1 Характерні риси промислового розвитку України на початку хх ст.

Рубіж XIX і XX ст. характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні суттєві зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900-1903 pp. пережила економічну кризу. 1904-1908 pp. позначені депресією, і лише в 1909-1913 pp. почалося промислове піднесення. Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через певні обставини (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила то-що) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об´єднати сили. Україна за рівнем Концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі

Економічний розвиток України на початку ХХ ст. мав ряд особливостей.

По-перше, у цей період особливо інтенсивно відбувалася концентрація

капіталу і виробництва. Ще наприкінці ХІХ ст. за ступенем концентрації

промислового виробництва Україна вийшла на перше місце в імперії. В

Україні формувалися численні, переважно великі акціонерні товариства,

яким на початку ХХ ст. належала вся металургійна і гірничо-хімічна

промисловість. Вони розпоряджалися і більшою частиною всіх капіталів.

На початку ХХ ст. в Україні вже не залишилося жодного металургійного

заводу, який би не виробляв менше ніж 1 млн. пудів чавуну. А продукція

тільки п'яти найбільших заводів-гигантів півдня України складала понад

25% виробництва чавуну всієї імперії. Значну частину вуглевидобутку

Донбасу також забезпечували великі шахти, на кожній з яких видобувалося

не менше 10 млн. пудів вугілля щорічно.

По-друге, в промисловості України розпочалося формування монополістичних

об'єднань. Найпоширенішою формою монополій у початковий період їх

існування стали синдикати (угоди самостійних виробників – власників

підприємств про спільний продаж продукції через утворюваний ними

об'єднаний орган по збуту). У 1902 р. було створено металургійний

синдикат, котрий дістав скорочену назву «Продамет» (товариство для

продажу виробів російських металургійних заводів). Основою синдикату

були заводи України. Підприємства, що входили до «Продамету», являли

собою великі комбінати, які об'єднували металургійні заводи з повним

циклом виробництва, кам'яновугільні і залізорудні шахти. На їхню частку

припадало більше половини усього виробництва різних видів чорних металів

в країні.

У 1904 р. було створено синдикат «Продвугілля». До його складу увійшло

18 окремих акціонерних товариств, що добували близько 75% кам'яного

вугілля в Донбасі.

Українські заводи входили також до загальноросійських синдикатів

«Трубопродаж» (майже повністю монополізував збут труб), «Продвагон» (у

1905р. виконував понад 95% замовлень на рухомий склад залізниць).

Продовжували діяти синдикат цукрозаводчиків, мостобудівних підприємств

та ін.

По-трете, розвиток сільського господарства гальмувався поміщицьким

кого господарства гальмувався поміщицьким

землеволодінням, яке залишалося зосередженням відсталих і малоефективних

форм виробництва, і селянським малоземеллям. В Україні на 1905 р. в

руках 32,5 тис. дворян було майже 11 млн. десятин землі – у середньому

по 334 десятини на маєток. У той же час 3 млн. селянських господарств

мали 20 млн. десятин землі, тобто у середньому близько 7 десятин на одне

господарство. Звичайно, створити на цій землі високоефективне фермерське

господарство було неможливо.

По-четверте, розвиток капіталістичної промисловості сприяв інтенсивній

спеціалізації сільського господарства України, а також окремих її

регіонів. На початку ХХ ст. Україна вже була одним із головних районів

капіталістичного землеробства в європейській Росії з чітко вираженою

спеціалізацією на виробництві товарного зерна. Як зазначалося, в Україні

вироблялося майже половина пшениці європейської частини Росії, а разом з

ячменем вона давала зерна більше, ніж всі інші губернії європейської

Росії разом узяті. В Степовій Україні господарства спеціалізувалися на

вирощенні зернових, на Правобережжі – переважали технічні культури.

По-п'яте, відбувався процес капіталізації сільського господарства.

Капіталізм, утягуючи, селянське господарство в товарно – грошові

відносини, послідовно руйнував феодальні форми землеволодіння і

насамперед, його станову обмеженність. Земля все більше входила в

ринковий обіг, перетворюючись на товар і переходячи від дворян до

представників інших станів (купців, заможних селян). Найбільш

характерним це явище було на півдні України, де протягом 1877-1905 рр.

дворяни розпродали понад 3,2 млн. десятин землі, або майже половину

своїх володінь.

У розширені капіталістичного землеволодіння значну роль відігравала

підприємницька аренда землі сільською буржуазією – куркульством. У руках

куркулів зосереджувалося 40% орендного фонду землі.

В сільському господарстві поступово відбувалося витіснення залишків

феодальної відробіткової системи новою капіталістичною системою вільного

найму робочої сили. У великих господарствах стали активніше

використовуватися удосконалені знаряддя праці і машини, упроваджувалися

нові, більш прогресивні агротехнічні системи обробітку землі.

По-шосте, в економіку України як і інших регіонів імперії, широко

проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося у Донецько –

Криворізькому регіоні, де переважна кількість шахт, рудників, заводів

належала іноземцям. Загалом, в Україні іноземцям належало близько 90%

акціонерних капіталів монополістичних об'єднань, переважна більшість

прибутків яких спливала за кордон.

Загальна характеристика стану промисловості України в перші роки XX ст. буде однобічною, якщо не з'ясувати її місце в промисловому потенціалі Російської імперії, а воно визначалося такими показниками. У кам'яновугільній промисловості в 1896 р. всього по Росії (Росія, Польща, Україна) видобуток вугілля становив 572,5 млн пудів, у 1902 р. — 1 005 240, у 1906 р. — 1 326 454 млн пудів. Окремо Україна видобувала у 1896 р. 311 736 млн пудів вугілля, у 1902 — 707 141, у 1906 — 1 060 530 млн пудів. Отже, у 1906 р. частка Донбасу в усьому видобутку кам'яного вугілля Росії становила 73 відсотки. У 1913 р. темпи видачі «на-гора» кам'яного вугілля зросли до 1,5 млрд пудів, що становило 78 відсотків усього видобутку.

Аналогічні показники були також в інших найважливіших галузях промисловості. У 1913 р. Україна виробляла від загального виробництва Російської імперії: залізної руди — 72,3 відсотка, сталі — 58, чавуну — 69, прокату — 57, сільськогосподарських машин — 50, паровозів — 40 відсотків.

Україна була потужним загальноросійським виробником цукру. У перші десятиліття століття її заводи виробляли 81 відсоток виробництва цукру в Російській імперії. У 1913 р. вона виробила 1018 млн пудів цукру, тоді як Росія в цілому — тільки 0,7 млн пудів.

Певні особливості промислового розвитку склалися в Західній Україні, землі якої входили до Австро-Угорщини. Тут переважали видобувні та переробні галузі. Західноукраїнські землі залишалися одним із основних постачальників лісу до європейських країн. Особливо високими темпами розвивались тут деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, видобуток і переробка нафти. У 1913 р. на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн т нафти. Проте загальний рівень економічного розвитку цього регіону був невисоким. Він залишався відносно відсталим аграрно-промисловим регіоном.

Водночас з промисловими виникали великі банківські об'єднання.

Відбувався процес зрощування промислового капіталу з банківським, народжувався та міцнів фінансовий капітал. Зрощування банківського та промислового капіталу утворювало фінансову олігархію.

На підставі зрощення фінансового та промислового капіталу створювалися банківські об'єднання, які фінансували будівництво промислових підприємств, виробництво продукції та її реалізацію. Створювався замкнений цикл діяльності окремої галузі. Зокрема, цукрову промисловість України фінансували Російський торгово-промисловий і Азовсько-Донецький банки; з експортом хліба пов'язана діяльність Російського для зовнішньої торгівлі, Азовсько-Донецького й Об'єднаного банків; вугільну промисловість фінансували Азовсько-Донець¬кий, Російсько-Азіатський і Міжнародний банки; суднобудування в Миколаєві — Міжнародний і Російсько-Азіатський банки. Магнати капіталу, серед яких були й українські фінансисти Харитоненки.

Лановик Б. Лазарович М. Історія України: Навч. Посібник. – К.: Знання-Прес, 2006. – 598 с.

2. Грицак Я. Нарис історії України:Формування модерної української нації XIX – XX ст. – К., 1996.