Особисті немайнові правовідносини подружжя — це врегу­льовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі.

Особисті немайнові права подружжя мають певні особливості.

По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а в зв'язку із взяттям шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку. Таким чином, вони діють лише в сімей­них відносинах.

По-друге, особисті немайнові права подружжя не є абсолютними, бо вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим з подружжя. Тому особистим правам одного із по­дружжя протистоїть обов'язок іншого з подружжя не перешко­джати їх здійсненню, не порушувати їх.

По-третє, особисті немай­нові права подружжя є визначальними в сімейних правовідноси­нах. Саме з них як похідні виникають усі інші права подружжя.

По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому.

По-п'яте, немайнові особисті права подружжя можуть припинятися з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розір­вання шлюбу, оскільки їх припинення відбувається разом із при­пиненням шлюбу.

1) право на материнство (ст. 49 СК).

Право на материнство є одним з найважливішим особистих немайнових прав матері. Материнство - це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію - на­роджувати дітей, утримувати та виховувати їх.

СК передбачено відповідальність за позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції). Позбавлення можливості народити дитину може виражатися у таких формах:

- неправомірна заборона народжувати дитину під загрозою вільнення із служби чи місця роботи;

- протиправна поведінка щодо жінки, що мала наслідком позбавлення її можливості народити дитину.

Закріплення права на материнство СК дозволяє жінці користуватися усіма способами захисту свого права. При цьому законодавець допускає ще й специфічні наслідки, якщо жінці чиняться перешкоди в можливості народження дитини. Так, відповідно до ч. 2 ст. 49 СК, небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

Право на материнство включає в себе певні обов’язки подружжя. Так вагітній дружині мають бути створені в сім’ї умови для збереження її здоров’я та народження здорової дитини (ч. 4 ст. 49 СК). Дружині-матері мають бути створені умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов’язків (ч. 5 ст. 49 СК).

2) право на батьківство (ст. 50 СК).

Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридично посвідчений записом у державних органах РАЦС про народження. Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України право на батьківство охороняється законом.

Згідно ч. 2 ст. 50 СК відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

Коли репродуктивна функція чоловіка припиняється не з його воли, він має право вимагати відшкодування завданої йому моральної шкоди (ч. 3 ст. 50 СК). Підставами такої вимоги є обставини, що пов’язані з виконанням ними конституційних, службових, трудових обов”язків або в результаті протиправної поведінки щодо нього.

3) право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності (ст. 51 СК).

Дане право є продовження конституційного положення, за яким кожній людини гарантується право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей (ст. 23 Конституції України).

Індивідуальність особи — сукупність психічних властивостей, характерних рис, досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів.

Право на індивідуальність полягає у можливості особи:

1) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага;

2) використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства;

3) створювати та зміцнювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст. Це здійснюється шляхом зміни як природних (пластичні операції, нарощування волосяного покрову тощо), так і набутих (зміна іміджу, відмова від паління чи інших шкідливих звичок тощо) особливостей особи;

4) вимагати захисту у випадку будь-якого порушення права на індивідуальність (М.Стефанчук).

4) право дружини та чоловіка на фізич­ний та духовний розвиток (ст. 52 СК).

Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток випливає із загальних положень про право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей (ст. 23 Конституції України), рівністю прав жінки і чоловіка (ст. 24 Конституції України), право на працю та відпочинок ( ст. ст. 43, 45 Конституції України), свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. ст. 53, 54 Конституції України).

Відповідно до ст. 52 СК, дружина та чоловік мають рівне право на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку.

5) право чоловіка та дружини на зміну прізвища (ст.ст 35, 53 СК)

При реєстрації шлюбу кожен з майбутнього подружжя має право:

1) залишити своє дошлюбне прізвище, тобто нареченим надається право надалі іменуватися своїми дошлюб­ними прізвищами;

2) дружина взяти прізвище чоловіка. За взаємною згодою наречені мо­жуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя. При цьому присвоєння якого-небудь іншого прізвища не дозволяється;

3) чоловік взяти прізвище дружини;

4) до прізвища чоловіка дружна може приєднати своє дошлюбне прізвище та йменувати подвійним прізвищем;

5) чоловік може взяти прізвище дружити та до нього приєднати своє дошлюбне.

Таким чином, при реєстрації шлюбу один із наречених має право прийняти об'єднане прізви­ще, а другий — залишити своє дошлюбне прізвище.

Якщо при виборі прізвища між нареченими виникнуть непорозу­міння, то працівник державного органу РАЦС залишає подруж­жю їх дошлюбні прізвища.

Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визна­чається, з якого прізвища воно буде починатися. Приєднувати до подвійного прізвища ще одне прізвище не дозволяється, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої нале­жать наречена та (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого (ст. 35 СК).

Право на зміну прізвища згідно зі ст. 53 СК може реалізувати подружжя тільки за взаємною згодою, зміна прізвища одним із подружжя без згоди іншого неможлива. У разі зміни прізвища державний орган РАЦС видає нове Свідоцтво про шлюб. Одер­жане при реєстрації шлюбу або в результаті зміни за взаємною згодою подружжя прізвище подружжя зберігає протягом усього життя. Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим не створює для іншого обов'язку змінити прізвище.

6. Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї (ст. 54).

Для нормального існування будь-якої сім’ї повинно мати місце належне задоволення її основних потреб: матеріальних, моральних, культурних, виховних, естетичних тощо. Зрозуміло, що обов’язки по забезпеченню сім’ї матеріальними і духовними благами повинні бути відповідним чином розподілені у сім’ї. При цьому варто зазначити, що обов’язки у сім’ї можуть бути розподілені повністю, частково та взагалі не розподілені і виконуватися ситуаційно в залежності від можливостей.

7) Право дружини та чоловіка свободу та особисту недоторканність (ст. 56 СК). Виходячи із змісту ст. 56 СК під правом на особисту свободу закон розуміє:

- право на вільний вибір кожним із подружжя місця свого проживання;

- право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин;

- право на припинення шлюбних відносин.

Кожен із по­дружжя однаково вільний у вирішенні питань, що стосуються його особисто.

Аналогічні за змістом і їх обов'язки немайнового характеру.Вони полягають у тому, що кожен з подружжя зобов'язаний не заважати іншому з подружжя здійснювати права на материн­ство, батьківство, повагу до своєї індивідуальності, здобуття ос­віти, прояв своїх здібностей, вибір місця проживання тощо. Те ж саме можна сказати і про спільне вирішення подружжям пи­тань життя сім'ї, де праву одного відповідає обов'язок іншого з подружжя.

 

Право спільної сумісної власності подружжя

"Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя", - так зазначено у ч. 2 ст. 60 СК.

З цього випливає, що у разі незгоди одного з подружжя з такою презумпцією і звернення до суду з вимогою про визнання за ним права особистої власності на певну річ, на ньому лежатиме тягар доказу протилежного.

Презумпцію спільності майна можуть спростувати докази про:

1) придбання речі до шлюбу;

2) придбання речі на кошти, які належали позивачеві особисто (подарунок батьків, одержання відшкодування за моральну шкоду тощо);

3) придбання речі за рахунок коштів, одержаних від продажу особистого майна;

4) придбання речі в період окремого проживання за власні кошти. Тому не варто поспішати викидати документи, які засвідчують

час придбання речі, а також правову та фінансову основу для її придбання.

Сфера чинності цієї презумпції дає підставу службовій особі, яка уповноважена на проведення опису майна одного з подружжя, включити до нього на свій розсуд половину з того майна, яке є в помешканні, в якому він проживає з дружиною (чоловіком), або в іншому їхньому володінні і на яке може бути накладено стягнення.

Перетворення особистого майна у спільне

За певних умов особисте майно одного з подружжя може перетворитися в об'єкт спільної власності.

Автомобіль, який належав чоловікові, був пошкоджений у результаті дорожньо-транспортної події, що трапилася з його вини. На капітальний ремонт автомобіля була витрачена значна сума коштів із сімейного бюджету.

Подружжя за спільні кошти здійснили перепланування та добудову будинку, який дружина одержала у спадок.

Правові наслідки, які можуть настати у таких випадках, не можуть бути однаковими для усіх ситуацій. Адже дружина може не претендувати на виникнення у неї прав співвласника автомобіля, вважаючи таку фінансову підтримку другого з подружжя актом безвідплатної взаємодопомоги. І у разі її смерті спадкоємці не матимуть права заявляти вимогу про включення цього неіснуючого права до складу спадщини.

У другому випадку чоловік також може усно чи письмово відмовитися від зміни правового режиму будинку.

У статті 62 СК недарма зазначено, що "у разі спору" це майно може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності. Відсутність спору є свідченням того, що правовий режим майна одного з подружжя, вартість якого істотно збільшилася внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або грошових затрат другого з подружжя, залишається незмінним.

Лише у разі доведення того, що такі затрати другий із подружжя робив з метою набуття права співвласності, його спадкоємці одержать шанс на збільшення обсягу спадщини.

Придбання подружжям майна

Відповідно до частини 1 ст. 60 СК, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності296. А у частини 2 цієї статті йдеться про речі, набуті за час шлюбу. Чи виправдана така термінологічна множинність?

З точки зору законодавчої техніки, можливо, й ні. Проте, згідно із статей 190 ЦК, майном вважається окрема річ, сукупність речей. Тому у сфері речових (статичних) правовідносин терміни "майно" та "річ" можна трактувати як синоніми.

Подружжя може набути майно у спільну власність за різними підставами.

Насамперед право спільної сумісної власності може виникнути щодо подарунків, одержаних на весіллі. Чим це має бути засвідчено?

Судова практика твердо стала на шлях, відповідно до якого дарування на весіллі подарунків (грошей) родичами, друзями кожного з подружжя не є достатнім доказом того, що обдарованим був саме цей із подружжя. При вирішенні питання про те, хто став власником подарунка, судам належить брати до уваги, кому він був подарований: подружжю чи одному з них297.

Якщо збереглися листівки, у яких дарувальник звертався до обох з подружжя, це засвідчує, що обдарованим були вони обоє.

Якщо дарується цінна річ або значна грошова сума, бажано, задля запобігання майбутнього спору, чітко (усно чи письмово) визначити особу обдарованого.

Об'єкти права спільної сумісної власності

Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя мо­жуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. 2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна пла­та, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий раху­нок у банківську (кредитну) установу. 3. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одер­жані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя. 4. Речі для професійних занять (музичні інструменти, орг­техніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому об'єктами цього права є будь-які речі, що належать фізичній особі на праві при­ватної власності. Вичерпного переліку об'єктів права спільної сумісної власності, як зазначено в літературі, дати неможливо. Як випливає зі змісту ст. 13 Закону України "Про власність", об'єктами права приватної власності фізичних осіб можуть бу­ти предмети вжитку, засоби виробництва, результати інтелекту­альної праці. А ч. З ст. 13 цього Закону передбачає, що склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності громадян, не обмежуються, крім випадків, передбачених законом. Ана­логічне положення закріплене у ч. З ст. 325 ЦК і у ч. 1 комен­тованої статті. Об'єктом права спільної сумісної власності по­дружжя може бути будь-яке майно, за винятком майна, зазначеного у постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про право власності на окремі види майна". У додатку № 2 до цієї постанови наведено перелік видів майна, для яких встанов­лено спеціальний порядок набуття громадянами права власності. Не

можуть бути об'єктами права приватної власності об'єкти, за­значені у ч. 2 ст. 5 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" в редакції Закону від 19 лю­того 1997 р.

Згідно з ч. 2 статті, що коментується, об'єктом права спіль­ної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бю­джету або внесені на його особовий рахунок у банківську (кре­дитну) установу. Таким чином, відповідно до ч. 2 коментованої статті доходи кожного з подружжя є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту їх внесення до сімейного бюджету. Аналогічна думка висловлена В. Рясенцевим. Це положення навряд чи можна визнати правильним. Ад­же у такому разі для виникнення права спільної сумісної влас­ності подружжя щоразу необхідне волевиявлення одного з них. Однак для застосування законного правового режиму регулю­вання відносин між подружжям з приводу майна дружини і чо­ловіка цього не потрібно. Законний правовий режим, як вже за­значалося, застосовується у тому разі, коли він не змінений шлюбним договором. Як слушно зазначає О. Іоффе, якби утво­рення майнової спільності залежало від подальших вчинків то­го з подружжя, хто є набувачем, який забажав чи не забажав би використовувати нажите майно для загальносімейних цілей, діяло б уже не правило закону, а довільний розсуд кожного з подружжя. Крім того, дуже важко встановити, чи внесені дохо­ди до сімейного бюджету. Положення ч. 2 статті, що комен­тується, суперечить загальному правилу про поняття та підста­ву виникнення права спільної сумісної власності подружжя, пе­редбаченому ст. 60 СК, що, як справедливо вважає Т. Ариванюк, не передбачає дію режиму спільності майна подружжя за­лежно від його передачі до бюджету сім'ї3. Зазначене положен­ня суперечить також правилу ч. З коментованої статті, яка вста­новлює, що якщо одним із подружжя укладено договір в інте­ресах сім'ї, гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності обох з подружжя. У такому разі для виник­нення права спільної сумісної власності на зазначене майно не потрібно, щоб воно було внесене до сімейного бюджету.

Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути речі, сукупність речей, цінні папери, готівка.

Термін "майно" у цивільному праві вживається у трьох зна­ченнях: 1) лише майно, гроші, цінні папери або сукупність ре­чей; 2) не тільки речі, а й майнові зобов'язальні права; 3) речі, майнові зобов'язальні права та майнові обов'язки, наприклад, спадкоємне майно. У літературі немає єдиної точки зору щодо поняття спільного майна подружжя. Одні автори ототожнюють його з поняттям спільної сумісної власності дружини і чо­ловіка. Однак вони самі собі суперечать, оскільки зазначають, що вклад, внесений за рахунок спільних заощаджень одним із подружжя у банківську (кредитну) установу на своє ім'я, є спільним майном обох з подружжя. Особі, що внесла вклад у банківську (кредитну) установу, як вже зазначалось, належить не право власності на нього, а зобов'язальне право.

В коментованій статті визначаються правила розпорядження подружжям належним їм спільним майном. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. При цьому має місце множинність осіб на одній із сторін договору, оскільки дружина та чоловік разом виступають як продавець, дарувальник, жертвувач тощо.

Будь-який правочин передбачає вільну волю учасників на його укладення. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників (ч. 2 ст. 369 ЦК України). Враховуючи особливості подружніх відносин, закон встановлює спеціальні правила щодо визначення волі кожного з подружжя на розпорядження майном. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з'ясована окремо. Вираження згоди другого з подружжя на укладення правочину може мати різні форми прояву - письмову з нотаріальним засвідченням, просту письмову або усну. Вибір форми згоди другого з подружжя закон пов'язує з об'єктом права власності подружжя і, в першу чергу, - його цінністю. Для найбільш цінного майна передбачається нотаріально засвідчена згода другого з подружжя, по відношенню до майна, що складає предмет дрібних побутових правочинів, достатньо усної згоди, яка передбачається. 

2. Треба зазначити, що правила розпорядження спільним майном подружжя зазнали принципових змін і, як вбачається, не на краще. За КпШС України 1969 р. нотаріально засвідчена згода другого з подружжя на укладення правочину передбачалася лише у тих випадках, коли предмет такого правочину складало нерухоме майно або інше майно, правочини щодо якого вимагали нотаріальної форми договору (ст. 23). В усіх інших випадках підтвердження згоди другого з подружжя на укладення правочину не вимагалося. Вважалося, що подружжя спільно діють в інтересах сім'ї при укладенні договорів кожним з них і перевірка згоди другого з подружжя щодо кожного з правочинів не потрібна. Новий СК України встановив правила, які ґрунтуються на значно нижчому "ступені довіри" між подружжям, оскільки практично кожен з правочинів вимагає письмового підтвердження згоди другого з подружжя.

Новий СК України закріпив складну і розгалужену систему виявлення згоди другого з подружжя на укладення правочину залежно від особливостей об'єктів права власності.

Види правочинів, що вчиняються одним з подружжя     

1) правочини, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації;

2) правочини з цінним майном;

3) правочини з майном, яке не є цінним;

4) дрібні побутові правочини.

Відображення волі другого з подружжя на їх вчинення:

1) потребують письмової і нотаріально засвідченої згоди другого з подружжя;

2) потребують письмової згоди другого з подружжя;

3) не потребують підтвердження згоди другого з подружжя, проте можуть бути оскаржені другим з подружжя в суді на підставі відсутності такої згоди;

4) вчиняються вільно і не можуть бути оскаржені другим з подружжя на підставі відсутності його згоди на вчинення правочину.

3. Відповідно до норм цивільного та сімейного законодавства України правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого майна мають бути нотаріально посвідчені і (або) підлягають державній реєстрації. Так, нотаріальної форми та державної реєстрації потребують договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК). Нотаріальної форми потребують договір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК), спадковий договір та заповіт подружжя (ст. ст. 1304, 1243, 1247 ЦК); шлюбний договір (ст. 94 СК) тощо. З урахуванням особливого значення майна, яке передається за такого виду правочинами, згода другого з подружжя на їх укладення має бути нотаріально засвідчена (ч. 3 ст. 65 СК).

Поділ спільного майна подружжя

Майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділене між сторонами. Загальна ідея поділу майна полягає у припиненні режиму спільності й виникненні на його основі режиму роздільності майна. Кожен із подружжя після поділу майна стає власником тієї чи іншої речі або сукупності речей і не пов'язує свої дії щодо володіння, користування та розпорядження майном з іншим із подружжя.

Поділ спільного майна подружжя може бути здійснено під час існування шлюбу, у процесі його розірвання, а також після розірвання шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК дружина і чоловік ма: ють право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Поділ майна подружжя може бути здійснено у добровільному або судовому порядку. Добровільний порядок застосовується, якщо подружжя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток. Сімейне законодавство встановлює спеціальну форму лише для договору про поділ нерухомого майна подружжя. Відповідно до ч. 2 ст. 69 СК договір про поділ жилого будинку, квартири, іншого нерухомого майна має бути нотаріально посвідчений. ЦК України передбачає також державну реєстрацію прав на нерухомість та правочинів із нерухомістю (ст. 182 ЦК), які поширюються також на правочини за участю под: ружжя. Стосовно форми договору про поділ майна подружжя, об'єктом якого є рухомі речі, в сімейному законодавстві немає спеціальних вимог. Це означає, що при з'ясуванні форми цього договору (усна, проста письмова) необхідно керуватися загальними правилами щодо форми правочину, які передбачені Цивільним кодексом України (статті 205—208 ЦК).

Умови поділу майна подружжя можуть бути передбачені в спеціальному договорі про поділ майна або визначатися у шлюбному договорі подружжя. Різниця між цими договорами полягає в тому, що предметом договору про поділ є майно, яке вже належить подружжю на праві спільної власності, у той час, як умови шлюбного договору можуть стосуватися майна, яке подружжя придбає у майбутньому і яке є відсутнім на момент укладення договору.

Якщо між подружжям виникає спір щодо розміру належних їм часток, порядку або способу поділу спільного майна, то добровільний порядок поділу майна змінюється на судовий. При поділі майна суду в першу чергу необхідно визначити його предмет, тобто те майно подружжя, яке підлягає поділу. При поділі майна подружжя мають враховуватися три категорії об'єктів: а) речі (окрема річ або сукупність речей), які належать подружжю на праві спільної сумісної власності; б) кредиторські вимоги подружжя (право вимоги за договором позики, купівлі-продажу тощо, коли подружжя виступає як кредитор і вправі вимагати повернення боргу, передачі речі тощо); в) боргові зобов'язання подружжя (зобов'язання, за якими подружжя виступає як боржник і зобов'язане повернути борг, повернути або передати річ тощо). Поділ майна здійснюється з урахуванням вартості речей, які належать подружжю на праві спільної власності, а також розміру їх кредиторських вимог та боргових зобов'язань.

Поділ майна подружжя здійснюється в два етапи: по-перше, суд визначає розмір часток чоловіка та жінки в праві на майно, і, по-друге, здійснює поділ майна відповідно до встановлених часток. При визначенні розміру часток кожного з подружжя суд виходить з того, що відповідно до законодавства частки майна дружини та чоловіка є рівними (ч. 1 ст. 70 СК). Це правило не змінюється і в тому разі, якщо один із подружжя не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (ч. 1 ст. 60 СК).

Разом із тим, законодавство встановлює два винятки із загального правила щодо рівності часток подружжя в праві на майно. Відповідно до цього суд може зменшити або збільшити частку одного з подружжя. По-перше, суд може відступити від засади рівності часток і зменшити частку одного з подружжя за обста: вин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї (ч. 2 ст. 70 СК). По-друге, суд може збільшити частку в праві на майно того з подружжя, з яким проживають неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч. 3 ст. 70 СК). Відповідно до ч. 3 ст. 70 СК збільшення розміру частки одного з подружжя в майні пов'язується лише з випадками стягнення аліментів на дитину. Така новела сімейного законодавства здається невдалою.

Після визначення судом частки кожного з подружжя в праві на майно здійснюється другий етап — безпосередній поділ майна подружжя відповідно до цих часток, які належать кожному з них. Законодавство передбачає певні способи поділу майна подружжя. По-перше, відповідно до ст. 71 СК суд може винести рішення щодо поділу майна в натурі. Такий спосіб застосовується щодо подільних речей, тобто речей, які можна поділити без втрати їх цільового призначення (ст. 183 ЦК). По-друге, суд може прийня: ти рішення про присудження майна одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку надати другому з подружжя компенсацію замість його частки у праві спільної сумісної власності (час: тини 2, 4, 5 ст. 71 СК).

При цьому, за новим СК, присудження такої компенсації можливо лише за згодою особи, яка її отримує. Крім того, присудження грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Хоча це не передбачено в новому СК, суди можуть застосувати і такий спосіб поділу майна, як розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості й частки кожного із подружжя в спільному майні. Такий спосіб поділу є найбільш поширеним. У процесі поділу майна суди можуть одночасно застосовувати не один спосіб, а їх комбінацію: щодо одних видів майна застосувати поділ у натурі, щодо інших — передачу одному із подружжя з зобов'язанням певної компенсації другому, а треті види речей розподілити між сторонами з урахуванням їх вартості. Важливо зазначити, що вартість речей, які підлягають поділу, визна: чається на момент розгляду спору судом.

До розірвання шлюбу кожен із подружжя може вимагати поді: лу спільного майна у будь-який час. Позовна давність до таких вимог не застосовується (ч. 1 ст. 72 СК). Це правило підвищує можливості судового захисту майнових прав та інтересів подружжя. До вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумі: сної власності подружжя після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки (ч. 2 ст. 72 СК).

Новий СК вперше визначає правовий режим майна осіб, які знаходяться у фактичних шлюбних відносинах, тобто проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу (ст. 74 СК). Майно, на: буте цими особами підчас спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності і на нього поширюються положення глави 8 СК.

В ст. 57 Сімейного кодексу України (далі – СК) визначено, яке майно є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.  Так, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:  1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;  2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі  договору дарування або в порядку спадкування;  3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які  належали їй, йому особисто;  4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його  приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію  державного житлового фонду";

5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок  приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його  користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних  ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств,  установ та організацій, або одержана із земель державної і  комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації,  визначених Земельним кодексом України.

Також особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі  індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть  тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.  Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є й премії,  нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.  Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї  премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями  (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її  одержанню.  Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти,  одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй,  йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому  моральної шкоди.  До особистої приватної власності дружини, чоловіка відностяься страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески  сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною  власністю кожного з них.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини,  чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання  у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.  Якщо ж у придбання майна вкладені крім спільних коштів і  кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні,  відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною  власністю.

Ст.58 СК встановлено, що якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів).  В ст. 59 СК зазначено, що той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.  При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік  зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які  відповідно до закону мають право користування ним.