МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Контрольна робота

«Київська університетська школа поліцейського права»

Виконала

Студентка І курсу 7 групи

Малиш Діана Олександрівна

Викладач: к.ю.н., ас. Соломаха Артем Григорович

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………..3

1. Виникнення та розвиток вітчизняного поліцейського права..…………4-5

2. Поліцейське право в Університеті Святого Володимира……….………..6

   1. Статут Університету Святого Володимира від 1833 р……...6-7

   2. Статут Університету Святого Володимира від 1842 р..…….…7

   3. Університетський Статут від 1863 р………………………...…..7-8

   4. Університетський Статут від 1884 р…………….....………………8

3. Вчені-поліцеїсти в Університеті Святого Володимира

   1. М. Бунге……………….……………………………………………..…..9-11

   2. А. Антонович………………………………………………..……..….11-12

   3. І. Тарасов………………………………………………………………..….12

   4. М. Цитович………………………………………………………….….12-14

Список використаної літератури……………………………......……………..15

Вступ

Виникнення правових норм, цілісну сукупність яких ми сьогодні називаємо галуззю адміністративного права, пов'язане з управлінням. Управління виникає тоді, колисуспільстводосягає певного рівня розвитку. Воно є результатом піднесенняматеріальноїта духовної культури. Управління має тривалу історію, супроводжує людину з перших кроків її соціального розвитку.

Висловлювання про ті чи інші аспекти управління знаходимо у стародавніх документах. Ще давньогрецький філософ Платонобґрунтовувавперевагуподілу праці та її спеціалізації.Арістотельвідзначав, що у будь-якому державному устрої є три елементи: перший - законодавчийоргану справах держави; другий - магістратури, тобто виконавчі органи; третій - судові органи.

Поліцейське право як самостійна галузь права сформувалося у Німеччині на основі камералістики (в німецькій економічній літературі - сукупність адміністративних і господарських знань з ведення камерального (палацового і в широкому сенсі державного) господарства). Цей процес розпочався наприкінці XVII ст. і тривав до поч. XIX ст. Ґрунтуючись на понятті суспільного блага, наука про поліцію спочатку сприймала поліцейську діяльність переважно з філософсько-історичної точки зору. Публічна внутрішня безпека ним визначалася як стан, перебуваючи в якому держава за будь-яких умов на основі загального підпорядкування верховній владі, може убезпечитися від деструктивної діяльності суспільних станів або окремих осіб. Приватна внутрішня безпека торкалася діяльності фізичних осіб, питань честі і власності громадян.

На час створення поліцейського права поняття "поліція" охоплювало майже всю сферу діяльності держави, предметом поліцейського права визначалася сукупність державних і суспільних заходів з метою сприяння інтересам (матеріальним і духовним) народу.

Ствердження феномена поліцейського права було об'єктивно обумовлено нагальною потребою підвищення ефективності централізованого державного управління шляхом упорядкування нормативних актів, що регламентували юридично значущі суспільні відносини, пов'язані із застосуванням державного примусу.

1. Виникнення та розвиток вітчизняного поліцейського права

Поліцейське право у своєму розвитку пройшло кілька етапів, що характеризу­валися і повною відмовою від поліцей­ського права як науки, і палким його сприйняттям науковою громадськістю. У першому випадку мова йде про кінець ХІХ — початок ХХ ст. Саме у цей період спостерігалася принципова зміна став­лення вітчизняних науковців до поліцей­ського права, яке з часу виникнення на теренах Російської імперії і до револю­ційних подій 1917 р. сприймалося як га­лузь, покликана регулювати відносини між владою та приватними особа­ми. Характерною особливістю цих від­носин був той факт, що у межах останніх приватні особи наділялися виключно обов’язками, тоді як представники прав­лячої влади мали по відношенню до на­селення переважно права. Інакше кажу­чи, у таких відносинах не спостерігався елемент кореспондування прав та обов’язків їх учасників, що, як наслідок, призводило до одностороннього регулю­вання життєдіяльності приватних осіб, а також систематичного порушення їх прав та свобод поліцією. Показовими у цьому плані виглядають слова В. Ф. Ле­витського, який писав, що економічні, фізичні та духовні інтереси суспіль­ства — усе стало предметом детальної регламентації, пильного нагляду, безпо­середнього управління з боку державної влади. При цьому права особи та громад­ської самодіяльності до уваги не бралися.

Ідеї європейських поліцеїстів досить швидко знайшли прихильників у Російській імперії. Поняття «благополуччя», «благоустрій» стрімко увійшли в російську політичну та юридичну лексику. У лютому 1768 Катерина ІІ доповнила «Наказ депутатам Комиссии по составлению нового уложения» додатковою 21-ю главою – «О благочинии, називаемой иначе полицией». Незабаром російською мовою були перекладені головні праці І. Юсті, Й. Зонненфельса та деяких інших європейських фахівців з поліцейського права. З прийняттям 1782 року в імперії «Устава благочиния, или полицейского» ідея поліцейського права дістала і практичне значення. Згодом цей статут трансформувався в «Устав предупреждения и пресечения преступлений», що мав три редакції та зберігав свою чинність до повалення самодержавства.

Історично склалося так, що вчені-правники російських університетів здебільшого надавали перевагу додержанню букви закону перед творенням нових теоретичних засад як трактування суспільних процесів, так і формування основи нового законодавства. Правову базу власного функціонування забезпечувала держава, яка ставила завдання правникам, виходячи з власного розуміння місця і ролі монарха.

Самодержавна монархія як форма правління в Російській імперії в окреслений період характеризується практично безмежною, одноосібною владою монарха, який був носієм незалежної та верховної влади над всім населенням країни. Завдання підтримки цієї влади покладалося на органи поліції. На становлення вітчизняного поліцейського права значний вплив мав також розвиток самої поліції й поліцейських інституцій російської держави.

Подальший розвиток поліцейського права та його вивчення перебувало у прямій залежності від тих змін, що роз­почалися у Росії з другої половини ХІХ ст. (скасування кріпосного права, проведен­ня судової реформи тощо) та заверши­лися оголошенням царем 17 жовтня 1905 р. Маніфесту про дарування насе­ленню громадянської свободи на засадах справжньої недоторканності особи, сво­боди совісті, слова, зібрань та спілок. На­слідком названих перетворень поміж іншого став перехід правової науки від вивчення поліцейських статутів до ана­лізу правових актів, які регулювали від­носини між органами управління та гро­мадянами. Інакше кажучи, наука полі­цейського права замість дослідження владовідносин зосередилася на дослі­дженні правовідносин, які, на відміну від попередніх, мали не вертикальний, а го­ризонтальний характер і, як наслідок, регулювалися вже не поліцейським, а ад­міністративним правом, яке й прийшло на зміну першому. Однак тут варто під­креслити, що поліцейське право не зни­кло, як іноді стверджується у літературі. Воно зазнало змістовних змін, пов’язаних із звуженням сфери його регулювання. Норми поліцейського права відтепер мали визначати діяльність поліції лише у сфері охорони громадського порядку та громадської безпеки. Проте тут необ­хідно розуміти, що зазначена тенденція мала місце лише у теорії, тоді як на рівні російської законодавчої практики полі­цейське право так і залишилося правом безмежного державного панування над життям приватних осіб.

2. Поліцейське право в Університеті Святого Володимира

Наука поліцейського права в Україні розвивалася майже винятково в стінах університетів: Львівського (заснований 1661 р.), Харківського (1805 р.), Університету Святого Володимира в Києві (1834 р.), Новоросійського в Одесі (1865 р.) і Чернівецького (1875 р.). Перший загальний Статут російських університетів 1804 р. передбачав, що у відділенні «нравственных и политических наук» має бути сім професорських кафедр, у тому числі кафедра «прав: природного, политического и народного». Тодішній термін «политическое право» охоплював державне і поліцейське (адміністративне) право, які ще не розмежовувалися. У цей період університетська адміністративно-правова наука зводилася головно до перенесення на вітчизняний грунт західних правових ідей.

2.1. Статут Університету Святого Володимира від 1833 р. Передбачалося: «В факультете Юридическом преподаются:

1) Общее систематическое обозрение законоведения, или так называемая энциклопедия прав;

2) Основные законы и учреждения Российской империи, законы о состоянии людей в государстве;

3) Российские гражданские законы как общие, так и особенные, как то: кредитные, торговые и о фабриках, со включением и тех местных законов, кои действуют в некоторых токмо губерниях;

4) Российские уголовные законы;

5) Законы благочиния;

6) Законы о государственных повинностях и финансах;

7) Римское законодательство в соединении с историей его, как внутренней, так и внешней».

Проте майже відразу в Київському університеті цю структуру було змінено. В серпні 1834 року Рада університету розглядала програму організації юридичого факультету, запропоновану М. Бадулянським.

Після певних переробок Рада Університету Святого Володимира, попечитель Київського навчального округу і міністр освіти затвердили нову структуру кафедр. Наприклад, першим хто очолив кафедру поліцейських та кримінальних законів у 1835 році був професор Харківського університету Ігнатій Данилович, який одночасно став першим деканом юридичного факультету. Ось як характеризував його діяльність у Києві М. Владимирський – Буданов: «В Киеве Данилович был назначен профессором уголовного права; с каждой переменою университета ему приходилось менять предмет занятий. В Вильне он готовился к занятию кафедры государственного права, в Харькове и Петербурге занимался преимущественно гражданским правом; теперь пришлось ему сделаться криминалистом». Сава Богородський спочатку посідав кафедру благоустрою і благочиння, але від 1839 року був затверджений ординарним професором кафедри «законов уголовных и законов благочиния», яку з перервами очолював до 1857 року. Очоливши кафедру Даниловича, він мав читати курс поліцейського та кримінального права.

2. Статут Університету Святого Володимира від 1842 р.

Були перезатверджені на своїх посадах усі викладачі: 24 вересня М. Іванишева перезатвердили на посаді екстраординарного професора законів благоустрою. Від початку перебування в Київському університеті Іванішев викладав закони державного благоустрою по 6 годин на тиждень. З грудня 1849 р. по червень 1861 р. був деканом юридичного факультету, а в березні 1862 р. обраний ректором університету Св. Володимира (затверджений наказом міністра народної освіти 17 березня) і обіймав посаду по 5 лютого 1865 р. Понад 25 років Іванішев читав курс законів державного благоустрою. Це був новий для російських університетів предмет, остаточно визнаний лише в 1839 році. Тому Микола Дмитрович мав цілком самостійно опрацьовувати «сирий матеріал»; відповідно систематизувати й коментувати закони, складати порівняльні таблиці тощо. За своїм змістом, як свідчать сучасники, курс Іванішева був одним із найкращих на юридичному факультеті. Більше того, подібні курси читалися в Петербурзькому (проф. Рождєственський), Московському (проф. Лєшков) та Харківському (проф. Платонов) університетах, згідно з твердженням О. Романовича-Славатинського, були слабше опрацьовані, ніж у київського професора.

Наука поліцейського права в Російській імперії, до складу якої входила значна частина українських земель, виникла і розвивалася під безпосереднім впливом західноєвропейської правничої думки. Це визнавали ще перші російські автори підручників з права, у тому числі з поліцейського.

2. Університетський Статут від 1863 р.

На юридичних факультетах російських університетів передбачалася кафедра поліцейського права: «в юридическом факультете полагаются следующие кафедры при 13 профессорах и 6 доцентах: […] Полицейское право:

1. Учение о безопасности (законы благочиния);

2. Учение о благосостоянии (законы благоустройства).»

Отже, поліцейське право поділялося на дві частини, причому на перше місце було поставлено безпеку.