Лінійна та циклічна схеми розвитку суспільств: позитивні риси та недоліки.

Рабовласницький лад – антагоністичне суспільство, яке виникло “на розвалинах” первісно-общинного ладу, із наявність пануючого класу рабовласників та експлуатованого класу рабів. Крім цього виділяються “проміжні верстви” вільного населення: дрібні власники (ремісники, селяни) та люмпен-пролетаріат (розорені ремісники та селяни). Для рабовласницького суспільства характерно:

• основою виробничих відносин стає приватна власність на засоби виробництва і рабів;

• розвиваються інститути державності.

3. Феодальний лад (від лат. feodum – помістя) виникає через синтез варварських та цивілізаційних (римських) традицій, розпад рабовласницьких відносин. Для нього характерно:

• головним засобом виробництва стає земля, що знаходиться у монопольній власності класу феодалів;

• господарство ведеться силами дрібних власників – селян, які перебувають у кріпацькій залежності;

• політичний устрій (від дрібних міст-держав до централізованих абсолютистських монархій);

• на пізньому етапі зароджується мануфактурне виробництво та капіталістичні відносини, які стають домінуючими через буржуазні революції.

4. Капіталістичний лад характеризує суспільство індустріального типу. В основі:

• приватна власність на засоби виробництва і експлуатація найманої праці робітників;

• антагонізм між буржуазією та пролетаріатом відбувається через головне протиріччя капіталізму – між суспільним характером праці і приватновласницькою формою привласнення її результатів;

• кульмінація протиріч приводить до соціальної революції.

5. Комуністичний лад має 2 фази: соціалізм та комунізм. В основі комуністичного ладу економічна зрілість та відсутність приватної власності на засоби виробництва і експлуатації праці. При соціалізмі існують 2 форми власності на засоби виробництва: державна та колгоспно-кооперативна. При комунізмі передбачається єдина загальнодержавна власність, повинні зникнути відмінності між розумовою та фізичною працею, містом і селом. В кінцевому варіанті такого суспільства відмирають політичні і правові інститути, ідеологія, держава.

Ряд дослідників (до прикладу, Л.Васильєв) звертають увагу на методологічну помилку такої спрощеної схеми розвитку суспільств. Ще К.Маркс до названих суспільно-економічних формацій додавав так званий азіатський спосіб виробництва. Це – спосіб поєднання виробничої активності сільських общин та економічного втручання держави. Фактично держава через експлуатацію общин є організатором виробництва матеріальних благ. В такій ситуації держава є єдиним експлуататором, а все населення (не дивлячись на соціальну структуру) є експлуатованим. Такий стан речей був характерний для країн Сходу. Отже, країни Сходу (Індія, Китай, Японія і т.д.) немали класичної рабовласницької або ж феодальної суспільно-економічної формації.

Рабовласництво не перейшло в феодалізм, бо на руїнах Римської імперії зник античний світ, який був уособленням класичного рабовласництва. Отже, рабовласництво було тупиковою магістраллю суспільного розвитку.

В свою чергу феодалізм в прямому розумінні є продуктом Європи. На думку дослідників феодалізм сформувався на базі прафеодалізму, який був з’єднувальною ланкою між первісно-общинним ладом і феодалізмом в Європі. Прафеодалізм – це період, коли знать вже виділилася в окрему групу, забезпечивши собі привілеї, володіє землею. Селяни в свою чергу зберігаютьт як особисту свободу, так і власність на землю. Тобто, не відразу, після розпаду первісного ладу виникають великі господарства (феоди) феодалів, що володіють землею та закріпачують селян.

Підсумувавши, лінійну схему розвитку суспільств можна представити наступним чином:

• первісно-общинний лад→рабовласницький лад (тупиковий варант суспільного розвитку);

• первісно-общинний лад→прафеодалізм→феодалізм→капіталізм (для країн Заходу);

• первісно-общинний лад→азіатський спосіб виробництва→капіталізм (для країн Сходу).

Позитивною рисою цієї схеми розвитку суспільств є можливість створення моделі суспільного розвитку через розвиток продуктивних сил (економічний детермінізм).

Негативною рисою є однолінійність теоретичної конструкції. Всі суспільно-економічні формації вибудовуються в один ряд, всі суспільства “повинні” їх “пройти”. Методологічна вада була засвідчена ще самим К.Марксом, який окремо говорив про азіатський спосіб виробництва. Радянські дослідники сформулювали концепцію прафеодалізму, яка відкорегувала теорію суспільно-економічнихї формацій.

2. Теорія цивілізацій (Джон Гелбрейт, Ален Турен, Жан Фурастьє, Даніел Белл, Олвін Тоффлер, Реймон Арон та ін.).

Погляди багатьох дослідників можна звести до розуміння лінійного чергування різних типів суспільств:

доіндустріальне (аграрне або традиційне) →індустріальне (капіталістичне) →постіндустріальне (інформаційне) суспільство.

1. Доіндустріальне суспільство пройшло 2 основні стадії розвитку:

• малодиференційована (общинна, родоплемінна, існувала в рамках азіатського способу виробництва);

• диференційована (багатоструктурна, класова, характерна для європейського феодалізму).

Індустріальне суспільство також пройшло 2 стадії розвитку:

• капіталістична (рання, перехідна (XIX-поч.XX ст.);

• індустріальна (модернізоване суспільство із зростаючою соціальною мобільністю).

3. Постіндустріальне суспільство (як мовилось в темі 3, в основі постіндустріального суспільства лежать теоертичні знання; якщо в індустріальному суспільстві головним конфліктом є суперечність між працею і капіталом, то в постіндустріальному суспільстві – між знаннями та некомпетентністю фахівців).

Позитивною рисою лінійної схеми чергування цивілізацій є зосередження уваги дослідників на тих якісних змінах, що відбулись в суспільному житті розвинутих країн після 60-х рр. XX ст. Це – зміни в соціальній структурі, які стали можливими через запровадження інтелектуальних технологій, моделювання, планування та прогнозування соціальної царини життя.

Негативною рисою є перебільшення технологічного акценту як головного рушія суспільного прогресу. Дослідники нехтують психологічними, релігійними, соціокультурними чинниками суспільного розвитку неєвропейських суспільств. Цивілізаційну лінійну модель суспільного розвитку неможливо екстраполювати на всю гамму суспільств.

II. Циклічна схема розвитку суспільств виходить із головного положення про циклічний або маятниковий розвиток суспільств. Ще стародавні мислителі відзначали, що нічого нового в світі немає, суспільство перебуває в стані історичного колообігу.

Такі ідеї спостерігаємо в працях Платона, Арістотеля, Полібія, згодом – в роботах Джамбаттіста Віко та Шарля Фур’є, в в XIX-XX ст. в працях Миколи Данилевського, Освальда Шпеглера, Арнольда Тойнбі, С.Хантінгтона, Лева Гумільова, Олександра Чижевського та ін.

Ще в давньоіндійській філософії існувало уявлення про циклічну зміну чотирьох періодів:

• Сатья-юга (Золотий вік) / тривав 1 728 000 років;

• Тріта-юга (Срібний вік) / тривав 1 296 000 років;

• Двапара-юга (Мідний вік) / тривав 864 000 років;

• Калі-юга (Залізний вік) / повинен тривати 432 000 років.

Калі-юга – це сучасна епоха розвитку людства. Згідно передбачень давньоіндійських мудреців на зміну занадто матеріалізованому Залізному віку має настати справедливість (праведність) на Землі. Виникне нова раса людей, яка буде жити в Золотому віці (віці Чистоти). Тобто, людство знову повернеться до відправної точки свого розвитку.

Якщо давньоіндійські філософи естраполювали циклічний розвиток на все людство, то давньогрецький філософ Платон (428/27-347 рр. до н.е.) зосередив увагу на колообігу державних форм. На думку Платона, історичний розвиток держави (а разом з тим і суспільства, бо ці категрорії ще не розмежовувались) описує коло наступним чином:

ідеальна держава→тимократія→олігархія→демократія→

тиранія→перехідна стадія→ідеальна держава

За логікою Платона, тимократія, олігархія, демократія та тиранія – це ланки виродження первісно ідеальної держави. Цей процес відбувається незалежно від людської волі.

Представник соціальної філософії Нового Часу Джамбаттіст Віко (1668-1744 рр.) в своїй праці “Основи Нової науки про спільну природу націй” (1725 р.) твердив, що розвиток суспільства відбувається за об’єктивними закономірностями, які не залежать від волі людей. Він виділив 3 цикли суспільної динаміки:

• Час Богів (коли суспільством керували жерці, не існувало держави і права);

• Час Героїв (до влади приходить аристократія);

• Час Людей (виникають республіки та представницькі монархії, де панують права і свободи громадян).

В Час Людей або Громадянську епоху “...плебеї... прагнуть змінити державу, а благородні завжди прагнуть зберегти її”. Внаслідок цього відбувається колообіг наступних форм держави:

аристократія→демократія→анархія→монархія→аристократія

Однією з найбільш поширених динамічних систем розвитку людства є теорія культурно-історичних типів Миколи Данилевського (1822-1885 рр.).У своїй праці“Росія і Європа. Погляд на культурні і політичні взаємовідносини Словянського та Германо-Романського світу” (1871 р.)виділяє 13 культурно-історичних типів, кожен з яких розвивається майже автономно, не маючи впливу один на одного.

Це наступні культурно-історичні типи:

• єгипетський;

• китайський;

• асиро-вавилоно-фінікійський;

• індійський;

• іранський;

• єврейський;

• грецький;

• римський;

• аравійський;

• романо-германський;

• словянський;

• мексиканський;

• перуанський.

М.Данилевський відзначав, що в кожному культурно-історичному типі домінує певний вид соціокультурної діяльності: в єврейському – релігійний, в грецькому – культурний, в римському – політичний. Словянський культурно-історичний тип, на думку дослідника, вдало поєднує різноманітні види діяльності і є найбільш перспективним в майбутньому.

Ідеї М.Данилевського були розвинуті А.Тойнбі та О.Шпенглером. Освальд Шпенглер (1880-1936 рр.)у праці“Присмерк Європи”виділив8 культур, кожна з яких розвивається на основі свого унікального способу освоєння оточуючої дійсності:

єгипетська;

вавилонська;

індійська;

китайська;

греко-римська;

візантійсько-арабська;

культура майя;

російсько-сибірська.

Кожна з культур проходить в своєму розвитку такі стадії:

народження → розквіт → загибель (присмерк)

Такий цикл триває понад 1000 років. “Присмерк” культури утворює передумови для виникнення нової. Так трактують закінчення циклу і інші вчені.

Арнольд Тойнбі (1889-1975 рр.) “Дослідження історії”виділив 21 цивілдізацію, серед яких5 живих цивілізацій:

західне суспільство (об’єднане християнством);

православно-християнське (візантійське суспільство);

ісламське суспільство;

індуїстське суспільство;

далекосхідне суспільство (конфуціанство, даосизм)

Концепція А.Тойнбі характерна тим, що в ній він чітко формує критерії цивілізаційної ідентичності: релігією (їй відводиться особливе значення); історією, мовою, звичаями та культурою.

Динаміка розвитку цивілізацій відбувається через “закон виклику і відповіді”, який здійснюється за посередництвом “творчої меншини” (еліти), яка за допомогою мімесизу (впливу на маси, які подражають діям еліти) творить матеріальні і духовні надбання будь-якої цивілізації. Отже, рушійною силою розвитку цивілізації є творча еліта. Занепад еліти веде до руйнування цивілізаційної ідентичності, цивілізації в цілому.

Характерною особливістю даного підходу до пояснення закономірностей розвитку людства є те, що його представники акцентують увагу на замкненості (локальності цивілізацій). В майбутньому це може призвести навіть до зіткнення цивілізацій. Тобто унікальність і цілісність кожної цивілізації ставить природні бар’єри до діалогу різних культур.

На сьогоднішній день найбільш обґрунтовані прогнози на майбутнє тисячоліття підкреслюють, що вже сформувались 8 цивілізацій(концепція Самуеля Хантінгтона (1927 р.н.):

• сінська;

• японська;

• індуїстська;

• ісламська;

• православна;

• західна;

• латино-американська;

• африканська.

І тому в майбутньому саме взаємовідносини між цими цивілізаціями і будуть обумовлювати специфіку та особливості історичного процесу.

Самобутньою циклічною концепцією суспільного розвитку є теорія етногенезу Лева Гумільова (1912-1992 рр.).Відомий російський етнолог дослідив етногенези 40 етнічних спільнот. Він дійшов висновку, що джерелом розвитку етнічних спільностей є пасіонарна енергія. Подібної енергії достатньо для проходження спільнотою всіх фаз етногенезу впродовж 1200-1500 років. Л.Гумільов виділив8 основних фаз етногенетичної динаміки етнічних спільнот:

• підйом (члени спільноти керуються установкою “світ потрібно виправити”);

• акматична фаза (“будь самим собою”);

• надлом (“дайте жити; ми не хочемо величі”);

• інерційна фаза (“будь таким, як я”);

• фаза обскурації (“будь таким, як ми”);

• гомеостаз (“будь задоволений собою”);

• меморіальна фаза (згадай, як було чудово”);

• виродження (“нам нічого не треба”).

Після проходження цих фаз етногенезу етнічна спільнота зникає. Тільки новий “пасіонарний поштовх” може відродити етнічну спільноту.

На сучасному етапі завдяки експериментальним дослідженням встановлено багатоманіття соціальних циклів:

1. цикли, що відображають динаміку товарних запасів (3-5 років);

2. інвестиційний цикл (5-10 років);

3. грошово-фінансовий цикл (7-11 років);

4. цикл освіти і спецпідготовки (10-15 років);

5. цикл використання знарядь праці (10-20 років);

6. багатохвильовий цикл М.Кондратьєва в економіці та науково-технічному прогресі (40-60 років).

Загалом виділяють різноманітні цикли суспільного розвитку в політиці, економіці, культурі, релігії і т.д. (3, 5, 12, 36, 50, 100, 144 та ін.). Розуміючи такі закономірності можна спрогнозувати суспільний розвиток.

Чому існують цикли в суспільному розвитку? Є 2 варіанти пояснення:

• ендогенний підхід (цикл пояснюється внутрішніми ресурсами; до прикладу, цикли в економічній сфері пояснюються ціновою політикою, інвестиціями, динамікою прибутків, відпрацюванням ресурсів тощо);

• екзогенний підіхд (циклічність пояснюється зовнішніми чинниками).

Екзогенний підхід пояснення циклічності суспільного життя застосував Олександр Чижевський (1897-1964 рр.). Він відомий як засновник геліобіології (біології Сонця). О.Чижевський досліджував циклічність сонячної активності, особливо 11-річні цикли Сонця.

В 1918 р. О.Чижевський став доктором загальної історії, захистивши дисертацію на тему “Дослідження періодичності загальносвітового процесу”. В 1924 р. він опублікував результати своїх досліджень в монографії “Фізичні фактори історичного процесу”. Головне положення його праці – історичний процес та суспільний розвиток обумовлений циклічною діяльністю Сонця, особливо 11-річними циклами його активності.

О.Чижевський співставляє максимуми активності Сонця із найбільш кровавими історичними подіями.

В нижченаведеній таблиці проілюстровані дати максимумів (піків) сонячної активності:

Нижче зафіксовано співставлення сонячної активності та найбільш резонансних історичних подій:

Таким чином циклічна схема в її різноманітних модифікаціях засвідчує власні позитивні риси та недоліки. Головним недолікомцієї схеми є схематизм, абстрагування при розгляді суспільного розвитку.Позитивнимє те, що циклічна схема дає змогу наблизитись до закономірностей суспільного розвитку, з’ясувати окремі тенденції соціальної динаміки.