Kursova_Robota_Kulish_gotova

5)двоканальна система податків, що передбачає поряд із за-гальнофедеральними податками й податкову систему суб'єктів федерації.

Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету центральним федераль­ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе­му Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані. Вони можуть бути формально (юридично) визнаними, а фак­тично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відно­сяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Федерація є розповсюдженою формою державного устрою. Нині у світі нараховується близько 30 федеративних держав, більшість з них великі по території і чисельності населення співтовариства. У їхнім числі і могутні в політичних і економічних відносинах держави (США, Канада, ФРН, Австралія), і держави з високим (Швейцарія, Австрія, Бельгія) і середнім рівнем індустріального розвитку (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, Індія, Пакистан), і країни, що розвиваються, (Малайзія, Нігерія, Об'єднані Арабські емірати, Коморські острови).

Федерація, як говорилося уже вище, - це така форма державного устрою, при якій кілька державних утворень поєднуються і створюють нову союзну державу. Складові федерацію державні утворення (штати, республіки, землі, провінції, кантони й ін.) є її суб'єктами, що володіють визначеною политико-правовою самостійністю [7, с.119]. До складу сучасних федерацій входить різне число суб'єктів: США - 50, Австралійського Союзу - 6, Канади - 10, Австрії - 9, Бельгії - 3, ФРН - 16, Швейцарії - 23, Аргентини - 22, Бразилії - 26, Венесуели - 20, Мексики - 31, Індії - 25, Пакистану - 4, ОАЕ - 7, Малайзії - 13, Нігерії - 21, Коморських островів - 3. Найбільша кількість суб'єктів входить до складу Російської Федерації - 89.

Звичайно під федерацією розуміється така складна союзна держава, частини якої (суб'єкти федерації) є державними утвореннями, права яких розширені аж до права суверенітету. Для федерації характерними є такі ознаки: наявність єдиної території, яка складається із членів - су б'єктів федерації, кожен з яких має власний адміністративно- територіальний устрій; наявність загальної конституції федерації та конституцій її суб'єктів; Наявність системи законодавство як федерації, так і її наявність громадянства як федерації, так і її суб'єктів, тобто можливим є подвійне громадянство (ФРН, Австрія);  можливість суб'єктів федерації мати власну судову та правову системи (США); наявність загально-федеральної податкової та грошової сис теми; вертикальний розподіл влади між федеральним центром та суб'єктами федерації; федеральний центр має виключні повноваження у контролі над проведенням зовнішньої політики; Федеральний центр може використовувати свою владу неза лежно від схвалення суб'єктів федерації; наявність певних суверенних прав у суб'єктів федерації; суб'єкти федерації не мають права в односторонньому поряд ку припиняти зв'язки з федеральним центром; жодна з поправок до конституції не може діяти без схвален ня суб'єктів федерації; конституційний суд тлумачить конституцію і вирішує супе речки між федеральним центром та суб'єктами федерації; верховенство федерального законодавства над правом суб'єктів. Федерація ґрунтується на трьох принципах — національному, територіальному та змішаному. Національний принцип передбачає утворення федерації шляхом об'єднання національних держав. Прикладом такої федерації був СРСР. На сучасному етапі до національних федерацій належать Югославія (яка об'єднує дві національні держави: Сербію та Чорногорію), Індія, Бельгія. Територіальний принцип передбачає об'єднання певних територій. Класичними прикладами територіальних федерації є США і латиноамериканські федерації (Мексика, Венесуела, Бразилія тощо), де об'єднуються території. Змішаний тип передбачає своєрідне змішане об'єднання: частина федерації об'єднується за національною ознакою, а інша — за територіальною. Цей тип змішаної федерації можна назвати національно-територіальним. Прикладами таких федерацій є Канада і Російська федерація. Однак може існувати і територіально-національна федерація. В її умовах об'єднуються території, але може існувати певний національний (як правило, мовний) елемент. Прикладом такої федерації є Федеративна Республіка Німеччини, яка об'єднує землі: Саксонію, Баварію, Прусію тощо, жителі яких говорять на різних діалектах, однак існує спільна німецька мова [8,с.303]. Щодо класифікації федерацій, то поділ держав залежно від права виходу з союзу на жорсткі, що передбачають право виходу (наприклад, СРСР) і м'які (не передбачають такого права) вже не є актуальним. З ліквідацією СРСР право націй на самовизначення було суттєво обмежене діючими на території колишнього Радянського Союзу конституціями. Інша класифікація поділяє всі федерації на симетричні та асиметричні. До перших належать США, ФРН, Канада та ін., до других - Росія. Симетричними визнаються федерації, суб'єкти яких мають однаковий правовий статус. Так, кожен штат у США, кожна провінція в Канаді, кожна земля в ФРН мають однаковий комплекс повноважень стосовно вирішення певних питань регіонального рівня. В умовах же асиметричної федерації правовий статус її суб'єктів дещо відрізняється. Так, у Росії «повноцінними» суб'єктами федерації можна вважати лише республіки, в яких існує своя «державна» мова. Краї ж, області, Москва та Санкт-Петербург з цієї точка зору не є повноцінними суб'єктами федерації. Федерацію слід відрізняти від конфедерації, яка являє собою міжнародно-правовий союз суверенних держав, до компетенції якого передаються деякі важливі питання. Близькими до суб'єктів федерації можуть бути також автономні утворення деяких унітарних держав. В цілому в практиці однозначно окреслити правовий характер тих чи інших утворень часто доволі важко.

До федерацій змішаного типу відноситься Російська Федерація. У її складі знаходяться суб'єкти, що представляють собою національно-державні і національно-територіальні утворення (республіки, автономні області, автономні округи), а також адміністративно-територіальні утворення (краї, області, міста федерального значення). І все-таки багатонаціональність є істотною ознакою Росії, а тому національний фактор є визначальним у федеративному устрої держави.

Існують федерації, у яких при домінуванні територіальної ознаки у федеративному устрої враховується й етнічний фактор. До таких федерацій можна віднести Швейцарію, Канаду, Пакистан, Бірму. Є федерації, створені по мовній ознаці. Це, наприклад, Індія, Бельгія, де крім іншого суб'єкти відрізняються найбільш уживаною мовою [9,с.229].

Разом з тим слід зазначити, що розподіл федерацій на різні види дуже умовно. У чистому вигляді не існує ні територіальної, ні етнонаціональної, ні мовної моделі федерації. Немає і федерацій взагалі в «чистому виді». Будь-яка федерація має риси унітаризму. І, навпаки, унітарна держава деякою мірою є носієм елементів федералізму. Приміром, Іспанія є унітарною державою. Однак її законодавча влада, широкі повноваження 17 автономних областей наближають Іспанію до федеративної форми устрою.

Ряд державознавців вважає, що вхідні до складу федерації держави не є суверенні. Їм наданий лише деякий еквівалент суверенітету, що полягає в більш-менш широкій участі в здійсненні державної влади федерацією. Зокрема, на думку Георга Єлинека, «правопорядок союзної держави заснований на конституції, що є її власним законом і може бути змінена тільки законом союзної держави, але аж ніяк не волею - хоча б і усіх - окремих держав, виявленою в інших, окрім установлених конституцією, формах. У межах панування союзної держави окремі держави утрачають свій державний характер. У цих межах їхня діяльність або зовсім припиняється і замінюється власним управлінням союзної держави, або вони одержують характер самоврядних корпорацій на зразок комунальних союзів, оскільки здійснюють управління за посередництвом своїх органів, відповідно до законів і під контролем союзної держави».

На користь цієї точки зору свідчить і те, що у федерації територія і населення окремих держав часто об'єднані в нерозривне ціле: територія окремих держав є територія федеральної держави, народи окремих держав - її єдиний народ. Однак державна влада федерації в кінцевому рахунку виходить від влади держав, що ввійшли в її склад. Це може виявлятися в різних формах. Іноді уряди вхідних у федерацію держав утворюють вищу владу союзної держави. Іноді із середовища єдиного народу як суб'єкта федерації вибираються органи федеративної влади, наприклад, президент. Але й у цьому другому випадку державам надані права участі в здійсненні союзної державної влади. Наприклад, у всіх республіканських союзних державах одна з палат парламенту функціонує як представницький орган членів федерації [10,с.188]. Більш того, у деяких з них рівність суб'єктів федерації виражається в наданні кожній державі - члену рівного числа депутатських місць, найчастіше окремі держави, що входять у федерацію, мають вирішальний голос при зміні конституції.

Це свідчить про велику й емпіричну розмаїтість федеративних устроїв, частина з яких, історично міняючись, відбиває тенденцію до перетворення ряду федерацій в унітарні держави. Як показує досвід СРСР 1989 - 1991 р., можлива й інша тенденція до перетворення федерації в конфедерацію і навіть до її повного розриву. У принципі можна затверджувати, що федерація - об'єднання держав, суверенних остільки, оскільки їхній суверенітет не обмежений суверенітетом федеративної держави.

Федералізм не можна змішувати з децентралізацією й автономним самоврядуванням. Держава може бути надзвичайно централізованою, однак федеративною. І, навпаки, держава може бути побудована на широкій автономії частин і в той же час може бути нефедеративною.

Суб'єкт федерації, як правило, наділяється установчою владою, тобто Йому дається право прийняття власної конституції, що повинна відповідати союзній конституції. Він має право видання законодавчих актів, що діють тільки на території цього суб'єкта і відповідних федеральному законодавству (принцип пріоритету федерального законодавства). Суб'єкт федерації має свою власну правову і судову системи. Однак, принципи організації і межі юрисдикції судових і інших органів визначаються конституцією федерації.

Федерацію від конфедерації відрізняють наступні риси:

- єдина територія, населення, що живе на даній території;

- наявність загальнофедеральних державних органів влади на всій території держави;

- наявність конституційних гарантій територіальної цілісності держави, відсутність у частин держави права виходу з нього;

- неможливість для суб'єктів федерації вступати в які-небудь державні союзи за її межами;

Федерацію від унітарної держави відрізняють наступні риси:

- конституційний, договірний чи конституційно-договірний поділ повноважень між федеральним центром і суб'єктами федерацій;

- конституційні гарантії територіальної цілісності суб'єктів федерації;

- самостійність суб'єктів федерацій у здійсненні ними приналежних їм повноважень;

- право вибору суб'єктом федерації форми своєї політичної організації;

- право учасників федеративних відносин на двостороннє (горизонтальне і вертикальне ) регулювання державно-владних повноважень.

Розділ 4

Конфедерація

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах.

Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери­торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Пра­вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів [11,с.572]. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів.Вступивши в конфедеративний союз, держава цілком зберігає свій суверенітет і продовжує виступати самостійним суб'єктом у всіх зовнішніх і внутрішніх справах. За таких умов органи конфедерації не мають імперативної влади стосовно членів, які входять в союз і прийняті ними рішення стають обов'язковими для держав, що вступили в союз, тільки після підтвердження цих рішень власними органами влади. Як правило, конфедерація не має єдиної армії, законодавчих органів, єдиного громадянства, єдиної системи податків, бюджету, грошової одиниці. Конфедерації варто відрізняти від коаліцій, що є власне кажучи оборонними чи наступальними союзами. У відмінності від них конфедерація є відносно постійним утворенням, що має державно-правовий характер і конфедеральні органи управління і розповсюджуючи свою владу не тільки на зовнішні справи. Так, сучасна Швейцарія має назву Швейцарська конфедерація. Ця країна й досі за конституцією (Федеральна конституція Швейцарської конфедерації 2000 р.) зберігає формальний статус конфедерації, хоч формою державного устрою є федерацією. Це дозволяє нам виділяти, принаймні, два різновиди конфедерацій. Залежно від реального суверенітету всі конфедерації можна поділити на юридичні і фактичні [12,с.57].

Фактичною ж конфедерацією вважається така, де неухильно дотримується право суверенітету членів конфедерації. Прикладом фактичної конфедерації можна вважати Конфедерацію Південних Штатів під час громадянської війни в США 1861-1865 рр.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються (Австро-Угорщина, Швеція, Норвегія та ін.), або еволюціонують у федерацію (США, 1777-1787; Канада, 1867-1949; Німеччина, 1815-1866; Швейцарія, 1242-1848) та інші [12,с.63].

Ознаки конфедерації:

1) договірна форма утворення;

2) збереження суверенітету держав, що входять до її складу;

3) тимчасовий характер утворення - задля досягнення певних цілей;

4) обмеженість предметів відання - питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, загальної системи комунікацій, вирішення спорів між суб'єктами конфедерації. Розширити предмети відання можна лише за згодою всіх держав, що її становлять;

5) відсутність загальних для всієї конфедерації єдиної території, державного кордону, конституції і громадянства;

6) відсутність загальних законодавчих, судових органів, системи управління, фінансової системи (фінансова основа - добровільні внески їх суб'єктів), тобто власної конфедеративної правової системи;

7) формування тільки тих загальних органів, котрі необхідні для здійснення завдань, визначених у договірних актах (наприклад, загального конфедеративного органу, що складається з представників суверенних держав);

8) ухвалення рішень загальних конфедеративних органів за принципом консенсусу (одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів) з подальшого ратифікацією таких рішень суб'єктами конфедерації; у разі незгоди з рішенням не настає ніяких санкцій, оскільки кожний суб'єкт конфедерації має право нуліфікації, тобто відмови у визнанні чи в застосуванні актів конфедерації;

9) наявність свободи виходу (права сецесії) зі складу конфедерації в кожного з її суб'єктів.

Ознаки конфедерації показують, що вона не є стійким утворенням. Тому у державно-правовій практиці вона здебільшого існувала як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їхньої федерації або навіть до утворення нової унітарної держави.

Була спроба й іншого характеру – перетворити федерацію на конфедерацію. До неї вдавалися, щоб не допустити розпаду колишнього СРСР, проте й вона виявилася безрезультативною, тому що не знайшла порозуміння серед керівників держав колишніх союзних республік.

Конфедерацію не слід ототожнювати з державами, що об'єднуються на основі міжнародно-правового договору [13,с.148]. На відміну від конфедеративної угоди, міжнародні договори укладаються й ратифікуються парламентами або главами держав (президентами або монархами). Положення таких договорів є юридично обов'язковими для держав-учасниць.

Характерними рисами конфедерації також є: єдність території, чи суміжність кордонів, подібність рівня розвитку економіки і навіть єдність валюти. Певними ознаками конфедеративності володіє ЄС, однак члени цього співтовариства не виражають офіційного прагнення до утворення конфедерації як форми державного устрою нової держави. Тим більше важко назвати конфедеративним таке утворення як СНД. Тут, поки, не знайшли свого реального втілення багато загальних цілей заявлених в Статуті СНД.

Розділ 5

Імперія

Імперія (що з латинської мови означає «панування») — різновид складної держави, яка характеризується насильницьким об'єднанням територій суверенних багатонаціональних держав або їх частин. Особливі риси імперії: утворена в результаті експансії; складовими є адміністративно-територіальні одиниці — колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за правовим статусом; двохступенева система органів державної влади (влада метрополії і колонії); центральний орган влади — імператор (глава держави), та місцеві органи — намісники, губернатори тощо, які призначаються імператором; правова система грунтується на принципах права метрополії; для правового статусу населення характерне дискрімінаційне становище представників не панівних націй, відсутність або обмеження політичних прав і свобод.

Імперія як форма державного устрою розглядається у історичній ретроспективі: Римська імперія, Османська імперія, Російська імперія. Окремо необхідно розглядати Британську імперію, розвиток відносин у якій у XX ст. призвів до набуття нею нового нетрадиційного змісту: перетворення з імперії на співдружність 40 країн на чолі з Великобританією.

За Л. М. Гумельовим, створення імперій було під силу не всім народам, а лише тим які мали "найвищу пасіонарність", тобто найвищу енергію і непоборне внутрішнє прагнення до діяльності, спрямованої на досягнення певної мети.

За часовим критерієм розрізняють:

• стародавні імперії [від давніх часів до кінця середньовіччя (Рим, Єгипет)];

• нові імперії [XVI-XIX ст. (Османська, Російська, Британська імперії)];

• новітні імперії [XX ст. (нацистська Німеччина).

Стародавні імперії

Аккадська імперія за часів Саргона Аккадського (24 століття до нашої ери), була однією з перших великих імперій. У 15-му столітті до н.е., в епоху Нового царства Давній Єгипет, за правиління Тутмоса III, став імперією з моменту включення Нубії і стародавніх міст-держав у Леванті. Першою імперією, на кшталт Риму в організації, була Ассирійська імперія (2000—612 до н.е.). Успішною, великою і мультикультурною імперією була Перська імперія Ахеменідів (550—330 до н.е.), поглинувши Месопотамію, Єгипет, частину Греції, Фракії, частину Близького Сходу, більшу частину Центральної Азії і Пакистану, поки не була повалена і замінена короткотривалою імперією Александра Македонського. Імперія Маур'їв була географічно великою і могутньою імперією, в стародавній Індії, якою правила династія Маур'їв (321—185 до н.е.). Імперія була заснована в 322 р. до н.е. Чандрагупта Маур'я і швидко розширив свою владу на захід в центральній і західній Індії користуючись порушенням місцевої влади в результаті відступу на захід Александра Македонського. У 320 р. до н.е. імперія повністю захопила північно-західну Індію до Афганістану, перемігши і завоювавши сатрапів залишених Александром Македонським.

Нові імперії

Виникнення централізованих національних держав в епоху нового часу в поєднанні з загостренням міждержавних відносин і необхідністю нарощування військового потенціалу, а також початок колоніальної експансії призвели до виникнення імперій нового типу: Іспанської, Російської, Португальської, Французької, Британської тощо. Більшість із них проіснувала до 70-х років XX ст.

Новітні Імперії

Після розпаду недовговічного Третього рейху, і провалу спроби створити велику імперію в Євразії, Німеччина була розділена між західною і радянською сферами впливу аж до перебудови і розпаду Радянського Союзу [14, с.137].

За геополітичним положенням імперії поділяють на зовнішні і внутрішні; за типом режиму - на авторитарні і тоталітарні.

Імперіям притаманні як суто імперські, так і спільні з унітарною державою риси.

До суто імперських рис належить:

• наявність колоній чи напівколоній;

• панування єдиної державної ідеології;

• існування величезної військової, політичної, економічної та адміністративної бюрократії;

• готовність центру допускати до імперської еліти представників периферійних еліт за умов їхньої асиміляції;

• агресивність, войовничість і експансіонізм;

• намагання створити державу не локального, а континентального, навіть світового масштабу;

• концентрація в метрополії матеріальних, духовних, інтелектуальних багатств імперії;

• самоізоляція (імперія, за англійським істориком А. Тойнбі, - "замкнений універсум") [14, с.148].

До властивостей, притаманних і імперіям, і унітарним державам, можна віднести наявність:

• єдиного управлінського центру;

- управлінської вертикалі;

• єдиної системи права.

Крім того, імперіям притаманні певні елементи федералізму, а саме:

• поліетнічний склад населення;

• етнонаціональний територіальний поділ;

• існування державних утворень, подвійного громадянства.

Імперії створювались або шляхом приєднання нових територій на добровільній основі чи внаслідок загарбницьких війн і були ефективною формою державного устрою за часів, коли в державній політиці країн воєнно-політична складова переважала соціально-економічну. Імперії в своєму розвитку пройшли такі етапи існування: народження, піднесення, застій, криза, загибель. У сучасному світі імперій не залишилось. Теоретично це можливо, але практично малоймовірно. Адже людство виробило і успішно користується іншими, альтернативними імперіям, формами державного ладу та міждержавних утворень, а саме - федеративними та конфедеративними утвореннями.

Незважаючи на популярність концепцій держави-нації, наразі імперії продовжують в тому чи іншому вигляді існувати. Як правило, це континентальні держави, які не мали досвіду колоніалізму. Китай тривалий час також був імперією, а наразі Китай прагне до побудови етнократичної національної держави. Євросоюз і США в переносному сенсі також вважаються імперіями відповідно до критеріїв розділу Ознаки імперії. Проте з точки зору теорії держави-нації перший є співдружністю націй з особливою формою наднаціональності, а друга є класичною державою-нацією, де етнічні відмінності витіснені з політичної площини, що зовсім не притаманно імперіям.

Розділ 6

Державний устрій України

Державний устрій України — це її територіальна орга­нізація, яка характеризується певною формою конституцій­но-правових відносин між державою в цілому та її складови­ми частинами.

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

• форму держави та її конституційне закріплення;

• характеристику України як демократичної держави;

• визначення України як суверенної незалежної держави;

• конституційне закріплення України як правової держави;

• характеристику України як соціальної держави.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Україна є унітарною державою. Основними ознаками цієї форми державного устрою є:

• Україна має власну територію, яка є єдиною, неподіль­ною, недоторканною і цілісною (ст. 2 Конституції);

• Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не дозволяється (ч. 3 ст. 3 і ст. 17 Конституції);

• Україна, як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції);

• Україна має власну систему законодавства, на її терито­рії забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції);

• Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції);

• В Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції);

• В Україні визнається і гарантується місцеве самовряду­вання (ст. 7 Конституції);

• Державною мовою України є українська мова (ст. 10 Кон­ституції);

• Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).

• Віданню України підлягає визначення обласного, район­ного поділу і вирішення інших питань адміністративно-тери­торіального устрою.

• Україна як незалежна суверенна унітарна держава про­йшла складний шлях від існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної унітарної держави.

• Її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності ста­новлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконав­чої державної влади в особі державних адміністрацій на від­повідній території та представницькі і виконавчі органи міс­цевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141 Конституції).

• До системи адміністративно-територіального устрою вхо­дить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції)[15].

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єди­на система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.