Мовознавство нового часу
Новий час охоплює 17-18ст.У мовознавстві цього періоду відбулися корінні зміни,що дозволили закласти базу для нового типу граматик та словників.Відб.нагромадження мовного матеріалу,іде укладання багатомовних порівняльних словників.Першим таким словником став 4том.словник рос.мандрівника Петра Пав ласа під назвою «Порівн.словники всіх мов і наріч».Цей словник охоплює 272 мови,переважно мови Азії,Європи,Африки та Америки.Ісп.монарх Лоренцо Бандуро описав 300 мов Америки,Азії і Європи.Відомим словником подібного типу був словник нім.вченого Аделунга,у якій подав молитву «Отче Наш» на 500 мовах.Вплив росту нац.свідомості сприяв укладанню емпір.граматик нац.мов.Зразком є граматика Поліса, грам.словян-Лаврентія Зизанія,словян-Мелетія Смотрицького,литовська-Клягін.Великим здобутком 18ст є рос.граматика М.Ломоносова.Склад.із 6 розділів.1 розділ охоплює загал.проблеми граматики,2-фонетика,3-орфографія,4-словотвір,5-словозміна,6-синтаксис.У період,коли панівна роль лат.мови почин.зменшуватися,її функції переймають нац.мови.Виникає питання про створення такої мови,яка б могла служити джерелом спілкування різних народів і країн.Поч.формув.мрія про єдину,універсальну мову та граматику.Першим прихильником виступає фр.філософ Рене Декар.Він позначав,що існуючі на землі понад 2тис. різних мов є перешкодою для взаєморозуміння.Були винайдені такі штучні мови:ідо,есперанто(була винайдена у 1887 лікарем Людвігом Зашед).У всьому світі есперантистів нарахов. більше 8 млн.Виходить чимало книг.Грам. есперанто проста і зручна,склад.із 16 осн.правил.Вона дуже логічна.Декар вважав,що для того,щоб існув.уніперс.мова потрібна універс.граматика.Класичним зразком граматики стала «Граматика загал. і раціонал» видана в Парижі в 1660р, автори-Антуан Арно і Клод Лансло.Ця грам. здійснювалася на фр,лат,гр.,і частково давньоєврей.мов.Склад.з 2 частин:фонет.і грам.На даний час більшість лінгвістів схиляються до точки зору божественного походж.мови,аргументуючи це тим,оскільки Бог створив людину він дав їй і мову.
Мовознавство епохи Відродження
Епоха відр. припадає на 14-16ст.Якщо Середні віки характеризуються застоєм в усіх галузях, то епоха відр.є епохою великих геогр. відкриттів, пропагандою християнства шншим народам, винайденням книгодрукув. У цю епоху почин. формуватися класична філологія (дослідж. грамат. явищ і лексики класич мов). З’явл. зацікавл. сх. мовами (арабс, дн/євр та сирійськ)Георг. відкриття сприяли умовам для створення нац. граматик.
У 15-16ст. виходять грам. І словники мов центр. і півд. Америки,також персидської, вірмен.,корейс.,японської.В цей час вел. значення для нагромадж. мовних матеріалів мав винахід Йогана Гутенберга в 1438 книгодрукування. За надання нац.мовам належного їм статусу виступ.передові діячі усіх європ.країн-гуманісти.Перші грам.зявл.лат.мовою. Петро Гасмус в 1515р у фр.граматиці дає спробу емпіричного методу,виступає проти схоластики,висловлює вдалі спостереження з фонет.та морфології.Найб.значення для ств. Євр.мовознавства мав процес формув.нац.мов.В цей час на захист нац.мов виступає Данте Аліг’єрі,що пише свою «Божеств.комедію» не лат.,а нар.італ.мовою.Данте у «Праці про нар.мову» зазначає,що мову має тільки людина,бо вона необхідна для обміну думками з іншими людьми.Він поділ.всі мови на 2 групи: народ.і грам.або літер.Мова нар.є первісною і нею каорист.всі народи.У праці «Про нар.красномовство» Данте порушує питання про походж.мов,класифікує романські мови.До них відносить:італ.,фр.,і провансальську.
Згодом фр.гуманіст Хостелус пише трактат «Про спорідненість мов».Нараховує 12 мов.
Йосип Скалігер («Розвідка про європ. мови») поділ.усі єв.мови на 11 мов,і назвав їх матріцес,з багатьма діалектами-пропагінес.Серед матрціес виділ.4 вел.мови: лат,грец,тевтонська,словянська.До лат.відносить:італ,іспан,фран.До тевтонських:поділ.на вірхньонім. і нижньонім. наріччя, саксонську, датську,швед,норвезьку.Мови матріцес немають між собою нічого спільного,а ті які походять від однієї вел.мови він назив.спорідненими. Це є перша найдосконаліша класифікація європейських мов.
Виникнення і розвиток порівняльно-історичного мовознавства Порівняльно-історичне мовознавство – це область загального мовознавства, об’єктом якої є споріднені, генетично пов’язані мови. Порівняльно-історичне мовознавство встановлює відповідності між цими мовами та описує їх еволюцію в просторі і часі. Як основним засобом своїх досліджень порівняльно-історичне мовознавство користується порівняльно-історичним методом, основною метою якого є побудова моделі прамовних станів окремих сіией і груп споріднених мов світу, їх поступового розвитку та поділу на самостійні мови, а також побудова порівняльно-історичних описів (граматик і словників) мов, що входять до тієї чи іншої генетичної спільноти.
Виникнення порівняльно-історичного мовознавства пов’язують із знайомством європейських лінгвістів з санскритом в кінці XVIII ст. У кінці XVIII - на початку XIX ст. було накопичено величезний фактичний мовний матеріал, що наочно засвідчував спорідненість окремих мов і навіть груп мов між собою, і було висловлено чимало здогадів для пояснення споріднення індоєвропейських, семітських, тюркських, угро-фінських мов.
Потрібно було згрупувати, систематизувати вже відомі факти, явища спорідненості мов, призбирувати новий фактичний матеріал для доведення здебільшого декларативно проголошуваних тверджень про спорідненість окремих мов, груп мов між собою, створити нові засоби, способи, прийоми дослідження споріднених мов з метою відтворення історії їх не тільки в найближчий, зафіксований пам'ятками період, а і в незадокументований період їх існування й розвитку. Такі завдання й поставили перед собою основоположники порівняльно-історичного мовознавства, як почало воно називатися за своїм провідним методом, — німецький учений Франц Бопп, датський учений Расмус Раск, німецький учений Якоб Грімм і російський учений Олександр Востоков.
Расмус Раск: 1818 р. з'явилося дослідження про походження стародавньої північної або ісландської мови. Ця праця Раська дуже відрізнялася від порівняльної граматики Боппа: по-перше, Раськ не мав підготовки відносно санскриту й взагалі його не використовує (що є серйозним недоліком), по-друге, якщо Бопп керувався ідеєю, що санскрит - джерелом усіх індоєвропейських мов, то Раськ вважав - фракійську мову (Болгарія, Балкани). Це одна з білих плям, оскільки опис цієї мови не зберігся, тільки жалюгідні уривчасті відомості. Ця не засвідчена древнє-фракійська мова по Раску краще всього зберегла свої риси в старогрецькій мові, яка і виступає у нього як відправна крапка для побудови порівняльної історичної граматики. Однак у Раска були й істотні переваги. 1-й розділ його граматики присвячений етимології. Раск першим вказав на можливість регулярних фонетичних відповідностей. І залишається один крок до відкриття принципу етимології:
1) морфологічні відповідності
2) регулярні фонетичні відповідності
3) лексичні відповідності.
Все ж таки основоположником прийнято рахувати Боппа.
Якоб Грімм: Творець історизму в мовознавстві, підводить під порівняльний метод історичну базу. Сам Грімм всією своєю діяльністю пов'язаний з німецьким романтизмом. Грімм раніше займався історією германців взагалі, а також ширше - історією індоєвропейців, фольклором, міфологією, літературою, зокрема поезією. Це зробило його широко ерудованою людиною. Коли Грімм вивчав історію, то прийшов до висновку, що найвидатнішим свідоцтвом історії культури народів є сама мова. Відома робота Грімма - «Німецька граматика». Це умовна назва. Йдеться про порівняльну історичну граматику германських мов із широким залученням індоєвропейських мов. З'явилася ця граматика в 1819 р. Це фундаментальна праця, близько 4000 сторінок. Вважається, що Грімм вніс в лінгвістику любов до дрібниць, німецьку сумлінність у збиранні мовного матеріалу.
З цієї граматики черпають і до цих пір; багато дано всяких обґрунтовувань. Цінність довідкового джерела збереглася до цих пір.
Граматика Грімма побудована так:
І розділ - про звуки
ІІ розділ -словотворення (сюди входило і формоутворення, тобто морфологія)
III розділ - окремі граматичні категорії
IV розділ - присвячений синтаксису переважно простому реченню.
Фрідріх Діц: народився в кінці 18 століття. Наукова діяльність його доводиться на 1 чверть 19 століття (із заходом на середину). З його ім'ям пов'язано проникнення порівняно історичного методу в романські мови. Порівняльна граматика романських мов Діца - перша. Говорять навіть, що Діц творець всієї романської філології. В 1836г. з'явилася його порівняльна граматика. В цей час виходили вже 2-е і 3-е видання граматики німецьких мов. В орбіту порівняння Діц включає 6 мов - 2 східні - румунську та італійську, 2 південно-західні - іспанську та португальську, 2 північно-західні - французьку та провансальську. Діц виходить із того, що в них єдине першоджерело - латинська мова. Але вже за часів Діца і раніше було відомо, що в історії латинської мови виділяється 2 періоди - класичний і вульгарний. Діц вважав, що ці мови відбулися від вульгарної, народної латинської мови. Існувала точка зору, згідно з якою латинська мова вважалася чимось змішаним з елементів старогрецької, італійської та ін. Діц справедливо вважав, що це не продукт змішення, а самостійна оригінальна мова. Що стосується граматики Діца, то вона складалася з історичної фонетики, формоутворення і синтаксису. В першій фонетичній частині ретельно порівнюється доля, кожного голосного і кожного приголосного. Всередині-романські звукові закони встановлюються, як основа порівняльної граматики.
В розділі морфології розглядається формоутворення основних частин мови. В розділі про синтаксис увага уділяється переважно простій пропозиції. Складне залишається в тіні.
Разом з цією працею Діц створив етимологічний словник романських мов, який з'явиться як би IV частиною його порівняльної граматики. Діц критикує ненауковий підхід до етимології, вважав, що вона потребує серйозної наукової бази, якою повинна стати історична фонетика.
Сучасне порівняльно-історичне мовознавство широко використовує дані, отримані іншими науками. Наприклад, воно спирається на результати ареальних досліджень, враховуючи те, що територіально-суміжні мови можуть запозичувати певні риси від мов-сусідів, хоча довести це запозичення дуже важко. За допомогою інших наук висуваються, спростовуються, підтверджуються різні гіпотези, теорії. Отже, порівняльно-історичне мовознавство не втрачає своєї значимості і понині.