1. Предмет і завдання курсу “Вступ до слов’янської філології”.

Слов'янська філологія — сукупність гуманітарних наук, які вивчають культурне надбання слов'ян чи окремих слов'янських народів шляхом мовного й стилістичного аналізу писемних текстів.

Об'єктом вивчення слов'янської філології є слов'янські мови та написані ними давні тексти різних жанрів і стилів, а відображений у них розвиток матеріальної й духовної культури слов'ян є її предметом

У полі зору слов'янської філології як науки і навчальної дисципліни перебувають:

1) слов'янські народи й мови: етнокультурна близькість і демографічний склад слов'ян, слов'янські мови, їхні особливості, генетична спорідненість, класифікація, літературні форми й діалекти;

2) праслов'яни й праслов'янська мова: витоки, особливості та періодизація історії праслов'янської мови, найдавніша територія праслов'ян та її розширення, лінгвістичні теорії їхньої прабатьківщини;

3) історія слов'ян та їхні зв'язки із сусідніми народами за даними мови: свідчення про слов'ян у творах античних європейських і східних авторів, значення діалектології, ономастики, етимології, запозиченої лексики для вивчен¬ня історії та міжетнічних і міжмовних зв'язків слов'янсь¬ких народів;

4) відображення матеріальної і духовної культур слов'ян у мові: матеріальна культура слов'ян у період ро¬дового ладу, соціальна структура давньослов'янського сус¬пільства, язичницькі уявлення про природу й навколиш¬ній світ за даними мови;

5) виникнення писемності у слов'ян: передумови вини¬кнення слов'янської писемності, старослов'янська мова, найдавніші слов'янські рукописи;

6) історія та актуальні проблеми слов'янської філології: витоки й зародження слов'янської філології, становлення й розвиток східно-, західно-, південнослов'янської та зарубіжної слов'янської філології, міжнародні славістичні форуми й видання.

Слов'янська філологія перебуває в тісних зв'язках з іншими науками: філософією,логікою,психологією; історією; етнографією, демографією,соціологією,антропологією.

Через дотичні до мовного тексту аспекти філологія пов'язана також із семіотикою,анатомією, логопедією, фізикою, географією, інформатикою та іншими природничими дисци¬плінами.

2. Слов’янські держави на сучасній політичній карті світу, Виникнення слов’янських держав новітньої доби.

Слов’янські держави на сучасній політичній карті світу, Виникнення слов’янських держав новітньої доби.

Слов'яни — це найбільша в Європі група людей. Вони займають територію від Адріатичного моря до Тихого океану, від Середньої Азіїї до Балтійського моря та Північного Льдовитого океану. Загальна кількість слов'ян становить майже 290 млн.осіб. Слов'яни утворюють групу народів,що має спільне походження. До слов'ян належать: росіяни, українці, поляки, чехи, білоруси,серби, болгари, хорвати, словаки, словени, македонці, лужичани.

У середині І тис. до.н.е слов'яни виходять на історичну арену. У 5-6 ст. Відбулось Велике переселення слов'ян. Першою державою було політичне об'єднання Само, до складу якого входили Чехія, Моравія, Словенія, Верхні Серби. Вона існувала протягом 623-658рр. У 681 утворюється на чолі з ханом Аспарухою Болгарське царство. В середині 7ст. н.е слов'яни прибувають на Балкани. У 1018р Візантія захоплює Болгарське царство, яке зникає до 1168р. У 9-10 ст. утворюється Велика Моравія, 9ст.- Хорватська держава, 11-23ст — Київська Русь, 13ст — Сербське королівство(1217).

Незважаючи на те, що ще 1.5 тисячоліття тому слов'яни розселилась по різній території і в їхніх мовах виробились певні відмінності, незважаючи на те,що вони входили до складу різних державних утворень і нерідко підвладні іншим народам, вони не втратили усвідомлення спільного походження, близькості мов та відчуття приналежності до слов'янської спільноти. Якщо Росії та Польщі вдавлось зберегти свої національні держави, то іншим народам так не пощастило : вони впродовж досить тривалого періоду не мали самістійної держави: південні слов'яни протягом століть були під тяжким турецько-османським гнітом; чехи, словаки, словени, хорвати, а також поляки і частково українці були в складі Австро-Угорської імперії серболужичани були в складі Німеччини; українці та довгий час входили до складу Речі Посполитої. Також багато слов'нських народів впродовж тривалого періоду опинились розірвані в складі інших держав. Наприклад, аж після Другої світової війни українсьі землі були об'єднані в одну державу.Польща в 19ст. була розірвана між Росією, Австро-Угорщиною та Прусією(Німеччиною). Навіть невелика спільнота лужичан була розірвана між Прусією та Саксонією.

Якщо ще сто років тому слов'янські народи не мали державності, то сьогодні державність мають майже всі. Здебільшого це однонаціональні держави( Росія, Україна, Болгарія, Польща).

3. Слов’янські мови серед інших індоєвропейських мов. Проблема балто-слов’янських мовних зв’язків.

Слов’янська група мов поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн носіїв): східну (українська, російська, білоруська; див. Східнослов'янські мови), західну (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська); до західної підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на початку XVIII ст. Балто – Слов’янська мовна єдність— гіпотетична єдність у далекому минулому слов’ян. і балт. груп мов. Ґрунтується в основному на великій подібності у їхній лексиці. Балто-слов’ян. мовна єдність чи прамова — одна з класич. проблем індоєвроп. мовознавства.Можна виділити кілька підходів до проблеми балто-слов'янської єдності]. Перший, самий старий, сходить ще до А. Шлейхер. Який вважав, що прабалтійскій і праслов'янська мови мали спільного предка. Прихильники цього підходу наголошують на тому, що балтійські і слов'янські мови мають набагато більше схожих рис, з точки зору як лексики, так і морфології та синтаксису, ніж будь-які інші групи індоєвропейських мов.Інші лінгвісти, розглядають ці подібності як результат інтенсивних контактів між двома групами мов, вже після того, як кожна з цих груп самостійно відокремилася від праіндоєвропейської мови. Прихильники цього підходу вважають, що подібності слов'янських та балтійських мов є наслідками прабалтів-слов'янського мовного союзу, загального субстрату і численних запозичень в обидві сторони .Третій підхід передбачає незалежне паралельний розвиток праслов'янської і прабалтійского. Так, наприклад, О. Н. Трубачов виходив з концепції самобутнього генезису праслов'янської як індоєвропейського діалекту (чи групи діалектів).Прихильники четвертого підходу, як, наприклад, В. Н. Топоров стверджують, що балто-слов'янські мови утворилися при виділенні з материнських балтійських мов дочірніх слов'янських .Ця точка зору підтверджується глоттохронологіческімі даними В. В. Кромера, за якими виходить, що балто-слов'янська гілка ділиться не на дві, а на три групи, що знаходяться приблизно на рівній відстані один від одного: східно-балтійську (яка дала сучасні литовський і латиська мови ), західно-балтійську (прусську) і слов'янську. З приводу хронології теж виникають дискусії. Один з прихильників теорії балто-слов'янської єдності, Т. Лер-Сплавінскій визначає період існування спільності в 500-600 років, прив'язуючи початок існування спільності (і виділення її з праіндоєвропейської континууму) до епохи експансії культури шнурової кераміки, в яку входили прабалтів-слов'яни, а кінець до епохи експансії лужицької культури .Прибічник теорії контакту, С. Б. Бернштейн датує час балто-слов'янської контакту серединою II-го тисячоліття до н. е.. - Серединою I-го тисячоліття до н. е. Користуючись методом глоттохронологіі, С. А. Старостін датував розпад балто-слов'янської єдності 1210 до н. е..

4. Праслов’янська мова, значення порівняльно-історичного методу для її реконструкції.

Зрозуміти природу, суть і закономірності розвитку сучасних слов’янських мов неможливо без усвідомлення їхньої основи – праслов`янської мови. Вона сформувалася на основі одного з індоєвропейських діалектів. Ця мова є реконструйовано – гіпотетичною, бо жодної писемної памятки, яка б засвідчувала її використання і відображала її реальні фонетичні, лексичні та граматичні ознаки, не збереглося.це повязано з тим, що прасловяни не мали своєї писемності, принаймі доказів її існування не виявлено. Однак на матеріалі словянських мов і з урахуванням відповідних фактів та явищ в інших індоєвропейських мовах представники порівняльно історичного мовознавства реконструювали фонетичну систему, лексичний фонд і граматичну будову прасловянської мови.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич-ний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дос­лідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встанов­лення закономірностей їх розвитку. Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від­творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір­ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ят­ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історич­ного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залуча­ють тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті. Як уже зазначалося, порівняльно-історичний ме­тод виник на початку XIX ст. Його основоположника­ми є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спо­рідненість, тобто походження від одного джерела — мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперер­вним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає мож­ливість установити (реконструювати) архетипи. Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорід­неності мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідне- ності: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків ки-таїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порів­няльно-історичного мовознавства дотримуються тако­го правила: якщо кількість спільних частин слів пере­вищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддале­но споріднені. Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в мину­лому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конк­ретні завдання: відтворення моделі прамови, розкрит­тя історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. . Критерії мовної спорідненості: назви нийближчих родичів, назви частин тіла, назви рослин і тварин, назви небесних тіл, явищ природи, прості числівники. * - астериск вказує на реконструйований характер слова. На рубежі 3-2 тис. до н.е. з індоєвропейських племен виділилась група, яка обєдналась у стійкий союз. Ця група роіснувала до середини 1 тис. до н.е., коли словяни почали розселятись по Європі і почалось формування окремих словянських мов. Переодизація Требіцького: 1) Розпад індоєвропейської прамови 2) Період єдності прасловянської мови 3) Поява діалектів 4) Остаточний діалектичний поділ. Періодизація Ніколаса Ван Вейка: 1) Ранній (3-2 тис. до н.е.) 2) Пізній (сер. 1 тис.). На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники.