IUK_modul

1.Сутність культури та її функції.

Культура виконує регулятивну і нормативну функцію. Вона виступає як система норм і вимог, що пред'являються мораллю та правом.

Сутність — те, що явище або предмет є саме по собі, на відміну від його мінливих станів або інших явищ та предметів. Існує релігійний та світський підхід до пояснення суті культури.

Етапи наукового визначення сутності культури збігаються з етапами становлення культурології як науки:

1). Античність — XVIII ст. — зародження культурологічного знання, культура не осмислювалася як окрема цілісна система. До проблем культури звертаються філософи, історики;2). XVIII–XIX ст. — культура як цілісне явище стає предметом дослідження філософії та етнографії;3). Середина XIX століття — культурологія (культурна антропологія) формується як окрема сфера знання, що досліджує сутність культури та процеси її існування Сутність кожної конкретної культури розкривається в її явищах (артефактах).

Сутністю культури як фундаментальної категорії являються результати людської діяльності та сама діяльність.

2.Форми культури, артефакти та універсалії культури.

Взалежності від форм культуротворчої діяльності людини, розрізняють матеріальну та духовну

культури.Відповідно до цього традиційно розрізняють матеріальну і духовну культуру, а в сучасних джерелах, в силу недостатності такого поділу розглядають також соціальну і фізичну культури.

Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання.Духовна культура — це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.Артефакти — предмети культури, на відміну від явищ природи мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «смислом», «значеням».

3. Функції культури.

Звичайно, що у реальному житті суспільства вище названі аспекти взаємодоповнюються, переплітаються. Аналіз цих взаємопов’язаних сторін культури дозволяє з'ясувати, у чому полягають її основні функції.

Основні функції культури:

1.адаптаційна

2.пізнавальна

3.аксіологічна (ціннісна)

4.інформаційна

5.комунікативна (діалог культур)

6.нормативна

7.гуманістична

8.людинотворча (соціалізація особистості)

9.виховна

10.світоглядна

Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки.

Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та

ідентифікувати себе у суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.

Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам'ятовує цю інформацію. Якщо порівнювати людське суспільство з комп'ютером, то роль культури в суспільстві аналогічна ролі математичного забезпечення в комп'ютері: вона вміщує у собі мову, пам'ять, програми дій.

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей.

В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.

Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.

Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна справедливо вважати новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

4 Елементи культури

Основними складовими або елементами культури є:

1.Мова як система знаків, наділених певним значенням, котрі використовуються для збереження, перетворення та передачі інформації. Мова має особливе значення в системі культури, вона є першоосновою будь-якої культури, оскільки нею не можна оволодіти без спілкування з іншими людьми. Мова підтримує згуртованість суспільства, допомагає людям координувати свої дії, відображає загальні знання людей про традиції, сучасні події. Мова є засобом людського спілкування, мислення і самовираження у різноманітних формах духовного виробництва та споживання.

2.Цінності є визначальним елементом культури. Це своєрідний соціальний механізм, який виявляє, систематизує, впорядковує, відтворює, зберігає, захищає, розвиває та передає все корисне в суспільстві. Вони являють собою певні еталони соціальної поведінки. Соціальний механізм, за допомогою якого відбувається виявлення, систематизація, відтворення та розвиток цінностей, і складає людську культуру.

3.Норми — це волевиявлення, яке дає змогу здійснювати соціальний контроль і демонструє зразки поведінки. Соціальна норма — це зразок поведінки чи дій індивідів або соціальних груп. Це певні правила, які регулюють поведінку людей у відповідності з цінностями даної культури.

4.Складні зразки поведінки: звичаї, традиції, обряди, вірування. Звичай являє собою звичну соціальну регуляцію, яку взято з минулого. Звичай — це усталений спосіб людської діяльності або правило поведінки, характерне для певного народу.

Традиції — елементи спадщини, що передаються від покоління до покоління і утворюють спадковий зв'язок в історії людства. Традиція одночасно є умовою буття культури та її втіленням. Традицію утворює культурна чи матеріальна спадщина, яка перевірена загальнолюдськими критеріями. Традиція є важливим засобом самоорганізації та саморегуляції народності. У свою чергу народність підтримує традиційні норми та звичаї заради збереження своєї цілісності, єдності, свого культурного обличчя. Коли народ забуває свої традиції, він перетворюється в просто населення певної території.

Обряди — колективні символічні дії, які виконуються з нагоди найважливіших подій у житті людини, сім'ї, колективу.

Одним із елементів культури є вірування, що виконують роль морального регулятора суспільних відносин. У віруваннях сконцентровані фундаментальні уявлення про природу і сутність світу, суспільства, людини. У віруваннях домінує емоційних компонент, і вони не потребують, у більшості випадків, логічного доведення чи підтвердження фактами, сприймаються як істина і не ставляться під сумнів. По суті вірування інтегрують всі духовні чинники національного життя в єдине ціле, що складає ядро національного характеру, роль хранителя народних звичаїв і традицій.

5.Знання та переконання — базові елементи культури, в яких зосереджується те, до чого люди прагнуть, чим керуються у повсякденному житті, що втілюють у зразках, нормах та звичаях, об'єктивно відображають природну та соціальну суть реальності.

5 Ціннісна природа культури. Ієрархія цінностей Ієрархія цінностей на принципі достатньо динамічне: приміром, при позбавлення людини якоюсь з найнижчих

цінностей вони можуть посісти потрібне місце вищої. Припустимо, коли людинулиша ют свободи, саме вона стає вищу харчову цінність, хоча раніше вона могла не усвідомлюватись як така.

Поняття цінності й ціннісної орієнтації у світінастоль до важливо задля культури, настільки становить її сутність, що ми можемо, сміливо визначити культури як систему цінностей. Що й казати мається на увазі в культурології під цінністю?

Категорія цінності утворюється у людському свідомостіпу тим порівняння різних явищ.Осмисливая світ, людина вирішує собі, що у житті він вважає важливим, що немає, що дуже, що несуттєво, без що він можеобой тись, а без чого. Природно, що різні люди (і різноманітні лантух тури) визначають свій ціннісний світ по-своєму. Такимобразом, цінність не є річ, а є ставлення до речі, явища тощо. Загалом вигляді цінність можна знайти й чимось таке, без чого дана культура виявляється ущербної,емоционально-дискомфортной. Що стосується культурі особистості можнасказать, що цінність є те, без чого існування цієї особистості в цілому або частково утрачає будь-який сенс: такий цінністю виявляють ся, наприклад, кохана людина для закоханого, діти дляродителей, наука для вченого тощо. Будь-яка система цінностей динамична і рухається: вона змінюється у часі із віком, зміною життєвих обставин тощо.

У людській свідомості існує одночасно безліч цінностей, тому говоримо про їхнє системі, оскільки вони, зазвичай, не хаотично співіснують, а належним чином упорядковані. Системи цінностей зазвичай представляє зі бій ієрархію, у якій цінності розташовуються понарастающей значимості. Є рівень верховних, чи абсолютних цінностей, при втрати яких існування культури у даному виді абсолютно утрачає будь-який сенс. Таких цінностей трохи, а часто вірховная цінність взагалі лише одне. Нижче розташовуються цінности менш високої значимості тощо. Можна, наприклад,предло жити такої системи цінностей (розташованих у напрямку убування): сім'я, свобода, репутація, Бог, природа (зрозуміло, список не вичерпний). Ці самі цінності можна розмістити та інших ієрархічних послідовностях, наприклад: свобода,репутация, сім'я, природа, Бог чи Бог, репутація, сім'я, природа, свобода. Можливі, природно, та інші варіанти, і той набір цінностей.

6 Типологія культури. Поняття культурно-історичний тип. Лінеарний та циклічний (колооберт культур) підходи до осмислення культури.

Розглядаються проблеми історичної типології культури. Головними для даної теми є питання, що таке типологізація, які критерії і принципи можуть бути покладені в її основу, яке значення вона має в науковому дослідженні культури. Ключові поняття цієї теми - "культурно-історичний тип", "етнічна", "національна", "західна", "східна культура", "Європоцентризм". Особливу увагу слід приділити питанню про своєрідність російської культури, її місце і роль у світовому культурно-історичному процесі. Потрібно усвідомити, який вплив на формування особливостей російської культури зробили природний, етнічний, економічний, геополітичний фактори. Необхідно знати, які існують підходи до питання про цивілізаційної приналежності Росії, її ставлення до Заходу і Сходу, яку роль у духовному житті Росії відіграла православна релігія. Культурно-історичний тип - це теоретична конструкція, в якій виділяються істотні властивості, що об'єднують одні явища культури і які відрізняють їх від інших.

Таким чином, типологізація можлива тільки на теоретичному рівні дослідження, оскільки вона пов'язана з виділенням загальних і істотних властивостей явищ. Типологія завжди пов'язана з ідеалізацією, тобто побудовою ідеальної, абстрактної моделі, відволікається від конкретних властивостей об'єктів. Тип, за визначенням німецького соціолога М. Вебера (1864 - 1920), є ідеальним типом, теоретичним побудовою. Його не можна знайти в чистому вигляді в реальності. Так само як не існує в реальності абсолютно прямої лінії або абсолютно твердого тіла. Це лише ідеалізації, які створюються наукою для опису світу, але в самому світі вони відсутні. Разом з тим реальні явища не можна зрозуміти і пояснити, якщо їх не віднести до певного типу.

7 Розвиток та падіння цивілізацій в концепції розуміння культури О. Шпенглера, М. Данілевського та А.Тойнбі. У Шпенглера немає поняття "людство" - є окремі народи (культури). Він вважав, що кожна культура виростає на основі власного "прафеномена" - способу переживання життя і живе приблизно 1200-1500 років по певному "біологічному ритму" (народження, дитинство, молодість, зрілість, старість). У житті культури Шпенглер виділяв два основних етапи.

1.Етап підняття культури - органічна еволюція.

2.Етап занепаду культури - цивілізація - механічний тип еволюції; для нього, зокрема, характерно: - окостеніння творчих початків; - омасовлення життя (символ омасовлення - міста);

- глобалізація (принцип простору перемагає принцип часу, звідси неминучі світові війни)', - бездуховність життя (перехід від творчості до спорту, від літератури - до вар'єте, від героїв - до інженерів, заміна поезії механікою).

8 Архетипи культури. Поняття табу культури. Психологічна концепція дослідження культури.

Українські національні архетипи проявляють себе як символи у міфах, казках, фольклорі, обрядах, традиціях, і є узагальненням досвіду наших предків. Українська культура та національні архетипи пройшли тривалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. На розвиток впливали природні умови географічного положення, території, міграційні процеси,історія, сусіди, впливи інших культур.

У кожній культурі існують свої комунікативні табу.

важлива складова комунікативної компетенції носія інших культурно-мовних традицій, необхідна умова успішної міжкультурної комунікації

9. Назвіть сутнісні відмінності культури від цивілізації.

Загалом, можна визначити такі співвідношення культури та цивілізації: І Цивілізація ототожнюється з культурою

ІІ Цивілізація протиставляється культурі — визначається як занепад, самознищення культури.

ІІІ Цивілізація — як рівень розвитку культури, певний рівень досягнень у політиці, економіці, комфорті, людських свободах.

ІV Цивілізація — як матеріальна частина культури, спрямована на задоволення біологічних (матеріальних) потреб людини. Культура, поряд з цивілізацією у такому розумінні, ототожнюється з духовним світом людських потреб.

10. Перші поселення на території сучасної України Перші поселенці українських земель, ймовірно, з'явились на наших теренах, мандруючи до берегів Чорного моря

через Кавказ і Балкани. Вони ще зберігали ознаки примітивного походження – незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Проте ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися. Від появи першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. тривав палеоліт. Сучасні археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве в Закарпатській області та в районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис. – 40-35 тис. років тому), з'являється неандерталець – людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни. А от стоянки пізнього палеоліту знайдені практично на всій території України – Мізинська – на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.

11. Найдавніша землеробська культура Трипілля на території сучасної України.

Трипільська́ культу́ра, культу́ра Кукуте́нь (рум. Cucuteni, або культурна спільність«Кукуте́нь-Трипілля́ ») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви села Трипілля на Київщині (у зазначеній «розширеній» назві культури присутня ще й назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови та Румунії загальною площею понад 35 тис. км². У часи розквіту культури їй належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість мешканців деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.

Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Вірогідно, за густиною розселення об'єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км².). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею за площею або за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури за різними оцінками становило - від 410 тис. до щонайменше 1 млн осіб.

12. Культура кочових народів. Язичницький пантеон. Розуміння сутності людського буття та життєві цінності культури:

1)кіммерійці;

2)скіфи;

3)сармати.

Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X- початком VIII століття до н. е. Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряж, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення.

Небіжчиків сармати ховали у курганних і ґрунтових могильниках з великою кількістю інвентарю.

Багате сарматське поховання досліджене під курганом "Соколова Могила" біля села Ковалівки Миколаївської області.

13.Скіфські кургани та їх функція

Культура скіфів постає як явище нове і яскраве. її новаторський характер визначається, по-перше, появою принципово нових речей, як, скажімо, захисний металевий обладунок воїна (шоломи, панцири, поножі, бойові паски,

шити) і коня (налобники, нагрудники), бойові сокири та клевці, бронзові люстерка, навершя, литі бронзові казани, кам'яні блюда-вівтарики, ритони (посудини у вигляді рогу для питва), довгі бронзові ножі тощо.

По-друге, це новий стиль оздоблення й оформлення речей — так званий звіриний стиль, який став візитною карткою цієї культури. Втілений у предметному світі зооморфний код надає речам тієї витонченості, що переводить їх у розряд високого мистецтва. Як зазначав К. Леві-Строс, предмет, його функція і символіка утворюють єдину систему. Образи тварин заполонили скіфську культуру, стали її єством, блиску якому надавало й золото. Культура еліти матеріалізується у блиску золота, яке затьмарює попередні й наступні віки історії.

14.Язичницький пантеон стародавніх слов’ян.

Унайзагальнішому вигляді еволюцію слов’янського пантеону дослідники уявляють так: спочатку у праслов’ян були поширені давні анімістичні культи, потім (у трипільський період) настала черга аграрних культів, пов’язаних з боги нею Матір’ю-Землею; з II тисячоліття до н.е. почали формуватися культи чоловічих божеств, що уособлювали собою Всесвіт. Пантеон богів, який безпосередньо передував хрещенню Русі, сформувався, ймовірно, після VI ст. н.е. Він органічно увібрав у себе як поклоніння духам, яким знайшлося місце на його нижчих ступенях, так і поклоніння богині-землі, богам Всесвіту, що зайняли в ньому не досить високе, однак підлегле становище. Очолили цей пантеон боги, яким поклонялася князівсько-дружинна верхівка тодішньо го давньослов ’янського суспільства.

Про язичницький давньослов’янський пантеон, що за рівнем "зрілості" відповідав розвинутому політеїзму національно-державної стадії еволюції релігії, ми знаємо з датованого 980 роком повідомлення "Повісті минулих літ", пов’язаного з діяльністю князя Володимира І Святославича (980—1015):

15Архітектура Стародавньої Греції та грецьких колоній Північного Причорномор’я

Найбільшим досягненням архітектури Стародавньої Греції були храми. Найдавніші руїни храмів відносяться до епохи архаїки, коли замість дерева як будівельного матеріалу стали використовувати жовтуватий вапняк і білий мармур. Вважають, що прообразом для храму послужило древнє житло греків - прямокутна в плані будівля з двома колонами перед входом. З цієї простої споруди виросли з часом різні більш складні за своїм плануванням типи храмів. Зазвичай храм стояв на ступінчастій основі. Він складався з приміщення без вікон, де знаходилася статуя божества, будівлю оточували в один або два ряди колони. Вони підтримували балки перекриття і двосхилий дах. У напівтемному внутрішньому приміщенні біля статуї бога могли бувати лише жерці, народ же бачив храм тільки зовні. Очевидно тому головну увагу стародавні греки приділяли красі і гармонії зовнішнього вигляду храму. Будівництво храму було підпорядковане певним правилам. Розміри, відношення частин і кількість колон були точно встановлені.

16.Які особливості розвитку скіфо-сарматської культури?

Ускіфський період (7-2 ст. до н.е.) під іменем іраномовних племен скіфів, які населяли територію сучасної України, об'єднувалися численні місцеві племена. Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. Скіфське мистецтво відіграло велику роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним з джерел слов'янської мистецької спадщини. Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашеного геометричним узором. Основою скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин. Після скіфів лишилися великі кам'яні статуї з зображенням воїнів. Згідно висновків українського діаспорного академіка Омеляна Пріцака українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, пернач, сагайдак (рос. - колчан) тощо. Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом - колесом, флективна мова - словозміна, шляхом заміни кінцівок.

17.Які особливості розвитку культури Античного Причорномор’я?

Була добре розвинена архітектура. Місто мало чітко сплановану забудову. У центрі знаходилась головна площа – агора, навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімназії, крамниці. До агори примикали культові споруди – храми, вівтарі. Місто оточувалось оборонними стінами з баштами. Застосовували прямокутне планування міст, будинки об’єднувались в квартали, вулиці перетинались під прямим кутом. Дороги мостили каменем, вздовж яких були керамічні водогони [2]. В Пантікапеї були 1-2-поверхові будинки, на вузькі вулиці будинки виходили глухими стінами. Над містом був акрополь.

Особливе місце займали розписи у вигляді фресок. У склепі богині Деметри були зображені птахи, звірі, орнамент. Був поширений вазовий живопис: ваза у вигляді сфінкса висотою 0,215 м. У нього тіло лева, голова та груди жінки, великі крила складені за спиною. У живописі використовували білу, зелену, чорну і червонувату фарбу.

Розвивалась скульптура. Її виготовляли із вапняку, мармуру, бронзи, дерева і рідкісних металів. Часто розфарбовували, розписували брови, очі, губи, волосся, одяг. Були поширені юнаки-атлети – куроси і дівочі фігури – кори, які руками чи головою підтримували дах або карниз. Найвідоміші скульптури: мармурова голова Зевса в Ольвії, голова Геракла з Пантікапеї, статуя юнака з Херсонесу були відомі далеко за межами міст-держав.

18. Язичництво стародавніх слов’ян. Поняття «анімізм» та «тотемізм».

Релігією східних слов'ян було язичництво. Витоки його знаходяться за багато тисячоліть до початку наший ери, а відгомони зберігаються до наших днів. Ідеї деяких дослідників минулого про те, що східнослов'янське язичництво було бідною, безбарвною релігією, сьогодні повинні бути відкинуті. У східнослов'янському язичництві можна виявити всі ті стадії, які були властиві і іншим язичницьким культам, що існували у інших народів.

Найдавніший пласт - поклоніння предметам і явищам оточуючого світу, які були вплетені в життєдіяльність людини. До нашого часу дійшли джерела, що свідчать про поклоніння стародавніх слов'ян таким предметам і явищам. Це так званий фетишизм і анімізм. Відгомонами таких, вірувань було поклоніння, наприклад, каменям, деревам, гаям.Анімізм́ (від лат. anima — душа, animus - дух) — віра в те, що все (або не все) неживе має душу (свідомість). У теорії релігії концепція духовного домінує над концепцією матеріального: наприклад, душа, як безтілесна копія тіла, може існувати самостійно як при житті, так і після нього. Анімізм це також вірування первісних людей, віра в існування духів, одухотворення сил природи, тварин, рослин і предметів, приписування їм розуму, дієздатності і могутності. Звідси виникають погребальний культ, культ предків і розвиток вірувань в загробне існування душі, потойбічне життя. Анімізм тісно пов'язаний з практикою табу (заборони на певні дії, що стосується якоїсь істоти або предмету). Згідно з цими віруваннями, кожна річ у світі має душу або дух. Намагання підкорити сили природи призвело до появи чорної та білої магії.Тотемíзм — віра у містичний зв'язок, тобто «кровну» спорідненість певного роду, племені з якимось видом тварин чи рослин (тотемом).

19. Особливості розвитку та характерні риси візантійсько-православної культури та її вплив на формування культури Київської Русі.

історичний етап розвитку європейської культури епохи Середньовіччя; оригінальна культура, що склалася після розділу Римської імперії на Західну й Східну. Спадкоємиця культури Стародавньої Греції, що водночас увібрала в себе багато із культур східних народів, що населяли території Візантії. Охоплює собою період існування Візантії від заснування Константинополя в 330 році і до захоплення імперії османами, проте не має чітких хронологічних і територіальних кордонів. До заснування Візантійської імперії зачатки майбутнього його мистецтва формувалися в ранньому християнстві. Після 1456 року, коли імперію було знищено турками, традиції візантійського мистецтва продовжу

20.Київська Русь – якісно новий етап розвитку слов’янської культури (шлях від язичництва до християнства

До визначних центрів давньоруської культури на півдні Русі належали Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Холм. Київ за часів Ярослава Мудрого перетворився на великий центр культури, ремесла й торгівлі. Він вражав сучасників своїми розмірами, багатолюдністю, величними спорудами. Німецький хроніст Тітмар поставив Київ у ряд з такими світовими центрами, як Рим, Антіохія, Александрія.

Рушієм нового культурного процесу стала християнізація Русі. Головні причини хрещення останньої – соціальнополітичні. У кінці Х ст. виникла потреба в загальновизнаній ідеології. А в той час нею могла бути лише релігія. Така ідеологія мала б сприяти об’єднанню та консолідації східних слов’янських племен у одній державі й розвитку її політичних, торговельних і культурних відносин з християнськими державами. Зазначимо, що релігія – несучий елемент будь-якої культури. Це не просто віра в надприродне або система обрядів, це – спосіб життя, певна система ідей, вірувань, уявлень про людину, її місце у світі.

21. Культура Київської Русі як культура Слова.

Перекладацька та оригінальна література середньовічної Русі. Жанри та представники.

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації.

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у

культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю.

Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ» (малюнок), створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377

р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

22. Монументальний історизм архітектури Київської Русі. Типи архітектурних споруд. Храмова символіка та структура.

Розвиток кам'яної архітектури Київської Русі. Будівництво єпископського Спаського та Софійського соборів, Кирилівської церкви в Києві, Михайлівського собору Видубицького монастиря. Використання мозаїки і фрески, різьбленого каміння, майолікової плитки.Софійський собор у Києві, мозаїки Богоматері Оранти та Христа Вседержителя в соборі. Спасо-Преображенський собор у Чернігові. Мозаїчна композиція "Євхаристія" з Михайлівського Золотоверхого собору. Успенська соборна церква Києво-Печерського монастиря.

23.

Мозаїка та фреска. Ікона як філософія у фарбах. Яскраві зразки та представники.

У Софії Київській добре збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-ті — 40-ві роки XI ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму.

Для стилю мистецтва XI ст. характерне те, що зображення не маскують масив стіни, не стирають його, а органічно зливаються з поверхнею склепінь, арок, стовпів.

Новаторством було сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер'єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання стін з мозаїками. Таке облицювання створювало блискучу поліровану поверхню в нижній частині стін, підкреслюючи художні ефекти мозаїки, що вкривала верхні частини інтер'єру. У Софії Київській застосовано інший прийом — протиставлення матової поверхні фресок і мерехтливих переливів мозаїки. У розміщенні фресок відсутність суворої геометричності, симетрії порушує принципи візантійської тектоніки.

Значне місце в загальній системі розписів належить орнаментам, які репрезентовані зовсім не візантійським характером. Велика кількість орнаментів як в інтер'єрі, так і в екстер'єрі надала Софії власне київського колориту, стала специфічною національною рисою. Інтер'єр Софії Київської має цілий ряд особливостей, без яких неможливо збагнути систему розподілу мозаїк та фресок. Світло, що потрапляє через великі вікна головного куполу, виокремлює високий простір центрального хреста, простір бокових нефів і західної частини; над ним знаходяться хори. Апсиди, дістаючи менше світла, ніж підкупольний квадрат, разом з тим порівняно добре освітлені. Така послідовність розподілу світла тісно пов'язана з театральним характером богослужіння, в якому видовищний момент був особливо підкреслений.

24.Особливості розвитку візантійської культури та її вплив на культуру Київської Русі.

Всесвітньо-історичний процес підпорядкований законам пульсації. У віданні до «Філософії історії» Гегель вказував на «естафетний» як історичний закон, на те, що перерва в одній історико-культурної традиції тягне за собою передачу її досягнень іншого, в той час як харчування своїми власними плодами може вести до самоотруєння культури: «Життя народу веде до дозрівання плоду, тому що його діяльність хилиться до того, щоб здійснити його принцип. Однак цей плід не падає назад в надра того народу, який його породив і дав йому дозріти, навпаки, він стає для нього гірким напоєм. Він не може відмовитися від нього, тому що він нескінченно жадає його, проте отведиваніе напою є його загибель, але в той же час і поява нового принципу ».

Неточне і дискредитоване поняття «вплив» доречно замінити словом «діалог», бо в широкій історичній перспективі взаємодія культур завжди «диалогично». Це дозволяє нагадати абстрактну схему «діалогу», в умовах, коли перший з її учасників має великий запас накопиченого досвіду, а другий зацікавлений засвоїти собі цей досвід. Досвід передавальної культури піддається різноманітної трансформації за законами сприймає культури. Виробляється спільну мову спілкування. Сприймаюча культура починає опановувати чужою мовою культури, вчиться вільно нею користуватися. І чуже стає своїм, трансформуючись і докорінно змінюючи свій вигляд. При всій типологічної спільності різноманітних діалогів культур кожен з них протікає своєрідно відповідно до історико-національних умов. Це слід підкреслити, коли ми говоримо про візантійсько-російською «діалозі» Київської епохи.

Цей російсько-візантійський «діалог» розпочався хрещенням Русі. Початкова ситуація ознаменувалася пристрасним поривом до іншого культурного світу, накопичені яким культурні скарби здавалися світлом, що виходить з блискучого центру. Відповідно своя позиція представлялася як царство темряви й одночасно - початок шляху. Характерно, що слово «просвітитель» в рівній мірі застосовувалося до светітелям, що приносить світло істинної віри в язичницькі землі: «всія Русі просвітителю, хрещенням просвітив нас," - говорив Іларіон князю Володимиру.

25.Іконографія та іконоборництво.

Іконографія — це:

спеціальна історична дисципліна, яка слугує допоміжною наукою у вивченні історії, мистецька дисципліна церковного спрямування, яка займається дослідженням ікон

Іконобо́рство вчення, яке виступає проти використання образів Бога і святих у богослужінні і суспільному житті.

В сучасному світі іконоборців можна зустріти серед представників усіх основних світових віровчень, зокрема деяких напрямків християнства, іудаїзму і ісламу.

27.Мистецтво мозаїки та фрески Моза́їка зображення чи візерунок, виконані з кольорових каменів, смальти, керамічних плиток, шпону та інших

матеріалів. На англійській мозаїка називалась у давні часи "Santa Mark" що означало святий Марко якому були присвячені більшость американських мозаїк)В різні часи для мозаїк використовували і різні матеріали. Найпростіші

— дрібні камінці та морська галька

Якщо прийняти техніку фрески «по вологому» з використанням вапна за стандарт, то далеко не всі стародавні стінописи слід вважати суто фресками. Це довів в своїй книзі «Матеріали і ремесла Стародавнього Єгипту» єгиптолог з Британії А. Лукас. Єгипетська цивілізація в період 30 — 11 століть до н. е. не знала вапна. Використання вапна розпочалося приблизно з 4 століття до н. е. в добу Птолемеїв і привнесена греками.

Але вапно було відоме в Ассірії, Вавілонії, в Фінікії. Суміш вапна з розмлеленою на порох цеглою використовували для створення вологостійких замазок при створенні акведуків чи гідротехнічних споруд. Входило вапно і в суміш з гіпсом при тинькуванні споруд.

Високоякісні вапняні суміші використовували в житлових і палацових спорудах егейської культури, які були грунтами для стінописів, датованих 30 — 12 ст. до н. е. Але навіть їх умовно відносять до фресок як «по вологому». Карбонізації розписів сприяли домішки тиньку, а не вапно, що не входило до складу фарб.

28. Становлення схоластики та готичного мистецтва.

Схоластична методологія, яка багато в чому сприяла зверненню західноєвропейських богословів до вчення Платона та Аристотеля, склалась у трактатах візантійського богослова Іоанна Дамаскіна. Сутність її полягала у спробі логічного синтезу античної філософії і християнського віровчення, розуму і віри. «Схоластика, – писав О.І. Герцен, – була й не цілком релігійна, і не цілком наукоподібна від хисткості в логіці – вона шукала вірування, вона піддавала розмірковування найбуквальнішому розумінню догмата. Вона одного страхалась, як вогню: самобутності думки; їй аби відчувати повідок Аристотеля чи іншого визнаного керівника».

Виникнення схоластики було зумовлене прагненням церкви поставити розум на службу вірі, перетворити філософію на засіб логічного зміцнення богослов’я. Віра при цьому не тільки задавала тон, а й заздалегідь визначала кінцеву відповідь, до якої мали привести зусилля розуму. Для схоластики філософствувати – значило знайти переконливі посилання на авторитет. Хоча схоластика і не створила жодних оригінальних ідей, певною мірою вона стимулювала розумовий розвиток людства – принаймні тому, що допомогла виявити ступінь прикладної значущості різних учень, апробувавши їх теоретичні якості. Без цієї складної і надзвичайно важкої роботи неможливим був би і дальший розвиток самої філософії.

Готичний храм, зберігши ту саму базилікальну форму, що й у романський період, має нову конструкцію склепіння, основою якого є каркасна система з нервюрами. Нервюри сходять у пучки на опорних стовпах, на яких концентрується все навантаження перекриттів. Нове склепіння неминуче викликало зміну інтер’єру. Його особливостями стали грандіозна висота, порівняно невелика товщина стовпів, витіснення, по суті, стіни величезними прорізами вікон, що в результаті викликало появу вітражів. В екстер’єрі панують вертикальні тяги, гладка поверхня стін закрита кам’яним мереживом, бо скульптура почала вкривати весь храм, особливо у Франції, де є блискучі взірці синтезу скульптури з архітектурою.

У скульптурному декорі, який заповнив увесь екстер’єр, будучи різновидом проповіді, крім сцен із Священного Писання, трапляються вже літературні повчальні сюжети і сцени з життя, іноді сповнені гумору.

29. Романський стиль мистецтва.

Романський стиль вирізнявся масивністю і зовнішньою суворістю споруд, які зберігають оборонні, захисні функції. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів-фортець, монастирів-фортець, замків-фортець, що розташовували на підвищених ділянках місцевості. Головним будівельним матеріалом був тесаний камінь. З часом обробка кам'яних брил удосконалюється, а м'які різновиди каменю, легкі в обробці, стають джерелом для створення перспективних порталів, різьблених капітелей, рельєфів і згодом, скульптур, якими почали прикрашати західний фасад Романські храми, переважно монастирські, будували з великого каменю, у простих формах, із перевагою

вертикальних або горизонтальних ліній, із дуже вузькими отворами дверей і вікон, із півциркульними арками. Архітектори створювали склепіння у вигляді хрестів. Скульптури на площинах стін або поверхні капітелей мали рельєфну форму. В оформленні церков були популярними сюжети Страшного суду й Апокаліпсиса, біблійні сцени, скульптури. Перевага духовного над тілесним виражалася в контрасті духовної експресії й зовнішньої потворності.

30.Які риси притаманні культурі Київської Русі

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:

1.Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само як православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.

2.Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187) що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше зустрічаються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають національних рис.

Яскравим прикладом цього є фрески Coфії Київської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).

3.Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

32 Чим відрізняється ікона від картини?

Ікона — це Божественне одкровення, втілене на полотні або дошці мовою фарб і ліній. Священне зображення знаходиться поза часом і є відображенням інобуття в реальному світі.

Картина на релігійну тематику — художній твір, що являє собою втілення творчої фантазії майстра і передає його світовідчуття. Картина відповідає духу часу, в якому була написана. Портрет — це різновид картини, тому будемо використовувати загальний термін «картина».

Порівняння картини та ікони Є дві категорії відмінностей між картиною та іконою: стилістичні або видимі і богословські або внутрішні. богословські відмінності

Емоційність. І написання ікони, і створення картини відбувається за принципом вираження загального через приватне.

У картині завжди відчувається присутність майстра, його індивідуальність як людину, і як художника. Передача їм своїх почуттів та емоцій відбувається на душевному рівні.

Рука іконописця безпристрасна. У житті Церкви дуже багато чого позбавлене зовнішніх особистих емоцій. Передача іконографічних символів відбувається на більш високому, духовному рівні.

Авторство. Картина — це самовираження художника, тому вона завжди має свого автора. Полотно обов’язково підписується ним.

34. Антропоцентризм та проблема особистості в культурі Відродження.Антропоцентризм (грец. ανθρωπος — людина і лат. centrum — центр) — різновидність телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм — це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини.