горизонтом сподівань), а опертя на предмет дослідження, знаходження того, що справді можна порівнюва­ти для з'ясування спільного й відмінного ¹.

Через те що в останні десятиліття посилилися тенденції розширення методологічних обріїв і дослідних царин, літературну компаративістику часто розглядають не в контексті літературознавчих дисциплін, а шир­ше - як частину порівняльних культурних студій (Ст. Тотосі де Зепет- нек та ін.). Скажімо, Петер Зіма, також трактуючи компаративістику як метатеорію, виходить із міжкультурного та міждисциплінарного харак­теру цієї галузі, котра активно взаємодіє з різними царинами наукового досліду².

2.3. Теорія наслідування

З часом стали виявлятися крайнощі міфологічної теорії, коли послі­довники Я. Ґрімма до всякого факту силкувалися віднайти схематичну формулу, в яку можна втиснути кожний сюжет. Притім виявилося, що подібні сюжети зустрічаються не лише в арійців, а й у семітів та інших народів неарійського походження.

Для пояснення тих фактів, котрі не вкладалися в рамки міфологічної теорії, німецький сходознавець і санскритолог Теодор Бенфей (1809- 1881) у розлогій передмові до свого двотомного видання 1859 р. німець­кого перекладу славетного збірника казок, байок і притч Давньої Індії «Панчатантра» («П'ять книг», III—VI ст. н. е.) запропонував теорію на­слідування чи запозичення, яку ще називали міграційною, або ж тео­рією мандрівних сюжетів. На відміну від «арійської» теорії Я. Ґрімма, яка зводила подібні елементи індійської та європейської літератури до єдиного індоєвропейського періоду спільного життя споріднених на­родів, Т. Бенфей висловив припущення щодо можливостей обґрунту­вання таких подібностей міграцією мотивів і сюжетів на основі історич­но доведеного культурного спілкування між народами.

Студіюючи певний літературний сюжет, скажімо, той, що лежить у основі байки про молочницю Лафонтена (XVII ст.), Бенфей спостеріг, що одна й та ж фабула трапляється в перській літературі (Каліла і Дімна, VI ст.), у сирійських збірках VII ст., в письменстві арабських та різних інших народів незалежно від їх спорідненості. Припущення дослідника зводилося до того, що, поставши в Індії, мандрівний сюжет переходив од народу до народу завдяки їхньому міжкультурному спілкуванню.

Учений реконструював і деякі маршрути, якими казки та легендарні оповідання мандрували з Індії до інших країн континенту через численні контакти з християнськими народами за посередництвом таких вузлових пунктів, як Візантія, Італія, Іспанія. Зокрема, багатющі фольклорні скарби було принесено в Грецію у III—II ст. до н. е. під час походу Александра Ма­кедонського в глибину Азії; починаючи з VII ст. н. е. культурний обмін здійснювався купецьким шляхом, який було прокладено з Близького Схо­ду через Візантію і Балканський півострів у середньовічну Русь-Україну, а в ХІ-ХІІ ст. європейці запозичили великі культурні цінності під час арабських війн на півдні Європи і хрестових походів на Близький Схід.

Замінивши генетичний підхід контактним, Т. Бенфей доводив: те, що міфологи вважали за дуже давне, доісторичне, споконвіку притаманне тому чи іншому народові, насправді має історичне походження, є набу­тим, запозиченим, й, отже, будувати на цьому матеріалі уявлення про національну самобутність небезпечно.

У добу позитивізму теорія Бенфея мала велику популярність і спра­вила значний вплив на розвиток порівняльних студій у різних європей­ських країнах. Колишні міфологи, як-от Макс Мюллер, ставали при­хильниками «індійської теорії». Її уточнювали й розвивали росіянин Федір Буслаєв, українець Михайло Драгоманов та інші вчені.

Зокрема, англійський дослідник Макс Мюллер (1823-1900) запропо­нував порівняльну міфологію і солярну теорію, за якими походження міфів убачалося в метафоричності первісної мови і обожненні сонця. Притім М. Мюллер відхилив твердження про те, що теорія наслідування буцімто заперечує самобутність національної культури. Сюжет може бути запозичений, але його опрацювання має суто національний характер, бо залежить від часу й культури тієї країни, до якої той замандрував: на фа­бульний кістяк кожен народ накладає тіло своїх національних і побутових обставин. Таким чином, Мюллерова версія порівняльно-історичного ме­тоду трактувала факти літературної міграції як матеріал для історії сюже­ту, а через нього - й історії духовної культури певного народу.

Однак невдовзі принцип наслідування було доведено до крайнощів - у погоні за літературними запозиченнями чимало компаративістів уба­чало вплив там, де фактично були звичайні літературні аналогії. Якщо теорія Я. Ґрімма заводила дослідників у прадавні часи і середньовіччя, то послідовники Т. Бенфея стали відчайдушно шукати запозичення у но- вочасному письменстві, вибудовуючи непереконливі й ризиковані здо­гади. Наприклад, українські прихильники цієї теорії знаходили у твор­чості Т. Шевченка впливи чи не всієї попередньої світової літератури - від Гомера й Біблії до Байрона та Міцкевича.