1.Прояви соц.допомоги: У Вавілоні цар Хаммурапі вписав принципи допомоги у свій кодекс, який становить найдревніше зібрання відомих нам законів. У них, зокрема, відображена заборона боргового рабства і заміна його відробітками. Вказано, що в часи випробувань і труднощів люди повинні допомагати один одному. У Законах Хаммурапі були відображені і своєрідні уявлення про соціальну справедливість. Наприклад, розмір платні за послуги лікаря прямо залежав від соціального стану пацієнта. Постійною діяльністю, спрямованою на надання соціальних послуг населенню, у давній державі Вавілон займались і культові храми. Під їх опіку потрапляли різні категорії населення: військово-полонені, подаровані або куплені раби, незаконнонароджені. У голодні часи діти з бідних сімей віддавалися у храми, щоб вижити. Здійснюючи соціальну допомогу, храми отримували підтримку широких верств населення і перетворювалися в значну соціальну і політичну силу. У Давньому Єгипті турбота про членів суспільства проявлялася перш за все в інтересах збереження трудових ресурсів. Це була прерогатива держави, зацікавленої в підтримці життєвого рівня людей, зайнятих на суспільних роботах — будівництві каналів, пірамід, гробниць і храмів. Немаловажним фактором була необхідність попередження голодних бунтів, які загрожували стабільності держави. Для реалізації цих завдань держава Давнього Єгипту застосовувала методи централізованого планування виробництва і розподілу продуктів харчування серед різних регіонів, а таксж певну міграційну політику. 2.Прояви соц.допомоги: В Давньому Китаї, уряд розробив основи своєї соціальної політики. Вона включала в себе три основні елементи: 1)безплатний (або за мінімальну плату) розподіл зерна; 2) використання всіх пустуючих площ для засіву безплатним зерном; 3)переселення голодаючих у благополучні регіони країни.

Така політика свідчить про відповідальність урядів за своїх людей, хоча і проводилась вона лише в періоди надзвичайних ситуацій. З іншого боку існують цивілізації, де допомога бідним є скоріше засобом урегулювання проблем політичного характеру. Саме так побудовані одне за одним грецьке, а потім римське античні суспільства. У Древній Греції визначальним фактором формування ідей милосердя служило суспільне виховання гуманності, взаємодопомоги і солідарності. Особлива увага приділялась догляду за хворими, вживались заходи щодо опіки військових інвалідів, яким надавались земельні ділянки і призначалась частина здобичі. Згодом зони разом із сім'ями перебували на державному утриманні. З розвитком і ускладненням міст-держав, запровадженням демократичного устрою мінявся інститут благодійної діяльності і об'єкт цієї діяльності. Допомога у давніх Греції і Римі оформляється в інститут підтримки бідних, піклування про військових інвалідів і хворих. Проте із збільшенням майнової нерівності, пауперизації вільних ремісників і землеробів тільки бідні громадяни мали право жити за рахунок казни. Якщо спочатку припаси і гроші отримували лише повноправні громадяни, то згодом така допомога розповсюджувалась на всіх вільних бідняків. Але раби не входили до цього числа, їх право на рівність і допомогу не визнавалося. В Римі в цей період з'являються одні з перших концептуальних підходів до милосердя. Підтримка осиротілих і покинутих дітей та дітей бідних родичів у Римі здійснювалась на державному рівні. На виховання таких дітей використовувались, зокрема, кошти, отримані від здачі в аренду попередньо скуплених маєтків. Одночасно з державною благодійністю існували муніципальна та приватна, створювались благодійні заклади. Імператор Пліній Молодший на річні доходи з маєтку створив у 97 році особливий благодійний фонд для бідних дітей. При імператорі Августі було засновано найпершу благодійну установу. У східній Римській імперії Василій Великий заснував у 370 р. у Цезарії простору будову, що використовувалася як притулок. У ньому в різних відділеннях перебували діти, вдови, люди похилого віку, подорожуючі, хворі та інваліди. Спорудження цього будинку можна вважати першою відомою нам формою закладу соціальної допомоги. В основному соціальна допомога цього періоду носила прагматичний характер. Рівний розподіл благ служив елементом виживання суспільства і його солідарності. «Вона була відображенням потреби суспільства у забезпеченні його трудовими ресурсами, пом'ягшенні наслідків соціальних заворушень, які приносять суспільству розруху і людські жертви та заважають стабільному розвитку економіки, а також потреби в об'єднанні суспільства навколо держави і уряду для її зміцнення і для захисту національних інтересів» . В окремих випадках, особливо у виборчий період, допомога у Давньому Римі використовувалась як засіб заручитися підтримкою клієнтури. Римські консули, а пізніше й імператори ухвалювали певні акти соціальної політики — ліквідацію боргів, розподіл землі або забезпечення «хліба і розваг», яких вимагав народ, щоб зробити його залежним і покірним, щоб гарантувати собі виборчу і комерційну клієнтуру. 3.Основні форми допомоги у давніх слов’ян: 1.культові (пов’язана із міфологічним світом давніх слов’ян – оберегами, волхвами,язичницькими богами,які виконували охоронну роль) 2.общинно-родові (допомога пов'язана із родом,сім’єю, поселенням. Варіанти підтримки – виділення землі, приймацтво, почергове утримання, дарообмін, призначення «громадських» родичів, піклування про «вихованців», «годованців», вдів) 3.господарські (взаємодопомога у вирішенні господарських проблем при екстремальних ситуаціях - пожарах,повенях, паде жах худоби, захворювання працездатних членів родини. Це було як своєрідний розвиток колективної допомоги,яка надавалась сім’ї, общинні,цілому роду) 4.Характеристика княжого піклування в КР. Виникнення соц. інститутів – церкви,монастирі,приходи. Більшість дослідників вважають,що основним мотивом цієї діяльності були морально-релігійні спонукання. Соц.допомога асоціювалась з благодійністю. Княжий вид допомоги – засіб підтримки авторитету влади механізм послаблення соціальної напруженості. Окрім щедрої роздачі продуктів, грошей, інших предметів першої необхідності, проведення бенкетів,на які могли прийти бідні і голодні, та викупу полонених, з іменами князів і їх родинами, історія пов’язує появу спеціальних державних установ і перших соц. спадів соц. спрямування. Особливо велике значення для розвитку суспільної опіки мало прийняття князем Володимиром уставу, згідно з яким спеціальне ведення цієї роботи було доручено церкві. «Причому на утримання церков, монастирів, лікарень, богаділень і на прийом

неімущих подорожуючих була визначена «десятина», тобто десята частина надходжень від хліба, худоби, судових сплат і т. п. Подібні відрахування на церкву і благодійність робили і приватні

особи. Князь Володимир показував своєму оточенню приклад власної благодійності, закликаючи всіх убогих, всіх, хто потребує допомоги, приходити до нього на княжий двір. Для немічних, які не могли прийти, він наказував споряджати вози із продуктами. Але у справах суспільної допомоги князь вимушений був рахуватися з невдоволенням дружини і обмежувати свої благодійні діяння. Характеризуючи княжу допомогу, дослідники вказують також, що в древніх літописах не зафіксовано її проявів в екстремальних ситуаціях: в періоди голоду,епідемій, повеней. Таким чином, княжу форму допомоги навряд чи можна вважати постійною і систематичною, а тим більше такою, що регулювала суспільні відносини в часи лихоліття. 5.Розкрити поняття церковно-монастирської допомоги у 10-12 ст. Особливості церковпо-монастирської допомоги пов'язані з тим, що разом із візантійським православ'ям в історію Русі привноситься і характерний для нього тип відносин із владою. Первісно не маючи ні своїх інститутів, ні системи фінансування, ні священиків, воно попадає «під патерналістський контроль держави,

тобто відбувається ідентифікація влади і церкви». Разом із фінансовою підтримкою княжа влада делегувала церкві ряд обов'язків. Саме тому ще в 996 р. Уставом князя Володимира Святого соціальне піклування було віддано під покровительство церкви. Згаданим церковним Уставом князь Володимир ставить в обов'язок духовенству займатися питаннями допомоги і нагляду, призначає на утримання монастирів, лікарень, богаділень і прийом подорожуючих спеціальну «десятину», тобто десяту частину надходжень від продажу хліба, худоби, судових податків і т. п. Подібні відрахування церкві на благодійність робили і приватні заможні особи, зокрема, духовенство. Можна відмітити те,що ніколи потім протягом всієї подальшої нашої історії на справи благодійності не виділялось такої значної частини загальних доходів, як в древній період княжої влади. І хоча сама благодійність (як було згадано вище) не переслідувала цілей суспільного благоустрою, вона, безперечно, мала велике морально-виховне значення для тодішнього суспільства. Формуючись як релігійні центри, монастирі і церкви здійснювали благодійну діяльність переважно через спеціально засновані інститути — лікарні, притулки, які зводилися як на кошти церкви, так і окремих церковних діячів чи світських благодійників. Також відомо,що заснований у 1051 р. Києво-Печерський монастир мав богадільню, в якій піклувалися про неімущих, хворих, на їїутримання виділялась 10-а частина монастирських доходів. Церкви і монастирі виконували такі функції: забезпечення неімущих (переважно одноразова милостиня у вигляді продуктів), навчання ремеслам, лікування і контроль поведінки в соц. оточенні. Іншою важливою рисою благодійної допомоги цього періоду було те, що вона здійснювалась без будь-якого огляду на саму особу прохача. існуючі форми допомоги мали в тодішньому суспільстві морально-виховне значення, виконували функцію духовного вдосконалення особи благодійника, не ставлячи за мету покращення життя людини, а тим більше суспільного благоустрою. 6.Відмінності княжого та церковно-монастирського піклування в 10-12 ст. Основні риси княжого піклування: 1) Княжа благодійність засновувалася на особистому бажанні злидарелюбця, а державної системи благодійності не існувало. 2) Участь в опіці була не обов’язком, а правом князя. Доброзичливе ставлення до жебраків стало рисою вартою наслідування, але не обов’язком для виконання. 3)Допомога князів та інших знатних людей не була систематичною і всеохоплюючою. У літописах практично не зафіксовано її проявів в екстремальних ситуаціях: під час голоду, епідемій, повеней тощо (наприклад, 1034 р., в Ярославлі спалахнув голод, але князь Ярослав не вжив жодних заходів щодо його ліквідації) 4) Держава в особі княжої влади мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест, а сама виступала в ролі приватного благодійника. Але у другій половині ХП ст. княжа допомога і захист нужденних суттєво змінились. Це обумовлювалось рядом причин, перш за все ростом монастирської і церковної опіки. Виходячи у своїй благодійності з морально-релігійних міркувань, князі, природно, схильні були передати сферу соціальної підтримки у розпорядження церкви і доручати здійснення самої справи допомоги представникам релігії, тобто духовенству. Протягом багатьох століть церква і монастирі залишались осередками соціальної допомоги вбогим, хворим. При всіх монастирях, що мали кошти, проводилось харчування злидарів і убогих. Для них влаштовувались навіть окремі приміщення. Перед нашестям монголо-татар у Київській Русі було 120 монастирів (серед них Києво-Печерський монастир, заснований 1051 р.) з них 99 знаходилися у містах. Монастирська система поступово витісняла княже благодійництво, стаючи самостійним суб’єктом допомоги. Можна з впевненістю сказати, що ніколи згодом, протягом всієї нашої історії, на справи благодійності не виділялось такої значної частини загальних доходів, як у найдревніший період княжої влади, який за увагою суспільства до справ благодійності і за пожертвами на нього, повинен бути поставлений в тисячолітньому житті держави на перше місце. 7.Домінуюча роль церкви у наданні соц. допомоги періоду середньовіччя. В цей період на формування суспільної допомоги впливало і Просвітництво, яке суспільний прогрес вбачало у розповсюдженні освіти, пропаганді наукових знань, ідей добра та справедливості. Протестантизм, який виник у Європі в XVI ст. під час Реформації, остаточно змінив ставлення до праці й бідності. Його основною ідеєю і ціннісним критерієм стає праця, яка оголошується божественним покликанням, а лінощі й неробство оголошуються соціальним злом. Для християнської традиції, що склалась ще в перших християнських общинах і продовжувалась в XIII-XIV ст. характерною була ідеалізація бідності й жебрацтва. Значна частина церковної десятини йшла на харчування старців та опіку бідних. Для тих, хто залучався до здійснення допомоги, вони були божими людьми, а не відкинутими Богом і суспільством особами. У часи раннього середньовіччя класичний вираз ідеалізації бідності в Європі представляє діяльність католицького святого Франциска Ассізького. Він був засновником ордену старцюючих монахів-міноритів («менших братів»), які селилися в передмістях серед бідного люду, щоб розділити з ними гірку долю і краще вивчити їх проблеми. Подібні дії стали складовими стратегії соціальної допомоги і в пізніші періоди. Діяльність братств була пов’язана з давніми звичаями «братчини», коли у великорелігійні свята на громадських храмових трапезах збиралися гроші,частина яких йшла на добродійні цілі. Зародившись як релігійно-національні організації православного міщанства, братства виконували переважно просвітницькі й політичні функції. Історики вказують, що братства приділяли значну увагу питанням соціальної допомоги і підтримки населення. Кожне братство на власні кошти утримувало «шпиталі», де жили бідні, старі,

немічні братчики. Коштами, що надходили до братств у вигляді добровільних пожертвувань, заповітів, дарунків і вкладів братчиків, надавали допомогу бідним ремісникам, хворим, сиротам, на них утримували бідних учнів. 8.Основні тенденції у сфері соц. допомоги європейських країн в 13-18 ст. З епохою Відродження в Європі розпочалось широке розповсюдження ідей гуманізму, в питаннях суспільної

допомоги все чіткіше проглядають не тільки релігійні, а й світські мотиви. У цілому «концепція соціальної політики почала залежати від рівня економічного розвитку, а також релігійних і соціальних факторів» Виникла нова організаційна форма допомоги нужденним — гільдії. Ці об'єднання населення (економічні, політичні чи релігійні) в період раннього феодалізму в Західній Європі відігравали значну роль у суспільному житті. Як одна із форм нової системи допомоги, вони надавали благодійну підтримку своїм членам, утримували лікарні, під час голоду розподіляли зерно і харчі, надавали притулок знедоленим. Іншою

формою стали приватні фонди, створювані на пожертви філантропів, які організовували притулки, лікарні, видавали допомогу на поховання. З XVI ст. по всій Європі з'являються закони і укази про заборону жебракування і бродяжництва. Наприклад, в Англії у 1531 році здійснено ліцензування убогих, жебракування дозволялось лише старим і калікам. У Німеччині Генріхові закони про бідність 1536 року класифікують убогих, після чого незаконні старці й волоцюги потрапляють під відповідальність перед судами. Допомога надається лише зареєстрованим убогим та інвалідам. Прослідковується тенденція поділу клієнтів соціальної допомоги на «хороших» і «поганих». Перших всіляко підтримують і забезпечують роботою, якщо вони здорові, других починають контролювати й утискати. У XVII ст. після того, як фіксування й контроль бідного населення не принесли очікуваних результатів, у більшості країн Європи виникають і розповсюджуються соціальні установи закритого типу. У зв'язку з цим XVII ст. з точки зору соціальної допомоги називають століттям «великого

ув'язнення». Саме в цей період по всій Європі створюються загальні госпіталі, робітні та арештантські будинки, в яких клієнти утримуються поза їх бажанням. 9.Розвиток соц. допомоги на українських землях 16-18 ст. Прояви взаємодопомоги здавна притаманні українському народу через схильність до життя та праці в громаді. Тому при послабленні центральної влади в дію завжди вступали потужні механізми самоорганізації населення. Умовно їх поділяють на дві групи: 1 – общинно-вічова,цехова організації, міське самоврядування в межах Магдебурзького права); 2 - національно-самобутні форми (братство або козацьке самоуправління в межах козацької автономії). Діяльність братств була пов’язана з давніми звичаями «братчини», коли у великорелігійні свята на громадських храмових трапезах збиралися гроші,частина яких йшла на добродійні цілі. Історики вказують, що братства приділяли значну увагу питанням соціальної допомоги і підтримки населення. Кожне братство на власні кошти утримувало «шпиталі», де жили бідні, старі, немічні братчики. Коштами, що надходили до братств у вигляді добровільних пожертвувань, заповітів, дарунків і вкладів братчиків, надавали допомогу бідним ремісникам, хворим, сиротам, на них утримували бідних учнів. Традиціями суспільної допомоги наповнена і козацька доба. Козацькі гетьмани та полковники в історичних документах згадуються як такі, що здійснювали благодійні вчинки і виявляли милосердя, будували на власні кошти церкви і жертвували величезні гроші монастирям. Зокрема, Петро Сагайдачний дарував гроші монастирям і храмам, визволяв з неволі полонених, турбувався про освіту і влаштування народних шкіл. Для прожиття тих, хто став непрацездатним в результаті участі у військових подіях, влаштовував шпиталі й виділяв грошові внески.

10.Утвердження державно-адмінстартивної розвиток громадської і приватної форм допомоги в Рос.Імперії.

Адміністративною реформою 1708 р. Росія ділиться на губернії, і на них покладається організаційна, фінансова і законодавча відповідальність у питаннях соціальної допомоги. З 1718 р. прикази суспільної опіки заміняються колегіями.

Початки системного підходу до соціальної допомоги почали визначатись вже в кінці XVIII ст. з прийняттям законодавства про губернії (1775 р.). «В ньому намічені превентивні і оперативні стратегії допомоги, визначені фінансування і управління на основі територіального самоуправління, намічені клієнти і інститути допомоги» Проводяться чисельні адміністративні реформи. Зокрема, з 1741 по 1810 pp. питання суспільної допомоги неодноразово переходять під юрисдикцію різних міністерств і відомств. закріпачення селян, часті неврожаї,пожежі і т. ін. спричиняли поширення масового зубожіння населення. На Русі, починає формуватися така соціальна група, як професійні жебраки. Щоб локалізувати прояви соціальної нестабільності, пов'язані з бідністю і жебрацтвом, влада розробляє заходи щодо їх локалізації. Для викорінення жебрацтва створюються спеціальні інститути,які умовно можна розділити на інститути соціального контролю і соціальної допомоги. Перші з них призначались для насильного залучення до праці професійних жебраків і та коригування девіантної поведінки. Другі (переважно госпіталі) займалися піклуванням про людей, які в силу різних обставин не могли самостійно заробите на

прожиття Фірсов розглядає «Стоглав» (1551 p.) як зразок суспільно-

правової думки в галузі допомоги і захисту потребуючих. «У ньо-

му дана одна з перших соціальних типологій клієнта, намічаються

паростки наукового соціологічного підходу, коли допомога здій-

снюється на основі первинної інформації про користувача соці-

альних послуг.

Для розгляду генезису суспільної допомоги важливим є той факг, що паралельно з державними структурами допомоги у XVIII ст. розвиваються інститути приватної благодійності, відомчі інститути підтримки і захисту, благодійні товариства. Громадська і приватна благодійність продовжувала базуватись на традиційній християнській культурі милосердя — пожертвуваннях зміни у здійсненні суспільної допомоги в період середньовіччя як у європейських країнах, так і Російській імперії, під владою якої в кінці XVIII ст. опинилися українські землі, пов'язані із зменшенням ролі церковно-монастирських форм допомоги і формуванням державних підходів до її здійснення. Починаэ реалізовуватися ідея соціальної опіки як галузі державної діяльності. На розуміння суті соціальної допомоги у XVII-XVIII ст. впливає не лише релігійна, а й світська ідеологія, теологічні підходи замінюються соціетальними. Проблеми користувачів соціаль-

ної допомоги розглядаються вже з позицій норми і патології, мож-

ливості займатися суспільно корисною працею, а не з позицій мо-

рально-релігійних переконань. Створюються спеціальні державні

заклади та установи, на які покладаються функції соціального

контролю і соціальної допомоги.