Мова

“Мова – це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми її плекатимемо”

Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини – невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невіддільною від долі української мови.

Мова – це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.

Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.

Українська мовна традиція сягає докняжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що «малороссийского языка» взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...

ХІХ століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.

Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.

Поет схвильовано писав про державну мову України:

Вона, як зоря пурпурова,

Що сяє з небесних висот.

І там, де звучить рідна мова,

Живе український народ.

Наша українська мова – це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.

Багато легенд і переказів про рідну мову існує в українській літературі. Та всі вони зводяться до одного: втратиш мову-втратиш себе, втратиш батьківщину. Недарма мудреці говорять, що якщо хочеш знищити народ- то знищи його мову.

А ще її називають генетичним кодом народу. Адже в мові сховані всі надбання народу. Часто мову порівнюють з корінням. Чим сильніше коріння у дерева, тим міцніше воно держиться землі, і ніякі бурі йому не страшні. Якщо народ береже і плекає рідну мову, він сильний і непереможний. Багато випробувань випало на долю української мови: циркуляри, укази, заборони душили і нищили слово пісенного народу, та воно паростком проростало із творів Тараса Шевченка та Івана Франка, Лесі Українки та Михайла Коцюбинського.

Цензура нищила видання українською мовою і забороняла до друку нові, та українські книги, пройшовши повз заборону і границі, таємно ввозилися із-за кордону до рідної домівки. Скількох людей згноїли у тюрмах і розстріляли в таборах смерті лише за те, що вони хотіли говорити і думати рідною мовою, мовою своїх батьків. А скількох українців доля розкидала по світах, та вони свято бережуть рідну мову там, на чужині, і навчають її своїх дітей.

Не всі українці, що живуть сьогодні на Україні, спілкуються рідною мовою, а деякі навіть відкрито ігнорують і зневажають її. Чи можна назвати перекотиполе міцною травою, якщо воно від найменшого подиху вітру клубком летить по полю? Чи можна назвати українця, який не знає рідної мови, патріотом своєї Батьківщини? Як перекотиполе без коріння, так людина без рідної мови нещасна і безродна, та, крім цього, ще й робить нещасними інших людей. Мабуть, вже така доля України, що завжди серед дітей були пасинки, які продовали її за тридцять срібних монет, як колись Іуда продав Христа.

Та велике материнське серце завжди прощало своїх іуд та братовбивць, і вони з часом народжувалися знову. Ось і зараз іде братовбивча війна на сході. І знову брат убиває брата, кров ріками поливає святу українську землю, а на кону, серед інших цінностей, стоїть питання мови. Самим образливим є те, що вже багато століть талановитий сценарист нам умілою рукою пише кроваві сценарії, а ми їх бездумно виконуємо, убиваючи один одного. І знову кровоточить зболене і зранене серце неньки-України, і знову її діти стоять по обидві сторони барикади.

І де знайти сили Матері-Україні, де знайти слова,щоб опам'ятати їх від безумства, зупинити від важкого гріха - братовбивства. Історія народу нагадує тернистий шлях, що веде нас із сивої давнини у сучасність. Не можна пройти його, не поранившись колючими голками. Такий шлях проходить кожен народ. Впродовж свого існування нація переживає занепад і піднесення. І чого буде більше, залежить від здатності зберігати і правильно використовувати спадщину предків. І матеріальну, і духовну.

Деякі народи, на жаль, поступово втрачають свої етнічні особливості, такі, як мова, культура, традиції. Кожен з цих аспектів важливий, а найголовнішим серед них є мова.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства мові надано статус державної. Це велике досягнення сьогодення, бо історія розвитку української мови трагічна й водночас повчальна для представників інших національностей.

Зараз гостро постає проблема звикнення до рідної мови. Адже повернути духовні цінності можна тільки завдяки материнській, милозвучній, солов'їній нашій мові. Без неї ми не зможемо називати себе нацією у повному розумінні цього слова. Бо входимо в життя з рідною мовою, з нею стійко переживаємо всі суспільні негаразди й радість пізнання нового.

Пишаюся тим, що я українець. Люблю й ціную свою рідну мову. Але чітко усвідомлюю, що цього замало. Треба робити все для її піднесення. І цілком погоджуюся з тим, що наша мова – це доля нашого народу, і вона буде залежати тільки від того, настільки ревно ми будемо її плекати.

Командир 216-ж групи

мол.с-т Подкіч Владислав