3.Конституційне оформлення радянської влади
Радянське державне будівництво супроводжувалося формуванням основ радянської правової системи. Особливістю цього процесу в Україні була його спорідненість з російським. Найважливішим аспектом правової дійсності і головним джерелом права вважалася революційна правосвідомість.
Основи радянського конституційного права закладалися декретами Всеросійських з’їздів Рад, актами ЦВК та РНК Росії, дію яких було поширено в Україну, а також постановами Всеукраїнських з’їздів Рад, ВУЦВК, РНК УСРР. Діапазон пошуку оптимальних форм державного устрою був досить широкий: від входження до складу Російської федерації – до створення власної Української Федеративної республіки. Так, резолюція ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад «Про державний устрій» від 18 березня 1918р. визначала Україну як «республіку федеративну, яка…об’єднує вільні міста та республіки,як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки».
Найбільш прийнятною формою диктатури пролетаріату вважалася система радянських органів влади. Юридично вона оформилася на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад 10 березня 1919р. із затвердженням першої Конституції УСРР. Попередньо проект Конституції, в основу якого була покладена Конституція РСФРР, розглядався й був схвалений ІІІ з’їздом КП(б)У. Остаточна редакція Конституції УСРР була прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом(ВУЦВК) 14 березня 1919р.
У Розділі І «Основні постанови» УСРР проголошувалась організацією «диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями й експлуататорами капіталістами й поміщиками». Завдання диктатури полягало у переході від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення соціалістичних реформ і систематичного придушення опору заможних класів. Після чого диктатура мала зникнути, а за нею –й держава, «уступивши місце вільним формам суспільного життя» комуністичного ладу. Скасовувалася приватна власність, проголошувалася свобода слова, зібрань і союзів, але тільки для «працюючих мас». На «трудові елементи» покладався збройний захист завоювань соціалістичної революції. Наголошувалося, що УСРР має увійти до складу єдиної Соціалістичної Радянської Республіки, «як тільки створяться умови для її збудови». По суті, це свідчило про тимчасовість існування УСРР.
Другий розділ «Конструкція радянської влади» визначав структуру та повноваження органів радянської влади. Центральними органами УСРР проголошувалися: 1)Всеукраїнський з’їзд рад, який мав скликатися не рідше ніж двічі на рік; 2)ВУЦВК,що діяв у періоди між з’їздами; 3)Рада Народних Комісарів(РНК),що складалася з голови і народних комісарів – завідувачів особливих відділів ВУЦВК та інших осіб, призначених ВУЦВК. Органами радянської влади на місцях були з’їзди губернських, повітових та волосних рад,міські та сільські ради й обрані ними виконавчі комітети (виконкоми).
Правом обирати й бути обраним до рад користувалися незалежно від віросповідання, національності, статі громадяни УСРР, яким виповнилося 18 років, за винятком осіб, що застосовують найману працю, живуть на нетрудові доходи (прибутки з підприємств,маєтків тощо), приватні торгівці,комерційні посередники, служителі релігійних культів, колишні поліцейські й жандарми, члени імператорської родини, особи,визнані божевільними,засуджені.
Як третій розділ до Конституції було включено пристосований до умов УСРР текст Декларації прав та обов’язків трудящого експлуатованого народу,затверджений у січні 1918р. ІІІ Всеукраїнським з’їздом Рад. Закріплювалися принципи повновладдя трудящих,скасовувалися експлуатація людини людиною, запроваджувалися робітничий контроль, націоналізація промисловості,транспорту,банків.
Останній розділ визначав герб і прапор УСРР.
У процесі націоналізації землі, банків, заводів, транспорту,ліквідації приватної власності відбулося становлення основних цивільно-правових інститутів радянського права. Правові засади націоналізації були закладені в декретах «Про націоналізацію залізниць і під’їзних колоній» від 4 січня 1919р., «Про націоналізацію банків» від 22 січня 1919р., «Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах» від 1 березня 1919р. та ін.
Політика «воєнного комунізму», яка стала конкретним проявом диктатури пролетаріату у 1918-1920рр., привела до широкої націоналізації, встановлення державної власності на засоби виробництва, монополії держави на продовольство та предмети попиту. Щоправда, не підлягали націоналізації дрібні підприємства з кількістю робітників за наявності механічного двигуна – 6 чоловік,а без нього – 10,націоналізація не торкалася власності кооперативних організацій, кустарів-одиночок. На відміну від Росії, в Україні «червоноармійська атака на капітал» розпочалася дещо пізніше. З цієї причини тут зберігалася певна кількість ненаціоналізованих середніх і дрібних підприємств, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти,більшим виявився грошовий обіг.
Адміністративно-правове регулювання дедалі більше втручалося у сферу цивільно-правових відносин. Заборонялася приватна торгівля нормованими продовольчими й промисловими товарами. Було скасовано плату за паливо, газ, електроенергію,транспорт,комунальні послуги тощо. Для робітників і службовців запроваджувалася система розподілу за картками продуктів харчування й предметів першої необхідності. Відповідно до принципу «хто не працює,то й не їсть»; «нетрудові елементи» карток не одержували. Мало того,на підставі декрету РНК УСРР від 1 березня 1919р. « Про відібрання надлишків одягу та білизни у буржуазії» до них застосовувалися конфіскації та реквізиції відповідних речей.
Декретами РНК УСРР « Про вилучення хлібних лишків і встановлення твердих цін на них» від 31 січня 1919р., «Про розкладку лишків врожаю 1918р. та попередніх років» від 12 квітня 1919р., Законом «Про хлібну розкладку» від 26 лютого 1920р. селян було зобов’язано продавати лишки своєї продукції безпосередньо державі. Але в умовах інфляції відбувалася звичайна реквізиція, яку здійснювали комбіди, комнезами, робітничі продовольчі загони та військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Спочатку продрозкладка охоплювала хліб і фураж, згодом поширилась на м'ясо й картоплю,а з 1920р. – на все продовольство.
Так зване буржуазне спадкове право було скасоване декретом РНК УСРР «Про скасування спадкування» від 11 березня 1919р. Майно померлого переходило у власність держави. З цього майна забезпечувалося «утримання» непрацездатним та нужденним родичам спадкодавця.
Основи радянського земельного законодавства були започатковані вже в першому декреті Всеросійського з’їзду Рад «Про землю» , постанові РНК РСФРР від 5 листопада 1917р. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів». Законодавчими актами УСРР скасовувалася приватна власність на землю,надра,води,ліси. Вони становили єдиний державний фонд. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди із землею (купівля-продаж,застава, дарування та ін.). Земля надавалася селянам у користування. Передбачався розвиток колективних форм землекористування (радгоспів,артілей, товариств із спільного обробітку землі). Кооперативні об’єднання,участь у яких для сільського населення стала обов’язковою, перетворилися по суті на придаток Наркомпроду. З цієї причини в умовах товарного голоду кооперація наприкінці 1920р. майже перестала існувати.
Регулювання трудових відносин відбувалося на основі Кодексу законів про працю РСФРР від 10 грудня 1918р., дія якого на підставі договору про воєнно-політичний союз поширювалася на Україну. Проголошувався загальний обов’язок працювати і право на працю;обов’язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці; обов’язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; право на відпочинок та матеріальне забезпечення.
Але в умовах воєнного часу відбувалась мілітаризація підприємств, їхній режим був наближеним до військового. Широко застосовувалася загальна трудова повинність, примусове закріплення робітників і службовців за підприємствами і установами. Спочатку вона охоплювала оборонну промисловість, з листопада 1918р. була поширена на залізниці, а потім – на всі галузі народного господарства. Злісне ухилення від трудової повинності вважалося «трудовим дезертирством». Прогул понад три дні протягом місяця кваліфікувався як акт саботажу. В умовах господарської розрухи та знецінення грошей запроваджувалася натуралізація заробітної плати, яка наприкінці 1920р. досягла майже 100%.
Основи шлюбно-сімейного права були започатковані декретами РНК УСРР від 20 лютого 1919р. «Про цивільний шлюб та про введення книг актів громадянського стану» і « Про розлучення». Законним визнавався тільки громадянський шлюб (зареєстрованим і вважався приватною справою осіб,які одружувалися. Такі обмеження шлюбу,як відмінність у віросповіданні, обов’язковість дозволу батьків скасовувалися. Проголошувалася свобода розлучень: шлюб розвивався органами загсу на прохання хоча б однієї зі сторін. При цьому головним вважалося забезпечення інтересів дітей. Влітку 1919р. з урахуванням зазначених декретів на основі аналогічного кодексу РСФРР Наркомюстом УСРР був розроблений проект Кодексу законів про акти громадянського стану про сім’ю та опіку. Умови громадянської війни не дозволили ввести кодекс у дію.
Нове кримінальне право формувалося на основі принципу доцільності, який протиставлявся принципу законності. Суд повинен був враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця, його соціальну належність. Вістря кримінальних репресій спрямовувалося не лише проти кримінальних злочинів, а й проти вчинків, які « становили загрозу радянській владі» - жертвами «червоного терору» стали тисячі людей. Кримінальне право спочатку регулювалося окремими декретами УСРР, а з 4 серпня 1920р. на території України були введені в дію «Керівні начала з кримінального права РСФРР», в яких містилися положення про кримінальне право та правосуддя, про стадії вчинення злочину, про співучасть, про простір дії кримінального права. Покарання передбачалося не лише за закінчене злочинне діяння, а й задум по злочин.
Система покарань включала: догану, громадський осуд, примушення пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, виключення з колективу, усунення з посади, позбавлення політичних прав,оголошення ворогом революції або народу,примусові роботи,позбавлення волі, оголошення поза законом,розстріл тощо. Деякі з цих покарань, насамперед спрямовані на зміну свідомості правопорушника (осуд, примушення пройти курс політграмоти, …), широко застосовувалися в адміністративному й позасудовому порядку. Водночас влада вдавалася до вжиття таких анти- правових заходів , як взяття заручників, притягненя до кримальної відповідальності за принципом кругової поруки ( в разі опору державним органам, знищення продовольчих складів, пошкодження залізниць тощо). Загалом відбувалося посилення кримінальної репресії. На відміну від Росії,де у 1920р.відмовилися від застосування смертної кари, Всеукрревком прийняв постанову від 2 лютого 1920р. про те,що скасування смертної кари на цей час на території України не може бути здійснене.
Основи кримінального процесу встановлювалися Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919р., Положенням про народний суд від 26 жовтня 1920р.,інструкцією «Про судочинство» від 3 червня 1919р. та численними циркулярами Наркомюсту УСРР.
Всі репресивні органи мали функції слідства,суду та виконували вироки. Так, «Положення про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії» від 30 травня 1919р. НК надавалося право застосовувати збройну силу у разі контрреволюційних виступів, погромів та чорносотенних заворушень, проводити обшуки, арешти, облави, накладати заборону на майно,вести слідство й виносити вироки у справах контрреволюцію,шпигунство. З дозволу місцевих виконкомів вони мали право вести слідство і виносити вироки також з інших справ.
Справи про найбільш небезпечні злочини розглядали революційні трибунали. В оцінці доказів і визначенні покарань члени трибуналів керувалися декретами радянської влади і «власною революційною самосвідомістю». Попереднє слідство у деяких справах трибунали мали право визнавати непотрібним , а в політичних справах,відповідно до циркуляру НКЮ УСРР від 29 лютого 1920р. «Про прискорення провадження попереднього слідства», воно мало бути завершене протягом 48 годин. Судочинство було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Право обвинуваченого на захист істотно обмежувалося. Вироки трибуналів виконувалось протягом 24 годин.
Норми цивільного процесу містилися, як правило, в актах, якими регулювався кримінальний процес. Внаслідок значного скорочення цивільного обігу питома вага цивільних справ у народних судах була незначною. Територіальна підсудність справ визначалася за місцем проживання відповідача, хоча остаточно це вирішував суд. Судочинство розпочиналося за позовом громадян або установ. Справи розглядалися народними суддями одноособово або за участі двох народних засідателів. Судове засідання розпочиналося з доповіді народного судді, потім слово надавалося позивачу і відповідачу. За необхідності проводився допит свідків. Рішення народного суду протягом місяця з дня його оголошення могло бути опротестоване в касаційному порядку до Ради народних суддів.
І тому,внаслідок встановлення радянської влади за зразком і підтримкою Росії в Україні утвердилася диктатура пролетаріату та найбіднішого селянства. Відбулася інтеграція більшовицької партії у владу, що стало визначальним чинником державного устрою.
А також,в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції, поряд з радянськими органами, утворювалися нелегітимні надзвичайні органи влади, органи захисту більшовицького режиму, які здійснювали функції оборони та придушення опору класових супротивників.
Суцільна націоналізація економіки, проведення політики «червоноармійської атаки на капітал» призвели до широкого використання форм і методів позаекономічного державно-правового примусу. На мою думку основним призначенням радянського права було застосування суворої класової репресії, забезпечення воєнно-комуністичних заходів.
Розділ ІІ
Радянська державність і право в Україні у 20-30-х роках ХХ ст.