ПЕРЕДМОВА

У процесі вивчення курсу педагогіки відповідно до вимог навчальної програми майбутні педагоги повинні знати:

• сутність і закономірності розвитку особистості, анатомо-фізіологічні,психологічні та вікові особливості учнів;

• діагностику і методи визначення рівнів вихованості дітей;

• методи аналізу ефективності педагогічного управління процесомформування особистості школяра;

• теорію та методику національного виховання й навчання, специфіку роботикласного керівника, вихователя групи продовженого дня, вихователяшколи-інтернату та дитячого будинку, громадських дитячихорганізацій, виховної роботи в дитячих клубах за інтересами та впозашкільних виховних закладах;

• принципи, форми й методи організації навчально-виховної роботи з дітьмирізних вікових груп;

• принципи організації різних дитячих об'єднань, учнівських колективів такерівництва ними;

* методику позакласної роботи з учнями зі свого предмета.Майбутній педагог повинен уміти:

• визначати конкретні завдання навчально-виховного впливу, виходячи іззагальної мети національного виховання, рівня вихованості дитячогоколективу і умов навколишнього середовища;

• володіти методами і формами організації навчально-виховного процесу,педагогічної діагностики та педагогічного прогнозування;

• визначати мету навчання і виховання у відповідності з рівнем вихованостіучнів, будувати навчально-виховний процес на основі глибокого ісистематичного вивчення учнів, їх інтересів, запитів;

• регулювати і корегувати міжособистісні стосунки в учнівському колективі,проводити в ньому профілактику розмежування, конфронтації; формуватигуманні відносини з учнями на рівні співпраці з урахуванням національнихтрадицій;

• зробити учнівське самоврядування ефективним виховним засобом;

• об'єднати зусилля вчителів і вихователів, які працюють у класі;

• налагоджувати стосунки з батьками учнів, вести педагогічну пропаганду,домагаючись єдності виховних впливів школи, позашкільних установ, сім'ї тагромадськості:

• сприяти самовихованню, самоосвіті та саморозвитку учнів;

• використовувати у навчально-виховній роботі духовні надбаннярідного народу, традиції української етнопедагогіки;

• застосовувати принцип наукової організації педагогічної праці;

* аналізувати, узагальнювати й використовувати передовий педагогічний досвід і досягнення психолого-педагогічної науки, систематично підвищувати свою педагогічну кваліфікацію.

З метою надання допомоги майбутнім педагогам у самостійній роботі над засвоєнням курсу педагогіки, в даному посібнику подано стислий зміст усіх його тем. До кожної теми подаються список пропонованої літератури, запитання та завдання, над якими студенти можуть працювати самостійно. Дані розробки можуть послужити певним орієнтиром у самостійній роботі студента над іншими посібниками з педагогіки під час підготовки до лекції, семінарського чи лабораторно-практичного заняття, опрацювання основної і додаткової літератури та підготовки до курсових і державних іспитів з педагогіки.

Посібник відповідає навчальній програмі з курсу педагогіки. Він може стати помічником у роботі і для практичних працівників освітніх закладів, які мають бажання оновити свої знання з педагогіки.

РОЗДІЛ І

ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ

Предмет і завдання педагогіки

Розвиток і формування особистості

Мета та ідеал виховання

Загальна характеристика логіки і методів науково-педагогічного

дослідження

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ

Тема L Предмет і завдання педагогіки

1 .Педагогіка як наука про виховання.

2.Предмет педагогіки, її основні категорії.

3.Методологія педагогіки.

4.Структура педагогіки. Зв'язок її з іншими науками. Завдання педагогіки.

5.Різноманітність течій зарубіжної педагогіки.

1.Виховання як суспільне явище характеризується такими основними властивостями, які виражають його суть: а) виникло з практичної потреби пристосування підростаючого покоління до умов суспільного життя і виробництва, заміни ними старших поколінь; б) категорія вічна, необхідна і загальна; в) на кожному етапі суспільно-історичного розвитку за своїм призначенням, змістом і формами має конкретно історичний характер; г) здійснюється за рахунок засвоєння підростаючим поколінням основних елементів соціального досвіду, у процесі і результаті залучення його старшим поколінням у суспільні відносини, систему спілкування і суспільне необхідну діяльність.

У вихованні особливе місце займають: виробничі відносини, мова народу, політика, наука, право, мистецтво, релігія, антисуспільні явища.

Педагогіка — це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвиток особистості людини.

Назва науки походить від грецьких слів "пайди" — діти і "аго" — веду, тобто "дітоводіння". (У стародавній Греції "пайдагогос" спочатку називали рабів, які супроводжували дітей до школи).

Стадії розвитку педагогіки можна розглядати в такому порядку: народна педагогіка — духовна педагогіка — світська педагогіка. З появою кожної наступної стадії проходить процес її взаємодії, взаємодсповнення, взаємозбагачення.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється у домінуючих серед нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання. О.В.Духнович у підручнику "Народна педагогия в пользу училищ иучителей сельских" (1858 р.) вперше вводить термін "народна педагогіка".

Нещодавно в педагогічній науці з'явився термін "етнопедагогіка" (Г.Н.Волков). Якщо поняття "народна педагогіка" включає в себе емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільності, то поняття "етнопедагогіка" пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій.

Педагогіка народознавства — напрям у сучасній педагогіці, шкільній практиці, який забезпечує практичне засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів. Народознавство у вузькому значенні (етнографія)— наука про культуру, побут народу, його походження і розселення, національні традиції, звичаї, обряди. У широкому розумінні народознавство означає сукупність сучасних наук про народ, його національну духовність, культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.

Родинна педагогіка, як складова частина народної культури, включає відновлення у правах, використання її виховних можливостей, сімейних традицій

(трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню у дітей найглибших почуттів: любові до матері і батька, бабусі і дідуся, повагу до пам'яті померлих і т.п.

Педагогічна деонтологія — народне вчення про виховні обов'язки батьків перед своїми дітьми, учителів — перед учнями, вихователів — перед вихованцями, вироблених народом етичних норм, необхідних для виконання покладених на них педагогічних функцій.

Педагогіка народного календаря репрезентує виховання дітей та молоді послідовним циклом залучення їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів українського народу.

Козацька педагогіка — це частина народної педагогіки, яка сприяла формуванню у підростаючого покоління українців синівської вірності рідній землі, незалежній Україні. Основні завдання козацької педагогіки: готувати фізично загартованих, мужніх воїнів— захисників народу від чужоземного поневолення, виховувати у підростаючих поколінь український національний характер, національні і загальнолюдські цінності, формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, милосердя, прагнення допомогти іншим, виховувати громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу, власної самостійної держави на світовому рівні.

Першим ступенем козацької педагогіки було сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської педагогіки. Специфічна роль батька: цілеспрямоване загартування своїх дітей, формування в них лицарської честі, гідності, підготовка до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, вільного життя. Другий ступінь козацького виховання можна назвати родинно-шкільним. У козацьких, братських та інших школах найвищий ступінь мали родинні, духовні та материнські цінності, які переростали в загальнонаціональні (заповіді волелюбних батьків і дідів, традиції, звичаї та обряди тощо) і включали в себе релігійно-моральні цінності. Потім молодь, яка прагнула знань, училася у вітчизняних колегіумах і академіях, у відомих європейських університетах, тобто отримувала підвищену і вищу освіту (третій ступінь). По закінченню вищих навчальних закладів юнаки одержували (в сотнях, полках, у Запорізькій Січі) систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне і трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, споргивно-військовий вишкіл.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду по вихованню і навчанню людської особистості засобами релігії.

Світська педагогіка пройшла тривалий шлях становлення. Довгий час вона була складовою частиною філософії. Праці Я.А.Коменського (1592-1670) заклали основу для розгляду педагогіки як самостійної науки.

За своєю структурою педагогіка розглядається як:

а) наука, яка має свої закономірності;

б) практика, яка вказує практичне застосування теоретичних положень;

в) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.

Таким чином, учительська діяльність проходить у відповідності з пе­дагогічними закономірностями, і в той же час у ній проявляється мистецтво вчителя.

"Педагогічна практика без теорії — те саме, що знахарство в медицині, — писав К.Д.Ушинський у своїй статті "Про користь педагогічної літератури", відзначаючи, що педагогічна література є для вчителя "наймогутнішим засобом". "Всякий міцний успіх суспільства в справі виховання неминуче спирається на

педагогічну літературу", — робить висновок Ушинський. Джерелами педагогіки є:

а) педагогічна спадщина минулого;

б) передовий педагогічний досвід;

в) народна педагогіка;

г) педагогічні дослідження.

2. Предметом педагогіки є: а) дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів; б) теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та виховання; в) вивчення передового педагогічного досвіду і створення на цій основі педагогічної теорії; г) розробка педагогічної техніки.

Виховання в широкому соціальному розумінні — це весь процес формування особистості, що проходить під впливом оточуючого середовища, умов, обставин, суспільного ладу. Коли говорять "виховує життя", мають на увазі виховання в широкому розумінні слова. Оскільки дійсність нерідко буває суперечливою і конфліктною, то особистість може не тільки формуватися під впливом середовища, а й деформуватись під впливом антисоціальних явищ, чи, навпаки загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі несприйнятливість до них.

Тема 1. Предмет і завдання педагогіки

Виховання в широкому педагогічному розумінні — це формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яка базується на педагогічній теорії, кращому педагогічному досвіді.

Виховання у вузькому педагогічному значенні — це цілеспрямована виховна діяльність педагога з метою досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки).

Виховання у граничне вузькому розумінні — це спеціально організований процес, спрямований на формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком. Він проходить через взаємодію вихователя і вихованця.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за своєю суттю, змістом, характером. "Національне виховання, — писала Софія Русова, — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а, значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів..."

Національне виховання — це виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід'ємний складник їх соціалізації. Національне виховання духовно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.

"Все, що йде поза рами нації, — застерігав І.Я.Франко у праці "Поза межами можливого", — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної нації".

На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання

інтегровано вбирало в себе кращі здобутки світової культури, які акумулюються в народних традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх сферах життя.

Правильно організоване національне виховання формує повноцінну цілісну особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну і особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер.

Навчання — це цілеспрямований процес взаємодії вчителя і учнів, у ході якого здійснюється засвоєння знань, формування вмінь і навичок.

Освіта — це процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток їх творчих сил і здібностей.

У живому педагогічному процесі всі педагогічні категорії між собою взаємопов'язані і взаємообумовлені.

3. Методологія науки (від грецького "метод" і "логос") — це вчення пропринципи, форми і методи наукового пізнання.

Методологічна основа — це науковий фундамент, з позиції якого дається пояснення основних педагогічних явищ і розкриваються їх закономірності. Розрізняють такі її рівні:

а) вищий рівень — філософська методологія, яка відображає світогляднуінтерпретацію результатів наукової діяльності, форм і методів наукового мислення увідображенні картини світу;

б) другий рівень — опора на загальнонаукові принципи, форми, підходи довідображення дійсності (системний підхід, моделювання, статистична картинасвіту);

в) третій рівень — конкретна наукова методологія (сукупність методів, форм,принципів дослідження в конкретній науці);

г) четвертий рівень — дисциплінарна методологія, що стосується частининауки (дидактика);

д) п'ятий рівень — методологія міждисциплінарних досліджень. Фундаментукраїнської педагогіки становлять українська народна

філософія, праці українських філософів Кирила Ставровецького, Григорія Сковороди, Сильвестра Гогоцького, Памфіла Юркевича, Дмитра Чижевського, Володимира Лосевича, Олександра Потебні, філософські ідеї Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка тощо.

В основу філософської методології можна брати і певні ідеї української народної філософії: безкінечність світу, вічна змінюваність життя, людина — в центрі світобудови, природа як матір — її треба любити, земля — наша годувальниця, хліб — усьому голова, свобода — найбільша цінність для людини, кожна людина має жити по праці та ін. Народна українська філософія утверджує культ людини, дитини і природи.

Компонентами методологічних рівнів є: а) загальні закони філософії, зокрема теорії пізнання; б) закони логіки, закономірності психології; в) закони і закономірності педагогіки; г) методи дослідження; д) вчення класиків педагогіки.

4. Структура педагогіки відображає зв'язки і відносини, що склалися в ходіісторичного розвитку різних галузей педагогічних знань, визначає місце кожної зпедагогічних наук, її роль для педагогічної практики. До педагогічних наукналежать:

Загальна педагогіка (загальні основи, теорія виховання, теорія навчання,

школознавство).

Вікова педагогіка (дошкільна педагогіка, педагогіка школи, педагогіка дорослих — вузівська, військова).

То