Философия

Тема 12. ЛЮДИНА ТА ЇЇ БУТТЯ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ

План (логіка) викладу матеріалу:

1. Проблематичність людського буття. Співвідношення понять існування людини, буття та життя людини.

2. Проблема походження людини в її сучасному звучанні.

3. Співвідношення понять “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність” як сходинки конкретизації провідних характеристик людини.

4. Основні цінності людського буття. Свобода як цінність, її характерис­тики та прояви.

5. Проблема смерті, безсмертя та сенсу життя в аспекті людського життєвого самоутвердження.

Питання 1. Проблематичність людського буття. Співвідношення понять існування людини, буття та життя людини

Засновник філософського вчення про людину (філософської антропології) М. Шелер писав: “Наша епоха виявилась за приблизно десятитисячолітну історію першою, коли людина стала цілком і повністю “проблематичною”, коли вона більше не знає, що вона таке, одночасно вона також знає, що не знає цього”. Таке загострення уваги людини до запитання пізнання власного місця в оточуючому світі та власної сутності породжує нагальну необхідність осмислення провідних аспектів людського буття. Якою є та міра людяності в людині як унікальній істоті? – на це запитання кожна людина шукає власну відповідь, за яку вона сама й несе відповідальність. І навіть більше, лише проблематизуючи основи власного життя, людина стає людиною. Сократівське “пізнай самого себе” – це установка на постійне утримання цього питання у полі зору власного життя, що неминуче постає перед кожною людиною.

М. Шелер виділив п’ять історичних спроб визначення людини, п’ять “ідей людини”: 1) ідея, що ґрунтується на релігійній вірі, – людина є образом і подобою Божою; 2) ідея “людини розумної”, наділеної розумом, якого не має природа, та який є божественним началом у людині; 3) ідея “людини творящої”, що відрізняється від тварин не розумом, а здатністю створювати знаряддя праці; 4) людина як “дезертир життя”, що створює для подолання свого біологічного безсилля цивілізацію, яка знецінює життя як таке; 5) людина – вільна істота, що творить світ завдяки повноті власної сутності, причому розуміння божественної могутності необхідно перенести на особистість, яка має розум, волю та відповідальність.

В історії філософської та суспільно-політичної думки була здійснена велика кількість спроб визначення людини, що розкривають окремі істотні властивості та прояви чотирьох вимірів людини: біологічного, психічного, соціального та духовного. Але уся багатоманітність спроб визначити людину через виділення її окремих властивостей не дає можливості побачити, власне, універсальний зміст людського буття – його цілісність, повноту, субстанційність та потенційну невичерпність виявлення нового у творчості. Тому необхідно сформулювати такі фундаментальні характеристики людини, в яких виявляється проблематичність буття людини, тобто неможливість повного попереднього визначення усіх дійсних сутнісних проявів людини як такої та вичерпного пізнання окремо взятої людини:

Людина не може бути жорстко визначена ні законами свого біологічного виду, ні законами культурної еволюції: людська істота є неспеціалізованою, такою, що втратила більшість інстинктивних адаптаційних програм; у соціокультурному розвитку традиція взаємодіє з новаціями, постійними змінами.

Людина не має жорстко визначеної програми своєї життєдіяльності від народження, і наперед не призначена для певної професії, життєвого стилю, морально-етичної позиції чи світоглядної орієнтації.

Людина є нескінченно відкритою потенційністю, з найбільшим ступенем свободи порівняно з іншими живими істотами, з невичерпними можливостями самовдосконалення та розвитку.

Сутність людини не збігається ні з власною тілесністю, ні з власними психічними можливостями, жодна із форм людської життєдіяльності не дає можливості повністю втілити гнучкість та неоднозначність людської природи.

Людина ніколи не зможе повністю виразити себе у діяльності, вчинках, залишаючись завжди незавершеною, у чомусь непроявленою.

Людина здатна до трансцендування, тобто постійного виходу за межі досягнутого втілення, за межі означених раніше можливостей, цілей.

Людина володіє характеристикою відкритості свого внутрішнього світу до вищих субстанційних засад світу, до матеріального світу речей і процесів, до світу цінностей і світу міжособистісного спілкування, які постають джерелами наповнення внутрішнього світу, спонуканням розкриття внутрішніх можливостей.

Певною мірою людина є істотою надприродною, оскільки найважливіші цінності її існування: любов, сумління, гідність, розум, свобода коріняться не у природній необхідності, а пов’язують людину з вищими цінностями, які можуть перевищувати цінність життя як такого.

М. Шелер стверджував, що саме завдяки проблематичному становищу людини у світі стає неможливим остаточне, повне та цілісне визначення сутності людини. Тому головною метою дослідження людини повинен стати пошук способів, форм подолання людиною своєї проблематичності, та осмис­лення актуальних конкретно-історичних виявлень потенційних можливостей людського буття. Сам М. Шелер визнавав, що людина стає людиною, визна­чається у своєму бутті завдяки поєднанню життєвого, інстинктивного “пориву” та “духу”, який є формотворчою силою, що “олюднює” природну, хаотичну і стихійну основу людини. “Дух” людини – це діяльність розуму, здатність до “споглядання сутності”, різноманітні емоційні та вольові акти, серед яких найважливішими є любов, свобода, здатність до формування ієрархії цінностей. Здатність до ціннісного ставлення характеризує, за М. Шелером, формування людської особистості, яка засвідчує існування в людині певного центра усіх духовних актів, які характеризують людську свідомість, власне людяне в людині. Тому М. Шелер вважає визначальною ознакою людини її духовність. Саме духовність лежить в основі вирішення людиною проблем свого життя, визначає людські способи орієнтування у світі і допомагає виробляти засоби компенсування проблематичності людського буття. Найістотніші риси людської духовності проявляються у такому:

людська свідомість включає в себе здатність до вільного волевиявлення та цілеспрямованої діяльності, націленість людини на самовизначення та самоутвердження у зовнішньому світі;

здатність до усвідомлення своєї історичності, прагнення формувати власне відношення як до минулого, так і до майбутнього завдяки діяльності пам’яті, уяви та фантазії;

здатність до створення людських форм спілкування, які постають основою формування соціального світу, процесів персоналізації та індивідуа­лізації;

здатність людини бути особистістю – уміти відповідально зосере­джувати усі духовні, тілесні та психічні здатності людини навколо єдиного центра самоформування і саморозвитку;

здатність до оцінкового ставлення щодо оточуючого світу, інших людей та самої себе, здатність до наділення їх смислом і відповідно до морально-етичної, естетичної діяльності, формування особистого світогляду.

здатність до творчості в усіх сферах пізнавальної, ціннісної та практичної діяльності, у самоактуалізації власних здібностей, ціннісних орієнтацій, у спілкуванні з іншими людьми та світом загалом.

Ці особливості людини не виявляються автоматично від народження, не є функціональними виявленнями людського природного організму. Тому існує своєрідна система ієрархічно вибудуваних сходинок послідовного залучення людини до людського способу життя як реалізації зазначених здатностей людини бути людиною:

включення людини від народження у соціокультурні процеси під час виховання та спілкування з іншими людьми в різних формах соціального життя та міжособистого спілкування;

опанування людськими способами діяльності у процесі навчання, виховання та самовиховання, здійснення самостійної творчості;

оволодіння вмінням самостійного осмислення та оцінювання життєвих ситуацій, подій, процесів, довколишніх речей та самої себе. Уміння засвоювати змістовне значення існуючих у суспільстві вартостей, уміти порівнювати, обирати найприйнятніше та особисто значуще, надавати перевагу, приймати оптимальні рішення та критично ставитись до власних оцінок та оцінок інших;

виведення людського мислення на рівень творення духовного універсуму передбачає здатність осмислення тих норм, принципів, вартостей, ідеалів, сенсів, що функціонують у суспільстві. Уміти створювати духовний універсум означає надавати цілісність та повноту ієрархії відповідально прийнятих особистісних цінностей, які акумулюють в собі як особистісні орієнтації, так і загальнолюдські цінності.

Цей шлях залучення людини до людського способу буття можна охарактеризувати поняттями “існування”, “життя” та “буття”. Вони позначають суто людську потребу постійного виходу за певні межі завдяки тому, що людина як така не може зупинятися на задоволенні будь-яких потреб та цілей. “Існування” людини – це її перебування в колі переважно фізіологічних потреб як природної істоти, або задоволення певним станом адаптації до соціокультурного оточення. Людина повинна забезпечувати собі фізіологічний, психологічний і подекуди соціальний стан стабільності, який є основою самозбереження. Але включеність людини у життя суспільства, долучення до культури розкриває їй можливості для реалізації особистісного аспекту свого існування. Завдяки цьому людина наповнює своє “життя” активною творчою діяльністю – може реалізовувати свої особисті задатки, визначати вартісні цілі, реалізовувати прагнення та ідеали. Тим самим її життя набуває визначеності в особистих досягненнях, значущих подіях, реалізаціях власних задумів, бажань, мрій. Повнота власне “буття” людини – це рівень та спосіб творчого відношення до власного життя та оточуючого світу. Людська особа стає суспільно значущою особистістю та унікально вартісною індивідуальністю, вона надає особливого сенсу своєму життю завдяки максимально можливій повноті самореалізації, постійному і напруженому втіленню усіх своїх можливостей. Отже, власне людська “одиниця життя” перетворюється на унікальний “універсум свободи”, який розкриває граничні можливості усього людського роду.

2. Співвідношення понять “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність” як сходинки конкретизації провідних характе­ристик людини

Поняття “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність” – це поняття, за допомогою яких розкриваються найістотніші виміри людини, її якісні прояви. Поняття ЛЮДИНИ означає вищий рівень розвитку живих організмів на Землі, унікальний біологічний вид – біосоціальних істот, у яких біологічні структури та функції під впливом соціальних чинників значною мірою модифікувалися та досягли якісно вищого рівня розвитку порівняно з тваринами. Тому, визначаючи сходинки якісних проявів людини, необхідно виявити не лише взаємодію біологічного та соціального в людині, але й розкрити особливість прояву власне людського в людині – процеси соціалізації та персоналізації.

Поняття індивід, або індивідум (від лат. individuum – неподільне) позначає окремо взятого представника людського роду, окрему людину – на відміну від окремої групи або суспільства загалом. Може вживатися стосовно будь-яких живих істот. З одного боку, індивід є представником людського роду загалом та певної соціальної групи зокрема. З іншого, – завдяки своїй одиничності індивід виділяється як неповторний та своєрідний, як одиничне виявлення загальнородових характеристик. Тому його специфіку становить певна сукупність соціально значущих психологічних ознак, які становлять самобутній характер. Подальший розвиток окремого індивіда здійснюється через процеси соціалізації – поглиблення родових психосоціобіологічних властивостей та індивідуалізації – розвиток його специфічних особливостей, що не зводяться до загальних родових.

Поняття “ОСОБА” характеризує особливості соціалізації індивіда у суспільстві, тобто конкретну соціальну реалізацію різних задатків індивіда. Це поняття виражає цілісність стійких властивостей індивіда, які формуються не лише на основі біопсихічних задатків, але й залежні від соціальних зв’язків. Поняття особи фіксує властиві окремому індивіду способи включення у соціальні умови, спрямованість соціальної поведінки у певних сферах діяльності, спрямованість вчинків у типових ситуаціях. Приклади: непересічна особа (реалізує різноманітні орієнтації), видатна особа (досягла найвищих досягнень у певній сфері), моральна, принципова особа, примітивна, інтелектуально заглиблена. Соціальні характеристики особи відображають її соціальну позицію у системі суспільних або ж міжособистісних стосунків. Особа у цьому аспекті розглядається і як суб’єкт соціальної діяльності, соціальних стосунків, і як їх об’єкт, для якого у кожному конкретному суспільстві формуються певні вимоги правового, морального, соціального, професійного порядку.

Отже, особа постає соціопсихологічною та культурною якістю людського індивіда, який формує і розвиває свої особливості шляхом включення у певні соціальні та міжособистісні стосунки, через набування соціального досвіду. Для особи найважливішою постає потреба здобування певної особистої компетенції, щоб в належний спосіб відповідати власному місцю у соціальній структурі (П. Бурдьє). Компетенція характеризується достатнім рівнем оволодіння загальними та специфічними знаннями, які повинні відповідати професійному й соціальному статусу (реальному чи бажаному). Разом з тим актуалізується проблема збереження власної унікальності та неповторності для забезпечення особистої творчої позиції. Тому вибір власної соціальної реалізації повинен визначатися потребами особи у саморозвитку, самореалізації та самоутвердженні.

Поняття особистості на відміну від поняття особи акцентує увагу на здатності людини до певної автономності, до свободи у своїх діях і поведінці та на власній відповідальності за свої вчинки. У складному та багаторівневому феномені людського буття виділяють ядро, найперший носій людських якостей – особистість, яка одночасно концентрує їх та сприяє їх реальному виявленню. Осмислити в належний спосіб особистість як атрибутивну ознаку людини означає синтезувати усі знання про людину в єдиному фокусі – розумінні того, що метою розвитку усього людського роду постає формування унікальної індивідуальності людини, яка здатна виявити творчі можливості усього людства. З цим поняттям пов’язана відповідь на запитання про джерела формування життєвої позиції та дієздатності людини по відношенню як до соціального, культурного, природного оточення, так і до самої себе. Філософське визначення особистості виходить з подолання дуалізму душі та тіла, протиставлення Я і не-Я, свідомого та несвідомого. Особистість є втіленням самостійної субстанційності людини, тобто здатність не лише до соціалізації, але й формування стійкої ієрархії особистісних цінностей. Визначальною її характеристикою постає самодетермінація – здатність особистості бути вихідним джерелом власної активності у поведінці та діяльності через формування мотиваційних структур, пов’язаних з виявленням особистісних установок та ціннісних орієнтацій. Установки та ціннісні орієнтації проявляються через оцінки, визначення значущості чогось для діяльності особистості.

Граничною основою існування особистості постає самість або самототожність. Це духовне ядро людини, яке визначає здатність людини бути причетною до світу вищих духовних вартостей, тобто здатність надавати перевагу ціннісним мотиваціям перед практичними мотивами індивідуального самозбереження чи соціального статусу тощо. Через самість особистість формує самодостатнє становище серед собі подібних, подане в унікальному та своєрідному вигляді. Збереження власної самості може поставати граничною метою людини, поступаючись навіть перед проблемою збереження соціального становища або фізичного самозбереження.

Через самість як духовно-діяльнісний стрижень особистості, активі­зуються цінності, ідеали, принципи, переконання, вірування особистості. Вона також сприяє втіленню їх через такі процеси самодетермінації як само­свідомість, самооцінка, самоусвідомлення, самовизначення, самодостат­ність, наділення сенсом себе та інших. Окрім того, досягнення самототожності особистості неможливе без персоналізації власної тілесності, без формування власного життєвого стилю в усіх його проявах: манер поведінки, стилю діяльності, спілкування, особливостей власної зовнішності тощо.

Через поняття індивідуальності здійснюється осмислення, з одного боку, проблема збереження цілісності в єдності індивідуальних, особливих та суспільно-родових проявів в особистості, а з іншого, – запитання про усвідомлення самототожності, тобто власного Я. Питання про розвиток індивідуальності людини – здатності до повноти та цілісності виявлення самості в різноманітних видах діяльності, поведінки, спілкування та здатності до самоідентифікації Я постає особливо актуальним для сучасної цивілізованої людини.

Людська індивідуальність проявляється на рівні усвідомлення повноти самовиявлення особистості (самості) завдяки виходу за власні особистісні межі у сферу міжособистісних стосунків. Лише у міжособистісних зв’язках людина відкривається як самоцінна і неповторна індивідуальність через співвіднесення з іншою особистістю, в її особливому відношенні до неї, в осмисленні власного віддзеркалення в іншій людині, у взаємовпливові особистостей. Неможливо ідентифікувати особистість поза межами її самої, також неможливо самоідентифікуватися, оцінити власні можливості без з’ясування ставлення до себе інших людей.

Усвідомлення неповторності власного Я постає можливим через особливе рефлексивне осмислення складності власного особистісного світу, який формується у міжособистісних стосунках. У них формується структура “множинного Я”, виділяються різноманітні “центри Я” залежно від особливих відносин “суб’єктивного Я” – уявлень особистості про свою справжню внутрішню сутність, про свою виокремленість та протиставленість іншим Я. “Суб’єктивне Я” зіставляється з образом свого “дзеркального Я”, яке складається з оцінок його іншими людьми, та “рольового Я”, що формується на уявленнях про реально виконувані соціальні та комунікативні функції. Складні структури індивідуалізації особистості виявляються у відносинах “Я і Ти”, “Я і Ми”, “Я і Інший”. Вони передбачають уміння людини стати на позицію іншої людини, спільноти, здатності до відвертості, співпереживання, співчуття, уміння сприймати Іншого та, врешті решт, вирізняти у своєму внутрішньому світі образ “Іншого Я” – нерозпізнаних власних можливостей.

Е. Муньє, засновник персоналізму підкреслював зв’язок між особистістю та індивідуальністю. “Особистість – це цілісний об’єм людини, узгодженість її довжини, ширини, глибини, напруження, що існує між трьома духовними вимірами: тим, що піднімається знизу і втілюється у тілі; тим, що направляється вверх і піднімається до рівня універсальності; тим, що йде вшир і приводить до співпричетності. Призначення, втілення, співпричетність – ось три виміри особистості... Отже, трьома головними видами діяльності під час становлення особистості є: розмірковування (пошуки призначення); залучення (визнання своєї втілюваності); саморозкриття (готовність до самопожертви та життя в іншому). Коли особистість втрачає одну з цих якостей, вона занепадає... Моя особистість – це існуюча в мені присутність та цілісність позачасового призначення, яке кличе мене до безперервного самоподолання... Першочергова місія кожної людини полягає у тому, щоб послідовно розкрити той унікальний шифр, яким позначається її місце та її обов’язки в універсальній спільноті... Нарешті, моя особистість здобуває себе лише постільки, поскільки присвячує себе вищій спільноті...”.

3. Основні цінності людського буття.

Свобода як цінність, її характеристики та прояви

Поняття цінності, або вартості широко використовується у філософсько-гуманітарних та соціально-психологічних науках для акцентації уваги на власне людському, гуманістичному значенні певних явищ, людських прагнень, потреб, оцінок, вчинків. Теорія цінностей, або аксіологія – це філософське учення про природу цінностей, про їх зв’язок між собою, з іншими культурними чинниками та самою людиною.

Поняття “цінність” та “істина” відображають особливості сприйняття навколишнього світу. Якщо істина – це відповідність між уявленнями людини та дійсністю, то цінність – це відношення між уявленням про те, яким повинен бути об’єкт, і самим об’єктом. Коли об’єкт відповідає поставленим вимогам, він вважається позитивно цінним, не відповідає – негативно цінним.

Разом з тим цінність є невід’ємним елементом будь-якої діяльності людини. Будь-яка діяльність невіддільна від постановки мети, наслідування норм і правил, систематизації та підведення вчинків під зразки, відділення важливого та фундаментального від менш істотного та другорядного. Тобто поняття “мета”, “норма”, “правило”, “система”, “ієрархія”, “зразок”, “фунда­ментальне”, “другорядне” мають, окрім суто пізнавального змісту, важливе оцінкове значення. Тому істина та цінність взаємодоповнюють одне одного, і ні одне з них не може бути замінене іншим.

Цінності також розглядають як механізми змістовного утримання та вкорінення людини у світі. Вони виконують такі важливі функці: 1) пов’язують між собою часові виміри життя людини, формують уявлення про майбутнє як світ нових можливостей; 2) виділяють у просторі життя людини значущі елементи не лише реального, але і належного; 3) задають граничні рамки соціокультурної активності людини через системи пріоритетів, оцінок, сенсів; 4) будують складні та багаторівневі системи ціннісних орієнтацій або відношень; 5) вносять метафізичний вимір у життя людини, дають можливість оцінити, побачити себе з точки зору вічності.

Отже, цінність – це багатозначне поняття, і точніше зміст його конкретизується у багатоманітній типології вартостей. Цінністю може бути названий кожний із трьох елементів, з яких складається ситуація оцінювання: оцінюваний об’єкт; взірець, який становить основу оцінки; власне ситуація визначення відповідності оцінюваного об’єкта уявленню про те, яким він повинен бути. Відповідно до оцінюваного об’єкта виділяють “предметні цінності”. Уся багатоманітність предметів людської діяльності, різноманітних соціальних відносин, окремих людей та міжособистісного спілкування може виступати як “предметні цінності”, тобто оцінюватись у плані добра і зла, красивого та відразливого, допустимого та забороненого, справедливого та несправедливого тощо. Таке розуміння вартостей є більше властивим для буденної свідомості.

Друге поняття цінностей позначає способи і критерії – “суб’єктні цінності” – це ідеали, взірці та оцінки, імперативи та заборони, цілі і проекти, які виражені у формі нормативних понять. Вони широко використовуються в аксіології, соціології та теоретичному мисленні. Відповідно виділяють природні цінності (природа жива і нежива, природні копалини) та культурні вартості (свобода, творчість, любов, спілкування, діяльність). Відповідно до структури особистості виділяють біопсихічні цінності (збереження здоров’я) та духовні цінності, які структурують за формами духовної культури: моральні (сенс життя та щастя, добро, обов’язок, відповідальність, сумління, честь, гідність), естетичні (прекрасне, піднесене, відразливе), релігійні (віра), наукові (істина), політичні (мир, справедливість, демократія), правові (закон і правопорядок). Ці цінності мають загальнолюдське значення, є умовами людського цілепокладання у певній сфері діяльності. Таке розуміння цінностей отримує своє завершення у понятті “загальнолюдських вартостей” та уявленні про існування окремого “світу цінностей”.

“Загальнолюдські цінності” утворюють пріоритети соціокультурного розвитку націй, народів, особистостей, закріплені соціальною практикою та життєвим досвідом людини. Вони є універсальними формами вироблення соціальних зразків, ідеалів для кожної історичної та культурної епохи. Наповнюючись в кожній соціокультурній традиції власним змістом, вони виступають у будь-якому типові культури в ролі вартості. Основоположною загальнолюдською цінністю постає саме життя та проблема його збереження і розвитку у природній, соціальній та індивідуальній формах. Подальша ієрархія вартостей визначається найважливішими сферами самоутвердження людини: сім’я, освіта, праця, суспільна діяльність, творчість тощо. Цінності добра, краси, істини, віри та свободи характеризують ще як абсолютні цінності в тому розумінні, що вони є найважливішими орієнтирами світоглядних, моральних, ідейних пошуків людства загалом, сприяють збереженню людськості у суперечливих і парадоксальних історичних колізіях. У сучасну епоху глобальних змін вони є фундаментальними основами культури, забезпечують гармонію, міру, рівновагу цілісного світу людини. У загальнолюдській моралі зберігаються цінності мирного співіснування, ідеали гуманізму, справедливості, гідності особистості. Величезне значення зберігають Біблійні моральні заповіді.

Третій аспект розуміння цінностей зосереджує увагу на зв’язку цінностей та безпосередньої людської діяльності. Ціннісні орієнтації – найважливіші елементи внутрішньої структури особистості, які закріплені життєвим досвідом, усією сукупністю її переживань, – відмежовують значуще, істотне для цієї людини від незначного, неістотного. Вони забезпечують цілісність особистості, стійкість поведінки та діяльності, виступають найважливішими чинниками, які регулюють мотивацію особистості. Основний зміст ціннісних орієнтацій – світоглядні, моральні переконання людини, естетичні погляди, глибинні та стійкі прив’язаності, принципи поведінки. Вони задають загальну спрямованість інтересам та прагненням особистості; ієрархію індивідуальних переваг та зразків; цільові та мотиваційні програми; рівень домагань та престижних переваг; уявлення про належне і механізми вибору за критеріями значущості; спрямованість вольових зусиль, уваги, інтелекту, міру готовності та рішучості волі до реалізації власного “проекту” життя.

Система ціннісних орієнтацій розглядається як показник стійкості та автономності особистості, як ознака її зрілості, як призма, крізь яку сприймається не тільки зовнішній, але й власний внутрішній світ. Це фокус для вирішення в індивідуальному плані запитання про сенс життя, що інтегрує ціннісні орієнтації в гармонійну особистісну цілісність.

Людське буття неможливе без вибору як “фундаментальних” найважливіших цінностей її життєвого світу, так і ситуативних. Відповідно особистість постійно стоїть перед проблемою випробування власних цінностей. Тому гранично важливою постає проблема чинників людської діяльності та загальної визначеності (детермінованості) людського мислення та волевиявлення: наскільки вільною може бути людина у виборі мети та засобів діяльності, щоб реалізувати власні бажання, прагнення, ціннісні орієнтації. Людина володіє психологічною здатністю вибирати і тому здійснювати вчинки. Разом з тим людська діяльність є обумовленою, з одного боку, зовнішнім світом та об’єктивними умовами життя як соціобіологічної істоти (генетична спадковість, стан здоров’я, інстинктивними та підсвідомими потягами, психічним станом), з іншого, – внутрішні умови – це необхідність здійснення вибору із сукупності особистісних цінностей, бажань і потреб, яка залежить від міри усвідомлення обов’язку та відповідальності, повноти інтелектуального осмислення, інтенсивності переживань та емоційного відношення до оточення та самої себе.