Мова і мислення План
1.. Історія та сучасний стан дослідження проблеми взаємозв’язку мови та мислення у лінгвістиці.
2. Мовленнєві центри. Вербальне та невербальне мислення.
3. Внутрішнє мовлення. Універсальний предметний код як основа
інтернаціонального характеру людського мислення.
4. Основні етапи породження мовлення. Сприйняття і розуміння мовлення.
5. Гіпотеза мовної відносності Сепіра-Уорфа і вираження в мові етнічних особливостей світобачення.
6. Універсальне й національно-специфічне у мовних значеннєвих
системах.
1. Проблема взаємозв’язку мови та мислення в історії мовознавства розглядалася з діаметрально різних позицій: від повного ототожнення (логічний напрям) до заперечення будь-якого зв’язку (психологічний напрям). Так, вагомий теоретичний внесок у вивчення мови і мислення зробили представники психологічного напряму в мовознавстві (Г. Штейнталь, К. Бюлер, О. Потебня), роботи В. фон Гумбольдта і неогумбольдтіанців (Е. Сепір, Б. Уорф), праці американських структуралістів, насамперед, генеративістського напряму (Н. Чомськи), дослідження психологів, що займалися питаннями мови і мовлення. У вітчизняній науці питання відношення мови та мислення розглядалися у межах теорії мовленнєвої діяльності (О. Лурія, С. Рубінштейн, О. Леонтьєв). На сучасному етапі розвитку наукової думки коло питань, пов’язаних із мовою та мисленням, намагається розв’язати спеціальна суміжна дисципліна – психолінгвістика.
У психолінгвістичних дослідженнях природа мови, її еволюційні та функціональні механізми розглядаються у зв’язку з мовним онтогенезом людини із використанням даних генетики, психофізіології, нейропсихології тощо. Традіційна психолінгвістична проблематика охоплює питання породження та сприйняття мовлення, дослідження дитячого мовлення, мовленнєвих порушень, механізмів пам’яті тощо.
До дискусійних питань сьогодення, зокрема, відноситься гіпотеза модульності мозку, сформульована відомим американським лінгвістом Н. Чомськи, згідно якої у мозку людини існує окремий механізм – модуль, що є вродженою специфічною властивістю людського інтелекту і відповідає за оволодіння мовою. Саме цей модуль, на думку дослідника, виступає біологічною передумовою, завдяки якій немовля легко вивчає мову соціуму, в якому зростає.
Доказом генетичної «запрограмованості» людського мовлення може слугувати ізоморфізм генетичних кодів (ДНК та білки, що, відповідно, виконують роль збереження та передачі інформації) людини та її природної мови (американський лінгвіст Р. Якобсон вважає, що мовний код виник за зразком і структурними принципами генетичного коду).
Дослідження роботи живого мозку у процесах породження та сприйняття мовлення проводяться із використанням ПЕТ (позитронно-емісійний томограф), зокрема, в Інституті мозку людини РАН (Санкт-Петербург, Росія), заснованого Н. П. Бехтеревою.
2. У процесі вивчення паталогії мовлення було відкрито дві основні мовленнєві зони: зону П. Брока, що відповідає за породження мовлення, і зону К. Верніке, відповідальну за сприйняття і розуміння чужого мовлення. Це доводиться численними фактами порушення мовлення – афазією. Люди із ураженнями зони Брока розуміють мовлення, але мають складнощі із організацією висловлення – це так звана моторна афазія. У хворих із ураженням зони Верніке власне мовлення не порушується, проте вони не можуть сприймати та відтворювати мовлення інших. Така афазія називається сенсорною.
Локалізація обох мовленнєвих зон у лівій півкулі кори головного мозку засвідчує функціональну асиметрію кори великих півкуль головного мозку людини. Так, ліва півкуля у переважної більшості людей є домінантною. Крім мовленнєвої діяльності, вона керує рухами правої – головної – руки. Мисленнєві процеси, зосереджені у лівій півкулі можна визначити як абстрактні, аналітичні, об’єктивні.
Права півкуля відповідає насамперед за наочне сприйняття світу; її інтелектуальна діяльність пов’язана з образним, чуттєвим, інтуїтивним, конкретним, синтетичним і суб’єктивним мисленням.
Відтак виділяється три типи мислення людини: технічне, чуттєво-образне, поняттєве (вербальне). І чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно, наявні й у вищих тварин, завдяки чому вищі тварини виявляють здатність до планомірної, навмисної (з передбаченням результатів) діяльності, що й характеризує власне мислення на відміну від суто інстинктивної діяльності нижчих тварин. Поняттєве мислення притаманне виключно людині. У вищих тварин, у тому числі людиноподібних мавп, такої спеціалізації немає, в них існування двох півкуль слугує біологічним забезпеченням надійності функціонування центрального відділу нервової системи.
Водночас варто пам’ятати, що ліва і права півкуля людини працюють як єдина система у процесах мислення і мовлення.
3. Процес перетворення думки в слово здійснюється у внутрішньому мовленні. Внутрішнє мовлення – це результат тривалої еволюції мовної свідомості. Спостереження за мовленнєвою поведінкою дітей 3-5 років (експерименти Л. Виготського, дослідження Ж. Піаже) продемонстрували, що внутрішнє мовлення розвивається із зовнішнього, так званого егоцентричного, мовлення у ранньому дитинстві. Згодом відбувається інтеріоризація мовлення: згортання, перетворення на шепітне, і далі – на стиснуте внутрішнє мовлення. Таким чином у зростаючої дитини формується інтелект, що базується на абстрактному мовному мисленні.
Вчасний розвиток звукового мовлення у здорового індивіда забезпечує знакову підтримку інтелектуальних операцій. Водночас мислення людей з вродженими або рано набутими паталогіями сенсорних систем (e.g. глухих, глухонімих) розвивається по мірі того, як вони оволодівають жестовою мовою і навичками передачі думки жестовою мовою, і не виявляє жодної дефіцитарності порівняно з мисленням здорових людей. Отже, одиниці думки та мови, вочевидь, не збігаються; про це свідчить, зокрема, і можливість перекладу з однієї мови на іншу. Видатний психолог М. І. Жинкін висунув гіпотезу про існування універсального предметного коду (УПК) у свідомості людини. Згідно цієї концепції, базовий компонент мислення – універсальний предметний код – це особлива мова інтелекту, яка має невербальну природу і постає як набір різноякісних відбитків дійсності у свідомості (схем, образів, чуттєвих вражень тощо). УПК має інтернаціональний характер і виступає передумовою розуміння іноземної мови. На етапі УПК відбувається формування задуму майбутнього висловлення, яке продовжує свою реалізацію у внутрішньому мовленні. Внутрішнє мовлення відтак має особливу будову та якісно відрізняється від зовнішнього мовлення. Внутрішнє мовлення – це набір рем майбутнього висловлення; воно складається з предикатів, ключових слів, що формують інформаційне ядро повідомлення; це стиснуте, згорнуте, часто деграматикалізоване мовлення. Саме тут з’являються перші вербальні позначення елементів змісту, які згодом розгортаються у зв’язне, граматично та лексично оформлене зовнішнє мовлення.
Таким чином процес породження мовлення постає як перекодування змісту майбутнього висловлення з коду схематичного на код вербальний, який реалізується засобами національної мови.
4. Виходячи з фундаментальних положень теорії мовленнєвої діяльності, процес породження мовлення у сучасних психолінгвістичних працях розглядається як поетапна робота свідомості людини:
─ Висловлення стимулюється мотивом даного акту мовленнєвої діяльності (Для чого, з якою метою я говорю?)
─ Від мотиву процес переходить до моменту формування змісту майбутнього висловлення (не лише «для чого», але й «що саме» мовець збирається сказати) в УПК. Тут формується цілісна (можливо, нечітка, дифузна) семантична «картина» майбутнього висловлення: зміст, семантика вже є, а конкретних слів і синтаксичних структур ще немає.
─ Сформована внутрішня програма (зміст) починає трансформуватися. Утворюється синтаксична схема майбутнього висловлення конкретною національною мовою. «Внутрішні» слова, тобто значення слів, вже стають «праобразами» зовнішніх слів і поступово займають свої синтаксичні позиції.
─ Відбувається граматичне структурування і морфемний відбір конкретної лексики.
─ Реалізується поскладова моторна програма зовнішнього мовлення – артикуляція.
Зазначені етапи породження мовлення не варто уявляти окремо і послідовно, швидше за все, весь процес породження мовлення реалізується за долі секунди паралельно з контролюванням породження мовлення – помилках при «збоях» та їх виправлення.
Процеси сприйняття і розуміння мовлення не є дзеркальним відображенням етапів породження мовлення. Розуміння – це складний цілісний психологічний процес, який починається з пошуку загального змісту висловлення. Процес декодування мовного повідомлення, окрім знання лексико-граматичної структури мови, спирається на численні фактори: це і мисленнєва активність адресата, спрямована на осягнення мети, мотиву та прихованого змісту повідомлення, і характер взаємовідносин між співрозмовниками, і невербальні свідомі та несвідомі прояви мовця і т.п.
5. Формулювання гіпотези мовної відносності пов’язується з американським неогумбольдтіанством і, насамперед, з іменами Едварда Сепіра (1884-1939) та його учня Бенджаміна Лі Уорфа (1897-1941). Концепція неогумбольдтіанців бере витоки з ідей В. фон Гумбольдта про те, що мова — це зовнішній вияв духу народу; у різних народів різні мови, тому що в народів різні духовні особливості; водночас різні мови є не різними позначеннями однієї і тієї ж речі, а її різними баченнями.
Видатний американський лінгвіст Е. Сепір висловив думку, що усвідомлення людиною навколишньої дійсності неможливе без мови, яка слугує орієнтиром для об’єктивного розуміння природного досвіду, водночас членування досвіду в різних мовах несумірне.
Бенджамін Лі Уорф розвинув концепцію свого вчителя, спираючись на факти, виявлені при дослідженні етнічних мов американських індіанців, граматична будова яких значно відрізняється від індоєвропейських мов. Дослідник зробив сміливі припущення про те, що навколишня дійсність – це калейдоскопічний потік різноманітних вражень, який впорядковується мовною системою, яка зберігається у нашій свідомості. Таким чином, абсолютизується роль мови як призми світобачення людини; водночас різні мови формують різні світоглядні уявлення в народів, що ними спілкуються.
Теорія мовної відносності викликала численні дискусії у науковому світі та отримала багато критичних застережень, водночас вона стала поштовхом до численних лінгвокраїнознавчих, етнолінгвістичних та лінгвокультурологічних досліджень. У сучасній антропоцентричній лінгвістиці гіпотеза мовної відносності була актуалізована в дослідженнях національно-мовних картин світу.
Національно-мовна картина світу – це виражені етносом засобами певної мови світовідчуття і світорозуміння, вербалізована інтерпретація мовним соціумом навколишнього світу і себе самого в цьому світі. Національно-мовна картина світу складається з універсальної та етноспецифічної частин.
6. Відображення навколишньої дійсності крізь призму механізму вторинних відчуттів, закарбованих у метафорах, порівняннях, символах, демонструє універсальні і специфічні риси конкретних національно-мовних картин світу.
Так, метафора – це інструмент мислення й ефективний засіб пізнання дійсності, при якомуовий концепт усвідомлюється через зіставлення з уже відомим. За своєю природою метафора антропометрична, вона співвідносить світ із людським масштабом знань та уявлень. У семантиці природних мов зафіксована в основному та картина світу, яка була доступна людській свідомості у часи формування граматичної будови мови і її найдавніших лексичних шарів. В епоху формування мови свідомість людини значною мірою носила міфологічний характер: вона легко ототожнювала частину і ціле, предмет і ім’я предмета; змішувала причину і наслідок, схоже і тотожне, живе і неживе. У такий спосіб образно-метафоричне уподібнення світу до тіла людини, що формувалося в міфопоетичних уявленннях давнини, закріпилося і в семантиці мови. Яскравим прикладом антропоморфного бачення світу можуть слугувати позначення рельєфу, які походять від назв частин тіла людини. Кроскультурне дослідження засвідчує універсальність таких метафоричних перенесень. Укр.: гірський хребет, гирло і рукав ріки, підошва і підніжжя гори, жерло вулкана, перешийок, бровка (край канави, кювету чи узбіччя дороги), узбіччя. Англ.: ridge – «гребінь гори і хребет», mouth – «рот, гирло», foot – «ступня, нога», arm of a river – «рукав ріки» , eye – око, гирло шахти, neck – шия, перешийок, коса, вузький пролив, head – голова; мис, виток ріки; head of a mountain – вершина гори; back – спина; гребінь (хвилі, пагорба), throat – горло, глотка, вузький отвір, жерло вулкана, brow – брова, виступ скелі, бровка.
Водночас метафора, що спирається на універсальні механізми людського інтелекту, заснована на національно-культурному світобаченні. Це, у свою чергу, визначає етнічну своєрідність процесів вторинної номінації. Головними факторами, які зумовлюють різну концептуалізацію дійсності мовами, виступають зовнішній світ (природне середовище, в якому проживає етнос, і матеріальна культура), а також національний спосіб мислення. Прикладом можуть слугувати національні особливості метафоричних використань зоонімів, фітонімів, колоративів тощо: білий колір, наприклад, отримує переважно позитивні оцінні характеристики, водночас у країнах Далекого Сходу білий виступає традиційним кольором жалоби, що зумовлює його негативно марковані метафоричні значення. У межах слов’янських лінгвокультур важливими рослинними символами виступатимуть калина, береза, дуб, натомість у Японії – сакура, у Китаї – бамбукове дерево тощо.
Етнічні особливості мовних картин світу виявляються при дослідженні внутрішніх форм співвідносних слів та фразем у різних мовах світу. Внутрішня форма слова (ВФС) – це формально-семантична ознака, покладена в основу найменування позначуваного предмета чи явища. Асоціативні уявлення, що визначають вибір такої ознаки, можуть виявляти значні відмінності в різних лінгвокультурах: та сама комаха, яка в українській мові позначається лексемою коник (зменшувальне від кінь), у французькій — la sauterelle (букв. «скакун»); в англійській — grasshopper (букв.: «трав'яний пострибун»); у російській — кузнечик (зменшувальне від кузнец).
У сучасному мовознавстві на вивченні національної ментальності, закарбованої в мовній тканині, зосереджені такі суміжні дисципліни, як лінгвокультурологія, етнопсихолінгвістика, теорія міжкультурної комунікації та ін.
Ключові слова до теми: мислення, свідомість, образне мислення, вербальне мислення, технічне мислення, внутрішнє мовлення, породження мовлення, сприйняття мовлення, гіпотеза мовної відносності, національна ментальність, національно-мовна картина світу, внутрішня форма слова, метафоризація, психолінгвістика, афазія.
Key words: thought, consciousness, creative thinking, verbal thinking, technical thinking, inner speech, generation of speech, speech perception, linguistic relativity hypothesis, national mentality, national language world model, inner form of words, metaphorization, psycholinguistics, aphasia.
Першоджерела:
Потебня А. А. Мысль и язык. – Киев: СИНТО, 1993. – 192 с.
<...>...Говоря о том, как звук получает значение, мы оставляли в тени важную особенность слова сравнительно с междометием, особенность, которая рождается вместе с пониманием, именно так называемую внутреннюю форму. Нетрудно вывести из разбора слов какого бы ни было языка, что слово, собственно, выражает не всю мысль, принимаемую за его содержание, а только один ее признак. Образ стола может иметь много признаков, но слово стол значит только простланное (корень стл тот же, что в глаголе стлать), и поэтому оно может одинаково обозначать всякие столы, независимо от их формы, величины, материала. Под словом окно мы разумеем обыкновенно раму со стеклами, тогда как, судя по сходству его со словом око, оно значит: то, куда смотрят или куда проходит свет, и не заключает в себе никакого намека не только на раму и проч., но даже на понятие отверстия. В слове есть, следовательно, два содержания: одно, которое мы выше называли объективным, а теперь можем назвать ближайшим этимологическим значением слова, всегда заключает в себе только один признак; другое — субъективное содержание, в котором признаков может быть множество.
Первое есть знак, символ, заменяющий для нас второе. Можно убедиться на опыте, что произнося в разговоре слово с ясным этимологическим значением, мы обыкновенно не имеем в мысли ничего, кроме этого значения: облако, положим, для нас только «покрывающее». Первое содержание слова есть та форма, в которой нашему сознанию представляется содержание мысли. Поэтому, если исключить второе, субъективное и, как увидим сейчас, единственное содержание, то в слове останется только звук, т.е. внешняя форма, и этимологическое значение, которое тоже есть форма, но только внутренняя. Внутренняя форма слова есть отношение содержания мысли к сознанию; она показывает, как представляется человеку его собственная мысль. Этим только можно объяснить, почему в одном и том же языке может быть много слов для обозначения одного и того же предмета и, наоборот, одно слово, совершенно согласно с требованиями языка, может обозначать предметы разнородные. Так, мысль о туче представлялась народу под формой одного из своих признаков, именно того, что она вбирает в себя воду или изливает ее из себя, откуда слово туча (корень ту — пить и лить). Поэтому польский язык имел возможность тем же словом tęcza (где тот же корень, только с усилением) назвать радугу, которая, по народному представлению, вбирает в себя воду из криницы. Приблизительно так обозначена радуга и в слове радуга (корень дуг — доить, т. е. пить и напоять, тот же, что в слове дождь); но в украинском слове веселка она названа светящейся (корень вас — светить, откуда весна и веселый), а еще несколько иначе в украинском же красна панi. В ряду слов того же корня, последовательно вытекающих одно из другого, всякое предшествующее может быть названо внутренней формой
последующего<...>
Штейнталь Г. Грамматика, логика и психология (их принципы и взаимоотношения) // Звегинцев В. А. История языкознания ХIХ – ХХ в. в очерках и извлечениях. – Изд. 3-е, доп. – М.: «Просвещение», 1964 р. –
О ЯЗЫКОЗНАНИИ ВООБЩЕ
Как и всякая другая наука, языкознание предполагает наличие своего предмета и сознание этого. Необходимо сразу же указать на его предмет, определить, представить его, чтобы с самого начала не было никакой неясности относительно того, о чем будет идти речь на протяжении всего исследования. Следовательно, нам надо начать с объяснения термина (Nominaldefinition); определение существа (Realdefinition) дается в изложении науки в целом.
Определение
Предметом языкознания является язык, или язык вообще, т. е. выражение осознанных внутренних, психических и духовных движений, состояний и отношений посредством артикулированных звуков. При этом мы различаем:
Речь, говорение, т. е. происходящее в настоящее время или мыслимое как происходящее в настоящее время проявление языка. Способность говорить, т. е., с одной стороны, физиологическую способность издавать артикулированные звуки и, с другой стороны, совокупное содержание внутреннего мира, которое мыслится предшествующим языку и должно быть выражено посредством языка.
Языковой материал, т. е. созданные речевой способностью в процессе говорения элементы, которые постоянно употребляются каждый раз, как только снова должен быть выражен тот самый внутренний предмет, для выражения которого впервые они были созданы, или правильнее: действие, производимое при каждом первом выражении какого-либо отдельного внутреннего элемента и повторяемое каждый раз, когда снова должен быть выражен тот же внутренний элемент.
Какой-либо конкретный язык, или отдельный язык, есть совокупность
языкового материала какого-либо народа.
Метод языкознания и его отношение к другим наукам
Нельзя удовлетвориться простым указанием на предмет, как было сделано выше; нужно еще указать, в какой связи о нем будет идти речь. Ведь о каждом предмете можно говорить в разнообразных связях и рассматривать его с различных сторон и по-разному. Например, мышление является предметом логики, метафизики и физиологии, но в каждой из этих наук оно рассматривается по-иному; растения являются предметом ботаники и фармакологии (materia medica), но рассматриваются той и другой наукой с разных сторон. Точно так же известно с самого начала, что языкознание изучает язык не со всех возможных сторон. Например, никто не потребует от языкознания разрешения таких вопросов, как: позволительно ли «высказывать» доверенные вам секреты; являются ли парламенты и приемные «места говорения» достойными уважения учреждениями. Но наука должна определить самое себя и доходчиво объяснить всем, чего от нее можно требовать и чего нельзя, почему от нее можно требовать того и нельзя
требовать этого, хотя бы даже никто и не думал требовать от нее этого. Она, естественно, не может и не должна отрицательно относиться к другим наукам и сферам умственной деятельности и отмежевываться от них; она не должна заявлять, что она является тем-то и тем-то; наоборот, она должна положительно ограничиться самой собой и определить свои границы, указав, чем она является.
Проявления теоретической деятельности человека распадаются на два
обширных класса и основываются на двух типах умственной деятельности
— суждении и оценке. Суждение содержит в себе познание; в оценке выражается похвала или порицание. Человек познает, чем является нечто и как оно устроено; человек оценивает, является ли это нечто прекрасным или безобразным, хорошим или плохим, истинным или ложным и с менее важных точек зрения — верным или неверным, целесообразным или нецелесообразным. Следовательно, существуют науки, которые пытаются познать, исследовать факты и их соотношения, их существование и законы; и существуют также другие, которые стремятся найти критерии оценки, основания похвалы и порицания.
Итак, является ли языкознание познающей или оценивающей наукой?
Наш ответ: оно является познающей наукой. Произнесенное не является ни истинным, ни ложным; истинно или ложно только то, что было вложено в речь, т. е. то, что мыслилось. Далее, если речь плоха или хороша с точки зрения нравственности, то она является поступком и относится поэтому, как всякий другой поступок, к компетенции судьи нравов; но предметом языкознания является речь как действие, а не как поступок. Далее, оценка произнесенного с эстетической точки зрения (красиво или безобразно) входит в компетенцию риторики и поэтики, а не языкознания. И, наконец,
на вопрос о том, как было сказано — верно или неверно, отвечает языкознание, но отвечает косвенно. А именно: показывая, как говорят, оно запрещает говорить иначе или порицает это. Следовательно, по существу или по происхождению языкознание является познающей наукой, а не оценивающей или не относящейся к эстетике (как еще называют оценивающие науки). Однако оно приближается к последним или даже полностью сходно с ними по своей сути в некоторых из своих отраслей. Это ясно видно на примере метрики, представляющей собой одну из наук об искусстве<...>Однако языкознание принимает эстетический, оценивающий характер в дисциплине, которая является его очень существенной и неотъемлемой частью, а именно в систематизации или классификации языков. При этом оно не удовлетворяется объединением языков по найденным у них общим признакам в классы и семьи, но образует из этих классов шкалу, систему рангов. Следовательно, оно оценивает здесь значимость языков, достоинство их как продукт ума и в то же время как орудие умственного развития.
Наконец, еще одно различие. Речь — это духовная деятельность, и, следовательно, языкознание относится к числу психологических наук, подобно тому как к психологии относится учение о мышлении и воле, т. е. о возникновении мыслей и волевых импульсов, а не о том, какими они должны быть. То, что рассмотрение языка и речевой способности целиком и полностью психологично, признавали всегда; этому посвящали особый раздел в учебниках психологии. Языкознание, упирается в область психологии. Однако языковой материал, т. е. отдельные языки, — это особые продукты человеческого ума, принадлежащие уже не психологии, а истории, т. е. языкознанию, точно так же как отдельные определенные волевые импульсы и мысли уже не являются предметом психологии. Но речь, говорение, т. е., как было сказано выше, происходящее в настоящее время или мыслимое как происходящее в настоящее время проявление языка, может быть предметом как языкознания, так и собственно психологии, конечно, в различных взаимосвязях. Поскольку в каждом речевом процессе дан язык вообще и создается или применяется языковой материал, эти процессы являются предметом языкознания. Но языковой материал состоит из представлений, и даже простые звуки, артикуляции обусловливаются духовным началом; как таковые, они могут быть подвергнуты чисто психологическому наблюдению, которое отвлекается от содержания продуктов духовной деятельности...
Лакофф Дж., Джонсон М. Метафоры, которыми мы живём // Теория метафоры. – М., 1990. – С. 387 –415.
V
МЕТАФОРА И КУЛЬТУРНЫЙ ФОН
Наиболее фундаментальные культурные ценности согласованы с метафорической структурой основных понятий данной культуры. В качестве примера рассмотрим некоторые ценностные суждения, принятые в нашем обществе, которые — в отличие от противоположных им утверждений — согласованы с пространственными метафорами типа ВЕРХ — НИЗ.
“Больше (по количеству) — лучше” согласовано с БОЛЬШЕ — ВЕРХ и ХОРОШЕЕ — ВЕРХ.
“Меньше (по количеству) — лучше” не согласовано с этими метафорами.
“Большее (по размеру) — лучше” согласовано с БОЛЬШЕ — ВЕРХ и ХОРОШЕЕ — ВЕРХ.
“Меньшее (по размеру) — лучше” не согласовано с этими метафорами.
“Будущее будет лучше” согласовано с БУДУЩЕЕ — ВЕРХ иХОРОШЕЕ — ВЕРХ.
“Будущее будет хуже” не согласовано с этими метафорами.
“В будущем будет больше (There will be more in the future)” согласовано с БОЛЬШЕ — ВЕРХ и БУДУЩЕЕ — ВЕРХ.
“Ваш статус должен повыситься в будущем” согласовано с ВЫСОКИЙ СТАТУС — ВЕРХ и БУДУЩЕЕ — ВЕРХ.
Все эти ценности глубоко укоренились в нашей культуре. “Будущее будет лучше” — утверждение прогресса. Для утверждения “В будущем будет больше” в качестве особых случаев можно указать накопление товаров потребления и повышение заработной платы. “Ваш статус должен повыситься в будущем” — утверждение карьеризма (продвижения по служебной лестнице). Эти утверждения согласуются с нашими пространственными метафорами, а противоположные им утверждения с ними не согласуются. Поэтому можно предположить, что наши культурные ценности существуют не изолировано друг от друга, а должны образовывать согласованную систему вместе с метафорическими понятиями, в мире которых протекает наша жизнь. Мы не утверждаем, что все культурные ценности, согласованные с метафорической системой, реально существуют; мы утверждаем лишь то, что те ценности, которые реально существуют и глубоко укоренились в культуре, согласуются с метафорической системой.
Перечисленные выше ценности имеют силу для нашей культуры в общем смысле — при прочих равных условиях. Однако, поскольку условия меняются, нередко возникают конфликты между этими ценностями и, следовательно, конфликты между метафорами, которые ассоциируются с ними. Для объяснения подобных конфликтов между ценностями (и им соответствующими метафорами) мы должны обнаружить различные индексы приоритетов, присваиваемых этим ценностям и метафорам той субкультурой, которая их использует. Например, метафора БОЛЬШЕ — ВЕРХ, как представляется, всегда имеет наивысший приоритет, поскольку ей отвечает наиболее очевидное физическое основание. Превосходство приоритета метафоры БОЛЬШЕ — ВЕРХ над приоритетом ХОРОШЕЕ — ВЕРХ можно видеть на примерах типа Inflation is rising 'Инфляция повышается' и The crime rate is going up 'Преступность растет'. Инфляцию и преступность естественно оценивать как отрицательные явления; при этом данные фразы обладают присущим им смыслом вследствие того, что метафора БОЛЬШЕ — ВЕРХ всегда имеет максимальный приоритет.
В общем случае индекс приоритетов ценностей определяется частично субкультурой, в которой живет индивид, а частично его личными оценками и пристрастиями. Различные субкультуры в составе некоторой магистральной культуры обладают базисными ценностями, но присваивают им разные индексы приоритетов. Например, БОЛЬШЕЕ — ЛУЧШЕ может вступить в конфликт с утверждением В БУДУЩЕМ БУДЕТ БОЛЬШЕ, когда встает вопрос о том, покупать ли большой автомобиль в данное время с последующей выплатой крупной денежной суммы, которая поглотит будущее жалованье, или довольствоваться покупкой автомобиля меньшего размера, но более дешевого. В США есть субкультуры, в рамках которых покупка большого автомобиля не является основанием для беспокойства о будущем, а есть и другие субкультуры, в рамках которых будущее выступает на первый план при покупке даже небольшого автомобиля. Было время (до инфляции и энергетического кризиса), когда владение небольшой машиной имело высокий статус в субкультуре, где принципы ДОБРОДЕТЕЛЬ — ВЕРХ и ЭКОНОМИЯ РЕСУРСОВ ДОБРОДЕТЕЛЬНА имели приоритет над БОЛЬШЕЕ — ЛУЧШЕ. В наши дни число владельцев небольших машин резко увеличилось, так как имеется большая субкультура, в которой принцип ЭКОНОМИТЬ ДЕНЬГИ — ХОРОШО превалирует над принципом БОЛЬШЕ — ЛУЧШЕ.
Кроме субкультур, существуют также социальные группы, определяющее свойство которых состоит в том, что их члены разделяют некоторые важные ценностные принципы, противоречащие ценностям магистральной культуры. Другие же ценности магистральной культуры членами таких групп сохраняются подспудно. Нечто подобное можно наблюдать в монашеских орденах, например, в ордене траппистов. В нем ценности МЕНЬШЕ — ЛУЧШЕ и МЕНЬШЕЕ — ЛУЧШЕ справедливы по отношению к материальной собственности, рассматриваемой монахами как препятствие к искреннему исполнению самого важного в жизни — долга перед Богом. Трапписты разделяют ценностный принцип магистральной культуры ДОБРОДЕТЕЛЬ — ВЕРХ, придавая ей наивысший приоритет. Принцип БОЛЬШЕ — ЛУЧШЕ для них также остается в силе, но применяется не к материальным благам, а к добродетели; так же обстоит дело с ценностным принципом СТАТУС — ВЕРХ, но он относится не к земному, а к высшему миру — к Царству Божию. Далее, ценностный принцип БУДУЩЕЕ БУДЕТ ЛУЧШЕ справедлив относительно духовного роста (ВЕРХ) и в конечном счете спасения духа (подлинно ВЕРХ). Подобная ситуация типична для социальных групп, находящихся вне магистральной культуры. Добродетель, благо, доброта и статус могут быть коренным образом переосмыслены, оставаясь при этом в положении ВЕРХА. В таких социальных группах по-прежнему лучше располагать большим количеством того, что в них считается важным, по-прежнему БУДУЩЕЕ БУДЕТ ЛУЧШЕ относительно того, что важно, и т. д. Принимая во внимание аспекты, важные для религиозной группы, можно сказать, что ее система ценностей обладает как внутренней согласованностью, так и согласованностью с главными ориентационными метафорами магистральной культуры.
Отдельные люди, как и социальные группы, отличаются своими системами приоритетов и теми способами, которыми они осмысливают то, что для них хорошо или добродетельно. В этом смысле каждое лицо представляет собой подгруппу из одного члена. Его индивидуальная система ценностей, хотя и с некоторыми поправками, согласована с главными ориентационными метафорами магистральной культуры.
Отнюдь не все культуры располагают приоритеты на ориентационной шкале “верх — низ”, как это делаем мы. Есть культуры, в которых понятия равновесия или расположенности относительно центра играют гораздо более существенную роль, чем у нас. Или возьмем непространственную ориентацию “активное — пассивное”. Для нас в большинстве случаев АКТИВНОЕ — ВЕРХ и ПАССИВНОЕ — НИЗ; однако в некоторых культурах пассивность оценивается выше активности. Вообще говоря, главные ориентационные шкалы “верх — низ”, “внутри — вне”, “центральное — периферийное”, “активное — пассивное” и т. п. представляются общими для всех культур, однако виды ориентации, принятые для конкретных понятий, и роль ориентационных принципов, с точки зрения их важности, варьируют от культуры к культуре.