. Реорганізація вищої школи. Діяльність УАН.

Література і мистецтво.

1918 p., листопад. - Заснування Української академії наук.

1920 p., травень. - Створення у Києві Лесем Курбасом Київського драматичного театру.

1920 p., 21 вересня. - Прийняття РНК УСРР постанови про обов'язкове вивчення української мови в школах з неукраїнською мовою викладання.

1920 р. - Створення Державної української капели «Думка».

Національно-культурна політика гетьманського уряду

Революції, національно-визвольні зма­гання, громадянська війна, збройне втру­чання військ інших держав - все це вкрай несприятливо позначалося на всій мате­ріальній структурі суспільства. У вирі війни

гинули нагромаджувані віками культурні цінності. Проте культурний процес у ці тра­гічні роки не уповільнився, а прискорився. В умовах революційної ситуації потяг на­родних мас до культурних надбань людства

істотно зріс. Революція знищила само­державний лад - основне гальмо на шляху розвитку національної культури.

Культурна діяльність Центральної Ради : Директорії УНР майже не вийшла за межі декларацій. Набагато сприятливіші умови склалися в Українській Державі П. Скоро­падського. Кайзерівська окупаційна адмі­ністрація не заважала створювати умови для національно-культурного відродження України.

Істотну увагу гетьманський уряд при­діляв українізації загальноосвітньої школи. Щоб уникнути конфліктів, міністр народної освіти та мистецтв М. Василенко пішов шляхом, уже наміченим Центральною Ра­дою: замість українізації російських гімна­зій засновував поряд з ними українські. Во­сени 1918 р. в Україні налічувалося близько півтори сотні українських гімназій, у тому числі сільських. Уряд ініціював закон про обов'язкове вивчення української мови та

літератури, а також історії та географії України в середніх школах.

Цим шляхом уряд просувався й у вищій освіті. Утворений у 1917 р. Київський на­родний університет був реорганізований у державний. Він діяв паралельно з універ­ситетом св. Володимира. Український уні­верситет відкрився й у Кам'янці-Подільському. У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкрилися українознавчі кафедри української мови, літератури, історії, права.

М. Василенко відновив роботу щодо створення Української академії наук, запо­чатковану навесні 1917 р. Центральною Ра­дою. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана були призначені перші 12 академіків. Були засновані Національна бібліотека України, Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр (під керівництвом П. Саксаганського).

Король

Проте за час перебування уряду Скоропадського при владі відбулися й докорінні позитивні зміни, особливо на культурно-просвітницькій ниві. Тут Скоропадський мен­ше залежав від окупаційної влади і зробив дуже багато для національно-культурного і духовного відродження Украї­ни. Національна політика гетьмана була спрямована на відродження старовинних традицій, української мови.

У царині освіти ситуація була складною. Міністерство народної освіти (М. Василенко, П. Стебницький, В. Науменко) стикалося у своїй роботі з опозицією. У початкових школах з'явилась можливість навчати дітей українською мовою. Складніше було з українізацією середніх шкіл, ос­кільки в містах більшість жителів були росіянами або на­лежали до національних меншин та зрусифікованих укра­їнців. Тому, щоб уникнути конфліктів, міністерство не українізувало російські гімназії, а засновувало нові укра­їнські. Восени 1918 р. в Україні налічувалося вже приб­лизно 150 українських гімназій, у тому числі сільських. Щоправда, у гімназіях із російською мовою навчання обов'язковими стали українська мова, історія, географія України та історія української літератури. Для незамож­них учнів новоутворених українських гімназій затверджу­валося 350 іменних стипендій — імені Т. Шевченка, Г. Ско­вороди, І. Франка та інших письменників і діячів культу­ри. Восени 1918 р. було відкрито два Державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському.

У березні 1917 року з ініціативи М. Грушевського Укра­їнське наукове товариство почало розробляти статут Укра­їнської Академії наук, але реалізації цього плану завадили воєнні дії. Структуру Академії формувала спеціальна ко­місія. А вже в листопаді 1918 року наказом гетьмана було призначено перших 11 академіків: історико-філологічний відділ — Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; фізико-математичний — В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко; відділ соціальних наук — М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський. На посаду президента Академії гетьман запросив М. Грушевського; після його відмови було призна­чено В. Вернадського, а секретарем — А. Кримського.

Кримський Агатангел Юхимович (1871—1942) — істо­рик, філолог, сходознавець, письменник, перекладач. Ака­демік УАН (з 1918). Народився у Володимир-Волинському в сім'ї вчителя. У 1889 р. закінчив колегію ім. П. Галагана в Києві, в 1892 р. — Лазаревський інститут східних мов, у 1896 р. — Московський університет. З 1918 р. викладав у закладах Києва. Кримський — один із фундаторів УАН і до 1928 р. — її секретар. Досліджував історію та літературу Персії, Туреччини, арабських країн переважно періоду се­редньовіччя. Йому належить багато перекладів з арабської, перської, тюркських мов, зокрема історичних джерел, у то­му числі подорожніх нотаток Павла Алеппського. Автор ба­гатьох досліджень української мови, фольклору, літерату­ри. На початку німецько-радянської війни був вивезений органами НКВС до Казахстану, де помер у Кустанайській в'язниці. Науковий доробок Кримського становить майже 1000 наукових праць, більша частина яких видана п'яти­томним зібранням творів у 1972—1973 pp.

Було засновано Український державний архів, Націо­нальну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку (було зібрано понад 1 млн. книг), Український національний театр під керів­ництвом П. Саксаганського та «Молодий театр» під керів­ництвом Леся Курбаса, Українську державну капелу під орудою О. Кошиця та Державний симфонічний оркестр під керівництвом О. Горілого. Істотні зрушення відбулися і у видавничій справі, зокрема, було налагоджено видання під­ручників, на що уряд асигнував значні кошти.

Непростою на той час була релігійна ситуація. Біль­шість духовенства та мирян, виходячи з історичних тради­цій, намагалася зберегти підпорядкованість Української православної церкви Московській, слов'янську мову в бо­гослужінні. Інша частина бажала націоналізації церкви (автономії). У січні 1918 року в Києві зібрався Церковний собор, але повстання більшовиків і злочинні дії муравйовських військ перервали його роботу. Тоді ж було підступно вбито голову Української православної церкви митрополи­та Володимира за нез'ясованих до кінця обставин. Гетьман Скоропадський на відновленому соборі в листопаді 1918 року заявив, що українська церква мусить бути автоке­фальною. Оскільки прибічників автокефальної церкви було значно менше, цей крок гетьманського уряду наблизив його падіння.

Отже, діяльність гетьманського уряду, попри всі його прорахунки й хиби, мала багато вагомих здобутків, які сприяли утвердженню української національної ідеї та становленню української державності.

Гупан

КУЛЬТУРА ТА ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ У 1917-1920 pp.

30.1. Характеристика історичних умов стану культури та духовного життя.

30.2. Діяльність культурно-просвітницьких організацій та боротьба з неписьменністю.

30.3. Становище освіти.

30.4. Тенденції в літературі та мистецтві.

Визвольні змагання 1917-1920 pp. відкрили нову сторінку в культурному розвитку України. Розпад Російської імперії, боротьба за створення суверенної України, соціальні конфлік­ти та пов'язані з ними сподівання викликали духовне підне­сення в суспільстві. Разом з тим запекла класова й національ­но-визвольна боротьба політизувала свідомість, розколювала суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей. Кожний політичний режим, що стверджувався в Ук­раїні, намагався впроваджувати власну лінію в галузі культу­ри. В суспільстві домінували нетерпимість, жорстокість, зне­вага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала престиж, інтелігенція — джерела існування. Тисячі інтелекту­алів, діячів культури емігрували за кордон. Інтелігенція по­повнювалась за рахунок інших соціальних прошарків. За та­ких умов культурний процес в Україні набував своєрідні, властиві тільки цьому періоду форми.

Зусиллями української інтелігенції після Лютневої рево­люції почали розповсюджуватися національні, культурно-прос­вітницькі організації — «Просвіти», які активно діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. У квітні та ве­ресні 1917 р. в Києві відбулися просвітницькі з'їзди. На почат­ку осені 1917 р. в Україні діяло 952 «Просвіти». Більшовики прагнули поставити «Просвіти» під свій контроль, перетвори­ти їх в знаряддя комуністичного виховання. У червні 1921 р. чисельність осередків «Просвіт» становила 4 тис. Проте перебу­дувати діяльність «Просвіт» більшовикам не вдалося і вони по­чали їх знищувати. Протягом громадянської війни більшовики створили свою систему культурно-просвітницьких закладів, яких наприкінці 1.920 р. нараховувалось близько 15 тис. Це були клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні тощо.

Всю цю роботу координував наркомат радянської пропаганди, який очолював Артем (Ф. Сергеев), а потім О. Колонтай. У 1920 р. була створена республіканська комісія боротьби з не письменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. У 1920 р. в Україні діяло 7 тис. шкіл та гуртків, де навчалося понад 200 тис. людей віком від 8 до 50 років. Підсумки роботи з ліквідації неписьменності були підведені у 1920 р. з ураху­ванням демографічного перепису населення. Якщо до революції серед мешканців України грамотних нараховувалося 27,9%, то наприкінці 1920 р. — 51,9%.

1917-1920-ті pp. позначилися демонтажем старої системи народної освіти і пошуками нових форм, які б відповідали ха­рактеру та завданням політичних режимів, що стверджували­ся в Україні. За короткий строк Центральна Рада розгорнула будівництво національної школи, були засновані 53 українські гімназії, складені навчальні програми для шкіл, розроблені плани українізації навчальних закладів.

Радянська влада намагалася створити принципово нову школу, відмовляючись не тільки від дореволюційного досвіду, але й від досягнень Центральної Ради. Історію, літературу та інші гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на ос­нові марксистських ідей. В школі скасовувалося викладання Закону Божого.

За доби Гетьманату продовжувалася українізація шкільни­цтва. Вийшло друком українською мовою понад 1,5 млн. під­ручників. Наприкінці правління гетьмана П. Скоропадського в Україні функціонувало 150 українських гімназій. За часів Ди­ректорії українізація школи проводилась ще інтенсивніше, але у зв'язку з швидкими змінами політичної ситуації закріпити ці досягнення не вдалося.

У 1919 р. українізація відійшла на другий план, оскільки радянська влада підпорядкувала реформування школи завдан­ням комуністичного виховання. У липні 1920 р. РНК УСРР затвердив «Положення про єдину трудову школу УСРР», відповідно до якого в республіці вводилось обов'язкове без­коштовне навчання для дітей віком від 7 до 16 років. Згідно з офіційними даними, наприкінці 1920 р. в Україні нараховувалось 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл. Чисельність учнів зросла в республіці від 1,7 млн. у 1917 р. до 2,25 млн. у 1920 р.

Центральна Рада розробила план заснування вищих на­вчальних закладів (ВНЗ) з українською мовою викладання.

6 жовтня 1918 p. урочисто відкрився перший державний укра­їнський університет у Києві, 22 жовтня — у Кам'янці-Подільському. Ці університети відкрились за часів гетьмануван­ня П. Скоропадського. В умовах радянської влади відбулися -«революційні» зрушення в системі вищої освіти. Від автономії ВНЗ нічого не залишилося. Університети — як осередки вільнодумства — були ліквідовані, а на їх основі створювались галузеві навчальні заклади — інститути народної освіти. Для підготовки селянської та робітничої молоді до навчання у ВНЗ в 1920 р. були відкриті робітничі факультети. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 13 робітфаків, 38 ВНЗ, де навчалося понад 57 тис. студентів та слухачів, що в декілька разів пере­вищувало дореволюційну кількість студентів. Складнощі рево­люційних негараздів негативно позначилися й на науці. Проте навіть за таких умов учені України досягли певних здобутків, продуктивно працювали хімік Л. Писаржевський, біохімік О. Палладій, філолог, історик А. Кримський, історик Д. Багалій. 24 листопада 1918 р. в останні дні гетьманщини відкрилася Ук­раїнська Академія наук (УАН), її головою став В. Вернадський, який керував академією і за часів радянської влади.

Література 1917—1920-х pp. віддзеркалювала надзвичайно складну і суперечливу панораму життя та боротьби, небувало­го піднесення людського духу, морального зубожіння, небаче­ну трагедію братовбивчої війни. Помітною течією в поезії цьо­го періоду був романтизм, який представляли В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан, П. Тичина та ін.

У 1917-1920 pp. помітні зміни відбулися в театральному мистецтві. Під час Гетьманату був заснований театр драми та опери. За часів радянської вла­ди у театральній сфері сталися серйозні зрушення, зокрема бу­ла розгорнута націоналізація, перейменувалися і закривалися «аполітичні» та «ідейно-ворожі» осередки мистецького життя. Театр драми і опери був реорганізований у Перший театр Української Радянської Республіки ім. Т. Шевченка. У січні 1920 р. у Вінниці було засновано новий Драматичний театр ім. І. Франка, який у 1926 р. переїхав до Києва (керівник Г. Юра). Ще у 1918 р. за часів Гетьманату було засновано Дер­жавний симфонічний оркестр, з 1919 р. він був відомий як Республіканський симфонічний оркестр ім. М. Лисенка. Сим­фонічні оркестри працювали в Харкові, Катеринославі, Одесі. У 1918 р. в Києві було створено Перший український націо­нальний хор під керівництвом О. Кошиця. Він виявився настільки популярним, що того ж року було створено Другий національний хор. У 1919 р. вони об'єдналися в Державну мандрівну капелу («Думка»). Цей колектив здобув визнання не тільки в Україні, а й поза її межами, зокрема на гастролях у Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії. Вагомим здобутком в історії українського мистецтва стало утворення 5 грудня 1917 р. Української Академії мистецтв. її членами бу­ли М. Бойчук, Г. Нарбут, Г. Нерода, І. Падалка та ін.

Таким чином, культурні процеси 1917-1920 pp., що відбу­валися на зламі історичних епох, втілювали у собі яскраві, не­повторні , суперечливі ознаки часу і створювали фундамент для подальшого розвитку української культури.

Гайдуков

Культура України в 1917-1920 pp.

Складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси, пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, роз­гортанням українських визвольних змагань, справили значний вплив на культурне життя тогочасного суспільства. Без перебільшення можна сказати, що особливо плідними з цього огляду були роки української революції та боротьби за збереження української держав­ності. Багато з того, що було зроблено Цен­тральною Радою, Українською Державою ге­тьмана П. Скоропадського, Директорією УHP у сфері культури, було зроблено вперше в новітній історії України. Предметом особливої уваги були заходи, спрямовані на відродження національної самосвідомості, на створення власної держави.

Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які створювали бібліотеки, різноманітні гурт­ки й курси, видавали українські книги та жур­нали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української культури, науки й освіти. Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення «Просвіти». На цей час було від­крито 57 середніх шкіл з українською мовою навчання, які існували на приватні або гро­мадські кошти, а через рік їх число зросло до понад 150. Велика увага приділялася ви­данню українських підручників. Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ 2 млн. навчальних видань.

Справа українізації, яка постійно наштов­хувалася на спротив росіян та зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Цен­тральною Радою було створено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович. Тоді було складено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові, Одесі відкриті народні уні­верситети. Поряд із цим розпочали роботу низка професійних шкіл, Педагогічна академія та Академія мис­тецтв у Києві. Розвивалася українська видавнича справа. В 1917 р. було видано 677 назв книжок рідною мовою та виходило 63 періодичних видання. Було засновано також український театр, вживалися заходи для засну­вання українських музеїв. Плідну роботу на ниві науки і освіти проводив відомий вчений і громадський діяч М. Туган-Барановський. Восени 1917 р. з його ініціативи було створено Українське товариство економістів, на базі якого згодом виник один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України — Консульські курси.

Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманської влади П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було перетворено на Дер­жавний український університет, а Педагогічну акаде­мію — на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для сере­дніх шкіл. Ще один Державний український університет було відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві почав працювати на кошти земства Український історико-філологічний факультет. У листопаді 1918 р. на базі ки­ївської Академії мистецтв постала Українська Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні українські митці — Г. Нарбут, Ф. Кричевсъкий, М. Бойчук, Ф. Бу­рачек, О. Мурашко. Гетьманським урядом був затвер­джений проект закону про Українську Академію наук, її першим президентом став ІЗ. Вернадський, а секре­тарем — А. Кримський. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів. Тоді ж були започатковані Державний український архів, Національ­на галерея мистецтв, Український історичний музей, На­ціональна бібліотека. Були також засновані Державний драматичний театр, Державний народний театр, Молодий театр на чолі з Л. Курбасом. Г.Юра з групою акторів, що відокремилися від Молодого театру, створив театр ім. І.Франка. Під керівництвом О. Кошиця в Києві постала Українська Державна капела. Жили й творили майстри старшого покоління — письменники Панас Мир­ний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко, С. Васильченко, багато видатних живописців, скульпто­рів, композиторів. У нову добу входили молодші — П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, В. Кобилянський, котрі почали свою творчість іще до революції.

В українській культурі 1917—1920 pp. було, звісно, чимало проблем і труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої шкоди розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р. був розстріляний денікінцями. Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий більшо­виками. Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти, церкви, які не сприйняли радянсько-більшовицького режиму, опинилися за межами України, на еміграції. Нова влада, керуючись горезвісним прин­ципом класовості та партійності, оголошувала шкідливим і антинародним усе, що не відповідало цим вимогам. Школа, в тому числі вища, перетворилася на знаряддя партійної політики. Зносилися пам'ятки минулого. На­томість повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енгельса, Леніна. Робився максимум того, аби знищити все національно самобутнє, щоб до краю деформувати українську ментальність. Наслідки такої політики дають­ся взнаки й сьогодні. Саме тому слід уважно вивчати і враховувати уроки тих складних і драматичних часів.

Найтиповіші запитання на вступних іспитах:

Хто був першим президентом Української Академії наук?

Які культурні заклади відкрилися в Україні в період гетьманства Скоропадського?

Де в Україні були відкриті нові університети?

Полонська-Василенко