синтаксис 10-11

Текст, його особливості

Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона витворилась разом із ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності. Однією з провідних функцій мови є використання її як засіб для спілкування між людьми, обміну інформацією, почуттями, досвідом.

Слід розрізняти поняття «мова» і «мовлення».

Мова — це система фонетичних, лексичних, граматичних одиниць, що використовуються для вираження життєвих реалій у мовленні.

Мовлення — це практичне застосування потенційних можливостей мови як системи знаків у процесі мовленнєвої діяльності, яка може втілюватись у писемній та усній формах.

Мова в її практичному застосуванні (мовленні) виконує насамперед функції спілкування людей і груп людей між собою. Мова — це невичерпний та універсальний засіб спілкування. Мовлення — це практична реалізація ряду життєвих знань і досвіду людей від давнини до сучасності. Комунікативну мету, як правило, не вдається реалізувати в окремому реченні навіть дуже складної будови. Тому головною одиницею мовлення визнано зв'язне висловлювання — текст.

Текст — це змістова, структурно-граматична єдність речень, груп речень, параграфів, розділів та інших мовленнєвих одиниць, у яких ширше і повніше, ніж у реченні, розгортаються і конкретизуються думки, воля, почуття.

У мовленні тексти часто утворюються не лише з речень, а скоріше з їх сукупностей. Бо інформація реченнями не тільки повідомляється, але зміст повідомлення розгортається, тобто навколо змістового стрижня з'являються додаткові повідомлення-речення. Іноді такий змістовий стрижень розподілений між двома, трьома реченнями в тексті. Характерними ознаками тексту є синтаксична єдність, зв'язність складових одиниць, певна інтонаційно-змістова спільність.

З погляду змістовності текст сприймається як закінчене, об'єднане спільною темою змістове ціле. Текст також є продуктом цілеспрямованого мовленнєвого акту.

За прагматичною направленістю (знаряддя акту спілкування між адресатом і адресантом із певною метою) текст має свою інформативну наповненість, тобто висвітлює окремий фрагмент мовної картини світу з різним ступенем об'єктивності.

Текст — це єдність речень, розташованих у певній послідовності й пов'язаних між собою за змістом, інтонацією, стилем, спрямованістю за допомогою різних мовних можливостей. У мовленні — це висловлювання, що складається із сукупності речень, тим самим утворюючи змістову й структурну цілісність.

Провідні ознаки тексту:

— більше одного речення;

— наявність у сукупності речень спільної теми й провідної думки;

— послідовність викладу інформації та завершеність;

— наявність граматичного й змістового типів зв'язку між одиницями тексту (реченнями).

Текст найчастіше має заголовок. Мінімальною одиницею тексту є речення.

Найважливішими ознаками тексту є цілісність, зв'язність, структурна організація, завершеність.

Цілісність тексту полягає в тому, що в ньому вичерпно викладено тему, а виклад підпорядковано досягненню поставленої мети.

Зв'язність тексту виявляється в тому, що між його складовими частинами — реченнями, групами речень чи більшими компонентами — існує тісний змістовий зв'язок.

Тематична близькість, зв'язок між складовими частинами діють у взаємодії.

Текст складається з більшої чи меншої кількості речень, але не завжди сукупність речень є текстом. Для того щоб певна група речень сприймалася як зв'язне висловлювання, текст, необхідне дотримання певних ознак.

Першою ознакою тексту є тема — про що йдеться в тексті — яка охоплює всі його частини.

Необхідною ознакою тексту є його основна думка — з якою метою створюється текст.

Характеристикою тексту є також змістовий зв'язок між реченнями та їх послідовність у викладі змісту.

Наприклад.

1. Їх батьківщина — Китай, але культивувати їх почали у своїх садах ще стародавні греки. 2. Ескулап позаздрив своєму учневі й вирішив його отруїти. 3. Пишно квітнуть, милують око наприкінці травня розкішні півонії. 4. Але боги не допустили цього, перетворивши Пеона на найкращу квітку. 5. Одна з легенд розповідає, що названа квітка на честь грецького лікаря Пеона, котрий уславився добрим серцем, умінням зцілювати хворих. 6. З тої пори квіти півонії зачаровують багатою, насиченою гамою кольорів, дарують тонкий ніжний аромат, до того ж мають лікувальні властивості (За С. Приходьком).

Перед нами не текст, а набір окремих речень, але, коли ми розташуємо їх у послідовності 3-1 — 5-2 — 4-6, вони стануть текстом.

Неодмінною умовою тексту є його завершеність: кінцевий його компонент говорить, що тему вичерпано. У нашому тексті в першому реченні йдеться про півонії, а в останньому підводиться підсумок: півонії зачаровують, дарують аромат, мають лікувальні властивості.

Якщо висловлення позбавлене тематичної цілісності, не відзначається повнотою висвітлення змісту, не спаяне єдиним задумом,- не є послідовним і завершеним, його не можна вважати текстом.

Ще однією вимогою до тексту є структурна організація. У межах загальної теми можуть бути виділені її складові частини — підтеми або мікроте-ми, для висвітлення кожної з яких також необхідна певна кількість речень. Таку тематичну групу речень називають складним синтаксичним цілим або надфразовою єдністю.

У надфразовій єдності можна виділити дві частини: одна з них подібна до підмета (це текстовий суб'єкт), а друга — до присудка (це текстовий предикат). Текстовий суб'єкт (С) означає те, про що йдеться в тексті. Текстовий предикат (П) — це те, що говориться в тексті про суб'єкт. Текстовий суб'єкт і текстовий предикат виражаються цілими реченнями.

Аналіз тексту

Йдеться про різні рослини, які люди здавна використовували при різних недугах. Здається, немає такого зела, такої рослини, яких не вживали б наші предки.

Народні цілителі запримітили: коли хворому давати тричі на день перед їжею запарені пшеничні висівки, значно покращиться робота шлунка, людина почуває себе сильнішою, бадьорішою.

Просо лікує серце й печінку.

Барвінок зміцнює організм, зокрема серце, загоює рани, лікує хвороби шкіри. Буркуновий чай допомагає позбутися кашлю, лихоманки, безсоння. (З календаря)

У цьому тексті перше речення — суб'єкт, у якому йдеться про рослини, які допомагають при недугах. А всі наступні речення становлять предикат. У них конкретизується думка, виражена суб'єктом. Графічно зв'язки у тексті відображаються так:

С_1,2

П₃

П₄

П₅

П₆

Зв'язок першого речення з будь-яким із наступних є послідовним, або ланцюговим, тому що перше речення є вихідним пунктом для всіх наступних. А зв'язок між третім, четвертим, п'ятим, шостим є паралельним. Цей зв'язок дуже схожий на зв'язок між однорідними членами речення.

Колись хустки в Україні вишивались шовком, сріблом та золотом. Якщо вишивали шовком, то найбільше вживали червоних, синіх, зелених, жовтих та рожевих ниток. Сині нитки окремо ніколи не вживалися — тільки в поєднанні з червоними... (О. Воропай)

Зв'язок у цьому реченні має такий вигляд:

С₁ П₁ С₂ П₂ С₃...

Як бачимо, зв'язок між реченнями ланцюговий. Водночас при такому зв'язку спостерігаються суб'єктно-предикативні відношення. Наприклад, друге речення с предикатом першого речення й одночасно суб'єктом третього речення.

Складне синтаксичне ціле, його основні ознаки

Для того щоб повно і точно висловити якусь думку, якесь конкретне повідомлення, одного речення, як правило, недостатньо. У мовленні окремі речення звичайно виступають не ізольовано, а поєднуються між собою за змістом і за допомогою граматичних засобів, утворюючи блоки речень, через які відбувається розвиток думки та послідовне розгортання змісту (теми). Такі блоки речень, пов´язаних між собою як своєю семантикою, так і граматично, становлять складне синтаксичне ціле (ССЦ), або, за іншою термінологією,складну синтаксичну (надфразну) єдність. Порівняно з реченням ССЦ характеризується більш повним розвитком думки.

У ССЦ виділяють зачин (початок думки, теми), розгортання думки чи повідомлення (розвиток, виклад теми) і кінцівку (підсумок сказаного). Зачин зосереджується в першому реченні, яке є найбільш самостійним і може навіть виділятися в окремий абзац, хоч і не завжди: іноді воно без наступних речень може бути й незрозумілим. Трапляється, що суть зачину викладається лише в якійсь частині першого речення або ж у двох реченнях. Зачин містить думку в найзагальнішому вигляді і становить основу для подальшого викладу. Урозгортанні наступні речення послідовно розвивають чи пояснюють думку, що міститься в зачині. У кінцівціміститься підсумок усього вислову (теми) із погляду як змісту, так і синтаксичної структури. Проте кінцівки може не бути, якщо, наприклад, дане ССЦ входить до складу більшої синтаксичної цілісності.

До складу тексту поряд із ССЦ можуть входити й окремі речення (коли одне таке речення охоплює зміст якоїсь підтеми тексту).

ССЦ не слід ототожнювати з абзацом. Здебільшого ССЦ збігається з абзацом, але необов´язково. Так, одне ССЦ може охоплювати два чи й три абзаци і, навпаки, в абзаці може бути кілька ССЦ. Абзац і ССЦ — це різнорівневі категорії, які ґрунтуються на різних засадах: абзац — на композиційно-стилістичних, ССЦ — на синтаксичних, структурно-семантичних.

Основними засобами синтаксичного об´єднання речень у ССЦ є:

1) особові і вказівні займенники, займенникові прислівники (він, ти, ви, хто, його, це, так, тут, там, тоді та ін.);

2) лексичні повтори, що підкреслюють значення виділених слів у тексті;

3) однакові видо-часові і способові форми дієслів-присудків;

4) єднальні та протиставні сполучники (і, та, а, але, проте та ін.);

5) сполучники з приєднувальним значенням (також, і навіть, та й, та ще й);

6) частки (лише, тільки, немов, ніби, і, не, а, от тощо);

7) неповнота окремих речень та деякі інші засоби.

Залежно від способу зв´язку між реченнями, що входять до ССЦ, виокремлюють три основні структурні типи ССЦ: із ланцюжковим, паралельним і змішаним зв´язком. При ланцюжковому зв´язку речень, що входять до ССЦ, кожне наступне речення розкриває, уточнює, доповнює зміст попереднього, і в такий спосіб здійснюється розгортання думки, відбувається її рух. Засобами зв´язку між реченнями цього структурного типу ССЦ зазвичай виступають займенники, повтори слів, займенникові прислівники тощо.Василь Стус — людина рідкісної моральної обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності. Він зберіг свій стиль до кінця. І це було основою його трагедії. Він ніс даровануйому іскру Божу з гідністю й лицарською одвагою, не згинаючись і не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть. (Є. Сверстюк).

При паралельному зв´язку речень усі повідомлення однаково доповнюють думку, висловлену в зачині, називають одночасні, рівноправні явища. Такі речення переважно однорідні за складом, однакові чи подібні за будовою, зв´язки між ними схожі на зв´язки між частинами складносурядних і безсполучникових складних речень з однотипними частинами. Засобами зв´язку звичайно виступають однакові видо- часові форми дієслів-присудків. Такі ССЦ використовуються переважно для опису послідовних, незалежних один від одного подій чи картин, а також одночасних дій, явищ. Над темним безмежжям лісів, які з усього боку затуляли небокрай, сходив весняний ранок. У повітрі чути було пахощі листя, що за кілька днів розпустилося з набубнявілих бруньок, і молодої, покропленої росою трави. Біля струмків, ще повноводих від весняної повені, золотилося латаття, мов коштовне гаптування на зеленому килимі. Перед сходом сонця панувала врочиста тиша (Ю. Крашевський).

Ланцюжковий і паралельний зв´язки можуть поєднуватися в межах одного ССЦ, утворюючи змішанийтип зв´язку речень, як, наприклад, у ССЦ Жовтень — другий місяць осені. Назва його пов´язана з кольором, що переважає в цей час у природі. Виблискують у небесній сині жовтою різьбою берези. Святковими у своїй красі стоять золотаво-червоні клени. Пагорби й схили відсвічують багряно- жовто-золотистими барвами (А. Волкова), де перше й друге речення пов´язані ланцюжковим зв´язком, а третє, четверте і п´яте — паралельним.

Українська пунктуація. Пунктуаційні помилки

Важливим показником мовних знань і практичного володіння мовою є правильне вживання розділових знаків, які позначають стуктуру речення, виділяють певні елементи висловленого змісту, вказують на особливості вимови. Оскільки речення є засобом формування і вираження думок і почуттів, правильне пунктуаційне оформлення їх має безпосередній зв'язок з процесами мислення і мовлення. Спілкування між мовцем і адресатом у письмовій формі вимагає  дотримання пунктуаційних норм як умови взаєморозуміння. Порушення правил уживання розділових знаків ще в більшій мірі, ніж порушення норм орфографії, може спричинити прикрі непорозуміння. Вивченню пунктуації у школі приділяється велика увага. Протягом шкільного навчання учні опрацьовують майже два десятки пунктограм. Вивчені пунктограми 1.    Крапка, знак питання, знак оклику, крапки в кінці речення. 2.    Тире між підметом і присудком. 3.    Тире в неповному реченні. 4.    Кома, двокрапка і тире при однорідних членах речення. 5.    Відсутність коми між неоднорідними узгодженими означеннями. 6.    Кома, знак оклику при звертаннях. 7.    Кома, дужки і тире при вставних словах, словосполученнях і реченнях. 8.    Кома при відокремлених означеннях. 9.    Кома і тире при відокремлених прикладках. 10.  Кома при відокремлених обставинах. 11.  Кома при відокремлених уточнюючих членах речення. 12.  Лапки, двокрапка, кома і тире при прямій мові. 13.  Тире при діалозі. 14.  Кома і тире в складносурядному реченні. 15.  Кома між частинами складнопідрядного речення. 16.  Розділові знаки в безсполучникових реченнях (кома, крапка з комою, двокрапка, тире). 17.  Розділові знаки в реченнях з різними видами синтаксичного зв'язку. За функцією всі знаки поділяються на дві групи — ті, що відділяють одну мовну одиницю від іншої, і ті, що виділяють зі складу речення якийсь його компонент. До першої належать: знак у кінці речення (він відділяє дане речення від наступного); тире між підметом і присудком або групою підмета і групою присудка; кома, двокрапка чи тире в конструкціях з однорідними членами і узагальнюючими словами при них; кома або тире в складносурядному реченні; кома, крапка з комою, двокрапка або тире в безсполучниковому складному реченні; двокрапка або кома (знак питання, знак оклику) і тире на межі між прямою мовою і словами автора. До другої — пунктуаційне оформлення звертань, вставних слів і речень, відокремлених членів речення, уточнюючих членів речення, підрядних речень у складній конструкції. Відмінність між цими групами знаків передусім та, що у першій вони одиничні, а в другій подвійні — перед і після тих частин речення, які виділяються (дві коми, два тире, дужки). Не міняє суті справи, що більшість таких компонентів можуть змінювати місце в реченні — знаходитись не тільки в середині, але й на початку його і в кінці: в такому випадку вони теж відокремлюються від решти тексту двома знаками — крапкою, знаком питання або знаком оклику з одного боку і комою з другого. Розуміння суті виділяючих знаків має велике практичне значення для уникнення дуже поширеної помилки, коли перед звертанням, підрядним реченням і т. п. кома ставиться, а після них вже ні. У цьому виявляється нерозуміння ролі поставленої коми. Пунктуаційні помилки бувають чотирьох видів: 1. Відсутній потрібний розділовий знак: —    тире між підметом і присудком, вираженими іменниками в називному відмінку (Моя мета_здо6уття вищої освіти), —    кома у складнопідрядному реченні (Щоб рибку їсти_треба в воду лізти), —    знак між частинами безсполучникового складного речення (Всі знали_ багато труднощів ще попереду), —    кома при однорідних членах речення (Хлопець старався_ та не зміг виконати завдання), —    знаки при звертанні (До побачення_дорогий друже), —    знаки при вставних словах і реченнях (Завтра_як обіцяють синоптики_буде тепло), —    знаки при відокремлених членах речення (Команда_зібрана наспіх, перемогти не могла), —    тире в неповному реченні (Одна група збирала яблука, а друга_помідори). Помилки цієї групи становлять близько двох третин загальної кількості. 2. Зайвий розділовий знак: —    кома між підметом і присудком (Втомлені довгим переходом туристи, зупинились на відпочинок), —    кома при неоднорідних означеннях (Відбулось чудове,_новорічне свято), —    кома при безпідставному відокремленні другорядних членів (Зранку, на стадіоні,_ зібралися школярі), —    кома після останнього з однорідних членів (Вулиці, поле, ліс,_ вкрилися білою ковдрою першого снігу), —    кома перед як у значенні "в ролі" (Всьому світу відомий Шевченко, як поет) —    кома або дві коми при словах навіть, передусім, здебільшого, які не є вставними (Перед екзаменом треба, передусім, пригадати основні правила), —    кома перед і, що з'єднує два звороти або підрядні речення (Повернувшись додому,_ і наспіх зробивши уроки, я чимдуж побіг на стадіон; Коли припинився дощ,_ і трохи затих вітер, ми продовжили роботу), —    двокрапка або тире при однорідних членах без узагальнюючих слів (У нашому парку ростуть:берези, ялини, тополі, кипариси; Газети, журнали, книжки — є у нашому читальному залі). Такі помилки не завжди свідчать про звичку ставити розділові знаки навмання, керуючись тільки інтонацією. Вони можуть бути результатом безпідставного узагальнення, необгрунтованого підведення мовного явища під правило. 3. Вжитий не той знак, який потрібен: —    замість двокрапки — тире і навпаки при узагальнюючих словах в реченнях з однорідними членами (Хворіють усі — багаті і бідні, чоловіки і жінки, освічені і неуки; Поле, сади, ставок: все залите яскравим світлом), —    кома замість тире перед узагальнюючими словами при однорідних членах речення (З батьками, з сусідами і знайомими, з усіма хотілось поділитись радістю), —    кома замість двокрапки або тире в безсполучникових складних реченнях (Погода була погана,завивав вітер, сліпив очі мокрий сніг; Захочеш вступити в гурток, скажеш); —    двокрапка або тире замість коми в безсполучникових складних реченнях (Машина їхала швидко:_(а6о —) краєвид помітно змінився), —    двокрапка замість тире або тире замість двокрапки в безсполучникових складних реченнях (Чоловіка вона бачить рідко — весь час у роз'їздах; Минув місяць: хворий одужав), —    кома замість дужок або тире і навпаки — в конструкціях зі вставними словами (Скажіть —прошу вас — чому мені ні в чому не щастить), —    неправильне пунктуаційне оформлення прямої мови {"Маєш умерти, — сказав ворожбит: від твого коня "). Причиною таких помилок є нерозуміння смислових відношень між складовими частинами речень, нерозрізнення інтонації перелічення від інтонації протиставлення, уточнення, наслідку. 4. Вжитий знак (майже завжди — кома) не в тому місці, де потрібно: —    перед сполучними словами, що знаходяться не на початку, а в середині підрядного речення (Найтяжчим виявився останній твір_для написання, якого довелося попрацювати в бібліотеці), —    не перед складеними сполучниками, а між їх частинами {Ми продовжували працювати_дарма,що накрапав дощ), — в середині зворота (Вулицю переходив чоловік_втомлено, пересуваючи ноги). Головна причина цього виду помилок — нерозвинений мовний слух, механічна орієнтація на сполучники, дієприкметники, дієприслівники. Кількість помилок цього типу незначна. Найбільш гостро проблема пунктуації постає при написанні диктантів. У їх текстах можуть бути речення найрізноманітнішої будови, при пунктуаційному оформленні яких необхідно застосувати відповідні правила. Справа ускладнюється ще й тим, що можуть трапитися і речення з т. зв. авторськими знаками, зумовленими прагненням автора виразити такий відтінок думки, що правилами не передбачений (здебільшого в такій ролі вживається тире). Тому навіть при дуже старанній підготовці до диктанту не завжди вдається уникнути пунктуаційних недоліків. Іноді це не помилки в точному розумінні цього слова. Пунктуація — справа суб'єктивна, у багатьох випадках можливе різне розуміння структури речення і, отже, різне пунктуаційне оформлення. А точне відтворення авторських знаків просто неможливе. При підготовці до диктанту необхідно зосередитись на тих правилах пунктуації, які становлять її основу, діють постійно, не допускають варіантності. До них належать правила, що визначають пунктуаційне оформлення кінця речення, однорідних членів, дієприкметникових і дієприслівникових зворотів, частин складного речення. Порушення їх трактуються як грубі помилки. І навпаки, правила відокремлення додатків і обставин, виражених прийменниково-відмінковими сполученнями, уточнюючих членів речення, вживання знаків у безсполучникових складних реченнях з неоднотипними частинами, в конструкціях зі вставними словами тощо не настільки категоричні, допускають певні відхилення. Ці правила теж бажано знати, однак порушення їх не так сильно впливають на комунікативні якості написаного. Такі відмінності зумовлюють поділ пунктуаційних помилок на грубі і негрубі (останні, як уже було сказано, при оцінюванні зараховуються за півпомилки).

Сутність пунктуації.

Розділові знаки з’явилися у давніх греків і римлян. У писемних пам’ятках східних слов’ян аж до кінця XIV ст. вживалися крапка і різні поєднання крапок. Шість знаків розділовості було вже в грама­тиці Л. Зизанія (1596 р.).

Пунктуація як система графічних позначень була прийнята біль­шістю народів Європи тільки в середині XV ст. У ХУ-ХУІІ ст. у росій­ській писемності вводяться кома, крапка з комою, двокрапка, знак питання і знак оклику, дужки, тире, а у XVIII ст. складаються в основ­ному закономірності сучасної пунктуації російської мови. Першу спробу (з-поміж російських лінгвістів) дати тлумачення розділових знаків зро­бив М. В. Ломоносову «Російській граматиці» (1755 р.). Подальше опра­цювання питань пунктуації зробили російські вчені М. І. Греч, М. Смотрицький, О. X. Востоков, Ф. І. Буслаев, Я. Грот, О. М. Пєшков- ський, Л. В. ГЦерба та ін.

Білоруські назви розділових знаків вперше знаходимо в книгах А. П ашкевіча «Беларускі лемантор, або Першая навука читання» (1906 р.), Б. Тарашкевіча «Беларуская граматика для школ» (1918 р.), а з 1930-х років утверджуються остаточно назви розділових знаків.

Сам термін «пунктуація» походить від латинського «рипсіит», що в перекладі означає «крапка». Він вживається удвох значеннях: ^пра­вила розстановки розділових знаків; 2) самі розділові знаки. Загаль­новизнаною є думка, що розділові знаки вживаються на письмі для членування тексту. Розділові знаки — це та частина графічної систе­ми мови, основне призначення якої — полегшити розуміння тексту. При широкому підході до пунктуації включають усю систему розділо­вих знаків і тоді постає можливість вести мову про її замкнений і цілісний вияв, тобто пунктуація охоплює всю графіку членування тек­сту: абзаци, інтервали між словами, велику літеру, крапку, кому, крап­ку з комою, багатокрапку, двокрапку, тире, лапки, знак оклику, знак питання і т. ін. Узагалі розділові знаки як засіб членування тексту пов’язують з ім’ям італійських братів Мануціїв, які в середині V ст. н. є. винайшли їх. Це твердження є дещо сумнівним, оскільки окремі розділові знаки вже зустрічаються у давніх греків і давніх римлян. Швидше слід вести мову про ті чинники, які зумовили витворення пунктуаційної системи: 1) відсутність або недостатність у граматичній будові мови засобів передачі цілеспрямованості вислову (питання, про­тиставлення, наказ поза морфологічним спеціалізованим засобом ви­раження та ін.); 2) одноманітність тексту без розділових знаків; 3) по­ступове ускладнення синтаксичної будови мовлення, що прямувало від простого вияву до все складнішого; 4) необхідність правильного сприйняття думки, її логічної послідовності.

Пунктуація подібно до графіки розвивалася від абсолютно примітив­них форм вияву до різноманітних складних форм, що загалом було адекватним поставленим цілям. Примітивна система розділових знаків відображала примітивну систему завдань. Активно почала розвивати­ся пунктуація від початку книгодрукування. До цього часу тексти вільно інтерпретувалися читцями, оскільки вони були підготовлені до їх сприйняття і становили нешироке коло людей. Так, О. І. Собо- левський стверджував: «Уперше послідовний поділ на слова з’являється у друкованих книгах кінця XV століття (Фіоля у Кракові) і першій половині XVI століття (Скорини у Празі)… односкладні сполучники, прийменники і частки пишуться разом із сусідніми словами: «идосего дня, писма и науку» (Скорина)» [Соболевский 1908, с. 61]. У наступні роки суттєво видозмінилося членування на слова, структуру тексту все більшою мірою позначали абзаци тощо.

Чинна сьогодні система української пунктуації в основних своїх ви­явах склалася на період формування основ літературної мови, приблиз­но до XVIII століття, хоча більшість розділових знаків уже зустрічаєть­ся в староукраїнській книжній мові, що підтверджує спадковість пунк­туаційних систем. У русистиці першим послідовне тлумачення і пояс­нення вжитку розділових знаків запропонував М. В. Ломоносов, який стверджував: «Рядкові знаки ставляться за силою розуму і за його роз­ташуванням та сполучниками» [Ломоносов 1952, с. 572], тобто в осно­ву пунктуації вчений кладе смисловий принцип. Це загалом не супере­чило тодішньому тлумаченню речення як аналога судження. При цьо­му М. В. Ломоносов вважає, що показниками смислових відношень між синтаксичними елементами мовлення є сполучники, тому при вживанні розділових знаків варто враховувати також сполучники. Водночас звер­тається увага на те, що для постановки того чи іншого розділового знака суттєвою є відповідна пауза в мовленні, а для двокрапки — перехід від пояснюваної частини до пояснювальної. За термінологією М. В. Ломо­носова, дужки належать до вміщувального знака, оскільки їм прита­манна можливість уміщувати одне речення у структуру іншого.

Уже на кінець ХУЛІ століття спостерігається вільне вживання но­вих розділових знаків: тире, лапок і трьох крапок. Переважно вони вводилися письменниками, які за їх допомогою прагнули передати ба­гатство ритмо-мелодики народного мовлення. А у творчості І. Котля­ревського майстерно поєднуються традиційні розділові знаки з новими (це був тільки початок XIX століття): Пошили сині всім жупани, Наспід же білії каптани, — Щоб був козак, а не мугир; Для куль — то галушки сушили, А бомб — то з глини наліпили, А слив солоних — для картеч; Коли пішком — то марш шульгою, Коли верхом — гляди ж, правою, Щоб шкапа скочила вперед (І. Котляревський. Енеїда).