Міністерство освіти і наукі, молоді та спорту України

Чорноморский державний університет імені Петра Могили

Контрольна робота

з дисциплини “Соціальна робота в різних сферах життєдіяльності:

регулювання трудових відносин”

Підготувала:

студентка 466гр

Гафуранова А.А.

Перевірила:

к.н.з держ. упр.,ст.викл.

Матяж С.В.

Миколаїв - 2013

ВАРІАНТ№2

1.НАПРЯМИ ВИВЕДЕННЯ СПРОМОЖНИХ ОСІБ ІЗ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО УТРИМАННЯ НА РИНОК ПРАЦІ

2.ПРОЦЕСУАЛЬНІ ТЕОРІЇ МОТИВАЦІЇ

3.БЕЗРОБІТТЯ ЯК СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЯВИЩЕ

4.ЕКОНОМІЧНО НЕАКТИВНЕ НАСЕЛЕННЯ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1.Напрями виведення спроможних осіб із системи соціального утримання на ринок праці

Стрижневим орієнтиром економічної та соціальної політики є досягнення продуктивної зайнятості як передумови скорочення масштабів бідності та зміцнення людського капіталу, а також як способу попередження (подолання) негативного впливу соціальних ризиків: безробіття, набуття тимчасової або повної непрацездатності (хвороба, нещасний випадок, старість, догляд за дитиною та ін.) тощо. Одним із пріоритетів соціально-економічного розвитку держави є розширення податкової бази і бази соціального страхування шляхом максимального виведення на відкритий ринок праці спроможних осіб. Зокрема, йдется про запровадження стратегій поєднання трудових і сімейних обов’язків працівників, розвитку інфраструктури безперевної освіти / підвищення (зміни) кваліфікації, сприяння у наданні догляду за дітьми і непрацездатними особами, пристосування робочих місць до вимог частково працездатних осіб тощо.

Законодавство виділяє дві великі групи осіб з точки зору забезпечення їх зайнятості: працездатні (частково, обмежено працездатні) та непрацездатні, але воно не враховує динамічний бік поняття «працездатність», яке є відносно плинним. Проводячи умовну класифікацію, можна визначити наступні групи осіб:

- повністю спроможні до праці різного характеру – особи працездатного (або старші працездатного) віку, які не мають фізичних чи психічних обмежень, а також обов’язків, що унеможливлюють або утруднюють повну постійну зайнятість на відкритому ринку праці. Такі особи можуть виконувати роботу будь-якого характеру відповідно до набутої ними кваліфікації, перенавчатися тощо. Їх вимушена незайнятість, недостатній рівень оплати праці, відсутність продуктивних і технологічних робочих місць тощо посилює бідність, переводячи її в хронічну форму, та підвищує потребу в соціальних виплатах із боку держави (зокрема, допомоги з малозабезпеченості, субсидій для оплати послуг ЖКГ);

- спроможні з обмеженнями (тимчасово неспроможні до повної зайнятості) – особи з обов’язками, що унеможливлюють (утруднюють) повну постійну зайнятість на відкритому ринку праці (догляд за дитиною чи особою із інвалідністю тощо), а також діти 15-18 років. Такі особи потребують спеціального графіку роботи, сприяння держави й роботодавців у поєднанні сімейних та професійних обов’язків, наявності відповідної соціальної інфраструктури з догляду за дітьми та повністю непрацездатними членами сім’ї. Взяття таких осіб на утримання держави маргіналізує їх, поглиблюючи бідність і нерівність;

- частково спроможні – особи з інвалідністю (ОзІ), які через стан здоров’я потребують спеціального пристосування робочих місць задля повного виходу на відкритий ринок праці. Усунення ОзІ з відкритого ринку праці не лише порушує їх конституційні права та міжнародні зобов’язання України, а і є економічно невигідним для держави;

- неспроможні особи – нездатні працювати через об’єктивні обставини, які неможливо подолати у даний момент (стан здоров’я, вік).

Держава має впроваджувати програми, які ґрунтуються на наступних позиціях:

- дотримання принципів самозабезпечення економічно активної частини населення, тобто створення умов для того, щоб працююча особа мала змогу заробляти стільки, скільки дозволяють її здібності та ініціатива; забезпечувати себе й свою сім’ю; сплачувати податки, в тому числі й на соціальний захист інших;

- забезпечення гарантованого рівня та якості життя тих членів суспільства, які не в змозі досягти його самостійно, через заходи соціальної підтримки найвразливіших верств населення, зокрема повністю неспроможних до праці.

На утриманні в системі соціального захисту мають знаходится лише повністю неспроможні особи, але сьогодні держава шляхом допомог і безповоротних виплат фінансово забезпечує (часто повністю) і значну частину працездатних людей. Система соціального утримання замінює собою інститут оплати праці, частково компенсуючи відсутність доходу від трудової діяльності та яскраво демонструючи державний патерналізм щодо таких категорій громадян, як особи з інвалідністю, жінки з дітьми, малозабезпечені тощо.

Найбільш концентровано проблеми щодо виведення на відкритий ринок праці людей з обмеженою спроможністю виявляються в питаннях забезпечення зайнятості осіб з інвалідністю, які є однією з найбільших та постійно зростаючих груп споживачів державних соціальних послуг, соціального захисту та соціального забезпечення. Станом на березень 2012 р. їх налічується в Україні 2,7 млн осіб (на початку 2011 р. – 2,6 млн).

Підвищення рівня зайнятості ОзІ – один із пріоритетів державної соціальної політики щодо цієї категорії громадян. Підтримка осіб з інвалідністю має реалізуватися, в першу чергу, шляхом гарантованого їх працевлаштування у межах встановленого законом нормативу робочих місць. Проте в Україні соціальний захист ОзІ сприймається переважно з точки зору їх утримання.

Україна, ратифікувавши Конвенцію ООН «Про права інвалідів» та Конвенцію МОП №142 «Про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів»[6], визнала право ОзІ на самостійність і повну участь у житті суспільства, зобов’язалася вживати заходів для забезпечення їм освіти й професійної підготовки, сприяти їх доступу до відкритого ринку праці. Україна має забезпечувати і заохочувати реалізацію права на працю ОзІ шляхом ужиття, у тому числі в законодавчому порядку, належних заходів, спрямованих на: розширення можливостей для індивідуальної трудової діяльності, підприємництва, розвитку кооперативів і організації власної справи; наймання осіб з інвалідністю у державному секторі; забезпечення ОзІ розумного пристосування робочого місця; стимулювання наймання осіб з інвалідністю у приватному секторі; заохочення набуття ОзІ досвіду роботи в умовах відкритого ринку праці; заохочення програм професійної та кваліфікаційної реабілітації, збереження робочих місць і повернення осіб з інвалідністю на роботу.

Приєднавшись до Європейської соціальної хартії (переглянутої), Україна зобов’язалась активно сприяти зайнятості ОзІ, їх професійній орієнтації і навчанню, створювати умови для використання їхньої праці у звичайному виробничому середовищі, а там, де це неможливо, створювати спеціальні робочі місця і підприємства (Ч.1, п.15; Ст.9, 10, 15[7]). Ратифікувавши 06.03.2003р. Конвенцію про професійну реабілітацію та зайнятість осіб з інвалідністю №159, Україна взяла на себе зобов’язання щодо поширення професійної реабілітації на всі категорії ОзІ.

Імплементація норм і положень Конвенції №159 стала можливою після прийняття Закону України від 06.10.2005р. №2961 «Про реабілітацію інвалідів в Україні». Закон визначив, зокрема державні гарантії на отримання послуг із професійної і трудової реабілітації (професійний відбір, профорієнтацію, освіту, підготовку, перепідготовку, перекваліфікацію та раціональне працевлаштування) задля забезпечення конкурентоспроможності інваліда на ринку праці і його трудове влаштування як у звичайних, так і спеціально створених виробничих умовах.

Побудова державою дієвої системи професійної і трудової реабілітації ОзІ, реалізації заходів, спрямованих на їх працевлаштування, є визначальною для їх повноправного виходу на відкритий ринок праці з системи соціального утримання, тобто для всебічної інтеграції ОзІ до суспільного та економічного життя.

Незважаючи на позитивні зрушення в законодавстві, держава й досі не забезпечила належного підґрунтя для забезпечення професійної підготовки та працевлаштування ОзІ на відкритому ринку праці або на спеціалізованих підприємствах. Державна політика здійснювалася за відсутності комплексного підходу до розв’язання питання соціальної інтеграції ОзІ на всіх етапах, починаючи від встановлення інвалідності, і до працевлаштування зі створенням належних умов праці. Очікуваних результатів від реалізації державних програм щодо забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю досягнуто не було; основні завдання Державної програми розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011р. не виконані.

Основними проблемами є:

1. Неефективність механізмів посилення конкурентоспроможності ОзІ. Законодавство України передбачає сприяння зайнятості ОзІ на вільному ринку праці. На спеціалізовані підприємства та в організації мають влаштовуватися ті особи, які не мають реальної можливості отримати роботу поза ними. Завдання забезпечення конкурентоспроможності ОзІ на ринку робочої сили та їх працевлаштування як у звичайних, так і в спеціально створених умовах праці залишається невирішеним.

В Україні налічується понад 1,5млн ОзІ працездатного віку (біля 56% загальної кількості інвалідів). З них працевлаштовані біля 600 тис., з яких чверть – працюючі пенсіонери з інвалідністю. Між тим, близько 70% випадків працевлаштування є фіктивними, тобто реально працевлаштовані лише 9% ОзІ. До послуг державної служби зайнятості протягом 2011р. звернулися лише 1,3% від зареєстрованої кількості осіб з інвалідністю, з яких роботу отримали лише 30,8%(0,4% від загальної кількості ОзІ).

2. Недосконалість чинного законодавства, наявність в ньому прогалин та суперечностей (на рівні як законів, так і підзаконних актів), що унеможливлює повну реалізацію гарантій ОзІ на професійну реабілітацію і працевлаштування та призводить до неефективного використання коштів державного бюджету. Відповідно до Конвенції прав інвалідів у центрі уваги перебуває не інвалідність як вада, а людина з інвалідністю, яка, наскільки це можливо, самостійно живе в суспільстві. Національне законодавство не суперечить Конвенції, проте механізми реалізації чинного трудового законодавства в частині дотримання прав ОзІ є слабкими.

3. Недостатність ресурсів та підготовлених фахівців, які надавали послуги ОзІ, в Державній службі зайнятості та в дотичних службах і установах. Зокрема, неналежний стан кадрового забезпечення медико-соціальних експертних комісій (МСЕК) лікарями-реабілітологами, іншими фахівцями у сфері реабілітації ОзІ призводить до оформлення індивідуальних програм реабілітації у спосіб, який не дає змоги реалістично визначити можливу сферу працевлаштування ОзІ. ОзІ не отримують якісні реабілітаційні послуги, що означає неефективність використання бюджетних коштів.

4. Бар’єри оточуючого середовища, які породжують проблеми, пов’язані із супроводом людей із вадами зору, транспортуванням осіб, які пересуваються на візках тощо, до центрів зайнятості, МСЕК (особливо, коли вона відсутня в районі, де проживає ОзІ), а також до потенційного місця роботи. Аналогічним чином, заклади та установи середньої і вищої освіти майже (або повністю) не пристосовані до потреб ОзІ та є фізично недоступними.

5. Недосконалість системи моніторингу працевлаштування ОзІ. Статистична звітність та адміністративна інформація щодо ОзІ збирається різними державними органами самостійно і відокремлено. Так, Держстат звітність щодо працюючих осіб з інвалідністю збирає без урахування найманих працівників малих підприємств і фізичних осіб-підприємців, ФСЗІ – на підставі звітів роботодавців із чисельністю 8 і більше найманих працівників. Державне статистичне спостереження та збір адміністративної звітності Держстатом, Мінсоцполітики, ФСЗІ в розрізі загальної кількості осіб з інвалідністю працездатного віку, середньомісячної заробітної плати осіб з інвалідністю, працевлаштованих за нормативом для роботодавців, осіб з інвалідністю, працюючих у сільському господарстві (у фермерських господарствах), самозайнятих осіб з інвалідністю (як приватний підприємець-фізична особа), не здійснюється.

6. Стигматизація ОзІ, неготовність суспільства сприймати їх як рівноправних учасників відкритого ринку праці. На ситуацію з працевлаштуванням ОзІ значно впливає загальний стан ринку праці в регіонах, як на об’єктивному, так і на суб’єктивному рівні. Об’єктивний рівень визначає загальну кількість і кваліфікаційні характеристики робочих місць, які пропонуються ОзІ. Він пов’язаний об’єктивно із нестачею роботи, яка, до того ж, залежить від розміру населеного пункту та його індустріального розвитку (найменша пропозиція спостерігається в аграрних регіонах та сільській місцевості). Суб’єктивний рівень визначає ставлення фахівців центрів зайнятості, МСЕК та роботодавців до проблеми зайнятості ОзІ, як до вторинної порівняно із працевлаштуванням «звичайних» людей. В окремих випадках це виправдовується тим, що ОзІ мають соціальні виплати від держави і можуть підтримувати мінімальний рівень існування, хоча насправді йдеться про стигматизацію ОзІ та сприйняття їх як «другорядної» категорії.

7. Негативне ставлення роботодавців до ОзІ. Згідно з Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», для підприємств, установ, організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для інвалідів в обсязі 4% середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік (якщо працює 8-25 осіб – у кількості 1-го робочого місця). Підприємства, де кількість працівників-інвалідів не відповідає нормі, сплачують адміністративно-господарські санкції у розмірі середньої річної заробітної платні на відповідному підприємстві.

8. Індивідуальні особливості ОзІ як потенційних працівників. Значна частина ОзІ також визначається рисами, які утруднюють їх працевлаштування на відкритому ринку праці, а саме:

- особистісні риси та особливості психологічного і психосоматичного статусу ОзІ, пов’язані як з вторинною інвалідністю, так і з основним захворюванням тощо;

- низький рівень комп’ютерної грамоти серед ОзІ, особливо старшого віку та в сільській місцевості;

- низька трудова мотивація та утриманські настрої в середовищі ОзІ (часто не лише роботодавці, а часто й самі ОзІ зацікавлені у фіктивному працевлаштуванні через власну утриманську позицію, низьку самооцінку).