фалеристика

7

Рання фалеристика традиційно входила до складу нумізматики. Як самостійна диcципліна стала виділятися в першій половині XX ст. Це пов’язано з появою дослідницьких робіт Дурова В. А., Спасського та Ільїнського.

Великий внесок у розвиток науки Г. Антонова, Г. Баркова, Г. Круглова, Я. Семотюка та ін.

Термін ,,фалеристика”, що дав назву окремій спеціальній історичній дисципліні, вперше був оприлюднений у 1937 року в Чехословаччині. Його запровадив відомий дослідник нагород і колекціонер Олдржих Пільц. Поширення це поняття набуло у післявоєнні роки в зарубіжних фахових виданнях Німеччини та Франції, зокрема у виданні ,,Європейський журнал для колекціонування орденів і знаків розпізнавання”. Особливого значення для становлення фалеристики мала монографія В. Мержички ,,Фалеристика” (1976), в якій чітко окреслено коло питань, якими має опікуватися фалеристика, подано прикладні схеми класифікації нагород, окреслено основні джерела нагородного комплексу. Для поширення нового наукового терміну в 1960 – 1970-ті роки багато зробили чеські вчені 3. Свобода і 3. Мікал.

У радянській історичній науці термін фалеристика. вперше з'явився 1965 року в статті відомого дослідника і колекціонера Р. Шейна ,,Фалеристика – сестра нумизматики”, надрукованій в журналі ,,Декоративное искусство”. У 1973 р. лінгвіст А. Суперанська ввела до наукового обігу слово ,,фалеронім”. Стрижневе поняття ,,фалера” вже існувало, тому назву будь-якої нагороди або знаку вирізнення дослідниця визнала за необхідне виразити через узагальнене власне ім'я – фалеронім. Назву створено із суворим дотриманням моделі ономастичного першоутворення з латинським терміноелементом в основі. Поняття фалеристика, фалеронім увійшли до енциклопедичних видань як правомірні складові наукової мови.

Нагороди і пам’ятні знаки відомі з найдавніших часів. Ще у VI ст. до н. е. в армії Римської республіки воїни, які відзначилися у битвах, одночасно із підвищенням по службі та збільшенням грошової винагороди або долі при розподілі трофеїв отримували право носити особливі золоті та срібні зап’ястя на руках, нашийні ланцюжки, медальйони із зображенням свого полководця чи покровителя. Найвищою відзнакою за бойові заслуги були вінки з дубових та лаврових гілок, що їх вручали перед військом за врятування життя товаришів у бою, подвиги при взятті ворожих укріплень, фортець тощо. Лавровий вінок тріумфатора – найвища нагорода, якою відзначали полководців.

У середні віки поширилася традиція нагородних відзначень у вигляді земельних угідь, отримання яких засвідчувала грамота, де перелічувалися подвиги чи заслуги нагородженого; часто при цьому дарували нашийну мініатюру з образом сеньйора, надавали лицарське звання. Така практика існувала у багатьох європейських державах. Особливого значення вона набула у період зміцнення централізованої влади.

Про наявність особливого виду відзнак – фалер згадують у своїх творах давньогрецькі історики Геродот та Ксенофонт. Історик Пліній писав, що ці відзнаки посідали найвищу сходинку у системі нагород; він наголошував на тому, що факт вручення фалери вершникові свідчив про його особисту мужність у бою з ворогом. Фалери прикріплювали до обладунку воїна. Коли фалери виступали в якості колективної нагороди, то їх прикріплювали до вексиллумів – прапорів, що їх на довгій жердині виносили перед строєм. Традицію кріплення на прапорах нагород військових частин спостерігаємо і в нові часи, зокрема у період Великої Вітчизняної війни.

Ордени в їхній сучасній формі виникають у Західній Європі у XIV ст. До числа найстаріших за часом створення відносяться: ордени Підв’язки (Англія, 1348), Савойського герцогства – Благовіщення (1362), бургундський, потім іспанський та австрійський – Золотого Руна (1429), згодом шведський – Меча (1522) і французький – Св. Духа (1579). Ордени призначалися, як правило, для представників дворянських родів, воєначальників, улюбленців королів та царів, ієрархів церкви. Вони надавали їх власникам чимало привілеїв, серед яких важливе місце посідало отримання кавалером лицарського звання, пізніше – права на особисте або спадкове дворянство.

У XVI – XVII ст. в Московській державі для нагородження ,,людей служилих” використовували золоті медалі-монети з вушком (,,золоті московки”), якими відзначали за ратні подвиги. Воєводи, які відзначилися особисто в боях, одержували велику золоту медаль на ланцюжку. Називали ці нагороди срібними алтинами. В цілому нагородна система Київської Русі, пізніше Московської держави та періоду Козаччини була значно демократичнішою, аніж у країнах Європи, де відзначалися не безпосередні учасники воєнних операцій, а воєначальники та їх найближче оточення. Як правило, нагороджували всіх учасників переможних битв і військових керманичів, хоч певна нагородна ієрархія існувала і тут: воєначальники отримували золоті відзнаки, вояки – срібні і бронзові. Така практика збереглася і при запровадженні медалей-монет.

Понад три тисячі років тому в Давній Греції вже були застосовані металеві бляхи, якими відзначали відважних воїнів-вершників. Їх кріпили до кінської узди. Назву цих знаків — «фалера» (від грецького слова, що означало бляху) — надалі було використано римлянами, а згодом увійшло до сучасних європейських мов. Звідси походить термін «фалеристика» — найменування допоміжної історичної дисципліни, що вивчає ордени, медалі, інші відзнаки та нагородні системи, а також назва колекціонування нагрудних відзнак і значків. У Давньому Римі військові нагороди набули ще більшого поширення, ніж у Греції, — адже Римська держава була відома особливою войовничістю і ревно ставилася до своєї армії. Дисципліну у війську підтримували як жорстокими покараннями, так і досконалою системою нагород. Почесними знаками були, зокрема, фалери з зображенням орла або інших хижих тварин, богів чи полководців. Фалери (найчастіше бронзові або срібні, іноді позолочені) мали кілька сантиметрів у діаметрі; їх кріпили до воїнських обладунків. Найбільш заслужені воїни носили одразу по декілька фалер. У якості нагороди застосовувалися також вінки або вінці. Фалери чи вінки могли бути вручені не лише окремим воїнам, але й цілим підрозділам римського війська — легіонам або центуріям. Досвід римлян згодом був використаний багатьма народами у своїх системах нагород. Відуння цього досвіду певним чином прозвучало й у вітчизняній практиці. Українські традиції у справі державних відзнак почали складатися понад тисячу років тому — в давньоруські часи. Можна згадати, що заможними мешканцями Київської Русі використовувалася нашийна прикраса з дорогоцінного металу — гривна. Як відомо, сучасна грошова одиниця України (гривня) має своїм далеким попередником стародавній платіжний засіб у вигляді бруска зі срібла. Вважається, що перші такі бруски були саме уламками нашийної гривни. Золота гривна могла служити ознакою високого походження того, хто її носив (аналогічну практику запроваджували ще стародавні мідяни, перси, скіфи та сармати). «Покладання» князем такої гривни на людину було високою нагородою. Згадку про подібний випадок ми знаходимо у так званому Никонівському літописі (список якого свого часу належав патріархові Никону). Причому відзнаку у вигляді гривні отримав не хто інший, як билинний богатир Альоша Попович (згідно із літописом — Олександр Попович, себто реальна історична особа, яка отримала ім’я Альоша у подальшій народній творчості). Продовженням започаткованої князем Володимиром для русичів традиції стали нашийні ланцюги з орденськими відзнаками, які застосовуються дотепер. Водночас побутували матеріальні заохочення для військових ватажків у вигляді пожалувань «казною» та землями.

Існує думка, що златники відігравали роль не стільки грошових знаків, скільки цінної нагороди для дружинників. Інакше кажучи, за ними визнають значення перших нагородних медалей. Подальші конфлікти між окремими князівствами Русі не сприяли затвердженню сталих традицій у справі нагороджень. Зрештою, монголо-татарська навала спричинила тривалий занепад руських земель. У XIV сторіччі значна частина їх увійшла до складу Великого князівства Литовського та королівства Польського. В цей період у країнах Західної Європи почали запроваджувати поширені тепер нагороди — ордени. Слово «орден» походить від латинського «ordo», що означає «порядок», «організація». Спершу орденами називали спілки ченців, присвячені тому чи іншому святому покровителю. Вони підкорялися статутам, затвердженим папою, та суворій дисципліні. Приклад духовних орденів наслідували войовничі лицарі, котрі присвячували свою зброю церкві. Зрештою, дедалі більшого поширення почали набувати суто світські ордени, що запозичили у духовних та лицарських об’єднань особливе вбрання та ієрархічну структуру. Вони створювалися як придворні організації під патронатом монархів. У такий спосіб короновані особи виділяли та гуртували навколо себе особисто відданих прихильників. Поняття «лицар ордену» або «кавалер ордену» втратили військову специфіку і перетворилися на звичайний жалуваний титул. В одязі для членів того чи іншого ордену часто запроваджували зовнішні відзнаки, що демонстрували належність до нього та певне становище всередині орденської структури. Спершу це були матерчаті нашивки, але згодом з’явилися орденські знаки у вигляді ювелірних виробів із дорогоцінних металів. Звідси поняття «орден», кінець кінцем, остаточно відокремилося від первісного сенсу і стало означати насамперед монаршу чи взагалі державну нагороду. Доки переважна частина земель сучасної України була частиною Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 р. — Речі Посполитої, нагородні ордени тут не застосовувалися. Тим часом, починаючи від другої половини XV ст., на неосвоєних теренах Наддніпрянщини складалися поселення колишніх селян, котрі втікали від своїх панів і перетворювалися на вільну, організовану на військоий зразок частину українського населення — козацтво. У тих випадках, коли козаки обирали свою старшину, довіра до найбільш гідних і хоробрих товаришів утілювалася у високих посадах, носії яких отримували відповідні атрибути — клейноди. Їх можна вважати своєрідними козацькими нагородами. Збереглися відомості про клейноди, отримані українськими козаками від польського короля Стефана Баторія ще у 1576 р.: «Вбачаючи у козаків велику мужність у борні з татарами, поставили їм гетьмана і надіслали їм корогви, бунчук, булаву і на печатці герб — лицар із самопалом». Йдеться про тих вояків, які погодилися стати на королівську службу і занесені до спеціального реєстру, що підтверджував їхній статус та належні йому привілеї. Найбільш відомим гетьманським клейнодом є булава — палиця з кулеподібною головкою. Саме з нею зображали Петра Сагайдачного, Богдана Хмель-ницького, Петра Дорошенка та інших знаменитих гетьманів. Крім того, гетьманам вручали бунприкрашене кінським волоссям (такий тип клейноду запозичений у Туреччини). Під час урочистих церемоній гетьман стискав булаву у правій руці, а бунчук тримав його довірений порученець із козацької старшини — бунчужний. До числа гетьманських клейнодів входили також корогва та печатка Полковникам у вигляді клейнодів жалували пернач (подобу булави, але з металевими пластинами-перами), корогву та посадовий значок, сотникам — корогву. Особливі клейноди були присвоєні й іншим представникам козацької старшини — суддям, писарям та ін. Козаки, які не бажали записуватися до реєстру, складали вільне або низове запорізьке військо. Нереєстрові козаки Запорізького коша в мирний час поділялися на курені, очолювані курінними отаманами. Виборним предводителем усього низового війська був кошовий отаман, за клейноди якого служили оправлені сріблом палиці або трості. Після того, як значна частина українських земель приєдналася до Російської держави, клейноди Війську Запорізькому жалували царі — аж до скасування Січі Єкатериною ІІ. Ці відзнаки засвідчували водночас особисті заслуги серед козацтва носіїв влади (представників старшини) та спільну звитягу військового товариства. Перший офіційний орден Російського царства з’явився у 1698 (за іншими даними, у 1699) році — за доби Петра І. Нагороду назвали на честь Святого Андрія Первозванного. Цей апостол (наслідувач і поширювач Христового вчення), згідно із стародавнім переказом, побував на тих землях, де згодом виникли Київ та Новгород, тому був особливо шанований на Русі. Орден Св. Андрія, жалуваний особисто царем, відтоді став найвищим у системі нагород Росії. Орденськими відзнаками були хрест, зірка та стрічка блакитного кольору. Хрест, накладений на зображення двоголового орла, мав характерну Х-подібну форму: на косому хресті, відповідно до житійного переказу, апостол Андрій був розп’ятий правителем-язичником. Орденська зірка, що її належало носити зліва на грудях, була срібною, 8-променевою, з девізом «За віру і вірність». Андріївський орден мав лише один ступінь, але особливо шанованим кавалерам жалували знаки з діамантовими прикрасами. Кавалером № 2 цього ордена став український гетьман Іван Мазепа. Цар особисто вручив гетьманові орденські відзнаки у Москві в січні 1700 року. Коли гетьман остаточно розірвав стосунки з російським царем і приєднався до шведів, він позбавив Мазепу статусу кавалера ордена (для цього у Глухові провели прилюдну церемонію, де роль розжалуваного гетьмана виконувало опудало), а натомість придумав і наказав виготовити для нього своєрідну «антинагороду» — так званий орден Іуди у вигляді нашийного металевого диска вагою 5 кг із зображенням Іуди Іскаріота, який повісився на осиці. Під час Північної війни і, зокрема, Полтавської кампанії Петро І на зміну попередньої практики масового вручення за воєнну звитягу червінців запровадив нагородні медалі. Їх отримували учасники певної баталії чи іншої знаменної події. Так, після Полтавської перемоги були викарбувані медалі різного розміру з портретом царя на аверсі (лицьовій стороні) та зображенням баталії на реверсі (зворотній стороні). Золотими медалями нагородили офіцерів, срібними — унтер-офіцерів та солдатів гвардійських полків. У 1714 році цар Петро заснував новий орден для нагородження високоповажних жінок в ім’я Святої великомучениці Єкатерини — небесної покровительки його дружини. Відзнаками ордена, крім хреста із зображенням святої, були стрічка і 8-променева зірка. Стрічка спершу мала білий колір, з 1797 року — малиновий. В остаточній версії статутів двох найперших орденів було відзначено обов’язкове нагородження ними всіх осіб царської родини — відповідно хлопчиків та дівчат — одразу після їхнього народження. З цим порядком пов’язано вітчизняну традицію, яка збереглася до нинішнього часу: сповитих немовлят чоловічої статі перев’язують блакитною стрічкою (на згадку про орден Св. Андрія), жіночої статі — червоною (на згадку про орден Св. Єкатерини). Ще один орден, заснований за бажанням Петра І, з’явився вже за царювання його удови Єкатерини І, у 1725 році. Його назвали на честь Святого благовірного князя Олександра Невського. Орден мав один ступінь, відзнаками були хрест із зображенням святого князя на коні, 8-променева зірка та червона стрічка. Перші ордени Російської імперії призначалися для вузького кола вищих сановників та воєначальників. Лише зрідка доля підносила до їх числа людей скромного походження. На українській землі найяскравішим прикладом такого злету стали брати Олексій та Кирило Розумовські — вихідці зі звичайної козацької родини Розумів на Чернігівщині, нагородили орденами Св. Олександра Невського, Білого Орла та Св. Андрія. Цариця Єкатерина ІІ запровадила в Росії нові відзнаки, що принципово змінили становище в нагородній системі. Засновані нею ордени Св. Георгія та Св. Володимира мали по 4 ступеня (класи). Нижчі ступені могли отримати навіть особи, які вислужилися з «неблагородних» верств суспільства. Військовий орден Св. Великомученика і Побідоносця Георгія існував з 1769 року. Його вручали насамперед за конкретні військові заслуги, за звершені подвиги чи полководницькі перемоги. До відзнак цього ордена входили білий емалевий хрест із зображенням святого Георгія на коні (малий — для 4-го та 3-го ступеня, великий — для 2-го та 1-го ступеня), а також 4-променева ромбовидна зірка (для 2-го та 1-го ступеня) та стрічка через плече з чорними й жовто-помаранчевими смугами (для 1-го ступеня). Хрест 4-го ступеня носили в петлиці або на грудях, хрест вищих ступенів — на шиї. У 1782 році з’явився орден на честь Святого Рівноапостольного князя Володимира, призначений для нагородження тих, хто відзначився на державній службі. Він так само поділявся на чотири ступеня. Відзнаками його були хрест, 8-променева зірка, а також червона стрічка з чорною каймою. Особливістю орденської зірки були промені двох кольорів — срібні та позолочені. Наступник Єкатерини на престолі — її син Павло І — з 1797 року проголосив російською імператорською нагородою орден Святої Анни, заснований його дідусем у Голштінії. Для нього визначили 3 ступеня. Відзнаками ордена були знову ж хрест (для 3-го ступеня його носили в петлиці чи на грудях, для 2-го — на шиї), а також — для 1-го ступеня — 8-променева зірка та червона з жовтою каймою стрічка. Особливістю носіння ордена Св. Анни було те, що його зірку вміщували на грудях праворуч, на відміну від усіх інших зірок російських орденів. З розвитком традицій Георгіївського ордена пов’язані й колективні нагороди для доблесних військових частин. У 1806 році були запроваджені Георгіївські прапори. Першими підрозділами, удостоєними цієї відзнаки, були українські за місцем формування — Київський гренадерський, Чернігівський драгунський, Павлоградський гусарський полки. З 1805-го звитяжні військові частини нагороджувалися також срібними Георгіївськими сурмами. Наприкінці 1813 року було створено спеціальну медаль «1812 рік». На ній зображено Всевидяче око та викарбовано слова зі 113-го псалму Давидового — «Не нам, не нам, а імені Твоєму». Вже за царювання Миколи І, після придушеного повстання поляків, у 1831 році Росією було «анексовано» два польські ордени — Білого Орла та Св. Станіслава. Перший з них мав один ступінь; відзнаками були червоний хрест із зображенням білого орла, золота 8-променева зірка з латинським девізом: «PRO FIDE, REGE ET LEGE» (За віру, короля і закон), а також синя стрічка. Орден Св. Станіслава поділили на 3 ступеня (3-й — хрест на грудях, 2-й — хрест на шиї, 1-й — 8-променева зірка та червона з подвійною білою каймою стрічка). На цьому формування системи орденів Російської імперії фактично припинилося. Визначилася чітка ієрархія пожалування нагород — поступово від наймолодших до найстарших ступенів. Разом із «Табеллю про ранги», яка включала 14 класів цивільної, військової та придворної служби, система орденів стала потужним стимулом для державних службовців.

Ордени давали право на певні пільги, підвищення платні, пенсію. Кавалери орденів, починаючи від Св. Володимира 4-го ступеня, отримували право на потомствене дворянство. Після смерті нагородженого орденські відзнаки не залишалися його спадкоємцям, а підлягали поверненню до Капітулу орденів. Серед тих, хто отримував ордени Російської імперії, були й представники нехристиянських сповідань — магометани, юдеї, караїми та ін. При пожалуванні їх відзнаками із зображенням хреста чи християнських святих виникала певна незручність. Для подібних випадків розробили особливі різновиди орденських відзнак, де на місці хреста чи мініатюрної ікони було зображено державний герб — двоголового орла. Інший різновид орденів (крім Георгіївського) стосувався нагороджень за бойові заслуги. Щоб відрізнити цивільні пожалування від військових, для останніх запровадили орденські знаки з накладеними схрещеними мечами, а на орденській колодці вміщували бант. Особливою відзнакою на честь тривалої служби стали пряжки з написаним римськими цифрами терміном 15, 20, 25 років і більше, що їх було запроваджено у 1827 році. Для військових під такі пряжки підкладали Георгіївську стрічку, для цивільних — Володимирську. Пізніше, з 1858 року, стаж для жалування подібної пряжки було значно підвищено: для цивільних чиновників — 40 років і більше, для військовослужбов-ців — 30 років і більше. Значного поширення набули відзнаки у вигляді нашийних медалей на тих чи інших стрічках за гідну працю на державних або громадських посадах та за філантропічну діяльність — «За старанність», «За вірність», «За корисне», «За сумлінну службу», «За працелюбство й мистецтво», «За безкорисливість» тощо. Деякі медалі засновували на відзнаку конкретних важливих подій. Приміром, у 1837 році в Одесі відбувся спалах захворювання на чуму (яку вже не раз заносили до міста іноземні кораблі). Завдяки енергійним заходам відповідних служб епідемію вдалося зупинити, кількість померлих виявилася, порівняно з попередніми спалахами чуми, невеликою. Наступного року було викарбовано спеціальні медалі «За припинення чуми в Одесі» для носіння на Олександрівській стрічці. Ними нагороджували офіцерів, військових і цивільних чиновників, медиків, купців і міщан, які відзначилися під час боротьби з епідемією.