3. Охарактеризуйте закон централізації та децентралізації влади.

Централізація є не що інше, як інтенсифікація управляючого впливу на управлінський об'єкт за вертикаллю шляхом концент­рації повноважень і ресурсів у руках єдиного центрального органу.

Децентралізація, навпаки, передача повноважень згори до­низу і утворення відносно самостійних організацій, які самозабезпечуються необхідною інформацією для реалізації повноважень, переданих їм вищим органом.

Якщо централізація слугує концентрації існуючих у держави ресурсів управління (завжди обмежених порівняно з потребами), то децентралізація спрямована на пошук, утворення і використан­ня резервних, потенційних ресурсів, зокрема організаційних: фор­мування територіальних об'єднань адміністративно-державних органів для розв'язання регіональних проблем; утворення проблем­но-цільових груп; проведення тематичних досліджень з питань, які пов'язані з розробкою нових технологій управління тощо.

4. Охарактеризуйте закон системності організації та саморозвитку системи публічного адміністрування.

Системна форма організації - об'єктивний закон публіч­ного управління, яке функціонує і вирішує завдання, які об'єктив­но виникли, лише у вигляді єдиного цілого, взаємопов'язаного елементами і процесами утворення.

Закон системності публічного управління знаходить свій вияв у таких закономірностях:

1. єдність основннх функцій управління: цілепокладання, про­гнозування і планування, інформування, організації, координації і регулювання, активізації, контролю, узагальнення й оцінки резуль­татів - на всіх рівнях публічного управління. Єдність функції утво­рює загальний процес управління, який складається з послідовно проведених етапів, зміст яких складає реалізація однієї чи тимча­сово кількох функцій (планування і інформування). Внутрішній взає­мозв'язок функцій зумовлений самою природою управління як раціональної діяльності, а також системоутворюючою політичною і нормативно-цілісною основою публічного управління;

2. єдність рівнів публічного управління: центрального, регіо­нального, місцевого; взаємодоповнюваність публічного управлін­ня і самоуправління; взаємодія в єдиному процесі центрів-суб'єктів управління, розділених вертикально і горизонтально;

3. єдність загальної іі окремих систем публічного управління, оскільки останні будуються на базі загальнодержавної і є конкретною реалізацією її цілей в окремих сферах і галузях життєдіяльності людей.

5. Охарактеризуйте механізм взаємодії влади та публічного адміністрування.

Поділ права на публічне й приватне – давній, відомий юриспруденції принаймні дві тисячі років. Майже до кінця XIX століття у правовій думці домінували погляди, коли у публічному праві держава є метою, а людина відіграє другорядну роль, а в приватному праві окрема людина сама є метою і будь-які правовідносини є лише засобом для її існування або особливого становища.Публічне право захищає інтереси публічні, загальні, приватне право – особисті, приватні інтереси окремих осіб. До цього Р. Ієрінга додав також спосіб захисту інтересів.

На думку вітчизняних адміністративістів публічне право насамперед, пов’язане з реалізацією публічної влади, воно є її продовженням, з усіма позитивними і негативними потенціями. Публічне право – це сфера позитивного права, що ґрунтується на засадах централізації, коли права та обов’язки побудовані за принципом влади і підпорядкування. Втіленням цих відносин виступає саме суб’єкт публічної адміністрації, який у своїх рішеннях окреслює як свої дії, так і поведінку об’єктів публічного управління, а також має матеріальні та духовні засоби, що гарантують здійснення запланованого процес.

Адміністративне право є однією з найрельєфніших галузей публічного права України. За допомогою засобів адміністративного права (норми, відносини, законодавство, компетенція суб’єктів, способи реалізації норм) здійснюється зовнішнє вираження і юридичне оформлення публічного інтересу в управлінні. Публічний інтерес – це інтерес соціальної спільності, що визнаний, задоволений державою. Визнання публічності інтересу здійснюється шляхом його правового (юридичного) забезпечення (фіксації в нормах і встановленні механізму реалізації)

На наш погляд, переломним для світової спільноти, у питанні що є публічним інтересом стало прийняття та виголошення 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН «Загальної декларації прав людини», яка встановлює низку невід’ємних природних прав людини.

Таким чином, у найбільш загальному вигляді публічний інтерес означає інтерес сукупності, тобто населення, людей тощо [9], а також те, що саме державна влада визначає, як публічний інтерес залежить від рівня правової культури та правосвідомості суб’єктів правотворчості.

Від приватних суб’єктивні права публічного характеру відрізняє те, що у відносинах, в яких вони формуються і реалізуються, зобов’язальною стороною, крім самого носія цих прав, як правило, виступає носій публічного влади – суб’єкт владних повноважень

Отже, публічний інтерес – це важливі для значної кількості фізичних та юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються публічною адміністрацією.