4. Методологія науки цивільного права

Як вже зазначалось, методологія – система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності для досягнення певного наукового результату.

В методологію окрім загальних положень принципів і методів входить способи обґрунтування отриманого знання. На емпіричному рівні такими є багаторазові перевірки спостеріганням і експериментами, а на теоретичному рівні – виявлення логічного зв’язку і виводимості отриманого наукового знання, виявлення його суперечностей, відповідності емпіричним висхідним даним, встановлення можливості на їх основі описати відомі правові явища і спрогнозувати нові.

Наукове пізнання включає в себе два рівні: емпіричний (споглядальний) и теоретичний. Перший забезпечує безпосередній зв’язок людини з оточуючою дійсністю, не дає від неї відірватися і будувати ефімерні конструкції, в тому числі й правові. На емпіричному рівні наука забезпечується факти, фіксує стабільні суспільні процеси і закономірності оточуючого світу.

Безпосередніми інструментами емпіричного рівня визнано: споглядання (відчуттєве пізнання), раціональні сприйняття дійсності і форм її прояву (судження, поняття). На цьому рівні досліджуване правове явище (певні цивільні відносини) як об’єкт наукового пізнання відображаються на рівні дослідника, його досвіду, знання, кваліфікації. На цьому рівні характерними є перші етапи наукового пізнання: збір фактів (позитивного законодавства, правозастосовчої і судової практики, наукових, популярних, і інших публікацій тощо), їх узагальнення, первинна систематизація, опис спостережень і експериментів. У подальшому проводиться систематизація та класифікація характерних ознак досліджуваного правового явища. У суспільних науках і зокрема цивільному праві значне місце придається генезу досліджуваного правового явища і виявленню його історичних, матеріальних, політичних та інших витоків. Це проявляється в аналізі конкретних економічних чи соціальних умов зародження і розвитку досліджуваного правового інституту, скрупульозне вивчення нормативних актів, виявлення їх ідеології і сутності, впливу на подальші процеси правової дійсності. Значна увага приділяється статистичним та іншим даним, самостійним соціологічним опитуванням тощо.

На емпіричному рівні пізнання здебільше опирається на відчуття, сприйняття, уявлення і уява. Відчуття – відображення свідомістю дослідника через його органи сприйняття дійсності окремих властивостей предметів чи інших явищ дійсності. В даному разі мова йде про цивільно-правову дійсність. Сприйняття – відображення у свідомості дослідника досліджуваний правових явищ на певному відрізку часу, здебільше в момент самого сприйняття. Тому одне і те саме явище інколи може сприйматися по-різному. Уявлення – похідне відображення у свідомості правових явищ, поза безпосереднім контактом з ними, за умови що такий контакт відбувався у минулому. Уява – сполучення і перетворення різних уявлень в одну цілісну картину нових образів та висновків.

Теоретичне пізнання як правило доповнює і опереджає емпіричне, дає можливість проникнути в сутність правового явища, розкрити його внутрішню динаміку і механізм, віднайти певні закономірності або, принаймні, характерні риси. Власне це є розумовий процес пізнання сутності правової дійсності. Інструментом такого пізнання є мислення – опосередковане і узагальнене відображення у свідомості дослідника сутнісних властивостей, причинних зв’язків і закономірностей зв’язків між правовими явищами. Опосередкованість мислення проявляється в проникненні у укриті від пересічної людини властивості, зв’язки, відносини на основі засвоєних знань попередників. Мислення тісно пов’язане з мовою, як основним інструментом мислення. Багатство мови, багатий словарний запас, знання абстрактних категорій сприяє успіху. Тому краще мислити на тій мові, яку дослідник знає найкраще і не піддаватись кон’юнктурним мотивам.

Відправними в теоретичному рівні пізнання є поняття (дефініції). Це визначення певних правових явищ, що відображають їх сутнісні і необхідні ознаки. Зазвичай поняття повинно вказувати на найближче до нього загальне правове поняття (правова природа), яке є для досліджуваного родовим й містити у собі відмінні від інших подібних понять ознаки. Наприклад, коли ми говоримо про договір то ми повинні мати на увазі, що він є різновидом конструкції правочину і, здебільше, його повторює. У подальшому слід віднайти особливості узагальненого поняття “договір” і типові та інституційні його прояви.

Важливе значення у науковій діяльності відводиться судженню форми розумової діяльності (мислення) з відображення явищ об’єктивної дійсності, їх властивостей та закономірностей у зв’язку і розвитку. Це співставлення різних понять, встановлення об’єктивного зв’язку між правовими, економічними і правовими, соціальними і правовими явищами, між явищами і певним класом явищ. Здебільше судження протикають у формі висновку. Висновок – форма мислення, що складається з двох та більше суджень на основі яких дослідник виводить нове судження.

Самі висновки бувають індуктивними і дедуктивними. В індуктивних думка йде від одиничного до загального, В дедуктивному – навпаки.

В сучасній методології наукового пошуку виділяють ряд його компонентів на основі який виводиться нове знання чи нова теорія:

• висхідна емпірична основа як певна множинність зафіксованих у даному інституті права чи іншої соціальної дійсності фактів, які потребують теоретичного обґрунтування (пояснення);

• висхідна теоретична основа як первинні припущення, постулати, аксіоми, загальні закони теорії, норми права, що в сукупності описують ідеальний об’єкт;

• логіка теорії – допустимі в рамках прийнятої висхідної теорії правила логічного висновку і його доказування;

• “корпус” теорія нове виведене на основі висновків твердження та його доказування, що складає основний масив нового теоретичного знання.

Теоретична висхідна модель зазвичай є ідеальною. Це гіпотетична ідеальна модель, яка в реальній практиці мало зустрічається і є лише тим ідеалом до якого дослідник повинен прагнути. В основі цієї моделі – сутність правового явища.

Основне в науці – це закони, об’єктивні залежності між явищами і властивостями, що мають повторюваність. Закони власне утворюють кістяк певної системи наукових знань, що функціонують в тій чи іншій галузі науки. Вони в суспільних науках і правознавстві входять в склад наукових теорій (доктрин). Самі закони є феноменологічними, відображають ранній етап розвитку певної галузі науки чи її напрямку і засновуються на відчуттєвому. Але сутність явищ розкривають тільки теоретичні закони, які підтверджуються на основі емпіричних (феноменологічних) законів.

В переході від феноменологічних до теоретичних законів важливе значення відводиться принципам – абстрактним визначенням ідеї, що розкриває її зміст. Принципи забезпечують єдність праворозуміння і правового регулювання. Вони не дозволяють мікрувати певним правовим явищам, забезпечують цілісність сприйняття правової дійсності.

Висхідними в процесі доказування є аксіоми (постулати) – положення, які беруться як висхідні, не потребують особливого доказування і приймаються на віру. Із аксіоми виводяться інші положення і теорії. Самі теорії прийнято поділяти на описові, математизовані, дедуктивні. Останні найбільш часто використовуються у суспільних науках і зокрема науці цивільного права. У свою чергу серед дедуктивних розрізняють: гіпотетико-дедуктивні, конструктивні, аксіоматичні.

Гіпотетико-дедуктивні теорії засновані на принципах аксіологічної побудови судження. Твердженням теорію передує безпосередня її інтерпретація, а інші висновки – похідні від інтерпретації завдяки логічному зв’язку із першою теорією.

Конструктивні теорії зводять до мінімуму бездоказові твердження. Всі її постулати і об’єкти виводяться на основі конструювання із окремих взаємопов’язаних елементів одного класу.

Аксіоматичні теорії зазвичай сприймаються без їх доказування (аксіоми). Здебільше це проявляється у фразах: “як відомо”, “прийнято вважати” тощо. Їх поняття є невизначеними в даній теоретичній групі. Втім у юриспруденції аксіом майже не існує.

5. Методи наукового пізнання в цивільній доктрині

Зазвичай метод розглядається як спосіб досягнення певної мети. Отримання нового знання відбувається внаслідок застосування певних прийомів і операцій розумової праці, які в сукупності сприяють досягненню мети дослідження. Метод пізнання правової дійсності сприяє цілеспрямованості, планомірності і як наслідок результативності наукового дослідження. По суті метод – двигун науки, засіб її розвитку і збагачення новими здобутками.

Метод наукового пізнання включає у себе ряд компонентів: формулювання мети та завдання наукового дослідження. При тому може бути декілька завдань теоретичного в прагматичного спрямування. Після того як чітко сформульована мета та завдання дослідження слід описати проблему, в рамках якої вирішується певне завдання (онтологічний аспект). Після цього визначається й процедура проведення дослідження – встановлюється певні операції, що можуть призвести у сукупності або строгій послідовності до досягнення мети дослідження.

При виборі методу проведення наукового дослідження слід звернути увагу на вимоги до нього:

• детермінованість – обумовленість закономірностями об’єкта дослідження певної правової дійсності;

• заданість методу – спричинена закономірностями дослідження, і необхідністю його підкорення меті;

• результативність і надійність – здатність вирішити за його допомогою певну наукову проблему з великою вірогідністю;

• економічність – мінімум витрат при максимумі ефективності. Інакше говорячи затрати з використання методу повинні бути менше фінансових, кадрових і інших витрат;

• ясність і ефективність – доступність для його використання при даній підготовці;

• відтворюванність – можливість його використати необмежену кількість разів, як і певних компонентів цього методу;

• навчальність – можливість навчити йому інших осіб, які мають здібність до наукової діяльності.

Формування методу дослідження може бути стихійним, що зразу ж проявляється при ознайомлені з ходом роботи і її результатами, а в науці цивільного права підходом до викладення емпірики, аналітичного апарату і результату. Цілеспрямований метод заснований на розрахунку, знанні методології та її особливості.

Прийнято виділяти декілька рівнів методів дослідження. Серед найбільш поширених (лапідарних) у цивілістичних дослідженнях методів виділяють так як: спостереження, рідше експеримент, а ще рідше модельний експеримент.

Спостереження – такий спосіб пізнання об’єктивної дійсності, який заснований на безпосередньому сприйняття предметів і явищ за допомогою органів відчуття. При цьому вирішується декілька завдань: зв’язок вирішуваного питання (проблеми) з певною гіпотезою, повторюваність правового явища, його систематичність, проблематичність в теорії чи практиці. Спостерігання включає у себе: визначення його мети і завдання, вибір об’єкта і предмета спостереження, способу спостереження, способів реєстрації результатів спостереження, обробка і інтерпретація отриманих даних.

На цьому рівні використовується узагальнення практики застосування тих чи інших норм права, опитування (тестування) спеціалістів чи інших учасників правовідносин (респондентів). Їх відповіді у подальшому слугують основою для моделювання теоретичних конструкцій, а на їх основі – норм права.

На другому рівні застосовуються такі методи як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, систематизація, класифікація. При аналізі предмет дослідження розчленовується (розукомплектовується) на його складові. Наприклад зважаючи, що предметом дослідження здебільше є правовідносини, то вони розукомплектовуються на елементи: об’єкт, суб’єкт, зміст, норма права, специфіка юридичного факту. Розукомплектація переслідує мету звуження наукового пошуку через аналіз окремих частин з допуском певного абстрагування однієї частини єдиного цілого від іншої. При аналізі слід вияснити внутрішню структуру єдиного цілого, характер його дії, закони внутрішнього розвитку через специфіку елементів. Разом з тим слід уникати спокуси надати розукомплектованому елементу самостійне правове значення, наприклад одному із обов’язків сторони по договору надати самостійне правове значення як договору.

При синтезі в єдине зводяться окремі частини складного явища для вияснення його сутності в єдності всіх елементів. Іншими словами синтез – зворотній бік розукомплектації. Тому ці методи завжди доповнюють один одного.

За допомогою індукції знання окремих фактів переводяться в знання загального явища одного і того ж логічного ряду. Це крок до емпіричного узагальнення і встановлення загальної закономірності встановлення сутності явища взагалі чи його сутнісних зв’язків. Розрізняють повну і неповну індукцію. Неповна індукція має такі види: індукція через просте перечислення проявів правового явища, наприклад прояву принципу розумності в нормах цивільного права (популярна індукція); індукція через відбір лише певних фактів з їх загального масиву за певним правилом (відбір судових справ про захист немайнових прав авторів літературних творів, зокрема права на ім’я); наукова індукція здійснюється на основі знання причинного зв’язку явищ і властивостей певного класу.

При дедукції здійснюється перехід від загальних суджень до окремих. Наприклад, якщо обмеження в дієздатності призводить до зменшення цивільної дієздатності, то визнання К. обмежено дієздатним призведе до таких же наслідків. Такий метод доцільний при складних висхідних теоретичних конструкціях.

При класифікації зазвичай на підставі дихотомічного підходу (поділ на дві протиположності) вирішується низка завдань пізнавального характеру: велика маса різноманітного матеріалу зводиться до певних груп (класів, типів, форм, видів), виявляються висхідні критерії для їх аналізу, перевірки та протиставлення. При класифікації значно легше виявити повторюваність правових явищ, сталі ознаки певної сукупності, закономірності їх прояву. На основі класифікації підводяться підсумки попередніх досліджень, попереднього підрозділу, що при певній долі наукового передбачення дозволяє за допомогою екстраполяції передбачити нові правові явища чи їх прояви, виявити зв’язки і залежності між певними правовими явищами.

При аналогії знання про правові явища виводиться із таких що мають подібні риси із досліджуваним. При цьому слід мати на увазі, що застосування аналогії вимагає певної поміркованості. Наприклад доктрина відповідальності як перетерпівання у цивільному праві власне виведена із сутності кримінальної відповідальності. Незнання цього призводить до отожнювання відповідальності і покарання, покарання і санкції, санкції і відповідальності.

На теоретичному рівні виділяються такі методи як абстрагування, ідеалізація, формалізація, розумовий експеримент, моделювання. При абстрагування дослідник подумки відволікається від несуттєвих властивостей, зв’язків, відносин, і виділяється лише те, що його найбільше цікавить. Ідеалізація – мислене конструювання практично нездійсненних ситуацій, з наділенням їх гіпотетичними властивостями. При мисленому експерименті будуються ідеальні конструкції і їх чистому виді, і так вони досліджуються (наприклад, що б було якби ми не знали інституту розлучення, або всі беззаперечно і вчасно виконували свої юридичні обов’язки). При моделюванні реальні правовідносини заміщаються їх моделлю. Моделювання може бути застосоване до всіх етапів дослідження. При формалізації правове явище відображається в символьній знаковій системі (здебільше математики) і розробляється певний алгоритм чи стереотип поведінки.

Крім цього при сучасних дослідженнях вельми актуальні загальнонаукові методи дослідження: структурний, функціональний, системний, алгоритмічний, вірогіднісний, інформаційний.

Найчастіше при проведенні правничих досліджень використовуються загально філософські методи: діалектичний, формально-юридичний, системно-структурний, історичний, порівняльно-правовий.

Новітніми методами, що пробивають собі дорогу і використовуються в дослідженнях є філософська антропологія, онтологія, феномелогія.

Не варто ігнорувати такими методами як зіткнення альтернатив – висунення альтернативної однієї чи декілька конструкцій і їх перевірка через певні критерії, та апріорна фолебійність – здатність вченого перебороти самого себе, відступитися від ранніх помилкових концепцій.

У своїй масі ці методи пересікаються. Тому зупинимося на деяких з них. Так при структурному методі звертається увага на внутрішню побудову структури, виявлення закономірностей упорядкування її елементів, аналізу характеру причинно-наслідкових зв’язків між ними. Безпосереднім проявом цього методу є метод розу комплектації (розчленування) і абстрагування. При функціональному підході дослідник орієнтується на необхідність збереження функціональності системи при різних режимах. Системний підхід проявляється і необхідності опиратися на науковий апарат не однієї, а декількох наук. Мова йде про дослідження комплексних правовідносин де присутня наприклад адміністративна преюдиція, чи приватноправове і публічно правове (владне) регулювання є запорукою досягнення його мети. Кінцевою метою застосування системного методи є формування цілісної комплексної моделі досліджуваного правового явища (охорони права інтелектуальної власності). Алгоритмічний метод зв’язаний з кібернетикою і конструктивним напрямком в математиці. Він можливий у цивілістиці при дослідженні особливостей корпоративного управління. Вірогіднісний підхід орієнтує на вивчення процесів як цілісних явищ. Проявом такого підходу є статистичний метод. При значній кількості випадковостей кожна випадковість є проявом певної закономірності.

Проявом діалектичного методу є звичайна індукція і дедукція, синтез, розу комплектація. Формально-юридичний метод заснований на аналізі легальних конструкцій і правових явищ як таких. Він має два напрямки: легальний і доктринальний. При аналізі правових явищ виходять здебільше із легальної конструкції, прослідують її розвиток (історичний підхід), детермінанти модифікації висхідного визначення до чинного на певному проміжку дослідження, можливості запозичення альтернативних правових конструкцій національного (порівняльний) або міжнародного права (права інших зарубіжних країни (компоративістичний метод).

Антропологічний метод в основу дослідження бере саму людину, в даному випадку як суб’єкта цивільного права. Так, доктрина цивільної дієздатності побудована саме на антропологічній особливості людей: малолітніх, неповнолітніх, душевнохворих тощо.

Контрольні питання:

1. Загальні тенденції розвитку правознавства в Україні.

2. Поняття та ознаки науки цивільного прав.

3. Предмет науки цивільного права.

4. Об’єкт науки цивільного права.

5. Методи наукового пізнання цивілістичної матерії.

6. Філософські методи наукового пізнання.

7. Основна ідея і асоціації (акупунктурні символи) даної лекції.