Невгамовний пан Валерій

До другої зрілості люди, подібні Валерію Бойченко, робляться розсудливим. Захищають дисертації, переходять з віршів на прозу, ну, хоча б зменшують суспільний та цивільний запал. В газетах часто читаєш його плам’яні есе про українське національне відродження, до просвітницького видання “Аркасівська вулиця” доклад серце та руку як засновник: то веде телевізійну програму “Основы”, то засідає в редколегії молодіжного журналу та книги; то долає полчища півтисячі верст до столиці, щоб засвідчити свою громадянську позицію, при цьому постійно працює в Миколаївському обласному інституті післядипломного педагогічного просвітлення. Та ніколи не змінює поезії.

Тільки в слові залишається корінь спогаду.

Прастарі бузки торкаються плеча.

Наздогад права кричить – луна до овиду

Котить відгук гайдамацького меча.

Із музою Валерій Петрович познайомився у Снігурівських степах, де народився. Запах тонкої полині у лісопилок, тепло пшеничних валків, замучені війнами та працями, однак дивно життєстійкі, співучі та красиві земляки пробудили тягу до слова. Шукати це слово довелось в початковій школі глухої Михайлівки, потім в корабельно-ткацькому Херсоні, нарешті, воістину рідну мову дав починаючому поету університет ім.. Івана Франко у Львові. Українську, точну, барвисту, прямо Богом створену для пісні та вірша чому, хоча юний Бойченко блискуче вчився на англійському факультеті. Знаюче це, віриш його улюбленому афоризму: скільки знаєш мов – стільки раз ти людина!

Мова ж Валерія Петровича вишукано народна

О степе український, давній храме,

Просторий і високий – аж замру,

Коли твоя летюча діорама

Возносить мовчки вікову журу...

Тут і ультрасучасне “діорама”, одним звучанням розширюючи уявлення про світ, і вічні, лише наші “жура” та “завмирання”. Та жоден звук не порушує зміст та гармонію віршу.

Також глибоко та відповідально відноситься В. Бойченко до російської мови та до англійської. Робить переклади, рівні оригіналам. Ще в молодості в нього знаходили книги для дітей - український з англійського. Його переклад юнацької повісті Віля Джемса “Димок” – просто поезія в прозі. А книга класика першого ряду Роберта Льюїса Стівенсона “Корабельна катастрофа” витримала два видання в столиці. Читаючи її, повертаєшся до приблизних видань, переказів, перекладів двадцятих років в Україні, коли, всупереч старанням номенклатури, в наше життя входили на рідній мові найкращі книги зарубіжних авторів. Поринаєш у власне дитинство. Та юність. Валерій Бойченко – один зі стовпів обласної письменницької організації. Двічі обирався її головою. Опікує професіоналів та багато часу приділяє аматорам, навіть керував деякий час літоб’єднанням “Стапель”. Людині довелося жити в Таджикистані, працювати в крупних, доволі “суржикових” містах колись великого Союзу, однак мову свою, багату, чисто українську, він лише удосконалював.

 Та які ж бо голосні у слові 

Спорожнілі душі-кураї,

Що давно забули рідну мову,

Наче й зроду не було її.

Та цією дивною мовою Валерій Петрович не перестає писати дивну лірику. Зовсім недавно у видавництві університету ім. Петра Могили вийшов об’ємний том віршів Бойченко, в якому зібрано всі нові, що говорить поет високим рядком про наших подруг, дружин, матерів.

Його рядки здаються єдино відібраними для створення образу любові. Легко запам'ятовуються та цитуються на пам’ять:

Ми йдемо по вузенькій стежині.

Тісно нам на безлюдді удвох.

Кожен душу хова в самотині.

М’яко стелиться вицвілий мох.

Впав листочок на воду імлисту,

На повільну її течію.

Страшно правду тобі розповісти.

Ще страшніше – почути свою.

Десь у нічній тиші, на далеких дорогах або в затишку пригорода складаються рядки, приходять рими, наспіви, образи. А в потоці буднів все ті ж зрілі студенти-викладачі, починаючі автори, газетні почерки, диспути на цивільні теми. 

Невгамовний Валерій Бойченко, громадянин, який завжди залишається поетом.

Роздуми над літами і новою книгою відомого поета

Білоголовий болиголов – така ж прикмета степової ойкумени, як і полин і перекотиполе, чебрець і ковила. Для мене Поет – усе та ж степова трава болиголов, котрій болить і за вояка, що окропив її своєю кров’ю, і за беззахисного зайчика чи сайгака, вбитого стрілою скіфа чи кулею сучасного браконьєра. Полюють усі, полюють – на всіх, але болить – у болиголова, і болить – голова і душа в поета за всіх убієнних та пропалих безвісти. Поет, перекладач і громадський діяч Валерій Бойченко – саме з таких. Із тієї когорти, котра йшла першою на прю, боліла чужими болями, відкидаючи посполиту “свою хату скраю”. Може, й тому, що першими запалюють крайню хату, може... Але ось яка дивовижна доля в нашого відомого поета-земляка, котрий уже при початку ХХІ століття все ще переймається болями віку про минулого, все ще боліє непроминулими і непроимнущими суками людства. Ми вже майже загубили екологію, сиріч – природу, ми вже боїмося вголос ужити словосполуку “екологія душі”, а він усе ще стукає в “двері Бога”, тобто до людської душі. Як писав інший перевесник Велерія Бойченко, лауреат Шевченківської премії Петро Скунць: “Поет – як розумна дитина або як наївний дід... За всіх промовчати, коли всі кричать. За всіх – прокричати, коли всі мовчать...” Отак і в нашому vis-s-vis: він переймається як болями планетарними, так і локальними, котрі в своєму масштабі й витворюють панораму всесвіту...

Авторитет Валерія Бойченко – справді високий. Поет і перекладач, засновник відродженої Миколаївської “Просвіти”, один із перебудовних керівників письменницької організації та член Ради Національної Спілки письменників України, а знедавна – й голова редколегії просвітянської газети “Аркасівська вулиця”, працівник Миколаївської філії Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, почесний член Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка – це ще далеко не повний синодик і реєстр його посад і діянь. Але в першу чергу – поет, і йому, як і Полю Елюару, багнеться “повернути словами їх первісне значення”. А повернення до витоків світла – то таке ж “легке заняття, як і змога вдруге вступити в одну й ту ж ріку. Але поетові це - під силу! Саме “реконструкція часу” в поезії, прозі, драматургії й вознесла в центр світ отвору таке химерне творіння людства, як література!

І нині, в час віртуальної реальності та Інтернету, в час піарівських технологій, усе ще приходять люди до публічних бібліотек , і пересичені комп’ютерними іграми елітні юнаки та дівчата залюбки слухають живе поетичне слово.

У малого Валерія, котрий дочекався повернення батька з війни, і цукерки викликали захоплення. “Так ось вони які - солодощі від солодкої макухи!” – з гіркою іронією, стилізованою під пієтет, вигукує герой одного з його ліричний віршів...

Біографія – і найстисліша – Валерія Бойченко вельми і вельми багата подіями, людьми датами. Дебютував як перекладач великого американського поета ХХ століття Роберта проста. Перша книжечка В. Бойченко “Іскри” побачила світ столичному видавництві “Молодь”. А переклади неофітові Проста... Ви тільки уявіть рівень: якщо на зустріч із Кеннеді М. Хрущов брав О. Твардовського, то сам Д. Кеннеді – Р. Проста. В тодішній нашій державі “табель о рагнах”, особливо ж у літературі, шанували не менше, як у часи самого Петра І...

За “Іскрами” були “Сонячні кола”, що вийшли в сімферопольській “Таврії”. Знаковою стала книжка “Поліття”, знову ж таки видана “Молоддю”. Тому книжки В. Бойченко виходили мало не що два роки: “Червоні колони”, “Широти”, “Світлі ріки”, “Доброта”, “Птахи над полум’ям”, томик вибраного “Правий берег”... Навіть у назвах книжок поет акцентує увагу на екології, по-простонародному кажучи – на збереженні всього живого, всього трепетного, сущого в душі й на цій немилосердній землі.

А є ще одна іпостась В. Бойченко – його переклади. Крім Роберта Проста, він перекладав і старошотландських поетів, і ново англійських... Та вершиною перекладацької роботи В. Бойченко стали переклади знаменитого роману Роберта Льюїса Стівенсона “Корабельна катастрофа” (виданий двічі), повісті американського письменника-ковбоя Віля Джемма “Димок”. Але не поминув перекладач В. Бойченко й суверенного жанру дитячої поезії, видавши ще замолоду славнозвісні англійські пісеньки збірках “Зроду ще такого я не бачив” й “У мене курочка була”, а десятиліття тому - розкішну дитячу збірку власних поезій “Який широкий світ!”

Ще один масив Бойченкової творчості – це його публіцистичні та краєзнавчі статті, надруковані як у газетах, так і в колективних збірниках. Але потрібен цілий літературно-бібліографічний збірник, аби розписати по роках його болючі, його ґрунтовні, його непроминущі громадські апеляції до мислячої України, в ім’я якої жив і живе.