3. Еволюція авторського права і суміжних прав

4. Виникнення та розвиток авторського права

Ніхто не зможе точно сказати про те, коли людина почала

творити та коли з’явилося мистецтво. Єдине можна стверджувати,

що творчість невід’ємна від людини та виникає у процесі пізнання

нею навколишнього світу та своєї сутності.

Достеменно неможливо визначити й те, коли вперше виникла

необхідність у відповідних нормах, які захищали б право особи, що

створила твір.

Дослідження джерел, пов’язаних зі Стародавніми Грецією та

Римом, засвідчує, що автори творів літератури та мистецтва вже на

той час мали певний зиск від своїх творів, тому можна припустити,

що ці твори охоронялися нормами загального права власності. При

цьому до уваги бралися як майнові, так і немайнові права автора.

До нашого часу дійшли свідчення про те, що комедія Публія

Теренція «Євнух» мала настільки великий успіх, що була продана

вдруге і показана як нова.

У Стародавній Греції в 330 р. до н. е. було прийнято закон,

відповідно до якого твори трьох великих класиків зберігалися в

офіційному архіві. Цей факт свідчить, що на той час вже приділяли

увагу збереженню цілісності творів, які часто піддавалися переробці

з боку переписувачів та акторів.

У Стародавньому Римі юристи розуміли, що оприлюднення та

використання твору зачіпає особисті права автора, тому йому

надавалася можливість приймати рішення щодо оприлюднення

твору і засуджували плагіат.

Вважається, що перший відомий історії офіційний державний

нормативний акт було присвячено охороні прав авторів

літературних творів. Хоча серед об’єктів авторського права є багато

таких, які з’явилися набагато раніше, ніж література - це музичні

твори, художні твори та твори прикладного мистецтва.Ідея охорони майнових авторських прав була реалізована тільки

після широкого застосування для друкування книг набірного

шрифту, завдяки чому стало можливим розмножування

літературних творів за допомогою механічних процесів замість їх

переписування від руки.

Перший друкарський верстат було виготовлено німецьким

винахідником Іоганном Гуттенбергом у XV столітті. Це призвело до

закінчення епохи рукописних книг та дозволило налагодити масове

виробництво та відтворення дешевих книг.

Нові можливості у сфері книгодрукування призвели до

виникнення нових професій та видів підприємницької діяльності -

друкарів і книгопродавців. Вони інвестували значні суми на

закупівлю паперу, купівлю чи виготовлення друкарських верстатів, а

також на найом робочої сили. Ці інвестиції протягом певного часу

можна було відшкодувати шляхом продажу книг. Справедливій

конкуренції видавців перешкоджав продаж незаконно надрукованих

копій творів. Це спричинило до до введення охорони прав видавців

шляхомнадання владою суверена (імператора, короля, князя тощо)

так званих привілеїв. Відповідно до них бенефіціарії отримували

монопольні права на виготовлення та поширення друкованої

продукції. Найдавніші згадування про привілеї у галузі

книгодрукування відносяться до періоду розквіту Венеціанської

Республіки та датуються 1469 роком.

Наприкінці XVII століття система привілеїв все більше і більше

піддавалася критиці в різних країнах. Особливо гострою ситуація

була в Англії. У цій країні діяльність видавців та продавців

друкованої продукції («stationers»), які були об’єднані у Гільдію,

призвела до безпідставно високих цін на друковану продукцію. Тому

стримувався доступ до неї з боку населення, і відповідно

гальмувало розвиток освіти та виробництва. Крім того, розгорнувся

активний рух щодо визнання прав авторів, які, вважалося,

охороняються загальним правом. Ці процеси відбувалися разом з

формуванням ліберальної ідеології теорії держави та права під

впливом філософського вчення Джона Локка.

У 1710 році парламентом Англії було прийнято «Статут

королеви Анни», відомий ще як «Акт про заохочення

просвітництва», визнаний в історії першим законом про авторське

право.

Зміст цього закону була виражена в його розширеній назві.

Замість феодальних привілеїв Статут закріплював за автором

виключне право дозволяти друкування його творів у будь-якій

кількості (copyright) протягом 14 років від дати першої публікації. Це

право автор міг подовжити ще на 14 років. Стосовно книг, уже

надрукованих на момент прийняття закону, передбачався єдиний

строк охорони протягом 21 року. Після закінчення вказаних термінів

твори ставали суспільним надбанням.

Отже, Статут з однієї сторони робив наголос на охороні прав

автора, застерігаючи від несанкціонованого копіювання

опублікованих творів, а з іншої, обмежуючи це право певним

терміном, розширював доступ суспільства до творчого надбання.

За таких умов на практиці найбільшу вигоду мали власне

видавці, оскільки автор міг опублікувати свій твір, лише передавши

їм право на друк. Але, незважаючи на обмеження автор все ж таки

став основною фігурою, чиї авторські права визнавала та охороняла

держава.

Статут встановлював, що авторське право виникає лише за

умови реєстрації та депонування опублікованої книги в Stationers

Hall (Центрі книговидань). Крім того, копії повинні були

депонуватися для використання університетами та бібліотеками

(кількість копій врешті-решт досягла дев'яти). Внесення в реєстр

означало презумпцію власності. Неопубліковані твори

продовжували охоронятися загальним правом.

Лише у ХІХ сторіччі в Англії було прийнято законодавчі акти про

охорону авторських прав на драматичні, художні та музичні твори.

Принципи Статуту королеви Анни було взято за основу системи

авторського права як права на виготовлення копій творів («copyright») Сполучених Штатів Америки та країн Британської

Співдружності Націй. Перший федеральний американський закон

про авторське право, який був прийнятий у 1790 році, передбачав

охорону книг, карт і морських карт на строк 14 років від дати першоїпублікації. Цей термін міг бути продовжений на наступний строк,

якщо автор залишався живим до закінчення першого строку. При

цьому авторське право виникало не змоменту створення твору, а за

умови дотримання суворих вимог реєстрації та депонування.

Іншим шляхом відбувалося формування системи охорони

авторського права у Франції. У цій країні еволюція від привілеїв до

авторського права була частиною загальних правових змін,

викликаних Великою французькою революцією 1789 року, яка

відмінила привілеї всіх видів, включаючи привілеї видавців.

Визначальну роль при цьому відіграла теорія природних прав

людини, яку відстоювали французькі філософи-просвітники.

У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея Французької

Республіки прийняла два декрети, які започаткували нову систему

охорони авторського права:

«Декрет про право на постановку і виконання драматичних і

музичних творів» 1791 року забезпечував право автора на публічне

виконання протягом усього його життя, а також протягом 5 років

після його смерті на користь його спадкоємців та осіб, яким

уступалося це право.

«Декрет про право власності авторів на літературні твори,

композиторів, живописців та рисувальників» від 1793 року надавав

авторові виключне право відтворення його творів протягом його

життя, а також 10 років після його смерті на користь його

спадкоємців і правонаступників.

На основі французьких декретів у країнах континентальної

Європи, насамперед у Франції та Німеччині, сформувалася система

авторського права («droit d'auteur»), яку потім перейняло чимало

країн Азії, Африки та Латинської Америки. Основою цієї системи є

власне право автора виконувати та відтворювати свої твори, його

визнано особою, що своєю творчою працею створює твір.Авторське

право в континентальній системі не обмежується лише правом на

виготовлення копій творів; його виникнення не пов’язується з

вимогою виконання будь-яких формальностей (реєстрації чи

депонування); авторське право виникає з моменту створення твору.

Подальший розвиток цієї системи охорони авторського права

пов’язаний з появою в Німеччині нових філософських концепцій,

зокрема, Канта, які вбачали в авторському праві або праві автора не

просто форму власності, що забезпечувала автору або власнику

права майнові вигоди. Вони розглядали творчу діяльність автора та

її результати як продовження або відображення його особистості.

Тому автор мав право через природну справедливість на охорону

своєї творчості як частини його особистості. Ця концепція зробила

великий вплив на розвиток авторського права в континентальній

Європі і призвела до розвитку в ХІХ столітті доктрини моральних

прав авторів («droit moral»). У подальшому розвиток цієї доктрини

втілився у закріплені особистих немайнових прав авторів у

міжнародному праві та національних законодавствах держав світу.

Англо-американська система авторського права, в основі якої

лежить «Статут королеви Анни», в першу чергу, орієнтована на

комерційне використання творів. Вона здобула поширення в

державах з англо-саксонською системою загального права.

Французька система авторського права, що орієнтована на

особистість автора, утвердилася в державах континентальної

європейської або римської юридичної традиції.

Різниця у концептуальних підходах двох систем знайшла своє

відображення і в термінології. Англійський термін «copyright»

(дослівно - право на виготовлення копій) прижився в державах з

англо-саксонською системою, а словосполучення «droit d'auteur»

(авторське право) - в державах, які обрали європейську систему. Ці

дві системи слугують джерелом сучасного авторського права.

Суть концептуальних відмінностей між вказаними системами

полягає в наступному. Держави загального права розглядають

авторське право фактично як форму власності, яка може бути

створена автором - фізичною або юридичною особою. Ця власність

може використовуватися будь-яким способом в комерційних цілях

так, як будь-яка інша форма власності. При цьому складові

правомочності авторського права спрямовані виключно на

користування її майновим потенціалом.У державах континентального права право автора також

розглядається як право власності і тією ж мірою, що й в системі

загального права, прагне зберегти майновий зміст цієї власності.

Проте, і в цьому полягає основна відмінність, наявний додатковий

вимір права автора, тобто інтелектуальна і філософська концепція

того, що твір автора є вираженням його особистості, яка через

природну справедливість вимагає охорони в тій же мірі, що й

майновий потенціал твору.

Різниця у концептуальних підходах призвела до того, що в

рамках цих двох систем авторського права по-різному вирішуються

питання щодо об’єкта, суб’єкта авторського права, обсягу прав, які

належать суб’єкту, та щодо моменту їх виникнення.

У рамках континентальної системи права об’єктом авторського

праваможе бути лише результат інтелектуальної творчої діяльності,

який відповідає критерію оригінальності. Його фіксація на

матеріальному носії в окремих випадках не є обов’язковою

вимогою, від якої залежить охорона твору. Автором твору

визнається лише фізична особа, яка є первинним суб’єктом

авторського права. Особисті немайнові права автора, які є

невід’ємними від особи автора і непередаваними, захищаються в

рамках законодавства про авторське право. Перелік виключних

майнових прав автора є невичерпним і співпадає з можливими

способами використання твору не лише на момент його створення,

а й на весь час його участі у цивільно-правовому обороті. Авторське

право виникає з моменту створення твору і не обумовлюється

виконанням будь-яких формальностей.

У системі загального права в рамках законодавства про

авторське право забезпечується охорона не лише літературних та

мистецьких творів, до яких зберігається вимога оригінальності, а й

фонограми, радіо- і телепередачі та програми, до яких вимога

оригінальності відсутня. Фіксація об’єкта права на матеріальному

носії є обов’язковою передумовою надання правової охорони. В

рамках системи copyright автором твору - первинним суб’єктом

авторського права - в окремих випадках визнається юридична

особа. Захист особистих немайнових прав автора здійснюється,

насамперед, в порядку застосування загального права. Майнові

авторські права виступають у вигляді виключної монополії на

здійснення певної діяльності, яку визначає закон. При цьому

виключне право автора на будь-яке використання твору, що

визнається у соціальному плані, законодавство не згадує.

Враховуючи те, що міжнародна система охорони авторського

права визнає немайнові права автора, а виникнення права не

пов’язується з виконанням формальностей, відбулися зміни і в

законодавстві країн англо-саксонської системи права. Законом,

прийнятим у 1911 році в Англії, було відмінено обов’язкову

реєстрацію. Останній закон цієї країни, прийнятий у 1988 році, який

діє на цей час, визнав особисті немайнові права автора - право

авторства та право на захист репутації.

Вимога реєстрації та депонування зберігалася в законах США,

прийнятих у 1909 та 1976 роках. Після приєднання США до

Бернського конвенції про охорону літературних та художніх творів в

1988 році, внесено зміни до законодавства відповідно до яких

авторське право виникає без виконання будь-яких формальностей,

але депонування та реєстрація не було відмінено повністю. Автори

творів, які зареєстровані у Бібліотеці Конгресу США, мають значні

привілеї при відстоюванні своїх прав у судах порівняно з тими, хто

таку реєстрацію не здійснив. Завдяки цьому Бібліотека Конгресу

США володіє найбільшим у світі зібранням опублікованих і

неопублікованих творів.

Охорона авторського права на міжнародному рівні була

розпочата в середині ХІХ століття на основі двосторонніх договорів.

Хоча було підписано низку договорів, які передбачали взаємне

визнання державами авторських прав, однак вони не могли

створити єдину систему охорони авторського права.

Потреба в єдиній системі охорони авторських прав привела до

формулювання та прийняття 9 вересня 1886 року Бернської

конвенції про охорону літературних і художніх творів. Конвенція є

найдавнішим і найшанованішим багатостороннім, універсальним

міжнародним договором у сфері авторського права, який відкритий

для приєднання всім державам.

Текст конвенції неодноразово переглядався з метою

вдосконаленняміжнародної системи охорони, про яку в ній йдеться.Зміни були покликані дати відповідь на виклик швидкого технічного

прогресу в галузі використання творів авторів, забезпечити

міжнародно-правове визнання нових прав і забезпечити необхідний

захист старих. На сьогоднішній день діє редакція, яка відповідає

Паризькому акту 1971 року, зміненому в 1979 році. У Бернській

конвенції були утверджені принципи, притаманні континентальній

системі охорони авторського права.

Важливою віхою у формуванні міжнародної системи

авторського права стало підписання 17 липня 1952 року в Женеві

Всесвітньої конвенції про авторське право.

Нові норми міжнародного права, які регулюють використання

об’єктів авторського права у цифровому середовищі, зокрема в

Інтернет, було закріплено у Договорі про авторське право,

прийнятому Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 року в

рамках Всесвітньої організації інтелектуальної власності.

У другій половині ХХ сторіччя авторське право було визнане

одним із невід’ємних прав людини, що знайшло своє відображення

у Загальній декларації прав людини, проголошеної Організацією

об’єднаних націй 10 грудня 1948 року (стаття 27), Міжнародному

пакті про економічні, соціальні та культурні права, прийнятому в

рамках цієї організації 16 грудня 1966 року (стаття 15)