Шкільна драма

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація,пошук

Шкільна́ дра́ма—жанрлатиномовноїрелігійноїдраматургії, що виник на межі15-16ст. в країнахЗахідної Європи.

Характерні особливості шкільної драми

Походження шкільної драми пов'язане із статутом церковнихта світських навчальних закладів, в яких сценічні вистави були обов'язковими для засвоєннялатини. Особливого поширення набула завдякиєзуїтам, захопленим інтерпретацієюбіблійнихтаміфологічнихсюжетів, передовсім тих сакральних джерел, що стосувалися історіїкатолицькоїцеркви. Шкільна драма спочатку розвивалася у католицько-християнськомутаантично-класичному напрямках. У ній вплив античної традиції (стислий виклад, наявність епілога тощо) поєднувався ізсередньовічною(відсутність єдності часу та місця, змішуваннятрагічногоікомічногоі т.п.) таренесансовою. Часто шкільна драма складалася з п'ятиактів, після кожного з яких виступавхор. Вистава організовувалася переважно доРіздва,Великоднятощо.

Шкільна драма в Україні

В Українішкільна драма поширилась (черезПольщу) у17-18ст., створювалась викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалась проти експансії католицизму. Основна їївіршоваформа —силабічна, писанаукраїнськоюкнижною мовою.

Із збережених шкільних драм найдавніша — «Олексій, Божий чоловік» (1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру булитрагікомедія«Володимир» (1705)Феофана Прокоповича, присвяченагетьмановіІ. Мазепі, тап'єсаневідомого автора «Милість Божа, од неудоб носимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая...», поставлена1728. До шкільної драми на біблійні сюжети додавалисяінтермедії.

Шкільна драма — жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі XV-XVI ст. в країнах Західної Європи. Походження Ш.д. пов'язане із статутом церковних та світських навчальних закладів, в яких сценічні вистави були обов'язковими для засвоєння латини. Особливого поширення набула завдяки єзуїтам, захопленим інтерпретацією біблійних та міфологічних сюжетів, передовсім тих сакральних джерел, що стосувалися історії католицької церкви. Ш.д. спочатку розвивалася у католицько-християнському та антично-класичному напрямах. У ній вплив античної традиції (стислий виклад, наявність епілога тощо) поєднувався із середньовічною (відсутність єдності часу та місця, змішування трагічного й комічного і т.п.) та ренесансною. Часто Ш.д. складалася з п'яти актів, після кожного з них виступав хор. Вистава організовувалась переважно до Різдва, Великодня тощо. В Україні Ш.д. поширилась (через Польщу) у XVII-XVIII ст., створювалась викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалась проти експансії католицизму. Основна її віршова форма — силабічна, писана українською книжною мовою. Із збережених Ш.д. найдавніша — "Олексій, Божий чоловік" (1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія "Володимир" (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І.Мазепі, та п'єса невідомого автора "Милість Божа, од неудоб носимих обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая...", поставлена 1728. До Ш.д. на біблійні сюжети додавалися інтермедії.

Партесний спів виник у контексті полеміки між православною та католицькою церквами в Україні на межі 16-17 століть. У боротьбі за прихильність прихожан православне богослужіння з його аскетичною монодією знаменного розспівупочинало програвати порівняно з пишним католицьким богослужінням, де використовувався багатоголосний хор та орган. У православних церквах України почали використовувати багатоголосний спів, по-своєму переосмисливши здобутки західноєвропейської хорової та інструментальної музики.

Ініціаторами розробки такого співу були православні братства, що відкривали школи при монастирях, вводили вивчення партесного співу. Перша згадка про таке навчання пов'язана зі Львівським ставропігійним братством і датується 1590-ми роками.

Партесний спів прийшов на зміну одноголосному знаменному співу. Офіційно партесний спів дозволений в храмах із 1668 року за згодою східних патріархів.

У Росії партесний спів почав поширюватись після приєднання України у 1654 році. Поширювався він шляхом копіювання українських рукописів і запрошення співаків до Росії, що відбувалось у контексті загальної «європеїзації» російського суспільства. Згодом у Росії сформувалася самостійна школа партесного співу.

Теоретичні основи партесного співу були викладені у ряді трактатів. Найвідоміший і єдиний збережений (в кількох редакціях) — «Мусикійська граматика» Миколи Дилецького.

З 1970-х почалось відродження партесної музики. Особливу роль у цьому відродженні відіграла наукова і популяризаторська діяльність Н. О. Герасимової-Персидської, автора двох монографій, присвячених партесній музиці, великої кількості публікацій на цю тему. Н. О. Герасимовою-Персидською підготовлено всі дотепер здійснені видання української партесної музики.

Парте́сний спів(злат.partes— «частини», «партії», «голоси») — вид української і російської багатоголосної церковної музики, що виник в Україні на початку17 століття; найвище досягнення української професійної музики доби Бароко.

Кількість голосів (партій) коливалась від 3 до 12, в окремих випадках досягала 48. Кожна партія виконувалась невеликою кількістю співаків, здебільшого по 1-2 на партію. Тому партесний спів слід віднести скоріше до ансамблевого, ніж до хорового. Виконавцями партесної музики були хлопчики, яких спеціально навчали, та дорослі професійні співці. Залучення жіночих голосів до виконання не практикувалось.

Найхарактерніший жанр партесної музики — партесний концерт. На основі партесного концерта в другій половині18 століттясформувався жанр хоровогодуховного концерта, який і витіснив партесний спів із вжитку.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ТА ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ІВАНА МАЗЕПИІван Мазепа (1644—1709) — один з видатних і найсуперечливіших політичних діячів України. Сфера його суспільних інтересів досить широка, але ми торкнемося тільки просвітницької і культурницької діяльності. Він здобув високу освіту: спочатку в Києво-Могилянській колегії, а потім у колегії єзуїтів у Варшаві. Вступивши на службу до польського короля, багато подорожував по Західній Європі, набуваючи досвіду управління державою. І. Мазепа зробив спробу утвердити самостійність України політичними засобами, але хисткість його позицій, орієнтація на Московщину, Польщу, Швецію, Туреччину не мали підтримки з-поміж козацької старшини. Ігнорування громадської думки призвело до повної поразки, втрати навіть тих досягнень, які змогли зберегти наступники Б. Хмельницького. Протягом 21-річного гетьманування І. Мазепа став одним із найбагатших феодалів Європи. Більшу частину своїх особистих прибутків він віддає на розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладів. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових храмів у стилі козацького, або, як його часом називають, "мазепинського" бароко. Багато сил, часу, коштів він віддав Києво-Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус, довів кількість студентів до 2 тисяч. І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти". Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліцей. Гетьман листувався з багатьма вченими, яких запрошував до співпраці. Саме під його впливом козацька старшина посилає своїх синів на навчання до закордонних університетів, що зумовило формування згодом власного кадрового потенціалу.

Романти́зм(фр.romantisme) — ідейний рух улітературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. уНімеччині,АнгліїйФранції, поширився з початку 19 ст. вРосії,ПольщійАвстрії, а з середини 19 ст. охопив інші країниЄвропитаПівнічноїіПівденної Америки. Характерними ознаками романтизму є запереченняраціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.