семинар 1
.docПоложення болгарських земель наприкінці XVIII - I пол. XIX ст.
Наприкінці XVIII - I пол. XIX ст. в Османській імперії відбуваються значні зміни, як у економічному, так і в політичному житті. Ці змини впливають на розвиток південнослов`янських земель, які підпорядковані Туреччині.
Військово-ленна система на якій базувалась Турецька імперія піддалась змінам. Ленні землі – спахійські – стали перетворюватися у спадкові володіння. Вимагалася лише сума грошей для оформлення переходу землі від батька до сина. Більша частина власників ленів під різними приводами ухилялися від несіння військової служби. Спахії становились постійними мешканцями в своїх повітах. Вони спостерігали за господарством, турбувались про зростання прибутків. Військові ленники прагнули тепер значно збільшити посівні площі, обкласти селян податками, які проживали на цих землях, в результаті чого селяни були постійними боржниками і вимушені були визнати агу (господаря) хазяїном своїх земель. Процес захоплення земель у власність поміщиками відображає податковий турецький документ початку 40-х р. XIX ст., де зображено обезземелення селян. Документ свідчив, що в ряді сіл Бєлоградчиської околії Віденського Мухасилмека (фінанс. округу), селяни не мають землю (ні польову, ні пасовищну), а займаються землеробством в якості найманих робітників.
На землях які були у володіннях поміщиків селяни стали займатися експлуатацією землі. Так протягом тривалого часу склалась так названа чифлікова система. Перехід до чифлікчийства призвів до погіршення положення селян. Феодали були зацікавлені в отриманні додаткових прибутків і тому переводили селян на панщину. У чифліках поряд із панщиною починається активне застосування оренди землі. Використання праці батраків (аргаті) сприяло поступовому виникненню на селі зародків нових виробничих відносин. Володарі чифліків були тісно пов`язані з ринком і залежали від його кон’юнктури. Збільшення поставок на ринок сільськогосподарської продукції об`єктивно сприяло розвиткові внутрішньої торгівлі, певному пожвавленню товарно-грошових відносин в імперії.
Нові форми ведення господарства приводили до виникнення нових відношень між селянином і поміщиком. Однією із таких форм було кесімджийство, особливо розповсюджене у південно-західній частині Болгарії. Земля при цій формі відносин між селянином і паном належувала поміщику. Селянин отримував у спадкове користування невеличку частку землі. Поміщик визначав розмір оброку і повинності селянина. Кесімджиї платили всі державні податки. Кесімджия був прикріплений до землі, не міг піти від землевласника, і повертався до нього у випадку втечі. Кесімджийство уявляло собою найбільш тяжку форму кріпацтва.
Другою формою відносин між поміщиками і селянами була іздольщина, особливо ісполджийство або ортакчийство. Селяни цієї групи носили назву ісполджиї або ортакчиї. Ці відносини характеризувалися тим, що малоземельний або безземельний селянин був феодальним орендатором, який віддавав до половини врожаю землевласнику.
Третя форма відносин, це використання найманої праці. Наймані робітники носили назву момки (також : ратаї, аргати). Це були селяни, які мали свої землі і ставали сільськогосподарськими робітниками. За свою працю вони отримували плату частково натурою, частково грошима. Жили селяни цієї групи у своїх хатах, або в помешканні наданому землевласником. Поява даної категорії відносин, не дивлячись на наявність в них феодальних рис, свідчить про проникнення у сільське господарство елементів капіталістичних відносин. Обезземелення селян стало основою подальшого економічного розвитку країни, розвиток в напрямку зародження і формування елементів капіталізму. Наряду з формами феодальної експлуатації селян у помісному господарстві I половини XIX ст.. починали з`являтися капіталістичні форми. Вони з`являлись там, де був обезземелений селянин і попит на робочі руки з боку землевласників, що привело до продажу селянами своєї робочої сили. Це явище здійснювалось у період зростання товарно-грошових відносин у країні. Зростання міст і торгівлі збільшувало попит на продукти сільського господарства і сприяло зростанню виробництва сільськогосподарських товарів на ринок. Помісне господарство втягувалось у ринкові зв'язки, перетворюючись у таке господарство, котре систематично продавало хліб і інші продукти свого виробництва. Для розвитку товарно-грошових відносин у помісному господарстві мало значення зникнення воєнно-ленної системи, яка впроваджувалась впродовж тривалого часу. Ще на початку XIX ст.. було введено повернення спахійської землі державі після смерті володаря, дещо пізніше було заборонено створювати нові лени. У 1834 р. була проведена відміна воєнно-ленних відносин.
Реформа знищувала воєнну повинність землевласника з наданої йому державою землі. Усі спахії, виконуючи свої воєнні обов'язки, зберігали землю у своїх руках на засадах власності.
Розвиток товарно-грошових відносин і зовнішній торгівлі продуктами сільського господарства змушувало поміщиків переходити до нових методів ведення господарства - чифлікчийству і до нових форм експлуатації селянства.
Усі селяни незалежно від свого становища платили державний податок – десятину, котру збирали державні чиновники. Місцева влада примушувала селян виконувати різні роботи. Агенти, влада, поліцейські годувались за рахунок селян, обираючи їх. Турецькі війська, коли проходили через болгарські села, грабували мешканців. Безправ'я, беззахисність від свавілля влади і поборів податкових чиновників, насилля з боку турок і свого аги – все це характеризувало положення основної маси селян.
Під впливом розвитку капіталістичних відносин великі зміни відбувалися у селі. Насамперед процес розшарування селян. Частина селян обезземелювалась. Частина втягувалась у ринкові зв’язки, збагачувалась. Виникала селянська буржуазія. Так як не всі спахії зуміли почати самостійне господарство на своїх землях, вони продавали її. Частина таких земель стала переходити у руки селянської болгарської буржуазії. Важлива зміна в галузі землеволодіння у XIX ст. Відбулась у визнані за православними - права на володіння землею. Урочистий указ султана (хатт-і-шериф 1839 р.), виданий під тиском великих держав признав за православними право купувати землю і володіти нею. Хатт-і-шериф відкривав легальні можливості для зросту болгарського землеволодіння.
Реформи в галузі землеволодіння разом з тим свідчили про кризу феодальної системи. Помісне землеволодіння вже не забезпечувало турецькій державі боєздатної армії. Велику роль в змінах у галузі землеволодіння відіграло і антифеодальний рух селянства. Наприклад віденське селянське повстання 1850 р. Стало повштохом до проведення місцевої земельної реформи.
У Віденському окрузі було вирішено передати селянам землі турецьких поміщиків за викуп. Для здійснення цього заходу була скликана комісія якій доручалося описати і оцінити помісні землі. Вартість переданої землі повинна була виплачуватися селянами державі шляхом плати спеціальною поземельного податку. Реформа носила місцевий характер і розповсюджувалась лише у Північно-Західній Болгарії.
Ще швидше в ринкові відносини втягувалися мешканці гірських районів Болгарії, котрі переважно займалися скотарством. Скотарі мали величезні отари овець, череди корів, табуни коней і через оптових скупників – джелепі – постачали свою продукцію на столичні базари. Джелепі настільки збагачувалися, що купували велике нерухоме майно й таким чином поповнювали прошарок національної буржуазії. Ії представників називали в Болгарії чорбаджі. Чорбаджі тримали населення у повній залежності. Нерідко болгарські селяни вимушені поступатися своєю землею під заклад за гроші. Подібні угоди дуже часто приводили до втрати землі, якщо боржник не викупив її у строк.
Таким чином, якщо у однієї частини селян землі захоплювали турецькі феодали, у іншої частини селян в цей час обезземелювала болгарська буржуазія. Результатом цього процесу стало зростання числа розорених, безземельних селян, а з другого боку зростання болгарської буржуазії.
Торгівельна - ростовщицька буржуазія (чорбаджиї) у значній мірі була пов'язана з турецьким державним апаратом. Із числа чорбаджиєв призначалися збірники податків, чорбаджиі стояли на чолі міського і селянського самоврядування. Вони були представниками болгарського населення у адміністративних органах. Таке положення підсилювало значення чарбаджієв і вело до їх зближення з турецькими колами. Н.Станев казав, що чарбаджийство «пробивають шлях між греками і турками, дякуючи своїй заможності і послугам по відношенню до свого народу і турецького панування».
Ж.Натан у книзі про болгарське відродження говорив, що «чорбаджії...складали велику групу землевласників».
Спеціальний закон, опублікований у 1857 р. для Тирновскького округу, так визначав роль і значення сільських чорбаджиів: на річний термін мешканці села вибирали чорбаджия, як представника державної влади. У його обов'язки входив збір державних податків, а також збір для церкви.
Положення сільського і міського болгарського буржуа в якості агента турецької влади приводило до встанови зв'язків між ними і турецьким коло, перетворювало значну частку чорбаджиїв у слуг турецької влади.
В I пол. XIX ст. відбувається дальше зростання болгарських міст. Спостерігається значний приплив до них сільського населення, в тому числі ремісників і торговців. Наприклад, у Кюстендиле міські окраїни заселялись болгарськими ремісниками, які прийшли із села. Теж саме відмічається і у Пловдиві. У цехових списках цього міста поряд з грецькими іменами, зустрічаються прізвища ряда ремісників, що вказує на їх походження із ближніх сіл. Містами стають невеличкі поселення – Троян, Габрово, Сопот, Панагюршите та інші. Болгарські міста, отже, остаточно перетворюються з адміністративних центрів та фортець на центри ремесла і торгівлі.
Успіхи міської економіки стають особливо помітними з II пол. 20-х р. XIX ст. В миру її розвитку триває занепад цехового ладу. Цехова регламентація гальмувала дальший розвиток економіки. В Болгарії виникли перші розсіяні мануфактури. Вони спочатку охопили такі галузі легкої промисловості, як сукняне, шкіряне виробництво, виготовлення шнурів для прикрашення національного одягу тощо. У 1834 р. в Слівені засновано першу болгарську фабрику. Її відкрив торговець Д.Желязков, котрий домігся від султана не тільки звільнення від податків, а й права постачати продукті до султанського двору. Високоякісне сукно фабрики Желязкова поступово руйнувало справу турецьких ремісників Слівена, котрі після смерті султана домоглися конфіскації підприємства в його законного господаря. Цей епізод досить красномовно характеризував той період розвитку болгарського суспільства, коли національно-релігійні суперечності між турками і болгарами дедалі більше перепліталися з торгівельно-економічними. Торгівля в Болгарії переживала піднесення. Це, перш за все, виявлялося в тому, що в країні засновувалися нові ярмарки (Узунджовський, Сливенський, Станімацькй та ін.).Однак значені успіхи в торгівлі не відразу привели до створення в Болгарії єдиного внутрішнього ринку. Процес його формування тривав протягом усієї I пол. XIX ст. У цей період ярмарки з регіональних центрів торгівлі перетворюються на загально болгарські. Повсюдно в містах виникають постійні базари. Значна частина болгарських товарів потрапляла за межі імперії. Величезна кількість їх вивозилася до Бухареста, де існувала численна болгарська колонія. Серед болгарських товарів особливий попит мав шовк. Його продавали в Росії, Франції, Італії та інших країнах.
В першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи проти османського володарювання. Зростання могутності Росії та поразки Порти у війнах з нею безпосередньо впливали на розмах визвольного руху. Активізуються гайдуки, котрі не давали спокою османам. Однією з форм боротьбі проти османського панування стала участь болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських країн. При цьому особливо багато болгар підтримували політику Росії на Балканах. Зростання симпатій до цієї держави стало наслідком цілого комплексу етнічних, політичних і культурних причин, котрі не були несподіванкою для османського уряду. Величезна кількість болгар покинула рідні землі під час російсько-турецької війни 1806 – 1812 рр. У російській армії вперше з'явилося окреме болгарське військове з'єднання – «Болгарське земське військо». Воно виникло і Волощині й складалося з кількох батальйонів. У ході бойових дій російські війська зайняли практично всю Північну Болгарію. Але організувати масове повстання болгар не вдалося, як не вдалося й російським військам надовго утриматися на болгарських теренах.
У 20-х роках XIX ст. Османська імперія переживала одну з найгостріших політичних криз за всю свою історію. Національно-визвольна революція в Греції викликала резонанс далеко за її межами. За цих умов Порта була змушена здійснити низку реформ, які могли б відстрочити розпад держави. Наприклад, було ліквідовано яничарський корпус і започатковано формування армії за європейським зразком.
Ця нова армія не захистила імперію під час чергової російсько-турецької війни 1828-1829 рр. Османська імперія знову зазнала поразки. У російських військах билися близько тисяч болгарських добровольців, яких очолював болгарин із Росії Г. Мамарчев.
Наприкінці XVIII - I пол. XIX ст. селяни знаходились у залежному стані від поміщиків. Вони в цей час поділялись на такі категорії як чифлікчийство, іздольщина, наймані робітники (момки). Також можна сказати, що в цей час відбувався розвиток господарства, зростають міста, ведеться торгівля, це було зумовлено реформами 1834 р.,що остаточно скосовувала спахійську систему. В цей же час російсько-турецькі війни вплинули на життя Болгарії, так як воєнні дії нерідко захоплювали територію, заселену болгарським народом і сприяли підсиленню болгарської національно – визвольної боротьби.
Візантія (Східна Римська імперія) оформилася як самостійна держава в 395 р. в результаті поділу Римської імперії на Західну та Східну. Ще імператор Константин І в 324-330 pp. збудував нову столицю імперії - Другий, або Новий Рим - на місці Візантія, давньої мегарської колонії на Босфорі. На її будівництво були витрачені колосальні суми: шістдесят тисяч фунтів (римський фунт = 327,5 г) золота витратили лише на спорудження міських стін, критих колонад та акведуків (водопроводів). У місті Константина були збудовані і храми старим богам, і церкви - християнському богу. Щоб надати блиску новій столиці, пограбували стару: з Риму вивезли величезну кількість статуй. Частина римської знаті переселилася до нової столиці. Офіційна назва міста не прижилася. На честь свого засновника воно було назване Константинополем. Нова столиця відразу стала військово-стратегічним та торговельним центром імперії. За показником розвитку ремесла і торгівлі, рівнем духовної культури тощо Новий Рим ще в межах єдиної держави швидко випередив стару столицю.
До складу Візантії увійшли Балканський півострів, Мала Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, Кіренаїка, частини Месопотамії та Вірменії, Кіпр, Крит, Родос та інші острови Егейського моря. Південний берег Криму, деякі області Аравії, а з V ст. - Іллірик та Далмація. На землях імперії проживали племена і народи різного етнічного походження, різного рівня культурного розвитку, релігійних переконань: греки, фракійці, іллірійці, вірмени, грузини, сирійці, євреї, германці (готи та ін.) тощо. Панівне становище серед народів імперії належало грекам, романізація мала поверховий характер. Проте офіційно імперія іменувалася Ромейською, а її жителі називали себе римлянами - ромеями.
Після падіння Західної Римської імперії Візантія виступила в якості законної спадкоємиці Риму й претендувала на панівне становище в усьому християнському світі. Ідея всесвітньої монархії з центром у Константинополі не заперечувалася й у варварських королівствах Заходу - принаймні, до створення імперії Карла Великого. Варварські королі номінально визнавали претензії на світову владу візантійського імператора. В самій же Ромейській імперії остаточно утвердилася доктрина божественного походження влади візантійського імператора, повелителя усіх християнських народів. Імператор (грецькою «василевс») зосередив в своїх руках усю законодавчу та виконавчу владу. Щоправда, ця влада теоретично була обмежена такими установами, як сенат (синкліт), державна рада (консисторій) та діми. Діми (від грецького слова «демос» - народ) були організаціями вільних громадян візантійських міст, що виконували господарські, політичні й військові функції. Важливу роль у житті держави відігравала церква.
Система державного управління Візантії була логічним продовженням традицій домінату, започаткованого Діоклетіаном у 284 р. Центральне управління зосереджувалося в імператорському палаці і поділялося на ряд відомств, які очолювали призначені імператором чиновники. Управління провінціями теж було суворо централізованим і підпорядковувалося центральній владі. Складна ієрархія бюрократичного апарату регулювалася чітким табелем про ранги.
Від пізньої Римської імперії були також успадковані системи обкладення податками та організації армії. Уже в IV-VI ст. починає практикуватися заміна військової служби імущих громадян (землевласників) сплатою грошових внесків. До армій Візантії, подібно до Західної Римської імперії, приймалися на службу найманці - варвари, але більшість збройних сил і особливо військового флоту, становили вихідці з місцевого вільного населення.
Християнська церква вже в IV ст. стає союзницею і опорою імператорської влади. Константинопольський патріарх постійно сперечається з римським папою за верховенство в християнському світі. Історично склалося так, що римські папи претендували не лише на духовну, але й світську владу над усіма без винятку християнами (концепція двох мечів, див. Лекцію 6), а візантійські патріархи перебували у великій залежності від імператорської влади і на самостійну роль у світському житті не претендували.
Деякі історики пояснюють відмінності в різному політичному устрої Заходу і Сходу (передусім Росії) Європи різницею історичної ролі церков західного і східного обряду. Суперництво папи з королями та імператорами, а також протестантизм нібито породили західну демократію, а православ'я об'єктивно стало союзником самодержавної монархії і тоталітаризму.
Церква у Візантії отримала ряд привілеїв: духовенство було звільнене від оподаткування (за винятком поземельного) та повинностей, єпископи та інші вищі ієрархи мали право суду над кліриками.
Значного поширення у багатонаціональній Візантії набули численні єресі, зокрема аріанство, несторіанство, монофісітство. За релігійною оболонкою приховувалися класові інтереси народних низів. Як правило, усі єресі виступали за більш «простий» спосіб життя, який нібито і вели перші апостоли, осуджували панівну церкву за розкіш та накопичення багатств. Держава надавала патріархам підтримку у боротьбі з єресями, на голови єретиків спадали державні репресії. Тим самим союз держави і офіційної церкви зміцнювався, остання відчувала настійну потребу в сильній імператорській владі.
Найвищого розквіту Візантійська імперія досягла за правління імператора Юстиніана І (527-565), перетворившись на могутню середземноморську державу. В цей час відбувається внутрішня стабілізація Візантійської держави, здійснюються великомасштабні завоювання. Майбутній імператор народився в сім'ї бідного іллірійського селянина. Його дядько Юстин І (518-527) був зведений на престол солдатами і згодом зробив племінника своїм співправителем. Юстиніан І володів не лише необхідною для імператора волею та енергією, але й непогано розбирався в інтересах та потребах народних низів, був доступний для спілкування для людей будь-якого рангу.
Внутрішня політика Юстиніана спрямувалася на посилення централізації держави та зміцнення економіки імперії. За Юстиніана І були знищені останні залишки республіканських установ і накладені суворі обмеження на права великих земельних власників. Великим успіхом стало викрадення в Китаї секретів виробництва шовку і відкриття в Сирії та Фінікії власного виробництва цього продукту, який надзвичайно цінувався в Європі. Розвиток ремесла і торгівлі дозволив витрачати великі суми на будівництво доріг, акведуків та оборонних споруд в прикордонних районах.
Юстиніан проводив політику підтримки середніх верств землевласників та обмеження влади можновладців, насамперед давньої сенаторської аристократії.
За Юстиніана була здійснена найбільш масштабна кодифікація римського права. В 528 р. н. е. він утворив комісію з 10 чол. на чолі з магістратом Трибоніаном та константинопольським професором права Теофілем з метою систематизації імператорських конституцій. 16 квітня 529 р. кодекс Юстиніана вступив у силу, і всі конституції, що не потрапили до нього, втратили свою силу. Але робота кодифікаційної комісії тривала і далі.
В новій редакції Codex Iustinianus був прийнятий в 534 р. Ця кодифікація складається з 12 книг, кожна з яких поділена на титули з власним заголовком. Книга 1 містить конституції з церковного права, з 2 по 8 - з цивільного права, 9 - карного права, 10—12 — положення з державного управління. Одночасно з кодифікацією імператорських конституцій проводилася робота з кодифікації творів юристів (комісія в складі 17 чол. під керівництвом того ж Трибоніана діяла з 530 p.). Вказаній комісії надавалося право змінювати та редагувати тексти оригінальних творів, давати власні доповнення і коментарі, і навіть виключати застарілі положення. Так, наприклад, комісія «відредагувала» процедуру усиновлення (надзвичайно поширений інститут римського права) в тому ключі, що первісна роль народних зборів в затвердженні усиновлення була витіснена імператорським рескриптом.
Через три роки робота з кодифікації творів класиків юриспруденції була завершена і опублікована - це т. зв. Дигести (або Пандекти - від грец. всеохоплюючий) Юстиніана. Дигести становлять собою збірник уривків з 2000 творів 39 найбільш відомих римських юристів. Вони поділяються на 50 книг, книги - на титули (крім 30-32 книг, які титулів не мають). Титули поділені на фрагменти, об'ємні фрагменти - на параграфи.
Дигести об'єднують витяги з 275 творів 38 класичних римських юристів. 1-ша книга присвячена загальним питанням права, 2-га -46-та - приватному праву, 47-48-ма - кримінальному праву, 49-та -апеляціям, фіскальному праву і військовим справам, 50-та - адміністративному праву, юридичним дефініціям і правилам. Кожна книга поділяється на титули - усього 432, титули - на фрагменти; поділ великих фрагментів на параграфи був здійснений у середні віки.
Цитування Дигестів здійснюється таким чином: ім'я юриста (часом не наводиться), D, та 1-3 цифри. Наприклад, Pav., D, 41, 1, 26, 1 -Павел, 41-а кн. Дигест, 1-й титул, 26-й фрагмент, 1-й параграф (в даному конкретному випадку мова йде про пересаджене дерево - поки не прив'ється, належить попередньому господарю, надалі - новому). Найбільша кількість фрагментів використана з творів Ульпіана (2.462) та Павла (2.083). Одночасно була здійснена обробка (і переробка) Інституцій Гая (друга пол. II ст. н. е.) - найпоширенішого посібника з вивчення римського права, який з часу свого оприлюднення встиг на VI ст. н. е. суттєво застаріти. 30 грудня 533 р. цей відредагований твір був опублікований, але уже під назвою Інституції Юстиніана (4 книги, 98 титулів).
Нарешті в 535-542 pp. були укладені т. зв. Новели Юстиніана, загальним числом 158, головним чином із сімейного і спадкового права. Вони були написані грецькою мовою, що також не було випадковим. Класичне римське право занепадало разом з самим Римом і Західною Римською імперією, Візантія переймала пальму першості.
Якщо оцінювати в цілому проведену законодавцями роботу, то слід звернути увагу на такі моменти:
- центральною ідеєю нового законодавства стає ідея необмеженої влади імператора - самодержця;
- оформлюється і зміцнюється союз імператорської влади з церквою, якій відводиться роль привілейованої опори державного апарату;
- заохочуються переміни в суспільному житті (особливо в «Кодексі» та «Новеллах»): надання рабам пекулію, відпуск рабів на волю. Отримав чітке юридичне оформлення інститут колонату.
Обгрунтування, регламентування і захист права приватної власності обумовили життєву силу основних положень «Зводу цивільного права Юстиніана», які зберегли своє значення протягом середньовіччя, а згодом були використані у буржуазному суспільстві.
Потреби державного будівництва вимагали збільшення податків. Це викликало народне повстання 11 січня 532 p., відоме як «Ніка» (вигук «перемагай!», з яким повстанці нападали на імператорські війська). Повстання було жорстоко придушене полководцями Велісарієм та Мундом, під час різанини загинуло 30 тис. чоловік. Розгром цього повстання ознаменувався поворотом у внутрішній політиці імператора: Юстиніан перестав зважати на народні маси, намагаючись спертися на аристократію.
У галузі зовнішньої політики Юстиніан виношував ідею відновлення величі Римської імперії періоду найбільшого розквіту. На заваді стояли варварські держави, що виникли на її руїнах. У 534 р. під ударами візантійських військ впало королівство вандалів у Північній Африці. Однак армія була розчарована тим, що її не забезпечили земельними ділянками за рахунок переможених, і у 536 р. тут розпочалося повстання під проводом візантійського солдата Стотза, до якого приєдналися місцеві берберійські племена та раби-втікачі.
В 535 р. візантійські війська напали на королівство остготів в Італії. Вони захопили Сицилію і вторглися до Південної Італії. Полководець Юстиніана Велісарій у 536 р. оволодів Римом. Але й тут завойовники зіткнулися з широким народним рухом, який очолив остготський король Тотіла (541-552). В 546 р. повстанці відвоювали Рим, а згодом - більшу частину Італії, Сицилію, Сардинію, Корсіку.
Лише в 555 p. після прибуття нових підкріплень під командуванням Нарсеса Італія була повністю завойована візантійцями. Імператор Юстйніан в 554 р. видав т. зв. «прагматичну санкцію», яка реставрувала в Італії рабовласницькі відносини; колони та раби, які отримали свободу з рук Тотіли, знову передавалися своїм панам. Одночасно із завоюванням Італії Юстйніан розпочав війну з вестготами в Іспанії, йому вдалося захопити ряд опорних пунктів у південно-східній частині Піренейського півострова. Усі ці завоювання виявилися неміцними і після смерті Юстиніана були швидко втрачені для Візантійської імперії.
Після того, як Візантія була втягнута у війну з остготами, іранський шах Хосров І Аношарван у 540 р. напав на Сирію. Кривава війна затягнулася до 562 р. Іран завоював Грузію та Сванетію, Візантія зобов'язалася платити Ірану щорічну данину.
У середині VI ст. північні рубежі імперії опинилися під тиском слов'ян - склавінів. Попередні вторгнення варварів, як правило, мали грабіжницький характер: захопивши здобич у візантійських провінціях, варвари поспішали утекти від каральних експедицій імператорської армії. Слов 'яни, навпаки, прийшли на Балкани з тим, щоб тут осісти, тим самим витіснивши або асимілювавши місцеве населення. Вони легко доходили до передмість Константинополя. За Юстиніана Візантія ціною великих втрат ще відбивала цей натиск, але з другої половини VI ст. внутрішні чвари в імперії та її загальне ослаблення відкрили слов'янам та іншим варварам шлях для вторгнення в межі Візантії та до заселення на відвойованих землях.